✰

Від маленької кімнати на другому поверсі музика відлунням доносилася навіть тоді, коли там було тихо. Вхідні двері щільно обклеєні постерами з різними рок-гуртами, жодний з яких Сонхва не зміг впізнати за ту коротку мить, що вдалося виділити на розглядання. Його вже, схопивши за широкий рукав толстовки, тягнули всередину кімнати, де уривками зібрані майбутні музичні шедеври. Пальці рук одразу ж трохи похолоділи від хвилювання.

— А це наш дурнуватий басист Йосан, — з посмішкою відказав Хонджун одразу як потрапив всередину. Він закрив двері на ржавий засув і енергійно перескочив через червоне крісло, опиняючись біля своїх барабанів вглибині кімнати.

Сонхва ж зосереджено дивився на підлогу і йшов дуже повільно, намагаючись не наступити на одну з кинутих десь тут електрогітар або синтезатор. Він очікував, що новоспечений рок-гурт його друга Хонджуна буде обережним хоча б з власними інструментами, але їх кімната для репетицій вже за ці декілька секунд встигла здивувати його до сіпання правого ока і мимовільно затриманого подиху.

— Та, — низько відрізав хлопчина, що сидів боком до відкритого вікна, і показово закатав очі з легкою посмішкою. Сонхва відволікся від розглядання підлоги та спрямував погляд туди, звідки доносилась причина мурах на його шкірі. — В мене хоча б гітара не подряпана.

Сонхва зрозумів, що спочатку навіть не помітив його, нерухомо сидячого в чорному одязі напроти чорної штори, закривши обличчя чорним хвилястим волоссям. Сонхва поправив своє не менш чорне волосся і подумав, що ще трохи, і перед очима чорним буде взагалі все, а він сам акуратно втратить свідомість на вільній частині підлоги. Справді, він й досі не міг повністю роздивитися того, з ким розмовляв Хонджун. Сам Хонджун теж втік від розгубленого погляду друга, ставши яскравою плямистою частиною купи постерів, щільно наклеєних на всю стіну, так само як і на зовнішню сторону двері. Кожен з них по-своєму гармонійно зливався в частини тієї кімнати, в якій вони творили. Ніби доповнювали картину навіть в найнепомітніших її частинах, таких, на які Сонхва був не в змозі звернути увагу.

Хлопець, якого Хонджун назвав Йосаном, неспішно піднявся зі свого стільця і залишив на ньому бас-гітару. Ремінь, що тягнувся між різними частинами інструменту, був прикрашений яскравими та зовсім різними нашивками й парою значків, а на корпусі гітари, ніби солодка кольорова посипка, розкидалися блискучі наліпки. Деякі з них трималася там так само ненадійно, як і спокій всередині Сонхва зараз.

— Я Йосан, — спокійно сказав хлопець, протягнувши ліву руку. Сонхва розгублено втупився на неї. — О, вибач, Хонджун же щойно сказав моє ім’я. Ти Сонхва, правильно?

— А, так, — він підняв погляд, а через секунду знов опустив його на руку, що досі чекала відповіді. — Приємно познайомитися, Йосан, — нарешті видавив з себе Сонхва, відповідаючи й на рукостискання лівими руками теж. Трохи дивні відчуття, які, схоже, відчував лише один з них.

— Мені теж дуже приємно! — Посмішка Йосана раптово засяяла яскравіше, Сонхва навіть здалося, що на нього зараз же накинуться з купою дивних питань або обіймами без приводу, але хлопець просто відпустив руку і, не полишаючи посмішки, сів на своє місце біля вікна. В кімнаті почали лунати низькі тремтіння струн.

Коли Сонхва дістався до червоного крісла, сподіваючись, що його звідти не виженуть пізніше, Хонджун активно набирав десятки повідомлень решті групи. Уйон і Мінґі, як стало відомо вже з дзвінків Кіма через декілька хвилин, вирішили перекусити перед репетицією, і тепер запізнювалися.

— Хон, — вперше після знайомства з Сонхва відізвався Йосан, — скажи, будь ласка, щоб вони й мені щось захопили.

— Йосан! — обурено викрикнув Хонджун, направивши на хлопця округлені очі, з яких майже лазери пускають. Сонхва боявся цього майже так само, як натовпів і павуків, але незворушний спокій Йосана, здається, налякав його навіть більше.

Коли з телефону пролунав голос, значно нижчий за йосановий, Хонджун видихнув і спокійно сказав:

— Йосан попросив вас щось йому принести, але робити це все ще треба швидко! — Він посміхнувся і підняв погляд на Сонхва. — Я, взагалі-то, привів до вас, йолопів, свого друга знайомитися. Така неповага з вашого боку… — Хонджун показово закатав очі та продовжив ще про щось сперечатися з Мінґі, поки двоє хлопців, сміючись, обмінялися короткими поглядами.

Сонхва до сьогодні не знав імен тих, хто входить до гурту, але точно знав, що Хонджун, Йосан, Мінґі та Уйон не були знайомі раніше. За останній місяць вони встигли знайти один одного, зібратися разом і навіть створити щось, що сьогодні Сонхва матиме змогу послухати найпершим. На диво, саме він і хвилюється найбільше. Атмосфера творчого хаосу, що поглинав кожного, хто зайде в цю кімнату, одразу змусила Сонхва нервувати, а усвідомлення того, що з усіма треба ще і познайомитися, добило хлопця, змусивши тривожно стати одним цілим з незручним червоним кріслом.

— Вони скоро будуть, — раптово оголосив Хонджун після декількох хвилин тиші, які Сонхва пропустив у власних роздумах, — і я теж.

— Тікаєш? — запитав Йосан.

— Звісно, — відповів.

Сонхва захотів зникнути у своєму червоному кріслі. Коли двері закрилися, а ланцюжок з незакритого засува так і залишився висіти, хлопець мимовільно підняв плечі трохи вище, втупившись втомленим поглядом у величезний плакат на стіні. Тремтіння басових струн не було чути, натомість по кімнаті доносився тихий шелест пластикового пакетика.

— Хочеш хробака? — запитав Йосан, піднімаючись на ноги. Сонхва розгублено звів брови, дивлячись на хлопця, що спокійно підійшов до нього з яскравою пачкою мармеладних черв’яків.

— А, — видихнув він, — дякую.

— Вони корисні, — відказав хлопчина, сідаючи на підлогу біля червоного крісла. Десь позаду нього сховався синтезатор.

— Чим? — Сонхва намагався зрозуміти, хто перед ним: людина, чиє геніальне мислення просто не розуміє ніхто з суспільства, окрім, схоже, невідомого рок-гурту, чи дивак, від якого варто триматися подалі?

— Вони прикольні, — просто сказав Йосан, ніби для нього це щось очевидне, — як і всі схожі мармеладки загалом. Це веселіше, ніж їсти желе, яке ти просто змішав з якогось порошку в тарілці, правда ж? Веселі речі нагадують, що життя не нудне.

Він відкусив половину тіла черговому жовто-зеленому черв’яку і протягнув Сонхва упаковку. Той, вирішивши обдумати дивну філософію пізніше, протягнув руку і дістав ще одного, майже повністю червоного. Але кількість черв’яків, що доживають останні хвилини, стрімко зменшувалася, тому потрібно було терміново почати іншу тему. Сонхва не хотів до повернення Хонджуна сумувати за веселими хробаками або символічно ховати їх упаковку в смітнику на кухні.

— До речі, скільки тобі?

— Це перше, що тобі цікаво дізнатися? — засміявся Йосан, але одразу відповів: — Вісімнадцять. Я на останньому курсі в музичному коледжі. Як виявилося нещодавно, разом з Уйоном. Не помічав його.

— М, — протягнув Сонхва, думаючи правда лише про першу фразу хлопця, — а що ти б спитав?

— Якби помітив тебе?

— Так, — відказав одразу Сонхва, а потім різко почервонів і відчув жар всюди, де зміг. — Тобто, ні, ти спочатку сказав… От лайно…

— Я зрозумів, не хвилюйся, — обличчя і голом Йосана виражали повний спокій. — Я тебе і зрозумів і помітив, на відміну від Уйона. А спитав би чим ти цікавишся. Думаю, в моєму випадку ти про це навіть не замислився, бо одразу все побачив.

Сонхва втупився в ледь помітну посмішку напроти, намагаючись осмислити все, що чує. А Йосан терпляче чекав, не змінюючи емоцій, лише повільно перебираючи незліченні браслети на руках. Тиша незвично заполонила простір кімнати, але не давила, навпаки — заспокоювала.

— Я люблю фотографувати, — нарешті відповів Хва, опускаючи погляд, — найбільше подобається на плівку, але вона останнім часом занадто дорога, тому я просто тягаю з собою стареньку камеру, яку купив в якогось дідуся на барахолці.

— Покажеш?

— Звісно, — трохи сором’язливо погодився він, дістаючи телефон з кишені.

Відчуваючи щиру зацікавленість Йосана, Сонхва розквітнув. Почав розповідати історії, сховані за кадром кожного фото, тихо сміятися, відкриваючи невдалі, червоніючи, коли чув похвалу. А потім з першого поверху почали лунати голоси: низький та майже не чутний, що за словами Йосана належить Мінґі, сварливий Хонджуновий і високий та гучний Уйоновий, що дуже контрастно поєднувався з голосом Мінґі та трохи здригав стіни в будинку.

— Уйон в нас вокаліст, — розповідає Йосан, не зводячи погляду з двері, яку ось-ось відчинять, — а Мінґі виконує реп партії, якщо вони є, і пише тексти. Хонджун більше по музиці. А я всюди потроху допомагаю.

Неочікувано для Сонхва двері з гуркотом впустили в кімнату трьох хлопців, двоє з яких почали по черзі вітатися з Йосаном, а потім коротко представлятися перед Хва. Останній помітив, що Уйон з Мінґі протилежні не лише за голосами, а й за зростом і стилем одягу: низенький Уйон, чия верхівка голови ледь діставала навіть до лінії росту волосся Хонджуна, тонув у величезній жовтій толстовці та гігантських джинсах, доки на широких плечах Мінґі впевнено висіла класична біла сорочка, підібрана точно за розміром.

До закінчення вечора Сонхва встиг послухати близько п’яти каверів хлопців, оцінити дві авторські пісні гурту і ще трохи поспілкуватися з кожним. Уйон виявився не лише дуже гучним, а і надто активним співрозмовником, який питав більше ніж слухав відповіді. Мінґі говорив не багато, але завжди влучно жартував і включав в розмову мовчазного Йосана. Як Сонхва потім дізнався від Хонджуна, басисту комфортніше спілкуватися з людьми наодинці, а не в компаніях.

***

Майже весь наступний тиждень для Сонхва протягнувся в однакових файлах із завданнями в університет, в яких він застряг з головою, немов в кущах з колючками, що не можуть ні випустити тебе на волю, ні добити. Він відписував Хонджуну короткими повідомленнями, в яких або жалівся на дурість викладачів і самого себе, або бажав удачі другу та всьому гурту у відборі на літній фестиваль, куди вони подали заявку на днях. Через це Сонхва тоді й запросили послухати їх, хоча сам хлопець не вважав, що його думка — та, до якої можна настільки впевнено прислухатися. Але врешті-решт зранку Хонджун завалив Хва купою коротких радісних повідомлень, з яких сонному мозку, що тільки-но звільнився від стрімкого потоку університетських завдань, вдалося зрозуміти лише те, що хлопці пройшли відбір і зможуть виступити на фестивалі. Він переборов миттєве бажання заснути знов і відповів привітаннями, попросивши передати їх і іншим. Після цього таки поринув у сон, вирішивши, що витрачати довгоочікуваний вихідний на щось інше не можна, а Хонджун, навіть через бажання відсвяткувати важливу подію, не вийде зі своєї кімнати як мінімум до обіду.

Ближче до години дня Сонхва прокидається від тихого дзвінка.

— Прокидайся! — кричить Хонджун, а Хва чує, як той широко посміхається. — В тебе не так багато часу, щоб зібратися. Ми з хлопцями хочемо відсвяткувати, а ще дати вам послухати закінчену версію нашої пісні. Ну, завершену в тому випадку, якщо нічого не потрібно буде виправляти.

— Вам?

— Ага, — спокійно продовжує, — Уйон вирішив, що, якщо я привів тебе, то він може привести свого залицяльника. Мені зайві вуха зараз не завадять, аби місця в кімнаті вистачило.

— Тільки я такої кількості людей скоро не витримаю… — видихнув Сонхва, але додав, що обов’язково прийде.

— Звикнеш.

— Вибору вже немає.

— До вечора, мученик, — засміявся Хонджун і закінчив дзвінок, отримавши жартівливий прокльон від друга.

Дорогою до місця призначення Сонхва забіг до магазину, хоча не дуже уявляв, що саме буде доречно принести хлопцям. Він зовсім не знає їх смаків. Трохи подумавши, вирішив зупинитися на улюблених смаколиках Хона і на тому, що зазвичай подобається всім, кого він зустрічає у своєму житті. Промайнувши повз стенд з пластівцями Сонхва на секунду замислився, а потім повернувся назад і поставив напівпустий кошик на підлогу. Його погляд бігав між різними упаковками пластівців, доки не знайшов круглі різнокольорові. «Формою як пончики, різнокольорові, яскраві, — веселі. Вони мають сподобатись Йосану» вирішив у своїх думках Сонхва і кинув дві упаковки в кошик. Молоко в кімнаті, що заповнена купою незграбних людей і недешевими інструментами, викличе у Хва неконтрольовану паніку, тому він просто сподівався, що Йосан не з тих, хто відмовиться їсти пластівці сухими прямо з пачки. Через декілька хвилин в кошику з’явилась ще упаковка мармеладних черв’яків, таких самих, якими Йосан тиждень тому ділився з Сонхва.

 ***

Двері з постерами, схоже, були зачинені зсередини, тому Сонхва стукнув чотири рази: три кулаком і один головою, намагаючись максимально передати своє бажання зайти в кімнату і сісти.

— Ти там вбився? — сміючись відказав Хонджун, пропускаючи Сонхва всередину, де, як і минулого разу, сидів лише Йосан. Потім одразу знову зачинив двері, з силою здвинувши вправо ржаву засувку. — О, хоча б ти додумався чогось купити. Ми з Йосаном купляли нові палички та струни, а поїсти забули. Скинули все на інших.

— Я тільки пити не брав, — відповів Сонхва, поставивши пакет біля червоного крісла, — не знав, що кому більше подобається. Принесеш тарілок? Я можу все розкласти, поки хлопці не прийшли.

— Зараз буде, — посміхнувся Хонджун і вилетів з кімнати, на цей раз розібравшись з засувом на дверях набагато швидше. Першими з пакета Сонхва почав діставати чипси та горішки з різними смаками, притримуючи пластівці на пізніше. Йосан безшумно піднявся і підійшов до Хва.

— Я допоможу, — відказав, сідаючи на підлогу, — тільки треба тарілок дочекатися. Що ти приніс?

— Купу всякого, — сказав він, — я не знаю смаків нікого, окрім Хонджуна і, власне, себе. Хоча, почекай.

Сонхва набрався сміливості й дістав з пакета хробаків і одну з упаковок пластівців, дивуючись, як Йосан не помітив їх одразу.

— Це тобі, — він ніяково посміхнувся, — не знаю, чи подобаються тобі пластівці, але я подумав, що вони прикольні.

— Ти вгадав! — розквіт Йосан, хапаючи обома руками пластівці. — Дякую! — Його очі сяяли щирим здивуванням і дитячою радістю, але в Сонхва від чогось було відчуття, що такі емоції хлопець показує не часто. Точно він міг сказати лиш те, що тепло, яке зараз стрімко запалало всередині Йосана, передавалося й іншим. Сонхва було спокійно.

Скрип двері та ледь чутний шелест одного с плакатів, який почав відклеюватися, попередив про повернення Хонджуна, в руках якого було трохи більше тарілок, ніж Сонхва розраховував використати.

— Дякую,— відказав він, забираючи тарілки.

До приходу Мінґі Сонхва і Йосан встигли розсипати всі закуски в окремі тарілки, вирішити, що пластівці вони разом будуть їсти прямо з коробок, відтягнути червоне крісло до вікна, де зазвичай сидів басист, і розкласти по підвіконню черв’яків на упаковці з-під них же, щиро сподіваючись, що ті не розплавляться під сонцем. Хонджуну же вистачило сил лиш на те, щоб прибрати музичні інструменти з середини кімнати, надавши можливість вільно ходити, і принести два крісла-мішки зі своєї кімнати. Мінґі сказав, що напої принесуть Уйон і Сан.

— Сан? — розгублено запитав Сонхва.

— Це залицяльник Уйона, про якого я тобі казав, — пояснив Хонджун, падаючи на крісло, яке приніс останнім.

Мінґі з усмішкою додав:

— Тільки при них цього краще не казати, вони запевняють всіх, що просто друзі. Ну, ти знаєш, як воно буває.

— Ніколи їх не розумів, — зізнався Йосан, втупившись поглядом кудись в підлогу, — навіщо все так ускладнювати, якщо можна просто сказати про свої почуття.

Сонхва і Мінґі видихнули в унісон, а Хонджун засмучено сказав:

— Не всім це дається так просто, Йосан.

— Можливо, я просто не так багато думаю про речі, які починаються на «а якщо…». Як буде, так і буде.

— Хотів би я так само, — тихо відказав Сонхва.

— Тобі б не завадило, — засміявся Хонджун, — особливо коли ти рік був закоханий в старшокласника, але думав що він вважає тебе ідіотом, і через це не варто з ним навіть розмовляти.

Мінґі розтягнув губи в посмішці, повній розуміння, а Йосан здивовано округлив очі, переводячи погляд на Хва, що сидів праворуч від нього червоніючи.

— Він навіть імені мого, як виявилося, не знав, — ніяково засміявся він. — Це тотальне розчарування.

— Жах, — зробив висновок Йосан, не відводячи погляду.

Через декілька хвилин у двері ввалився Уйон, даруючи всім широку посмішку і розкриті для обіймів руки. За ним із сором’язливою посмішкою зайшов хлопчина, трохи вищий за Ву, в повністю чорному спортивному костюмі й з великим пакетом в руках, доверху забитим напоями і їжею. Очі його сяяли немов зорі в нічному небі, і хоча це порівняння Сонхва вважав доволі банальним, але в коротких переговорах у власних думках вирішив, що саме очам Сана цей опис підходить найбільш влучно. Вибравшись з міцних обіймів Уйона, Хва з посмішкою підійшов до хлопця, що, як він колись, ніяково стояв на порозі, не наважуючись зайти в кімнату,

— Сан? — запитав він, а отримавши скований кивок продовжив: — Я Сонхва, дуже приємно познайомитись!

— Мені теж, — тихо відповів.

— Давай я розберусь з цим, а ти іди до інших, — відказав Сонхва, забираючи пакет з рук хлопця.

— О… Добре, дякую.

Сан трохи розгублено зайшов всередину, зустрівшись з Уйоном, який вже біг за ним, щоб познайомити з усім гуртом, не забувши розказати коротку біографію кожного. Проте Йосан майже одразу, після оголошення свого імені та рукостискання з Саном, відбився від натовпу, проковзнувши до Сонхва, який розбирався з новою купою їжі і напоями.

— А?

— Хочу допомогти тобі, — пояснив Йосан.

— Я… Я б впорався, але дякую, — посміхнувся Сонхва.

— Справа не лише в цьому, ти ж розумієш?

Сонхва на секунду здалося, що в нього слухові галюцинації, але він одразу ж згадав, з ким розмовляє. До того, що скаже Йосан, ніколи не можна бути готовим.

— Не дуже, чесно кажучи.

— Люди не завжди допомагають тому, що вважають що ти не впораєшся з чимось або що це забере забагато твоїх сил. Іноді допомагають для того, щоб просто провести час разом. Зробити щось, що наодинці нудне, веселим.

— Тобто, тобі подобається розбирати зі мною пакети? — посміхнувся Сонхва майже одразу як Йосан закінчив говорити.

— Іншого поки не спробували, — спокійно продовжував пояснювати він, — звісно, окрім простих розмов. Але я вважаю, що розмови в будь-якому випадку є частиною того, що можна робити один з одним. Ну, майже…

— Майже?

— Так, бо під час поцілунку люди не розмовляють, лише між ними. Або, якщо вони занурюються з аквалангом. Ну, ти зрозумів.

Йосан говорив спокійно та неквапливо, поки Сонхва завис ще на початку першого речення, яке почув, а до реальності повернувся лише після згадування акваланга, бо не дуже розумів, як з ним можна цілуватися. А потім та частина мозку Хва, що залишилась живою після виконання купи роботи протягом останнього тижня, підказала йому, що мова йшла не про них двох конкретно, а про людей загалом. Йосан, помітивши розгубленість, яка щосекунди розповсюджувалася від хлопця далі кімнатою, вирішив узагальнити:

— Так, мені подобається розбирати з тобою пакети.

Розмова далі почала торкатися більш звичних для Сонхва тем, тому він перестав відчувати нестачу повітря від кожного слова, шо чув. Він бачив Йосана вдруге в житті, але вже міг сказати, що не згоден з Хонджуном. Йосан зовсім не дурнуватий, він просто такий, до якого треба звикнути. Для когось дивний. Щирий. Чарівний. Сонхва вважає, що таких треба берегти та багато обіймати.

Коли Уйон закінчив розгорнуті розповіді про кожного і ні про кого одночасно, вони зібралися в коло, в центр якого знесли всі смаколики та напої, що в них були, і вирішили для початку просто познайомитися. Мінґі з ентузіазмом відкрив перший сайт, що з’являється після того, як ввести в пошук «100 запитань для друзів», і почав читати. Деякі вони пропускали за згодою більшості, деякі обговорювали понад десять хвилин, на деякі відповідали швидко, спільним був лиш безперервний сміх Уйона, бубоніння Хонджуна та одна пачка пластівців на Сонхва і Йосана. Вони їли їх по черзі, але все одно зіштовхувалися руками доволі часто.

Як різнокольорові смаколики закінчилися, Йосан підсів ближче і ненароком вплівся в обійми до Сонхва, від чого між людьми, гітарами та постерами в кімнаті розлилося тепло. Уйон тоді вже засинав на коліні Сана, який жалівся на постійний біль в спині, Хонджун зник в пошуках ковдр, Мінґі посміхаючись вмикав колискову на телефоні, а Сонхва передивлявся зроблені за вечір фото. Тьмяні, іноді нечіткі, але наповнені радістю кадри один за одним змінювалися на маленькому екрані камери під пильним поглядом двох пар очей.

***

З того дня до сьогоднішнього, доволі понурого і прохолодного, пройшли нескінченні репетиції, як мінімум шість з яких відвідав Сонхва, сесії в університетах та коледжі Йосана, половина палкого червня і незліченні хвилини в роздумах.

— Ти казав, що думав літом роботу шукати, — прозвучав високий голос Хонджуна крізь загорожу шумів з телефону. Він набрав Сонхва, щоб час від часу вмикати камеру і показувати один з варіантів костюма для їхнього виступу на літньому фестивалі. Часу насправді залишилося не так багато.

— Не стільки роботу, скільки клієнтів, — виправив Сонхва. — Не знаю, чи багато людей будуть звертатися до ноунейм фотографа, але це всяко краще за приготування кави раннім ранком, коли в тобі самому нічого окрім неї немає, чи біганину рестораном.

— Не гріши на сферу обслуговування, з неї починають легенди. Як я, коли батьки на барабани гроші зажали. І взагалі, деякі офіціанти набагато більше нас заробляють

— Зараз, по суті, будь-хто заробляє більше мене, — видихнув Сонхва, в черговий раз згадуючи про відсутність якого-небудь заробітку в його житті, не враховуючи стипендії та нечастих пересилань грошей від батьків.

— Лайно, мої улюблені штани порвалися.

— А я казав менше на зламаних парканах сидіти. Лавочки існують не просто так.

— Чуєш, матуся… Я про ті, в яких на мене собаки тоді набігли. З того разу їх не носив, і дірки не помічав.

— Що ж, комусь доведеться піти в магазин, — знущаючись зітхнув Сонхва, витягуючи кутки губ в посмішці.

— Точно! — раптом викрикнув Хонджун і несподівано ввімкнув камеру, показуючи своє занепокоєне обличчя. — Йосан просив спитати в тебе, чи зможеш ти з ним сьогодні в центрі зустрітися і сходити за костюмом, бо в нього точно немає нічого, що підійде. Тобто, просив він про це ще вчора, а я сказав що ти скоріш за все вільний і зможеш піти, але в тебе спитати я забув.

— Хонджун, ти головою вдарився?

— У тебе є ще три години, маєш встигнути.

Сонхва злобно втупився в обличчя на екрані, вираз якого неприродно світився невинністю і вибаченням за скоєне. Свого обличчя він, як і весь час до цього, не показував, але тиша говорила сама за себе.

— Вибач, чувак, — на цей раз щиро відказав Джун. — Я з цими костюмами справді забігався, а Йосан… Ну, ти ж його знаєш. Йому важко не пообіцяти.

— Все добре, — посміхнувся Сонхва, — ми з Йосаном про це говорили вже давно, але він не знав, коли буде вільний, і сказав, що попросить тебе потім передати. Ну, ти майже впорався зі своєю частиною.

— О-о-от, а ти починаєш!

— Це не означає, що я тобі по лобі потім не вдарю, Кім Хонджун.

— Чуєш, — хлопець вимкнув камеру і підніс телефон ближче до себе, він чого його голос тепер звучав набагато чіткіше, — я пішов шукати нові штани, а ти давай, цей, на своє побачення збирайся.

Сонхва тільки-но хотів обуритися, як дзвінок завершився. «Поговоримо пізніше» подумки відказав він Хонджуну і почав збиратися. Власне, часу і справді було більше, ніж потрібно, але він подумав, що було б непогано захопити й свою камеру, акумулятор якої ще потрібно хоча б трохи зарядити. Хоча темні хмари й не обіцяли нічого, крім невчасної зливи, Сонхва розраховував вперше за останній місяць отримати фото з дійсно гарним світлом. В сонячну погоду проміння надто яскраве і надмірно контрастує навіть з найменшою тінню, тому кадри на його старенькій камері зазвичай або засвічені або темні настільки, що майже нічого не видно. І все ж, парасольку Сонхва також взяв із собою.

На вулиці було не так тьмяно, як у квартирі з вимкненим світлом, але хмари в небі все ще важко давили на місто і Сонхва, що плівся з майже пустим шопером на лівому плечі, чорною футболкою, яка висіла на тілі ніби ганчірка, і штанами в клітинку, щоб перехожі подумали, що він тільки-но вивалився з ліжка і вже побіг підкорювати місто і виконувати супер важливі завдання. Хоча, вибір костюма й справді був дуже важливою справою, особливо враховуючи, що в планах Сонхва було зробити декілька (тисяч) фото гурту під час їх виступу. Не може ж він підставити всіх водночас.

Йосана він побачив біля кіоску з морозивом, в момент, коли той вже віддав декілька рівненських купюр продавцю і забрав два ріжки з трьома кульками в кожному — зовсім різні смаки в одному і, судячи з кольору, полуничні, улюблені Сонхва, в іншому.

— Привіт, — коротко привітався Хва, посміхаючись.

— Привіт-привіт! Це тобі, — він протягнув рожеве морозиво, — смачного. Я хотів попросити посипати все маршмелоу або різнокольоровою посипкою, щоб було веселіше, але ти казав, що не любиш додавати щось в морозиво.

Здивувавшись, Сонхва в ту ж мить роздивився Йосана. Той, в смішній толстовці, яка була настільки велика, що низ майже зрівнявся з колінами, стояв з трьома різними на смак кульками у своєму ріжку і купою посипок та маленьких зефірок на них. Напевно, якби можна було, він обернув би все це ще двома-трьома хробаками.

— Так, я пам’ятаю, — спокійно відказав Йосан, коли помітив, що Сонхва надто довго дивитися крізь нього, — це дивно?

— Ні, — невпевнено почав він, — тобто, трохи. Не тому, що це якось не так, просто… Ти перший, не враховуючи Хонджуна, хто звертає увагу на мої смаки. І вже не перший раз.

— Ти робиш те саме для мене, — спокійно сказав хлопець, — тому, думаю, тут немає нічого дивного. Тим паче якщо мені подобається проводити час з тобою, я хочу зробити максимум для того, щоб це подобалось і тобі, Хва.

— Дякую, — все, що зміг відповісти Сонхва, ніжно посміхаючись. Через мить він отямився і почав неспокійно ритися правою рукою в шопері, намагаючись знайти камеру й одночасно з тим рвано просити Йосана ще трохи потримати його полуничне морозиво та не починати їсти своє чарівне.

— Чарівне?

— Саме так, — посміхнувся Сонхва, вже стоячи з фотоапаратом в обох руках, ніби дитина, яка вихваляється новою іграшкою перед однолітками або демонструє малюнок батькам. Він підійшов ближче і швидко зробив декілька кадрів, неодноразово змінивши ракурс. Зачарований Йосан сумлінно тримав модель і терпляче чекав, очима слідкуючи за кожним обережним рухом хлопця.

В останню мить Хва направляє об’єктив на Йосана, вперше помічаючи на його обличчі таку суміш здивування та ніяковості. Він робить перший кадр, зберігши в пам’яті незвичну емоцію і розсмішивши хлопця, а потім ще декілька, вже з його посмішкою. Крізь хвильки на чорному волоссі Йосана ледь помітно прориваються слабкі та бліді проміння сонця, що з останніх сил намагаються прорватися крізь сталево-сірі хмари; його очі сяють здивуванням і щастями, так щиро і тепло, ніби йому тільки що зробили сюрприз без привіту; а на великий палець незграбно падає одна з зефіринок з морозива, змушуючи бліді щоки налитися фарбою вперше за увесь час. Задоволений результатом Сонхва вміло ховає камеру назад, дістаючи натомість серветки, які кинув разом із парасолькою в останні хвилини перед виходом.

— Давай допоможу, — відказав, сміючись.

— Тепер не так чарівно? — без суму запитав Йосан.

— Ти завжди чарівний, — ніяково замовчав, — але морозиво скоро розтане.

Почервонівши більше за Йосана Сонхва забрав свій ріжок і відкусив велику частину верхньої кульки, ігноруючи пластикову ложку, що стирчала з іншого боку.

З легким соромом, чарівністю і першими басистими нотами кохання, що тільки почало зароджуватися, вони плелися парком в сторону торгового центру з ціллю знайти найкращий костюм для виступу і їли морозиво, яке вже непомітно тануло. Прохолода додавала спокою до всього, чого торкалася, а вітер ліниво хитав одяг і волосся то в одну то в іншу сторону, змушуючи Сонхва, постійно смикатися, намагаючись прибрати пасма з обличчя, щоб спокійно доїсти морозиво. Але навіть не дивлячись на це, в нього на душі, піддаючись вечірній прохолоді, весь цей час був штиль, аж доки на скроні не проковзнули чужі пальці з мозолями від струн.

— Не рухайся, — зосереджено попросив Йосан, продовжуючи однією рукою поправляти чорняве волосся хлопця, а іншою щось настирно шукати в кишені широких потяганих штанів.

Сонхва лиш на одну мить побачив перед собою яскраву заколку з чимось об’ємним наклеєним на неї, іншої секунди вона вже була обережно, але надійно закріплена над вухом, затримуючи собою набридливе пасмо. Ще через мить Йосан однією рукою відкрив другу, вже іншого кольору, і закріпив її на протилежному боці, гордовито посміхаючись.

— Вибач, якщо не подобається колір, але в мене немає інших.

— Ні, вони чудові, — забарився Сонхва. — Знаєш, насправді я хотів дещо запитати.

Йосан розтягнув губи в усміхненому очікуванні, сяючими очима дивлячись точно на Сонхва.

— Я завтра волосся йду фарбувати, — фраза звучала несподівано для обох з них, — який колір порадиш?

— Ти довіряєш мені це питання?

— Звісно.

І звучало це так звично і по-рідному тепло, що кожен з них враз посміхнувся найширше, що міг. Сонхва хотів змін майже пів року, але лише меншу частину з цього часу — в більш чарівну, Йосанову сторону.

— Рожевий, — випалив він, — з ним ти будеш просто чарівний.

Здивування на обличчі Сонхва розлетілося точно як низьке тремтіння струн басової гітари Йосана по кімнаті, обклеєній постерами.

— А ще, — зачаровано сказав він, — рожеве волосся веселіше, ніж просте чорне, з яким я ходив все життя. Воно буде нагадувати, що життя не нудне, так?

— Вау, — видихнув Йосан. В його очах зірки зассяяли ще яскравіше, через них навіть карий колір, що завжди доходив майже до чорного, зараз здавався чимось схожим на розплавлений молочний шоколад.

Колись Йосан, стомлений пізньою репетицією та екзаменом зранку, скрутився на червоному кріслі, навколо якого ще було не так багато постерів, і ліниво цікавився в Хонджуна: «А як зрозуміти, що тебе люблять? Ну, тільки я кажу не про друзів або щось. Я кажу про… когось особливого, ти розумієш?». Кім тоді коротко відповів, що це просто відчуваєш. Читаєш всі думки людини між сказаними словами, короткими рухами та в глибині її очей. Йосан вперше подумав, що старший каже щось дивне. А зараз вони з Сонхва мовчки кажуть один одному свої думки самим лише поглядом.

Йосан тепер справді відчуває себе чарівним, а не дивним і неправильним.

Сонхва тепер знає, що він веселий і цікавий, а не один з мільйонів безликих сірих перехожих.

А морозиво, що розтануло за ці хвилини ще більше, відволікає двох хлопців краплею, що вже неспішно скотилася на руку Йосана.

***

— Я починаю нервувати, — бубонів Хонджун, роблячи широкі та хаотичні за напрямком кроки гримеркою. Проте більш знервованим здавався Сан, який в черговий раз казав Уйону не смикатися, коли він малює йому стрілки на очах.

— Я впевнений, що все пройде добре, — заспокоював всіх Сонхва. — Звісно, те, що вони дали вам репетицію на сцені лише сьогодні зранку — те ще лайно, але це все ще не так критично. — Його довге рожеве волосся було закріплене на верхівці голови двома яскравими заколками, а очі зосереджено оцінювали якість зробленого ним макіяжу.

Йосан сидів спокійно і виконував всі тихі команди Сонхва, коли той обережно торкався обличчя хлопця пензликом. Він вже давно натягнув на себе велику чорну футболку з яскравим малюнком і такого ж кольору штани з нечисленними кишенями по боках, а після довго роздивлявся в дзеркалі, бо одразу після покупки Сонхва забрав одяг до себе, щоб трохи довершити. Зробив він це випадковими розрізами на футболці, кожен з яких потім з’єднав назад рядом булавок, і зробленими наспіх браслетами та підвісками на шию з бісеру та ланцюгів різної товщини. Дещо з останнього він вже після примірки перекинув через стегно Йосана, прикріпивши до пояса.

— Що скажеш, якщо я додам блискіток? — все так само тихо казав Сонхва.

— Це буде чарівно, — посміхнувся, — а ще веселіше, ніж однаковий для всіх емо мейк.

Головний в емо клубі, Уйон, в черговий раз щось прошипів, а потім зазирнув в дзеркало і викрикнув затяжне «Вау!». Всі перевели погляди на нього.

— Сан, — вдячно відказав Хонджун, — ти точно зміг підняти нам настрій. — Він посміхнувся, розглядаючи підведені насиченим чорним очі Уйона, а потім несподівано повернув голову до Йосана, якому Хва наносив останні вкраплення блискіток на рожеві щоки. — Сонхва вирішив не відставати від тебе, вау! Чуваки, я тепер себе лайном почуваю. Зараз ще Мінґі з туалету вилізе як справжня рок-зірка, і я точно заридаю прямо тут.

— Починай, — пролунав низький голос Мінґі, на обличчі якого сяяла усмішка.

Коли розмова стрімко перейшла в булінг Хонджуна Йосан і Сонхва знову зникли у своєму маленькому світі й розмовах ні про що.

— Я думаю, що фото вийдуть неймовірні, Хва.

— Сподіваюсь, — він видихнув. — Я не сумніваюся в вас, я сумніваюся в собі. — Після сказаного Сонхва знову вдарили думки про те, що він досі не знайшов ні роботи, ні клієнтів на фотосесію, хоча і не можна було сказати, що він вже приклав настільки багато зусиль.

— Хва, — ніжно відказав Йосан, — досить бути таким невпевненим. Посміхнись і прийми той факт, що в тебе вийдуть чарівні фото. А після фестивалю я зізнаюся тобі в коханні й ми всі разом підемо до Хонджуна додому, щоб поїсти чогось смачненького і різнокольорового. — Він обережно протягнув руку до гарячої червоної щоки Сонхва і подарував йому короткий ніжний поцілунок, схожий на метелика, що випадково сів на твою руку та одразу ж полетів далі. Ніжно, чарівно, по-справжньому.

Ввечері Сонхва під дружній гомін кімнати з плакатами на стінах показував всім чарівні фото з фестивалю, на яких найчастіше з’являвся його хлопець з очима-зірками й бас-гітарою в руках. І погляд його завжди закохано і з очікуванням дивився точно в сторону камери, але не в об’єктив, трохи вище — на Сонхва.