Єва, Змій і Смерть

Одна пересадка з сьомої гілки на приміську електричку RER, а в купі зі страйками та запізненнями поїздів － година їзди. Скільки би Фелікс не намагався розібратися з ціною на зони та напрямки, а все одно кінцева станція тримала перед ним зачинені прозорі двері, які, щоби відчинилися, мали зреагувати на куплений заздалегідь квиток. Різниця між ціною лише в сорок центів, але для програми, що контролювала підземне пересування пасажирів, ця різниця була принциповою. Тому вибирався Фелікс із лап автоматизованого шматка пластику за допомогою Мінхо, що більше сміявся до хрипів та сліз із почервонілих очей, ніж дійсно підсобляв.

－ Чому ти просто не оформиш Навіго*? Тоді би таких приколів не було! － сміх так і булькав у горлі Мінхо, втім він намагався стриматись － насуплений Фелікс відкрито демонстрував своє небажання обговорювати пообідній факап, до того ж ще й той, який траплявся систематично.

－ Не довіряю я цим карткам.

Грайливо штовхнувши Фелікса плечем у відповідь, Мінхо відпив холодного лате з Лідлу. Вкупі з морозним повітрям, що пощипувало шкіру навіть крізь верхній одяг, кава додавала справжньої бодрості та примножувала бажання скоріше опинитися за партою в стінах університету.

На пожовклому газоні купками товклися інші студенти. Одні щось жваво обговорювали, створивши зону для відпочинку на лавках, що виставлені квадратом, і всередині не вистачало тільки вогнища й пісень під гітарний бій. Інші з порожніми очима поїдали черствий багет із томатами та листям салату, запиваючи тугі шматки кавою з автоматів. Виговоривши всі слова на індивідуальних виступах із презентаціями, вони мовчки пережовували перекуси, перебуваючи в режимі збереження енергії.

Вони проходили довгим коридором з прозорим дахом, як зненацька прорвався гучний сміх Мінхо, коли той заглянув у груповий чат потоку, що викликало ще більше запитань у Фелікса, крім “чого ж тобі досі так весело?”. Але насправді він любив, коли Мінхо сміявся. Навіть якщо й над ним. У куточках його очей тоді збиралися прозорі крапельки, що нагадували сяючі на сонці камінці, а сміх здавався схожим на дзвін кришталевих бокалів, наповнених щастям.

Питання з семінаром та непідготовкою до нього вирішилося до безглуздя просто － вони проспали. Після десятого будильника, сніданку нашвидкуруч і прочитаних поспіхом рядків скорочених варіантів творів, щоби хоча би щось пробубоніти на мінімальний бал, вони, зрозумівши остаточно, що запізнюються, сповільнились. Тому йшли непоспішаючи, роздивляючись бліді скляні коробки корпусів крізь широкі панорамні вікна.

Університет розташувався неподалік від сучасного кварталу Дефанс. Тут і близько не витало паризького духу. Все ввижалося вилизано-офісним, навіть повітря, що ніби просочилося ароматом випрасуваних сорочок, книжковим пилом та глухим тупотом з-під килимів, що вибивали тонкі підбори. Навколо кубовидні будівлі біло-сірих або червоно-чорних кольорів, чисті узбіччя, а ще яскраво помітна відсутність маргінальних прошарків суспільства, що створювали особливий колорит центрального узбережжя Сени. Лише студенти, знання та той бік Феліксового життя, в якому він може бути вільним від темної сторони себе, що підбиралася в підсвідомість та вишкрябувала кігтем нагадування про те, ким він був насправді.

－ Що смішного?

Намагаючись не думати про ранкову звістку від матері, Фелікс перемикає себе з цієї теми на причину бурної реакції Мінхо.

－ А ти зайди в чат і прочитай!

－ Боюся, що помреш від нестачі кисню, поки знайду, з чого сміятися. Кажи давай! Все одно існування тих чатів я ігнорую.

－ А дарма. Іноді там, буває, пишуть щось корисне.

－ Наприклад?

－ Ось! － Мінхо ткнув йому мало не в обличчя екраном.

Примружившись, Фелікс став нашіптувати собі під ніс зміст повідомлення:

“Пан Франсуа Леконт деякий час буде відсутнім за станом здоров’я. На заміну йому дадуть іншого викладача”

－ Що смішного? Ну, захворів дід. Я й так дивувався, як він на лекціях на попіл не розсипався. Ти ж бачив? Він навіть не міг пересуватися без палиці.

Мінхо вирячив очі й ткнув указівним пальцем з облупленим рожевим лаком на нігті в текст нижче.

－ Далі бачиш, що написано?

Пробігшись очима по рядках, Фелікс гигикнув, прикривши рота долонею.

－ Комусь захотілося стариною тряхнути.

－ Уявляєш? Наковтався віагри так, що зі стояком та інфарктом повезли до лікарні! Чудний.

－ Пам’ятаєш, як він до Елли залицявся? Ото, мабуть, якась дама та й купилася на старого. Все ж таки психолог. Щось та й мав знати в звабленні та маніпуляціях.

－ А хіба це одне й те саме? － Мінхо всерйоз замислився. Про це свідчив погризаний ніготь на мізинці.

－ Частково.

В звабленні та маніпуляціях, на думку Фелікса, зналися психологи та такі, як він － продавці тіла й насолоди. Вишукати гаманець та чавити з нього все до останньої копійки, викладатися на повну, щоби гаманець думав та хотів, а потім повертався. Повертався саме до нього. Давати йому більше, порушуючи умовно-етичні професійні кордони, запевняти, що він такий один – погоджується на все та піддатливий лише з ним, згодом оминати, не відповідати на дзвінки та зводити цим з розуму. Фелікс так вчиняв із Хав’єром. Момент, коли Фелікс зрозумів, що той невиразний спітнілий бразильський чолов’яга з пивним животом, впливовим чемоданчиком та необмеженими запасами хіті став одержимий ним, був моментом, коли Хав’єр попався на його гачок. Колеги попереджали його, щоби не грав у такі ігри з товстосумами. Що вони терплячі до якогось певного моменту. Але для Фелікса то було забавками. Йому простіше сприймалося це все не всерйоз. Те, що дорослий чоловік не в силах контролювати свого члена, чия завгодно проблема, але не Фелікса.

Лекційна зала наполовину порожня. Більшість зайняла місця подалі, тому вільними залишились перші чотири ряди. Всі обговорювали новину про старого викладача, тож на Фелікса з Мінхо уваги ніхто не звернув. Вони озирнулися, щоби побачити, чи був хтось із їхньої групи, але не знайшовши бодай однієї особи, сіли на третій ряд біля виходу.

Мінхо допивав каву та вважав за потрібне після кожного ковтка акцентувати на тому, яка ж вона гидотна. А Фелікс, розблокувавши екран, втупився в мамине нічне повідомлення та пропускав усе сказане другом повз вуха. Йому терміново треба було перекурити, але, глянувши на час, зрозумів, що не встигне.

“Я записалася до психотерапевта, синку. У нас усе буде добре. На цей раз точно. Я відчуваю. Люблю тебе.”

Черговий епізод жалю й спроба вийти з замкненого кола страждань. Він не зреагував ніяк, тому що втомився кожного разу вірити. Альберту виправить лише могила, як і його. Є випадки, на яких варто проводити пожиттєві дослідження, запихаючи пігулки з інноваційною супер-формулою, що вилікує все: від виразки шлунка до шизофренії; випробовуючи новітні психологічні прийоми, чи що вони там, чорт забирай, взагалі роблять у своїх лабораторіях, щоби потім писати розумні статті на Вікіпедії, з яких не зрозуміло нічогісінько, крім того, що ти приречений й миті просвітлення будуть закороткі, щоби ними встигнути насолодитись.

На диво, Фелікс не звинувачував у всьому батька. Він намагався, але не виходило. Та й що він такого зробив? Просто обрав себе та своє життя. І дурень Фелікс, бо так само не вмів. Він і досі не знав причини їхнього розлучення. Мама в вічному горі і з надвродливої жінки перетворилася на змарнілу пляму, що іноді грає барвами відмінними від чорної, її розпитувати не мало сенсу та й не хотілось. А батько пролітав одним пропущеним викликом так швидко, що Фелікс і не помічав, тож він би так само нічого нового не розповів. А виправданнь Фелікс наслухався. Спочатку від Альберти, потім від себе.

Висока стеля й холодного лікарняного кольору стіни ніби зсувалися. Феліксу сиділося некомфортно та нервово. Він почав смикати ногою, від чого вібрація пройшлася по цілому ряду, добре, що поки що, крім нього й Мінхо, там ніхто не сидів. До початку лекціїї лишились лічені хвилини, і Фелікс не міг збагнути, чому ж йому так до біса тривожно. Серцевий ритм глушив і, здавалося, ніби його серце б’ється всюди: від вух до кинутого поряд пальта. Ніби воно вже вистрибнуло й оселилося під дерев’яною підлогою, пустило коріння й капілярами просочилося в кожного, хто був присутнім: в живого та бездушного.

－ Розслабся.

Шепіт Мінхо привів до тями. Він лагідно поклав долоню на його коліно й стиснув. Фелікс спочатку здригнувся, а потім глянув спідлоба йому в очі й побачив лукаву посмішку. Мінхо в принципі пасували будь-які види усмішок, і спостерігання за тим, як його м’які вуста розтягуються в одній із них, дійсно розслабляло.

－ Дякую, － пошепки відповів, підморгнувши.

Стиснув знову, але руки не прибрав. Мінхо продовжував тримати його й, не поспішаючи, погладжувати. Йому подобалося торкатись Фелікса. Він волів торкатись іще й бажано не через джинси. Від думок про вчорашні поцілунки й мовчазні перекури з переплетеними пальцями та міцним замком їхнього взаєморозуміння, його кинуло в жар. Тому він узяв іще холодну пляшку з-під кави й приклав до чола, що також не лишилось непоміченим від Фелікса.

－ Тобі погано? － Фелікс підсунувся так, щоб їхні стегна й плечі легенько торкались. Він також шкодував, що зараз між ними одяг і на додачу чортова пара, на яку новий викладач запізнювався. Його тіло потребувало тепла Мінхо та його доторків, палких поцілунків і відчуття його серцебиття на своїх грудях. Від раптового бажання, що заволоділо ним, щоби не втратити відчуття реальності: місця й подій, Фелікс заплющив очі й порахував до десяти.

－ Тупе запитання.

－ Знаю.

－ Мені зупинитися?

－ Ні.

Плавно Мінхо підбирався все вище й вище. Насолода від заборонених дотиків розтікалася тілом хаотично, наче акварель полотном. Фелікс чув своє серце звідусіль. Його ритмом вібрувало старе дерево, з якого зроблені довжелезні столи, що покриті лаком, який не одне покоління студентів сумлінно шкрябало, залишаючи свої ініціали; дзинчали вимазані осінніми дощами вікна й тряслася підлога. Фелікс чув шурхіт сорочки Мінхо, що шелестіла, як сторінки забутої роками книги. Легкий вітерець пролетів між їхнього волосся, повертаючи до місця та подій. Вони не вдома, де можна було творити, що заманеться, але вдома чомусь одне одного хотілося не настільки сильно. Дзвінкий стукіт підборів перервав млосну тишу. Фелікс розплющив очі і в цю ж мить заціпенів від жаху.

За кафедрою височів чоловік у чорному костюмі Версаче. Його обличчя гостре, наче скеля. Чоло обрамлене темними пасмами, що виблискували під жовтуватим світлом з-під стелі. Очі промацували кожного присутнього, мало не роздягаючи їх до спідньої білизни － не тієї, що прикривала геніталії, а тієї, про яку казали, що не треба вивішувати на загальний розсуд. Від нього віяло могильним холодом і бажанням закинутися седативним. Гомін умить випорхнув і пролетів крізь стіни, розчиняючись у порожніх коридорах. Усі зачаровано дивилися на тимчасового лектора, в той час як він не проявляв ні до кого навіть крихти цікавості.

Бік Мінхо та Фелікса він відчуждено обвів поглядом. На Феліксі не зупинявся, і той не розумів, чи радіти цьому. З одного боку, йому кортіло повторити ту ніч саме з ним. З іншого, він молився, щоби лектор його не впізнав, не залишив після пари й не почав ставити запитань, на яких відповідей не було.

－ Вітаю.

Чоловік розвернувся, й крейда бридливо заскрипіла дошкою.

На темно-зеленому фоні проявився напис:

“Залежності”

－ Мене звати Хван Хьонджін. Можете не намагатися запам’ятати, ми з вами ще зустрінемося від сили рази три. Але якщо комусь знадобиться до мене звернутись － раджу собі записати.

Він не наказував, говорив спокійно, проте не дружньо. Група студентів, наче видресирувані, віддрукувала собі його ім’я: хто на обкладинці зошита, хто в телефонних нотатках, хто в гугл-документах.

Залою прокотився звук клацання ручок і клавішів на ноутбуках.

－ А він гарячий, － прошепотв Мінхо Феліксу на вухо. І якби не його голос, Фелікс так би й продовжував продавлювати ручкою діру в зошиті.

－ Чоловік як чоловік, － він ледве вичавив із себе це бурмотіння, йому хотілося зникнути або подалі втекти. Навіть від Мінхо.

－ Чого ти бундючишся? Я все одно тільки тебе люблю.

Звучало ніби жартома, але обидва знали, що вагома доля правди тут була присутня. Фелікс нічого не відповів. Він роздивлявся напис “залежності” й думав, чи випадковий цей збіг обставин? Чи не став він жертвою якоїсь заплутаної гри? Чи не Хав’єр його підіслав, щоби дістати вже фізично та плюнути на їхні домовленності. Чорт, а таке можливо. Сраним дипломатам треба, щоби все було на папірці. І як Фелікс це проґавив?

－ Можна запитання? － донісся дівочий голос із рядів вище.

－ Прошу.

“Він завжди говорить так, ніби стоїть над ліжком у палаті та вирішує, чи пустити повітря тобі в вени?”, － промайнуло в думках Фелікса. Хьонджін глядів крізь студентку. Байдужо. Зі спокоєм засудженого на довічне без права на апеляцію.

－ Яким боком тема залежностей стосується дитячої психології, яку ми маємо вивчати для майбутньої практики в школах?

Всміхнувшись, Хьонджін вхопився за краї кафедри та стиснув їх до побілілих пальців.

－ Тим самим, що й філологія стосується викладання в школах. Ви － не викладачі. Ви будете мати право на викладання. Це різні речі, хоч і пов’язані. Ще будуть запитання?

Вочевидь, ні, тому що відповіддю слугувало масове мовчання.

－ Тоді, розпочнімо. － Хьонджін делікатно відкашлявся та відпив води з прозорої пляшки. － Історично термін “залежність” визначався тільки щодо психоактивних речовин….

У Фелікса в грудях болісно кольнуло.

－…існують палкі суперечки навколо визначення залежності: “залежність” як захворювання людини чи “залежність” як прояв поведінки людини.

Всі подальші слова Фелікс пропускав повз вуха. Під столом Мінхо продовжував пестити його, лагідно погладжуючи й підвищуючи загальний градус авдиторії. В вухах відчувалася гулка пульсація, жар накривав руйнівними хвилями, коли їхні погляди － його та Хьонджіна, перетиналися. Здавалося, ніби він був у курсі того, що відбувається, ніби бачив крізь залаковану деревину, керував рукою Мінхо й контролював уривчасте дихання Фелікса.

－…психологічна залежність залежить від розумового стану людини. В теорії може бути отримана від будь-якої винагороди поведінки…

－ Винагороди… － повторив Фелікс і глибоко вдихнув, коли Мінхо стиснув його член.

Усе, що він знав про винагороду, він знав від короткотривалої ейфорії від коксу в гримерці або туалеті Рожевого Раю. Або від стегна Хьонджіна, з якого він так нужденно його знюхував, стоячи на колінах та злизуючи зі своїх вуст його поцілунки та дотики. Фінансова винагорода лежала в шафі в зачиненій кімнаті, щоби подалі від Альберти. Вона ніколи не крала його грошей та не просила, але довіри до неї все одно не було.

До речі, Альберта. За які гроші вона поїде до психотерапевта? Чи, може, дочекається, коли приїде Фелікс. Але йому так не хотілося їхати до неї. Він волів би провести знову весь тиждень у Мінхо. У Мінхо, чия рука під пронизливим поглядом Хьонджіна доводила його до божевілля.

Фелікс нервово смикнув ногою й роздався глухий стук, і увага чорних очей вчергове повернулася до нього. Нова хвиля збудження доводила до тремтіння в кінцівках, і він, щоби не загубитися в заростях думок, вхопився за долоню Мінхо й сповільнив його, контролюючи рухи.

－ Ти можеш зупинити мене будь-якої миті.

Шепіт Мінхо схожий на зміїний. Фелікс упевнений, що змій-спокусник звучав би саме так.

Стиснувши міцніше його зап’ясток, Фелікс лише щось тихо прохрипів, що не зумів розібрати сам.

“Він знає”

І це нескінченно крутилося в голові. Збуджувало, доводило до сказу.

“Він знає, що ми зараз робимо”

－…навіть професійну діяльність та поведінкові моделі можна причисляти до залежності, якщо вони стають некерованими…

Від такої іронії Фелікс пирхнув.

То, виходить, він поки що не залежний?

Свої візити до Рожевого Раю він контролював та йшов на них свідомо － ніхто батогом його туди не гнав. Він навіть систематизував прийом наркотику.

“Яка я, бляха, свідома проститутка під коксом”

Сміх тис, розпирав груди та виривався на волю.

Неконтрольований сміх, як на шикуванні в початковій школі чи на чийомусь похороні. Або той, що проривався посеред служіння в соборі. Напевно, так давав знати про себе внутрішній диявол. Усередині Фелікса таких сотні. Цікаво, який із них вирішив озватися цього разу.

－ Досить, Мінхо, － процідив крізь зуби слова, як пісок, що заскрипів на язику.

－ Як скажеш.

Мінхо своїх обіцянок дотримувався завжди.

А лекція продовжувалась. Хьонджін зменшив кількість зорових контактів. Відчув, що все закінчилося й більше не мало сенсу викривати Фелікса в злочинах. Він став йому нецікавим. Виникло бажання взяти руку Мінхо й покласти знову її на член, щоби повернути увагу Хьонджіна до себе.

Фелікс рахував останні секунди лекції, щоби встигнути вийти з авдиторії непомітно, щоби Хьонджін не покликав. А навіщо би він це робив? Фелікс не знав. Він напружено чекав на перші акорди музики з університетського радіо, що вмикалося замість дзвоника, як сигнал для перерви, так і вимикалося, як сигнал, що почалася пара.

Здавалося, Фелікс закам’янів. Він ніяк не реагував на дотики Мінхо, а просто сидів в одній позі, намагаючись вловити слухом кроки перших звільнених студентів, що голосно про щось розмовляли, бродячи коридорами на шляху до аматорської курилки, що негласно знаходилась навпроти головного входу до корпусу.

Нарешті. Зазвучала мелодія. Фелікс поспіхом одягнув пальто, вхопив Мінхо під лікоть та попрямував до виходу.

Хьонджін і не думав його окликнути чи якимось чином зупинити. Але Фелікс спиною відчував на собі його крижаний погляд, поки виходив. Ні. Взаємодіяти з ним він був готовий винятково в стінах Рожевого Раю. І він майже себе в цьому переконав, відганяючи запитання про те, а чому ж так сильно хотілось повернутися, замкнути лекційну залу, опуститись перед ним на коліна та злизувати кокаїн з його підошви, а потім виконати будь-яку його забаганку, навіть якщо би наказав когось убити?

Він стискав передпліччя Мінхо й тягнув за собою в напрямку вбиральні. А там, замкнувши кабінку, притис його до дверей і надовго припав до вуст. Цілував жадібно та нестримно, поки Мінхо порався з застібкою на джинсах і, дражнячи провівши пальцями по краю резинки на трусах, відтягнув її, обхоплюючи долонею його член, від чого Фелікс шумно видихнув і вкусив занадто боляче.

Їм було глибоко начхати на вовтузіння за дверима, як і на звуки випорожнень по сусідству. Вода шумно стікала посірілими часом вмивальниками, хтось гучно сміявся та тренував перед дзеркалом захист курсової, а Фелікс кінчав у долоню Мінхо, глушачи стогони в поцілунках.

Мінхо всміхався хитро. Спочатку в поцілунок, а потім Феліксові в очі, коли злизував із пальців його сперму. Прицмокував так солодко, що той із чудною ніжністю поцілував у чоло, ставши навшпиньки.

－ Тобі полегшало?

－ Не уявляєш собі як.

Зазвичай, саме в цій кабінці по середах Фелікс нюхає кокс, розсипавши його на відірваному папірці, щоби не торкатись кришки унітаза. Цікаво, чи буде йому ця чистота прийому настільки принциповою, коли наркотик остаточно зітре його особистість та перетворить на той самий білий порошок, від якого згодом не залишиться й сліду? Хтозна. Але кінчати від руки Мінхо в цій кабінці приємно не менше, хоч і повторити те саме бажалося в комфортніших умовах.

－ Поїхали знову до мене?

Коли Мінхо просив залишитися з ним, то змахував на кошеня з притулку, що вдивляється в кожного відвідувача, аби знайти в його очах ознаки свого нового господаря. Він ласкаво всміхався й підкупав своїм наївним блиском карих очей. У Фелікса не було вагомих причин відмовляти, допоки не згадав про те, що вдома Альберта, якій необхідно дати грошей на терапію. Сама вона не попросить, а вломитися до кімнати не посміє, тож Фелікс має бути там, аби якось її підтримати та проспонсорувати. Вчергове. Але, ймовірно, востаннє. Принаймні, він на це щиро сподівався.

З Мінхо вони розійшлися біля станції метро. Фелікс залишився, щоби випалити ще одну цигарку, а той не захотів чекати тому, поцілувавши його в щоку, пробігся сходами донизу й зник за поворотом, мало не натрапивши на парочку, що виходила з фотобудки.

Фелікс вдихав тютюн і помітив, що телефон від початку лекції Хьонджіна вільний від настирливої вібрації дзвінків Хав’єра.

－ Нарешті вгомонився, － мовив вільно, підпалюючи цигарку ще раз, відвернувшись від вітру.

－ Підкинути?

Від крижаного тону, що донісся з узбіччя, на мить зупинилося серце. Фелікс так і завмер, не наважуючись повернутись або хоча би прибрати палець з механізму, щоби не випалювати дарма вогонь. Він набрався сил, глибоко вдихнув та розвернувся, щоби підтвердити свої здогадки про того, хто до нього звертався.

－ Шлях неблизький… Хьонджіне.

І якого біса ім’я з його вуст прозвучало так отруйно привабливо?

－ До шостої маю часу вдосталь. Сідай.

Це не запрошення й не прохання. Це був наказ. Наказ, від якого перекрило кисень.

Фелікс дарма так відчайдушно намагався запалити цигарку. Зробивши останню затяжку він, не шкодуючи, кинув її на асфальт і розтер, залишивши чорні смоляні полоси.

Його тіло поплелося до білого четвертого Раву року так двадцятого.

Він плюхнувся на переднє сидіння, а в ніздрі дав знайомий пряний аромат ванілі з нотками бергамота.

Йому закрутилася голова.

－ Я зробив тобі послугу.

－ Про що ти?

Хьонджін махнув головою, натякаючи, щоби Фелікс глянув назад.

І він повернувся, а потім затулив собі рота долонею, щоби не закричати та не привернути до себе зайвої уваги.

На задньому сидінні зв’язаний лежав Хав’єр.