Фанфіки українською мовою

    Before we get this party started, ремарка від автора. У другому розділі я сказав, що Феліксу 22, але далі (спойлер) буде сказано, що Чан вже знає весь альбом “on the street” напам’ять. А він був випущений у 2024му. Тож, якщо ви запитаєте, коли відбуваються події, то я розведу руками, бо я хз *мем із Чаном де він розводить руками*

    Іншими словами, я не прив’язуюсь до часу, може це якась аушка, може паралельна реальність, але Феліксу тут 22💁🏼‍♀️

    Приємного прочитання і люблю вас 😘

    П.С. У цьому розділі буде трохи більше англійської *голосом Дурнєва “Антишкола”*

    П.П.С. На початку є трохи крінжі, сорі💃

     

     

    О третій почувся короткий стук у двері і вони за мить відчинились.

    У кімнаті панувала лінива тиша. Хван, що сидів під дзеркалом у телефоні, кинув короткий погляд на менеджера і попередив:

    – Двері не скриплять, лампочки працюють, дзеркала блищать, всі живі і здорові.

    Джин розубився.

    – Жартую, – розсміявся Хьонжин, – кажи, чого тобі.

    Брови чоловіка збіглися до купи і він якусь хвилю думав.

    – Окей, вибачайте, я не придумав.

    Чан підняв із дивану здивований погляд.

    – У сенсі не придумав?

    Запала тиша. Усі сім пар очей вп’ялися у менеджера.

    – Окей, окей, – здався він, – я буду із вами чесним. Усі попередні дні це все були відмовки щоб просто прийти сюди.

    Знову тиша.

    – Для того щоб?… – підказав Чонін.

    – Щоб… просто поспілкуватися з вами, – у Джина почервоніли вуха.

    Серед тиші почувся сміх Синміна.

    – Ти чого? – Ліно підняв голову із його колін.

    Це так мило, – відповів хлопець на видиху.

    Менеджер почервонів ще сильніше:

    – Ой, знаєш…

    – А в чому власне проблема? – поцікавився Кріс, устаючи із дивану. – Ти можеш завжди до нас заходити у перерву. Я не знаю як інші, але я особисто не маю нічого проти.

    – Ми також!

    – Тільки з радістю! – почулось від мемберів.

    – Справді? – здивувався менеджер.

    – Так, чом би й ні. Може бути, що на початку нам потрібно буде знайти якісь точки дотику, спільну мову і все інше, але я особисто тільки за.

    – Ти ходиш в качалку? – поцікавився Чанбін. Чоловік кивнув. – Будь ласка, перша точка дотику. Ми усі також тре… Стій, реально?!

    Джин обурився:

    – По мені не видно?

    – Не знаю, не дуже, ти весь час у цих гігантських светрах ходиш…

    Менеджер зміряв його довгим погляд, тоді вже прямо поцікавився:

    – Ти хочеш щоб я це прям зараз довів?

    Бін потупив погляд.

    – Так, саме цього він і хоче, – почувся голос Чоніна, – І я також. І всі інші теж, тож давай не тягни кота за сам знаєш що.

    Джин обвів поглядом друзів.

    – Серйозно?

    – Давай – давай, – несподівано підтримав друга Мінхо і напустив на себе іронічної серйозності, – нам же треба подивитись чи приймати тебе в нашу team, чи ти того достойний.

    – Сказала людина, яка більше від свого пальчика не засвітить, – хмикнув менеджер.

    – А, тобто це тебе зупиняє? – хлопець встав на ноги і одним рухом зняв із себе футболку, виставляючи на показ своє Аполлонове тіло.

    Чан вчасно постукав Джісуна по спині, щоб той не встиг подавився власною слиною. Хоча Хана можна було цілком зрозуміти. Цей Кролик явно пішов слідами лапок свого родича Чона Чонгука.

    – Тепер твоя черга, – нагадав переможно хлопець.

    – Чого лише забажає ваша Світлість, – пересмикнув плечима менеджер, знімаючи худі. Під ним, на жаль чи на щастя, була футболка, але цього було предостатньо. М’язами рук чоловік не поступався Джісуну. – Сер, я надіюсь, іспит складено?

    Мінхо поблажливо кивнув, підкидаючи собі ногою футболку.

    – Народ, я перепрошую, – Хван підняв руку, – подайте хтось водички, у кімнаті жарко чомусь…

    Усі розсміялись.

    Розмова зав’язалася просто, а лилася легко і безтурботно. Тож Джин, що планував посидіти лише пів години, схаменувся лише за чверть четверта.

    – Трясця, – вилаявся він, дивлячись на годинник, – я ж ще кави випити хотів.

    – О, я також, – підхопився Чан, – піти з тобою?

    – Це яка вже чашка буде? – почувся суворий голос Хьонжина. Хлопець у відповідь надувся:

    – Ма, давай тут не цейго.

    Хван був розсміявся, але миттєво повернув серйозність:

    – Darling, you’re foive, тобі не можна кави.

    Чан втомлено похитав головою. Хай їхній друг і загубив свою драматичність, але почуття гумору вже починає повертатись. Отже, все і справді налагоджується.

    – Пана Американо не питали, – додав він, закриваючи двері.

    За пару хвилин друзі (так, тепер їх вже можна було назвати друзями) спустились на кухню. Сама кухня була доволі дивною, точніше, вона знаходилася між поверхами. Грубо кажучи, на одному зі сходових майданчиків, яких в цілому було два, між дев’ятим та восьмим. (Якщо ви не зрозуміли, то не так важливо, мені просто хотілося, щоб на кухні були сходи, це все)

    Відразу навпроти входу (яких насправді також було два, один з восьмого, інший із дев’ятого поверхів) було велике вікно на всю стіну із чудовим видом на місто. Під вікном було невелика кухонна стійка із електроплитою, мікрохвильовкою і чайником з одного боку від неї і кавомашиною і раковиною з іншого. По середині стояв невеликий прямокутний стіл і вісім м’яких стільців без спинки. На холодильнику збоку висіли магнітики, фото, ескізи Хьонжина, листівки “Швидкого повернення” для Лії і невеличкі записки, типу:

    “To do list Синміна:

    1. Задовбати Чана

    Love u 2 m8 <3

    p.s. Chanie” 

    “Єджі, не забудь забрати зарядник!!”

    “Взяла у хлопців одне яйце на яєшню, з мене шоколадка. Від: Черьон”

    Унизу була відповідь:

    “У шоколадці менше протеїну ніж в яйці”

    Без підпису. Але не важко було здогадатись, що це був Со Чанбін.

    Навпроти холодильника, по інший бік від вікна стояла висока шафа із посудом.

    Якщо бути уважним, можна зрозуміти, що кухню ділили між собою Itzy, які окупували восьмий поверх, та Stray Kids. Але зараз тут нікого не було.

    Вмикаючи кавомашину, Джин запитав у Чана:

    – Ти що будеш?

    Хлопець пересмикнув плечима:

    – Та каву звичайну. Без цукру.

    – З молоком? – у цьому прозвучала якась надія.

    Чан заперечливо гмикнув. Менеджер розчаровано, чи то тільки здалося, пересмикнув плечима і дістав із шафи збоку дві чашки. Проте зустрівши напружений погляд хлопця, він здивовано вигнув брову:

    – Це ж твоя, хіба ні? Рожева із “ausie bro” і дибільним кенгуру.

    – Так, моя, – підтвердив той, – тільки я із неї вже місяць не п’ю… Мені її Фелікс подарував, – додав він за хвилю.

    – Оу, – протягнув вибачливо чоловік.

    – Все добре, я просто не хочу її… прибирати… викидати, в сенсі, а вдома я на неї дивитися не зможу. Тож хай стоїть тут.

    Джин із розумінням посміхнувся і поміняв чашку на нічійну білу.

    Порушуючи пообідню тишу, на сходах почулися кроки і на кухню піднялася Юна.

    – Салют, – привіталася вона без особливого ентузіазму.

    – Привіт, ти як? – відгукнувся Чан, приймаючи з рук менеджера каву.

    – Втомилася, – зітхнула дівчина, сідаючи на стілець і підбираючи ноги під себе.

    – У вас же comeback через пару тижнів, чи не так? – запитав Джин, перекрикуючи гул машинки.

    – Є таке, – зітхнула та у відповідь. – Черьон з-поза ранку нам спуску не дає. Я думаю, з ліжка я завтра не встану. Якщо не засну десь тут.

    Чан усміхнувся її словам і задумався. Видно, була якась межа між справді звичними для них усіх жартами, про втому міжгалактичного розміру і про ноги, що завтра залишаться спати вдома, і тими жартами, які так бісили Уджина.

    Але ж якщо по факту щось типу “Давайте прив’ядемо DanceRacha до ліжок, бо з постелі я-то встав, а прокинутись забув” було смішним. І relatable. І правдивим, бо Уджин, хай монстр з-під дивану укусить його занудну сраку, був правий, у жартах і справді забагато правди. А от “убийте мене я більше не можу” – от тут уже виникали питання…

    – Каву будеш? – поцікавився хлопець, виринаючи із думок. Нічого котитися в ту прірву, класний же день вийшов.

    – О так, будь ласка, – мало не простогнала дівчина, – з молоком і три ложки цукру.

    Чан був уже розвернувся до кавоапарату, але його зупинив голос менеджера:

    – Сиди, я сам зроблю.

    Із якимось надмірним завзяттям Джин узявся за приготування. За якийсь час Юна не витримала:

    – Я ж попросила з молоком…

    Джин хмикнув:

    – Ти думаєш, що після семи років моєї молодості, проведених у кав’ярнях у ролі баристи я дозволю якійсь машині самій зробити тобі лате мачіато? – він поставив збиватися молоко.

    – Так он для чого та штука… – осінило Чана, поки він спостерігав, як у кухлику виростає піна. Джин лише усміхнувся і продовжив працювати мовчки. За якусь хвилину він обережно влив молоко в чашку дівчини і акуратними, навченими рухами намалював зверху піною сердечко. За тим поставив напій на невеличку тарілочку і із страшенно щасливою усмішкою опустив на стіл перед Юною. Та спостерігала за цим із відвислою щелепою.

    Коли дно тарілочки торкнулося столу, дівчина кинула на Чана здивований погляд і він побачив, що їхні думки співпали: “Підозрілий, таємничий менеджер (хакер) Джин 🙅‍♂️🧩 сердечка на каві”. 

    – Що? – Джин нарешті побачив їхні вирази облич.

    – Нічого, амм, – хлопець втопив погляд у своїй чашці, – просто… ну…

    Юна перебила його, не встигши навіть сформулювати думки як слід:

    – Ти малюєш на пінці?! – вигукнула вона.

    – Так, – іскристо усміхнувся Джин. Чан знав цю усмішку. Так усміхаються люди, коли ти питаєш їх про їхню улюблену справу.

    – Відколи? – продовжила допит дівчина.

    Менеджер розсміявся:

    – Я ж сказав, з часів молодості… тобто, студентських років.

    – А як ти навчився? – підключився Чан.

    – Поки в кафе працював, – Джин підтягнув коліно до підборіддя і, повільно помішуючи каву, почав розповідь, – Мені було потрібно платити за навчання. І спершу це був просто підробіток, знаєте, а я був на стипендії. А потім я… ну, як то кажуть, забив трохи болт на коледж. І стипендію перестали начисляти. Тому мені потрібно було або підняти зарплатню, або ж шукати іншу роботу. І я вже був думав про другий варіант. А тоді один із наших співробітників також вирішив піти. Але лишався ще на місяць. А він вмів РЕАЛЬНО круто малювати на пінці. Типу прям РЕАЛЬНО красиво. Ну, я подумав, посумнівався, тоді намотав свою інтровертність на кулак і запитав його, типу, “Хей, навчи і мене”. А він був прям таким sweetheart, каже, мовляв, “Тю, бро, ізі”. Ось так і навчився… Потім ще сам, як то кажуть, підтягнув рівень. А тоді начальник наш помітив, що щось мою каву почали любити більше і підняв зарплату… Ось така історія мого успіху, дітки, – додав він під кінець із щасливою усмішкою.

    – А на кого ти вчився? – поцікавився Кріс.

    Менеджер хмикнув у чашку:

    – Скажу – не повітите.

    – Ми спробуємо, – підбадьорила його Юна.

    – На сантехніка.

    – Що?!

    Чан же здивованим не був:

    – А, ну тепер це логічно, – він розвернувся до Юни, – Він весь час такий “О, у вас тут…амм… двері скриплять… і лампочка перегоріла… і дзеркала брудні…

    – Це не я сказав, а Мінхо!

    – …Давайте я прийду під приводом поремонтувати, а насправді ми будемо базарити дві години про те… аммм… коли цього року цвістиме сакура і подібні плітки, того що ви класні хлопціі з вами круто спілкуватися?”, – червоні вуха менеджера можна було побачити і із-за стінок чашки.

    – А як ти знаєш чому він насправді приходив? – засумнівалася дівчина.

    – А він сам сказав.

    – Чому ти не п’єш? – Джин поспішив поміняти тему розмови. Чан промовисто хмикнув.

    – Та воно таке красиве… – зітхнула дівчина, зачаровано розглядаючи лате.

    – Ой, не починай, – менеджер перехилився через стіл і підсунув їй ближче чашку. – Я вам таких сердечок ще сто тисяч штук намалюю, тож давай, бо вихолоне. Повір, воно не лише миле.

    Юна опустила губи у теплу пінку і відразу задоволено гмикнула. Джин лише пересмикнув плечима:

    – Я ж кажу. Колись я ще й лебедів робив, – зітхнув він із ностальгією, – але навички вже втрачені.

    – Воно повернеться із практикою, – підбадьорив його Чан.

    На якусь хвилю на кухні запала тиша. Десь чулась приглушена музика Itzy. Потім поверхом вище продзвенів сміх Хьонжина з Біном. У прочинене вікно задував майже весняний вітерець. Із ним долітав далекий гул машин. Декількома поверхами вище почулися кроки, за ними спів їхнього директора і грюкіт дверей. Видно, той вийшов у туалет зі свого кабінету на тринадцятому. Друзі не стрималися щоб по доброму хмикнути. Важко бути музикантом і не співати “Sweet dreams” по дорозі до вбиральні, вони це знали.

    Юна обережно поставила напів порожню чашку на блюдечко і обернулася до Чана:

    – Як там Лі Фелікс? – поцікавилася вона.

    Хлопець промовисто глянув на менеджера.

    – Ти все знаєш, – хмикнув той, – розповідай сам.

    – Ну, – пересмикнув плечима лідер, – ми точно не знаємо. Я ще не чув детальної інформації, але Джин каже, що нитка розпутується.

    Чоловік кивнув, підтверджуючи його слова.

    – Зараз, правда, там трохи… ну… – він зам’явся, – ускладнення…

    – Буває, – заспокоїв його Банчан, – Якщо посмикати вузлика, то він розв’яжеться.

    – А ви як? – поцікавилася обережно дівчина. Чан глянув на неї і прозрів.

    Як же він не помічав?

    Весь минулий тиждень, відколи вони повідомили про зникнення Лікса, усі їхні друзі говорили із ними так, ніби вони стояли на тонесенькій кризі. Ніби від зайвого голосного чи відвертого слова весь світ навколо із дзенькотом битого скла розсипеться в порох.

    Так, їм звісно хотілося знати, що відбувається за кадром, але запитати було страшно. Надто вже чутливим було це місце.

    У всіх, хто знав Фелікса особисто, він був чутливим місцем. Ахілесовою п’ятою. Оголеним нервом.

    А дівчата, хай і були в інших групах, вони знали Лікса як брата. Звісно, їм теж було боляче. Болячише ніж фанатам чи небайдужим громадянам. Вони ж то бачили його кожного другого дня на роботі на відміну навіть від Stay.

    Дівчата, що Twice, що Itzy, були їм найближчими після мемберів і сім’ї. І звісно їм було не все-одно. А хлопці про це забули.

    Чан усміхнувся:

    – Краще, набагато, – запевнив він, – На початку, коли ми тільки розповіли про… це, я боявся, що не зможу, ну… – він на мить замовк, підбираючи слова, – знаєш, не зможу жити, як раніше чи… впринципі жити, якщо бути чесним, – хлопець сумно хмикнув глянув у вікно, – Але, якщо робити те, що ти робив до, але без особливої мети, тобто не для альбому, не для фанатів, не для… я не знаю, популярності, грошей, для якоїсь музичної нагороди за “Виступ Року”, а просто тому що…

    Чому, Чані? Чому ти це робиш? Хлопець глянув на співрозмовницю, у страху, що вона не зрозуміє. Але по очах було видно – розуміла, вона ж приходила сюди кожного божого ранку із тією самою метою. Вона чудово знала, що він відчував. Тож він продовжив:

    – А просто тому що… це ти. Це частина тебе. Кожна пластинка паркету у твоїй тренувальній кімнаті, кожен ледь помітний вигин дзеркала, що іноді так бісить Мінхо, кожна кнопочка і доріжка у студії, скрип твого робочого стільця, Хані, який спить 60% часу на дивані позаду… дорога додому… розмови із менеджерами, стафом, друзями… плітки із Ханною і Лукасом по телефону… смак цієї кави! Це все ти, це все маленькі, дрібненькі пазлики, із якого складаєшся… ти.

    Чан глянув на Юну і помітив перлинки сліз у куточках її очей.

    – Ти чого? – здивувався хлопець.

    Дівчина кліпнула і збентежено запуталася в словах:

    – Я не знаю, просто… ти знаєш, це… це те, що ми всі тут відчуваємо, ми просто… знаємо про що ти говориш, навіть якщо тобі здається, що ти не так підбираєш слова чи що це лише твої переживання. Ми всі тебе розуміємо, це як… – дівчина опустила очі в уже тепле лате, шукаючи правильних слів, – це як побачити себе збоку, хай цей “ти” і не “ти”, а Банчан, все-одно ти себе у тобі впізнаєш, – мовила вона врешті.

    Хлопець засоромлено розміявся і відвів погляд у сторону:

    – Перестань, я зараз теж розридаюсь. Не треба мене ідеалізувати.

    Юна м’яко усміхнулася і тихо додала:

    – А ще в тебе очі світились… Вперше за останні тижні.

    Кріс підвів на неї здивований погляд. Дівчина лише усміхалася. Та це була дивна усмішка. Вона не була просто доброю чи просто ніжною. Її важко описати одним словом.

    Так усміхаються людині, яка прокидається після важкої ночі і жар спав. Так усміхаються пацієнту, коли той відкриває очі після важкої операції. Так усміхаються, а тоді пошепки кажуть “You made it, sweetie”.

    Ця усмішка добра, тепла і така крихка, кришталева. Це як обійми, тільки без дотику.

    Хлопець сковтнув слину. Занадто люблячим виявився цей світ.

    “Тоді скоро усе полетить псові під дупу” – припустив Страх, але Чан його заспокоїв. Так, маленькі трабли на шляху трапляються. Але ж вони то по силах, чи не так? Навіть якщо на початку так не здається. Він пережив попередній місяць. А тепер, коли коли дихати стало легше, він точно протримається.

    – Я ж кажу, усе налагоджується, – мовив він, – Повільно, але налагоджується. Яка б інформація там не знайшлася, Джин нам розповість, чи не так?

    Менеджер, почувши своє ім’я, виринув із думок і гмикнув на знак згоди.

    – А наше завдання – продовжувати робити своє… із сяючими очима, – додав Чан.

    Тим часом Джин допив останні краплинки своєї кави і підвівся із-за столу.

    – Що ж, дякую за компанію, – усміхнувся якось сумнувато він, ополіскуючи чашку. – Піду я до себе.

    – Дякую за каву, – усміхнулася йому Юна.

    – Завжди будь ласка, – менеджер сяйнув у відповідь. Удверях він завмер, щось зважуючи. – Чан, ти зможеш зайти до мене? Хвилин через 10.

    – Так, звісно.

    – І хлопцям теж скажи, щоб приходили, – додав він, – розкажу вам, що знайшов.

    Його темноволоса маківка зникла на сходах. Банчан, явно пожвавившись, дістав телефон:

    – Нарешті, а то він все “процес іде, нитка розпутується, блаблабла”…

    Хлопець написав у їхній спільний чат під назвою “Дитсадок” (так, він сам його так назвав, але давайте будемо чесними, після “Дурка” ця назва підходила найкраще):

    Я:

    “Спустіться до Джина хв за 10

    Усі разом

    Він про Лікса поговорити хотів”

    За лічені секунди прийшла відповідь:

    Квока:

    “FINALLY

    я думав повністю посивію”

    Принц:

    “Джісун зараз кімнату рознесе

    *якщо ти не чуєш”

    Чан прислухався. Тоді кинув дівчині:

    – Хан.

    Вона примружилася, наслухаючись, і ледве не вдавилася кавою. Здалеку чувся знайомий голос:

    – …ні, щоб відразу повідомляти про будь-які зміни, ні, ви шо, професіонали роблять своє, а ти сиди і не рипайся, а те що тому професіоналу наш Лікс рівно не здався, він же за нього гроші отримує, нікого не колише, а нам, друзям Фелікса – ні, ідіть, гуляйте, буде щось цікаве – розповім, але нитка так, розпутується, а ще…

    Юна співчутливо зітхнула:

    – Це його вперше так прорвало?

    – Угу, – хлопець допив каву і підвівся зі стільця, – Він явно Джину не довіряє.

    – А ти? – дівчина підвелася слідом за ним.

    – Чи я йому довіряю? Так, – він поставив чашку на її звичне місце і сперся на стіл. Поки Юна мила свій посуд, він на мить задумався, – Знаєш, – мовив, – я не певен, але підозрюю, що він просто інтроверт і через це такий закритий… Або ж у нього була не проста юність і тому… – додав задумано він.

    Юна розвернулась усім тілом до друга і заглянула у його обличчя:

    – То ти… вважаєш його за класну людину? – поточнила вона.

    – Так, – підтвердив хлопець, – людина, яка із зірками в очах малює сердечка на каві, не може бути поганою, – впевнено сказав він і рушив до сходинок, – А ще, я не знаю чи ти помітила, він дуже тягнеться до спілкування, до людей. Тож… I don’t know, навіть якщо він в кінці кінців виявиться шматком лайна, я хочу йому дати шанс.

    Чан почув, як дівчина позаду нього запинилася. Озирнувшись, він побачив її примружені очі, що уважно вивчали його згори вниз.

    Який шанс? – Юна прищюрилась ще більше.

    – На дружбу з нами, на який ще… – почав здивовано хлопець і відразу зрозумів, – oh god, girl, серйозно? Я і Джин? Із усіх людей я? І Джин?

    Юна розсміялась у відповідь і штовхнула двері їхньої тренувальної зали. До Чана долинув голос Єджі:

    – Нарешті, ми вже тебе шукати збирались.

    – Бувай, – кинула дівчина на прощання другові. Коли двері за нею майже закрилися, хлопець ще встиг почути, – Ви нізащо не повірите!..

    Чан не стримав усмішки. Схоже “Джин і лате” уже завтра буде у них новою легендою. “Треба буде сьогодні Ханні зателефонувати” – подумав хлопець, перед тим як штовхнути двері Джинового кабінету.

    Чоловік сидів, обхопивши голову руками, його очі були заплющенні. Екрани його комп’ютерів, видно спали міцним сном, хоча і лишалися “живими” – кнопки живлення світилися жовтим.

    Чан устиг оцінити ситуацію за долю секунди і вже хотів поцікавитися, що сталося. Проте за мить менеджер підвів очі і винувато усміхнувся:

    – Вибачай за цю хвилинну слабкість, день був довгим.

    Хлопець із розумінням кивнув і присів на крісло навпроти столу.

    – Отже, – мовив Джин, і замовк, думаючи із чого ж почати. Чан відчув, як цунамі хвилювання накриває його з головою і затягує на дно. Тижні нічних кошмарів, де він знаходив закривавленого друга без пульсу і ось він зараз на відстані витягнутої руки від правди. Тиск перескочив рівень норми, тривожні метелики в животі перемішалися із кавою, шум у вухах і спітнілі долоні, але хлопець мовчав, чекав менеджер поки заговорить сам.

    Той у свою чергу різко видихнув, відкидаючи якісь думки і нарешті мовив:

    – Отже, – повторив він, – як я вже казав, вийшло набагато запутаніше. Там… – запнувся, – одним словом, Фелікс… – Джин покосився на хлопця. Чан дивився на нього, не кліпаючи. У його карих очах блищали всі 50 відтінків хвилювання, але він мовчав, чекав.

    Менеджер ворухнув мишкою. Його напружене обличчя підсвітилося екраном.

    – То… що з Феліксом? – подав обережно голос Чан.

    Джин закусив з середини щоку.

    – Я загубив його слід, – пролунав уривчастий шепіт.

    Не найгірше, що могло статися. Чан полегшено видихнув.

    – То й що, не страшно ж. Слід можна знову знайти. Почати із того місця де нитка ще була в руках.

    Чоловік подивився на нього. У його погляді читалось щось, чого не було раніше. Він хотів щось повідомити, лише очима, не кажучи ні слова. І Чан підозрював, що він знав відповідь, вона була буквально на долоні, але він її не бачив. Не хотів бачити. Страх в середині нього сидів, схрестивши на грудях руки і міцно прищюривши фіолетові очі. Він нічого не розумів. Інші емоції мовчали. Вони тут не могли нічого зробити.

    Але Джин також мовчав. Його чорні очі диктували відповідь, по буквах, по напівтонах. Але Чан їх не розумів.

    – Нитка обірвана.

    Ні.

    – Ні.

    Ні ні ні ні

    Будь що, тільки не це

    Чому його пульс несеться із космічною швидкістю, якщо він уже мертвий? Він чому його груди піднімаються і опускаються від дихання? Його вже тут не має. Навіщо серце надалі ганяє кров по тілу? Це ж все. Кінець. Finite.

    Його останній подих належав хлопчику, якого поцілувало сонце. Та хлопчик зник, його…

    О боги, яке жахливе слово!

    Чому люди не придумали інших слів?! М’якших. Обережніших.

    Але їх…

    Трясця!

    Немає. Так само як і Фелікса.

    Джин не наважувався підвести погляд. Десять хвилин тому Чан сказав:

    “Яка б інформація не знайшлася, Джин нам все розповість.

    Чи не так?”

    І цим він дозволив… ні, не дозволив, якби його воля, Джин би цього ніколи в житті не зробив, але хлопець сам попросив ударити. Мимоволі. Але попросив.

    Бачити Крістофера засмученим – уже китайська тортура. Та бути тому причиною…

    Чоловік наважився глянути на друга.

    Ні, він його не засмутив.

    Його обличчя не відображало суму. Не відображало болю. Воно не відображало нічого.

    Джин його убив. Одним реченням. Двома словами.

    – Скажи, що це жарт, – шепіт різав вправніше скальпеля. – Скажи, що ще є шанс, я тебе прошу! – очі наповнилися мутними слізьми.

    Менеджер мимоволі відвернувся.

    За дверима почувся шум і в кімнату ввалилася весела компанія. Очі Хвана наштовхнулись на лідера – його щоки смугували пекучі сльози. Хлопець зупинився і друзі позаду наштовхнулися на його спину.

    – Що сталося? – почувся позаду голос Джісуна.

    Хьонжин йому не відповів, натомість впав на коліна біля друга і схопив його тремтячі долоні:

    – Що сталося? Ти чому? Його знайшли в поганому стані, так?

    Чан дивився лише на менеджера.

    Будь ласка, – повторив він. Чоловік не відповів, він не міг цього сказати.

    Хлопці сконфужено спостерігали.

    – Так що сталось? – повторив Хан.

    Чонін глянув на лідера, тоді на менеджера і його осінило. Протиснувшись між Біном і Синміном, він підійшов до столу.

    – Покажи, – мовив холодно він.

    Джин здригнувся від несподіванки, але слухняно відкрив файл. Хлопці, досі розгублені, підійшли до монітору.

    Лише Чан лишався непорушним. Його, ще недавно ясний погляд сліпо дірявив простір перед собою. У друзів мимоволі стислися серця. Здавалося, якщо придивитися, то у присмерку кімнати неозброєним оком було видно його душу. Вона, шматочок за шматочком, повільно відслоювалась, сяючими пелюстками опадала вниз і гасла, згорала, ледве торкнувшись холодної землі.

    Якщо Фелікс зараз у ній, то Чан хоч так буде ближче.

    Раптом у тиші пролунав тихий і м’який голос макне:

    Чані-хьон

    Хлопець здригнувся від несподіванки. Давно він не чув голос друга таким… ніжним?

    – Ми не почнемо без тебе, – приєднався Хьонжин. І де поділася та драма квін і “найчарівніша жінка у світі”?

    – Я не зможу, – прошепотів у відповідь лідер. – Будь-що просіть, тільки не це.

    Та ніхто тут не зможе. Але якщо згорати, то разом.

    – Ми будемо поряд, – видно, Синмін теж зрозумів. Він підійшов ближче і обережно обійняв друга за плечі. Тоді допоміг підвестися і дійти до екрану. Чана вже полишали сили. Та він тримався заради хлопців. Він завжди так робив.

    Рука Джина на мить зависла над клавіатурою. Неозброєним оком було видно, як тремтять його пальці. Проте все ж таки, він натис на пуск.

    На відео було видно тмяний коридор. Із кута камери виділився декілька дверей, на них були металеві номери 394 та 395.

    – Це готель якийсь? – почувся голос Хана.

    Джин кивнув.

    У кінці кімнати виникла постать. За секунду-другу спалахнуло світло і хлопці впізнали невідомого – це був їхній Лі Фелікс. На хлопцеві досі була та сама курточка, у якій він вийшов із дому в останні дні січня і той самий чорний рюкзак без логотипу.

    Він, у свою чергу, поволі підійшов до дверей кімнати 394. Якусь мить він вдивлявся у номер, тоді його плечі здригнулися, наче він хмикнув.

    – Що смішного? – здивувався Мінхо.

    Джісун не стримав смішки:

    “Turn to page 394… Pottah”. А про що він ще міг подумати?

    Лі пересмикнув плечима:

    – Не знаю, ти його кращий друг, а не я.

    Якби не критичність ситуації, уважний Чанбін відмітив би ревнощі у його словах, та зараз було не до того. Тим часом Фелікс по той бік екрану відкрив двері і, підхопивши ручку портфелю, зник у номері. Відео закінчилось.

    – І все? – здивувався Чонін.

    Джин прочистив горло:

    – Ні, це лише за 30 січня.

    – Тож є продовження?

    – Угу.

    Брови Хана збіглися в суцільну лінію:

    – Стій, а де це?

    – У Венеції.

    Мембери здивовано перезирнулися. Чан наважився подати голос:

    – Umm, pardon?

    – Італія, Венеція, – повторив менеджер.

    – Bruh, це буквально з іншого боку планети… – Синмін обвів поглядом компанію. Так, видно він зрозумів правильно, Фелікса зафіксували хтозна-де.

    – Якої сраки він в Італії?? – “Був” – подумки відповів Ханові Чан. Сука, як же боляче…

    Цього Джісуну не зміг пояснити ніхто. Тож він здався:

    – Окей, давай далі.

    Менеджер відкрив новий файл.

    Із номера 394 вийшов чоловік. На ньому була проста поношена синя куртка, мабуть, такого ж віку джинси та кросівки. Незнайомець мав коротке русяве волосся і такого ж кольору недовгу бороду. Із того, що встигла входити камера, він також мав азіатське коріння. Але це все не так привернуло увагу хлопців, як портфель, який той тримав у руках – чорний, без логотипу.

    – What the fuck… – вирвалось у Джісуна.

    Незнайомий закрив двері, посмикав за ручку, перевіряючи замок і, взявши в одну руку портфель, а в іншу – непримітний сміттєвий кульок, зник у коридорі.

    Відео обірвалось.

    – Що це в біса було? – поцікавився спантеличений Ян.

    Джин кашлянув, прочищаючи горло. Коли він заговорив, його голос тремтів і обривався.

    – Це… це було наступного ранку, 31го січня.

    Він замовк. Хлопці налякано чекали що він скаже наступним.

    – Я зв’язався із працівниками готелю і… ось моя розмова із дівчиною, яка була на рецепції того дня.

    Менеджер відкрив папку, серед довгого списку вибрав один аудіофайл і натиснув на пуск.

    – Hey, my name is Jin.

    – Hi, Jin, I’m Bella, how can I help you? – почувся приємний жіночий голос із яскраво вираженим італійським акцентом.

    – About 3 weeks ago there was an asian guy with deep voice and australian accent. As I know, he stayed at your hotel. When did you see him last time?

    – When exactly he was here?

    – I think, the last days of January.

    Белла на мить замислилася.

    – No, I don’t think there wa… – почала вона, але перебила сама себе, – Oh wait, there was one guy! The blonde one, right? With a beard, long nose and gray eyes. He didn’t look THAT asian, but yeah, he had australian accent… and pretty deep voice, too.

    – No, – ввічливо перебив її голос Джина, – he has black eyes, dark long hair… oh, and freckles.

    – Oh no, that one didn’t. I’m into guys with freckles, I would noticed, – розсміялася дівчина.

    – Hm… – Джин із запису на мить замислився, – look, his name is Lee Felix, sometimes he also goes by name Yongbok, but he hates this name, so I think he introduced himself as Felix. Do you remember this name?

    – No… I can check the records though, maybe it didn’t happen on my shift.

    Віртуальний Джин розсміявся:

    – No, it was on your shift, I checked.

    Белла на мить розгубилася.

    – How did you… wait, I remembered something! So, this blonde guy, right? He came on 31 like, I don’t know, 9 am or something, and said… wait, what exactly did he say? “My friend Felix (yeah, he did call him Felix!) had to leave early in the morning, so I’m here to take his stuff and pay for the night”.

    – And? – голос менеджера прозвучав дуже напруженим.

    – Aaand yeah, he paid and left. And never saw him again.

    Кімната покрилася інієм страху. Та аудіодоріжка ще не закінчилася.

    – Hm… okay, thank you a lot anyway, have a great day!

    – Yeah, you’re always welcome! – попрощалась дівчина, та за мить перебила саму себе, – Wait a sec, what was his name again?

    – Lee Felix, why?

    По той бік на якусь мить зависла тиша.

    – Do you mean that k-pop dude, that went missing a few days ago? Louis Vuitton ambassador or something. He was all over the news.

    – Well, – зам’явся на мить Джин, – actually he went missing about almost month ago, but we were hoping, that he was on vacation.

    – And you’re saying, our hotel was the last place, where he was seen? – Белла, схоже, склала пазли до купи.

    – I didn’t say that, but… yeah looks like that.

    Із вуст Джісуна зірвався короткий схлип, проте він нічого не сказав. Тим часом дівчина, якийсь час помовчавши, мовила:

    – On that day I was in cleaning service, too. I checked his room personally, after he left.

    – And?

    – There was nothing in there… – вона на секунду замовкла, – In other words, if you’re curious about him being killed in that room, he wasn’t. Or at least I didn’t find anything, – віртуальний менеджер полегшено видихнув. – I don’t think, we can find DNA or something, it was like month ago, so…

    – Okay, wait, one more question. Which floor was it exactly?

    – Um… number 394?

    – Yeah.

    – The second one.

    Джин замислився.

    – It doesn’t sound realistic, you know?

    – Yeah, our boss has two hotels, and the rooms numbers are kinda connected, and this one is second one, so… yeah, anyway, it’s hard to explain.

    – Okay, i got it. So like in theory, is it possible?…

    – …to escape through the window? Yyyeah, I guess…

    – You guess?

    – Ceilings in Italy are much higher than in all of Europe, like 3 meters or something. So, if someone helps you, yes, it’s totally possible.

    – Тобто, його все таки могли викрасти, – припустив вголос Чанбін.

    Джин лише пересмикнув плечима.

    – Do you have CCTV cameras outside?

    – Wait a sec, lemme check…

    По той бік запису почулися кроки, а за ними – звук відкривання вікна і шум машин став гучнішим.

    – No, we don… oh wait, the restaurant on other side of the road has one.

    – What’s the name of that restaurant?

    – Intimità.

    – How do you spell it?

    Дівчина продиктувала назву по буквах.

    – Okay, dear, thank you a lot.

    – Are you gonna hack their system too?

    Джин розсміявся.

    – No, I’m just gonna nicely ask their boss for help. Same as I asked yours.

    – Really? And what did he say?

    – He gave me your number and told me to ask you.

    Белла полегшено розсміялась.

    – Oh lord, I was already starting to panic. Okay, good luck in the search.

    – Thanks!

    – I really hope you’ll find him, he seems to be really nice from what I saw on the news.

    Джин не стримав смішки:

    – He is, he really is… If we won’t, it’s gonna feel like death for all of us.

    – Oh…

    – Yeah… – Джин замовк, даючи думкам влягтися, – Alrighty then, have a great day!

    – You too!

    Три короткі гудки і запис завершився.

    – І що каже та ІнфінітА? – поцікавився Синмін.

    – Нічого, – відповів тихо менеджер.

    Хлопці переглянулися.

    – У сенсі? – напружився Джісун.

    – Нічого не було. Вікно номера, де був Фелікс, чудово видно на камеру. Усе, що є на записі – у кімнаті вмикається світло, видно Фелікса, ось, – чоловік відкрив ще один файл і продовжив коментувати, – він підходить до вікна, закриває штори і більше нічого не відбувається.

    – А коли він вимкнув світло? – перебив його Чанбін.

    – Через пів години, – відповів Джин

    – Котра це була? – втрутився Хан.

    Менеджер перемотав на кінець запису і вказав мишкою на цифри у куточку відео – двадцять третя двадцять вісім.

    – Фелікс спить рівно 8 годин, якщо його ніхто не будить, – повідомив Мінхо. – Тому, якщо він заснув о пів на дванадцяту, може на хвилин 20 пізніше, то мав прокинутися приблизно о восьмій ранку, правильно?

    Друзі кивнули, погоджуючись.

    – О восьмій в січні ще відносно темно, тому він мав ввімкнути світло десь о…

    – Він прокинувся раніше, – перебив його Джин, відкриваючи наступний файл. У куточку світилося 05:03, коли у вікні спалахнуло світло. Джин провів пальцем по неголеному підборідді. – Набагато раніше…

    Кімната вдесяте завмерла.

    – О котрій вийшов отой чувак? – уточнив Синмін.

    За секунду на екрані з’явився уже бачений запис. 9:17. Чотири години. Чотири довгих години.

    Що ж сталося?

    – Зачекайте секундочку, – пожвавився Джісун, – ми не з’ясували хто це був.

    Джин нарешті наважився глянути хлопцям в очі:

    – Ніхто.

    – …meaning?..

    – Його не існує. Ні імені, ні прізвища, нічого. Я надіявся, ви бачили його десь, не знаю, серед Феліксових друзів абощо, але судячи із вашої реакції…

    – Waaaait wait wait, дайте підсумувати, – розсміявся Хан. – Це останнє місце де бачили Фелікса впринципі взагалі, так? – менеджер кивнув, – Тоді він магічним способом випарувався із кімнати, слідів крові – жодних, зачіпок – жодних, тоді із його номера виходить його “друг”, якого не існує, я правильно розумію?

    – Так, все правильно, спокійно підтвердив Джин.

    – Прекрасно, просто чудово, – заплескав у долоні юнак і обернув свою маніакальну усмішку до друзів, – викликайте поліцію.

    Хлопці сконфужено перезирнулися.

    – Ми ж уже все дізналися, – підказав Чан.

    – О ні, не для Фелікса, – заспокоїв їх Джісун, хоча в цю мить він був більше схожим на Чой Сана з Ateez під час концертів, – для Джина.

    – Що?! Я ж!… – та Хан його не слухав.

    – Ми довірили долю нашого друга найпідозрілішій людині у цій будівлі. Чому? Лише тому що він, згідно із чутками, хакер. Він же, добра душенька, сам то підтвердив. Чи ви вже забули? Якого вибачте хуя я маю йому довіряти?! І так, одне діло якби ми щось знайшли але НІ! Ми отримали ніщо присипане нічим! А ти!.. Ти знаєш хто то був, авжеж знаєш! Сам його послав, сам все організував! Де Фелікс, сука?!

    Хан підхопив розгубленого менеджера за комір, але його відірвав Хьонжин:

    Ану заспокойся! – гаркнув він. Таким голос сніжного принца не чув ніхто. Він прокотився всіма поверхами приміщення і осів десь на дні шлунку, поряд із метеликами і тривогою. – Ти звинувачуєш його не маючи на те жодних підстав! Ви, ви всі не можете зараз навіть припустити, чи він живий! І ти, Хані, вмієш чудово горлопанити, молодець, хвалю. А відкрити очі, озирнутися – ні!

    – Та шо ти несеш! – кинувся той на Хвана, – Хто ти був Феліксу? Знайомий? Співучасник? Хто?

    Хьонжин аж оступився.

    Що?

    Хто він… Феліксу?

    Співучасник? Знайомий?! То так у сучасному світі називають друзів?

    – Тобі все-одно! Наче я не бачу! – Хана несло. – Ми всі хвилюємось, переживаємо, а ти сидиш, руки склавши.

    – Хей, Хані, це ти вже перегинаєш, – втрутився Чан.

    О ні, ви мене вислухаєте! – Джісун наставив пальця у груди лідеру. – Ти довірив цю справу цьому… – він зміряв менеджера коротким поглядом, навіть не помічаючи сліз у його очах, – смердючому негідникові, а я перегинаю?! За його грьобаною версією я втратив найкращого друга, НАЙКРАЩОГО ТВОЮ МАТЬ ДРУГА, ЧАН!! І що мені тепер, поховати найдорожчу людину, навіть не знаючи, може він ще живий?! ТА Я!…

    – Він мертвий.

    – Що?

    Хьонжин сидів на краєчку тумбочки але, здається, присутнім було лише його тіло. Він підвів порожній погляд. На дні його чорних очей щось померло. Сліпо дивився у божевільні Ханові очі і їх не бачив.

    – Він мертвий, Хані. Якби ти був уважнішим, ти б давно знав. І зараз найгірше, що ти можеш робити – це називати себе його кращим другом.

    Хан повільно опустив руки.

    – Що я мав помітити? – прошепотів він, але це почули всі так чітко, ніби то було сказано на вухо. Джісун кинувся до ніг друга і його гострі пальці впилися у струнгі стегна. – Тобі щось відомо? Джинні, скажи, будь ласка.

    Хлопець відвів погляд. Ком у горлі набув космічних розмірів.

    Трясця.

    – Пам’ятаєте останній концерт? В Лос Анджелисі. За день до ми із Ліксом і Чоніном пішли на покупками, пам’ятаєш? – його погляд знайшов макне. Той кивнув. Було діло. – Фелікс тоді також купив декілька лез для бритви, сказав що закінчилися.

    Пазл склався.

    – Ні. Ні, Джинні, ні, ні, ні! – Хан метнувся у відчаї в сторону. – Ні, не кажи цього, благаю.

    Та Хвана вже не можливо було зупинити. Ці спогади з’їдали його з середини вже більше місяця. Він мовчав. Надіявся. Чекав. Але тепер… тепер все стало на свої місця.

    – Я не придав цьому великого значення, але мені здалося дивним, він поклав їх в окремий пакетик, наче… ну, знаєте… – хлопець натягнув рукави светра на пальці і продовжив, – Тоді на концерті, пам’ятаєте, коли ми прощалися з фанатами, він сказав… як же він сказав?

    Серед тиші почувся чистий голос Синміна:

    “Ви єдина причина чому я досі тут. Я дуже вдячний вам за весь шлях, який ви допомогли нам подолати. Наші серця, МОЄ серце особисто б’ється лише для вас. Я обіцяю залишатися із вами до останнього подиху, удару серця і поки мої очі ще бачать денне світло. Ми не знаємо коли нам доведеться попрощатися, але навіть якщо ми більше не побачилось, я буду з вами, серцем, думками, я буду поряд із кожним із вас. Я боявся закохуватися, але ви, Stay, стали любов’ю мого життя”.

    Здавалось, важкі хмари знадвору проповзли крізь прочинене вікно до кімнати і тепер мандрували під стелею. Вони тяглися повільно, стираючи собою верхівки їхніх сердець, саме ті, де збереглися останні надії на порятунок. У холодну тишу втрутився майже автоматичний голос Хьонжина:

    – Після концерту ми сиділи у гримерці, сміялися, була дуже класна… легка, знаєте, атмосфера. Фелікс сміявся і жартував з усіма. Потім щось ви заговорили про те, як Суні підслизнувся, а Єнні перечепився через нього і я щось глянув я Лікса і він виглядав… Агх, трясця, як же це описати, – хлопець міцно обійняв себе руками і задумано глянув у вікно. Врешті він тихо мовив, – Ви відмітили обличчя Чані-хьона, як тільки ми сюди зайшли?

    Хлопці, що слухали затамувавши погляд, ледве помітно кивнули.

    – Ти, хьон, себе збоку, звісно, не бачив. Але… я не знаю, це як…

    – Я так уявляв людей із яких дементор висмоктав душу, – підказав Хан.

    – Так виглядає порожній стадіон після концерту, – додав Синмін.

    – Або висохший ліс, – докинув Бін. “Аокіґахара” – подумав Хван перед тим, як заговорити знову:

    – Ось це все, тільки разом взяте. Наче весь біль, який він пережив за життя, він відчув у один момент. Я хотів запитати, чи все добре, але саме в цю мить він підвівся, взяв якийсь пакетик, сказав “Я в туалет” і вийшов. Він вийшов, минуло секунд 10 – 20, може хвилина і тоді раптом у мене склалися всі пазли, знаєте? Ну, типу, пакетик, у якому тільки леза, той вираз обличчя… Я спершу подумав типу, ні, це ж Фелікс. Але тоді я згадав, що він сказав на концерті і зрозумів, що часу у мене обмаль. Ліксі ж буквально попрощався з нами… Кинувся вслід за ним, думаю, він сказав, що йде в туалет, спершу треба перевірити там. Я думаю, якщо пошукати, можна знайти цю погоню на CCTV камерах. Джине, глянеш потім, бо вони мені ж теж не повірять, – Хьонжин повільно зітхнув і склав руки на грудях. Важко. Важко це все в собі тримати, але ще важче про це говорити вголос. – Наздогнав я його реально на вході в туалет. Він відразу такий “Хей, куди це ти такий летиш, як пуля з гармати? Тікає хтось?”. Я такий до себе “Невже здалось?”. Але мені було не до думання, що впринципі логічно. Я його просто обійняв, він такий “Вмер хтось, чи що?”. І я раптом зрозумів, що він весь час так жартує. Останнім часом точно. У стилі “Чудовий день щоб померти”, знаєте, – Хван зустрів Чановий погляд. Він знав. Він здогадувався, мовчав і так само мовчки вбивав себе зсередини.

    – Тепер все стає на свої місця, – мовив тихо Джин. – Він зрозумів, що ви… – він замовк формулюючи думку, – що ви не дасте йому піти. Тому замів всі сліди… щоб його не шукали… Насправді я знав ще вчора, але не хотів вам казати… вибачте… – чоловік відвернувся до вікна. За якийсь час він мовив, – Якби я помер, а він зміг жити щасливе і довге життя… на яке він абсолютно заслуговує… заслуговував, – додав він пошепки, – я б добровільно вийшов на головну вулицю і став перед тим канонічним білим бусиком, я вам клянуся.

    Хьонжин не бачив його очей, але по голосу було зрозуміло – чоловік в сльозах. Хван проковтнув клубок в горлі і видавив із себе:

    – Я тоді обійняв його, кажу типу “Ти ж знаєш, що ми тебе всі любимо, так? Ким би ти не був, як би не виглядав, ми тебе все-одно… ти наш Фелікс“… Він сказав щось типу “Дякую”… Я думав, я зміг допомогти…

    Все.

    Робіть із цим що хочете, але він не може це стримувати.

    Він тримався надто довго.

    Гіркі сльози ринули по його щоках, закриваючи собою вже такий немилий світ.

    Чому? Чому, ви можете мені сказати? Хто-небудь

    І все.

    І бувате довгі тижні фальшивого спокою і витримки, тижні глибоких вдихів і ще глибших видихів, тижні тихих прокльонів у дружнє плече, тижні страху, сліпої надії і непринятих дзвінків на один і той самий номер. Вони втомилися мовчати і робити вигляд, що все добре.

    Хьонжин відчув, як на його плече лягла знайома міцна рука. Хлопець полегшено ткнувся носом десь між Чановим плечем і грудьми. Сльози лились без перестанку, а перед очіма, як на зламаний плівці, пролітали спогади. Дебют, концерти, вечірні прогулянки європейськими містами, прямі ефіри, розмови до світанку у той короткий період, коли вони ділили кімнату, перегляди фільмів, комп’ютерні ігри, Versace, фотографії, відео, кліпи, пісні… Він був скрізь. А тепер… тепер не буде.

    Хлопець притиснувся сильніше до друга. Боляче…

    Крізь голос Фелікса, який ніби зламана платівка грав у нього у вухах, Хван чув реальність. Хан, ридаючи, вибачався перед Джином, а той його заспокоював. Чанбін вголос проклинав життя, а інші просто плакали. У двері постукали.

    – Я хотіла запитати, чи Джин… що тут відбувається?

    Найон, тільки не ти, – голос Чоніна був просякнутий болем.

    – Що сталося? І… хей, чому ти мене обіймаєш?

    Зараз хлопці їй все пояснять, Хьонжин не хотів цього чути. Хотілося втекти кудись далеко в гори і ніколи більше не зустрічати дамочку на ім’я Реальність. Але…

    Фелікс що?!

    Він відчув, як Чан притиснувся чолом до його маківки. Крізь  волосся стікали гарячі крапельки. Чан не втратив просто учасника, він втратив частинку дому, втратив ще одного сина і втратив свою усмішку. Його міцні руки стискати Хвановий светр, а в голові, наче старий програвач грала фраза: “Після ночі настає день, після ночі настає день, після ночі настає день, після ночі…”

    Та день не настане. Це повне затемнення.

    І це назавжди.

     

    _____

    Чекаю усі конспіраційні теорії в коментарях 🫡

     

    0 Коментарів

    Note