Лялечка

Уперше за довгі місяці байдужої кар’єри, Феліксу стало ніяково наодинці з клієнтом. Одразу після того, як важкі червоні штори зійшлися по шву так, щоби Рауль не зміг зазирнути всередину, в повітрі нависла напруга. Така, як у документальних фільмах про дику природу, де до моменту нападу лишилися лічені секунди. Хижак причаївся за високими заростями та вичікував слушну мить, щоби напасти й роздерти на шматки, а жертва розгублено озиралася посеред дикорослого поля, втративши його запах та приречено сповільнюючись, наче тіло завчасно здалося й прийняло свою долю раніше за усвідомлення. А ще крізь екран відчувалася напруга оператора, який за цим спостерігав. Можливо, роками він бродив із камерою за крихітним пухнастиком, спостерігаючи за циклом його життя від самого народження та наперед знаючи, який кінець на нього чекав. Він міг би вистрибнути зі свого сховища та відлякнути хижака, почавши грізно волати й розмахувати в різні боки дорогою відеокамерою. Міг би, але не став. Усьому колись настає сумний, або не дуже, фінал. І кому, як не мовчазним спостерігачам, про це чудово відомо.

Ким себе на той момент відчував Фелікс, розібратися було важко. Точно не жертвою, тому що тіло готувалося напасти у відповідь. Лише у відповідь, але ніяк не першим. Хіба це не було основною характеристикою жертви? Жертви, яка упиратиметься, точно як напівжива пташка в пащі вуличного кота, що перед тим, як з’їсти та розплюватися пір’ям, заграє її до смерті.

Точно не хижаком, тому що навіть просто стояти під проникливим погядом було нестерпно. Він викликав бажання відступити. Лише один крок назад, але далі стінки ступати було нікуди. Хижаки, коли зустрічаються, то або розходяться, вискалившись, або б’ються доти, доки переможцем не вийде хтось один. Навіть якщо й ця перемога буде короткотривалою, коли й сам переможець помиратиме від нанесених ран.

Можливо, він був спостерігачем, але тим, який із камерою бродив своїм життєвим колом та сам колись запише на касету свою смерть.

Серце не калатало. Воно ніби закрижаніло. Наче все навколо завмерло в очікуванні. За стінкою чулися звуки штучного задоволення від сексу. Штучного, тому що Фелікс знав, як кохаються ті, хто одне одного взаємно хотіли. Він часто мастурбував на звуки, що через стінку його кімнати доносилися з сусідньої квартири. Та парочка кохалася так, наче по обіді станеться Армагеддон, і секс － це єдине, що залишилося їм, коли втрачати й так було нічого.

Ці звуки стали фоном для музики, що лунала з іншої заштореної кімнати. Там іще нічого не почалося. Ймовірно, й не почнеться. Або почалося, й вони навмисно зробили гучніше та пихтіли тихіше, як ніби ця частина клубу була осередком непорочності.

Здавалося, Фелікс серед загального гомону, чув лише його серцебиття. Спокійне, заколисуюче. Таке, що зовсім не збігалося з моторошним блиском у чорних очах. Він не боявся його, але щось підказувало, що з цим типом необхідно постійно тримати позицію захисту.

－ Я не скривджу тебе.

Ці слова повернули Фелікса в стан “тут і зараз”. Говорити не моглося не лише через те, що рот був затягнутий блискучою плівкою. А ще через те, що й без цього язик ніби перетворився на камінь.

－ Підійди.

Лише один крок, і Фелікс опинився точно над ним. Кімната хоч і звалася кімнатою, але насправді була меншою за купе в старих вагонах. Вони стояли достатньо близько для того, щоби чоловік зміг поцілувати шершаву поверхню корсета, здійснивши один лиш нахил головою. Фелікс уявив це. І хвиля збудливої вібрації піднялася від кінчиків пальців ніг до вій. Поступово тривога відступала, і на її місце повертався той, хто доводив до сказу таких, як Хав’єр та Рауль. Хижак, але той, що спершу рознюхував, що за звір перед ним, а вже потім зненацька нападав. Різниця лише в тому, що чоловік під ним не схожий ні на одного, ні на іншого. Таких, як він, Фелікс ніколи не зустрічав. Точніше таких відчуттів, що би так клекотіли в грудях, як від нього.

－ Відкрий рота.

Болюче тріскотіння вкололо шкіру. Блискуча маска-плівка порушила казкову ляльковість й оголила клаптик справжньої медово-молочної шкіри під нею. Фелікс хотів би скривитись, але не зміг. Він завмер, як тільки холодні пальці підібралися під плівку та повністю зняли її з нижньої частини обличчя. Звук був ляскучий а прохолода від пальців чоловіка загоювала, знімаючи легке подразнення. Фелікс на секунду прикрив від задоволення очі. Чоловік це помітив. Він усміхнувся й обвив його руками, змушуючи цим зробити ще один крок.

Опинившись між його ніг та майже притиснутим корпусом до нього, Фелікс вирішив діяти назустріч. Він поклав долоні йому на плечі й легенько стиснув, залишаючи червоні сліди від нігтів під тканиною. Шию та ключиці лоскотало гаряче дихання. Грала заспокійлива музика, що зовсім не асоціювалася з приватною кімнатою стриптиз-клубу. На фоні хтось так і продовжував трахатись, і Фелікс, дослухавшись, почув тихі кроки Рауля, що вишукував його. Вперше захотілося прогнати.

－ Він часто підслуховує?

－ Звідки ти…

－ Тс-с-с… Не видавай себе так швидко, нехай понервує.

Він притиснув палець до його губ. А Фелікс, привідкривши вуста, хотів провести по ньому язиком, але не встиг. Чоловік знову обійняв його та почав поратися з вузлом на корсеті.

Фелікс був не в змозі відвести від нього погляду. Він здавався небезпечним, але до біса сексуальним. Малопомітна усмішка не зникала з його ніби зефірних вуст. Її хотілося стерти, поглинути собою. Фелікс жадав довести його до сказу так само, як і робив зі всіма дотепер. Але натомість він розумів, що шаленіє сам. Що попався на гачок й застряг у пастці, точнісінько як жертва. Що ж, цього разу він і дійсно жертва. Але лише зараз він не проти зіграти цю роль.

Корсет упав на підлогу, і чоловік відпихнув його ногою під крісло. Феліксу вмить стало дихати вільніше й легше, але від глибокого вдиху й різкого насичення киснем, голова пішла обертом. Його ледь-ледь нахилило. Він на мить утратив рівновагу, але навіть якби й упав, то чужі руки би підхопили. Чоловік міцно тримав його біля себе, утримуючи за стегна, й дивився. Роздивлявся оголене до поясу тіло. Він торкався його не руками, а поглядом. Промацував кожен сантиметр, досліджував, перебирав кісточки й складав наново. Скільки часу вони так провели, ніхто з них би сказати не зміг. Але коли тиша стала нестерпною, а ковтання загучним, Фелікс запитав:

－ То чого ти бажаєш?

Чоловік усміхнувся. Його очі блиснули, а долоні міцніше стисли напружені стегна.

－ Впевнений, що ти зможеш дати мені те, чого я хочу?

－ Я спробую.

－ Ми ще навіть не почали, а ти вже такий слухняний.

Шепіт залоскотав його слух. Оксамитовий, схожий на шелест тільки-но опалого жовтневого листя під ногами. Фелікс нахилився, щоби знову опинитись на одному рівні з його обличчям. За його підборіддя лагідно взялися та стиснули. Він відчув неймовірну тягу до цього чоловіка, від якого віяло могильним холодом. Якби Фелікс уявляв як це, коли торкається смерть, він уявив би саме такий дотик: морозний, загрозливий, ризиковий.

Поцілунок його підкосив. Фелікс утратив над собою контроль. Він притиснувся занадто чуттєво, як для звичайного бартеру тіло-гроші. Жадібно цілуючи, він розтікався від емоцій. Як ніби помирав від невідомої отрути, а потім наново воскресав, щоби захлинутися нею знову.

Чоловік дозволяв йому вести. Він відкинувся на спинку й усадив Фелікса до себе на коліна. Стискав його шкіру до пекучого болю, відчував його збудження й дозволяв відчувати своє. Фелікс линув ближче, починаючи дражнити. То переривав поцілунок, то накидався з новою силою. Вони більше не чули зайвих звуків, лише чмокання своїх вуст, солодке посмоктування язиків і важке дихання в перервах.

－ Хочеш чогось іще?

Ввімкнувшись у життя, Фелікс згадав, що на роботі. І хотіти клієнтів настільки сильно － поза умовної проститутської етики. Він не знав, чи віддячать йому як належне. Цей тип точно при грошах, але ризикувати та віддавати безкоштовно частину чуттєвого себе було не варто навіть заради такого, як він.

－ Ти більше подобався мені без цієї маски, лялечко.

І мова йшла зовсім не про плівку, яка шматтями звисала з почервонілого обличчя. Він казав про вдавану цікавість у продовженні, що сховане між ніг.

－ Я можу дати тобі набагато більше, ніж ти думаєш. А поки…

Він поманив його пальцем. Фелікс слухняно наблизився так, щоби його вуста опинилися на рівні вуха.

－ А поки, танцюй для мене, лялечко.

З кишені він дістав пакетик кокаїну. Фелікс знервовано ковтнув, відступаючи. Настільки обережно, як ніби ступав мінним полем.

Ким би цей тип не був － він точно знав його слабкість. Хоча здогадатися під чим працюють у таких місцях ніби неважко. Але приходити та розмахувати кокаїном перед залежними － як мінімум сміливо.

Дія доріжки, що Фелікс вдихнув перед виходом у залу, розвіялася вже давно, а відчуття ейфорії й піднесеності чудово підтримували флюїди, які напором тисли від незримого джерела всередині незнайомця. Його хотілося розкромкати, розсунути ребра та покопирсатися в органах, аби дістати це. Обсмоктати кісточки, замазати обличчя кров’ю, а потім скласти докупи й вдихнути життя, щоби згодом усе повторити знову.

Він заховав кокаїн у кишеню. На його вустах промайнула нахабна посмішка. Закинувши ногу на ногу, чоловік кивнув у бік пілону, мов довго я буду чекати. Але у Фелікса пересохло в роті. Чи то від страху, чи то від бажання знову відчути на собі його доторки та зануритися в поцілунок, чи то від бажання отримати дозу. Мабуть, усе це разом утворило невидиму мотузку, що зав’язалася коло шиї й здавлювала її.

Ставши навколішки, Фелікс покірно глянув на нього знизу, облизуючи пересохлі губи. Він мовчки благав. І йому, ні, їм обом подобалося в це грати.

Чоловік нахилився до нього й провів кінчиком язика по його вустах, так, ніби смакував аперитивом перед основною стравою. Він зняв берет та відкинув убік, запустив пальці в його волосся й обережно пропускав між них лазурові пасма. Не відводячи погляду, схопив за підборіддя. На цей раз грубіше, але не настільки, щоби налякати.

Фелікс підповз ближче й потягнувся руками до застібки, але той різко перехопив його за зап’ястки, стиснувши їх у схрещеному положенні.

－ Якщо чогось хочеш, то попроси.

－ Так просто?

－ Хіба? Якби було просто, ти би намагався мені відсмоктати?

－ Я не…

－ Проси.

Зашарівшись, Фелікс хотів було відкрити рота, але слова не йшли. Вони стали комом у горлі, роздираючи його. Він не знав, чого хотів та чого в цього пана просити. Спочатку кокаїн? Чи його? Фелікс привідкрив вуста, але досі мовчав, перебираючи думки.

На його губах ковзав великий палець. Він м’яко погладжував їх, і від цього Фелікс прикрив повіки. Дозволивши йому зайти глибше, узявся старанно смоктати. Це збуджувало. Він уявляв себе збоку, намагався глянути очима Рауля й зрозумів, чому йому так подобалося підглядати. Фелікс виглядав нужденним та готовим на все, а ті, хто зверху напирали й насолоджувалися ним ось таким. Єдина різниця полягала в тому, що на цей раз Фелікс не вдавав. Він хотів цього чоловіка, хотів те, що той ховав у кишені. Навіть роздумував непомітно вкрасти, але не було нагоди, бо постійно перебував під прицілом його очей. Той ніби слідкував за кожним подихом, намагаючись його контролювати. Він захопив над ним увесь простір, тримав за шию примарними ланцюгами, не давав зайвого разу вдихнути так, щоби це залишилося поза його очей.

－ Так і будеш чинити опір?

－ Не розумію, про що ти.

Фелікс дійсно не розумів. Як він хотів, щоби його просили? Він і так навколішках, його руки нерухомі через мертву хватку. Чоловік сьогодні точно не налаштований на секс, та й танцювати не відпускає, коли сам попросив. Ця невідомість дратувала, але ще й розпалювала. Йому хотілося вгодити. Зробити для нього щось та попросити винагороду. Схожість кайфу від поцілунку та кокаїну зводила з розуму, тож Фелікс щиро не міг збагнути, чого ж йому попросити в першу чергу.

－ Хочу тебе.

Чоловік засміявся. Нарешті він почув те, чого жадав.

－ Не сьогодні, лялечко.

Він дістав із кишені пакетик. Під уважним поглядом Фелікса розсипав на своєму стегні та охайно сформував пальцями доріжку. Зиркнув на нього й похлопав поруч із нею, підкликаючи як пса.

－ У мене немає грошей, аби заплатити за це.

Не віривши, що дійсно зможе відмовитись, Фелікс хоча би спробував.

－ Мені не потрібні гроші. Це я тобі плачу.

－ Тобто?

－ Можу, звісно, дати чайові грошима, але здається, це не те чого ти хочеш. Хіба ні?

Сумніви свердлили скроні. Фелікс не міг збагнути звідки така щедрість. І що, бляха, він попросить натомість. Але кокаїнова залежність свербіла сильніше. Він наблизився. Невпевнено глянув, на що отримав кивок. Чорні очі уважно слідкували за ним, здавалося, чоловік навіть підсів ближче, щоби йому було зручніше.

Заплющивши очі та затуливши пальцем ніздрю, Фелікс нахилився. Наскільки принизливо й гаряче водночас він виглядав, не здогадувався. Але таким він клієнту подобався більше. Набагато більше. Той прикусив губу, очікуючи, коли він втягне в себе отруту, повітря й зачепить тканину, обдаючи холодом шкіру.

Дихальні шляхи залоскотало. Фелікс підняв голову й закинув назад, облизучи губи. Перед очима став мерехтливий морок. Звуки здавались чіткішими, а запахи яскравішими. Він потягнувся до шиї чоловіка та припав до шкіри вустами, відчуваючи його пульс, вдихаючи приторні деревні нотки. На його обличчі сяяло передсмертне задоволення, як у в’язнів під час останньої вечері. По тілу розійшлося тепло, наситивши його енергією. Він знав, що це оманливі відчуття, і що відходити з кожним разом буде гірше. За сьогодні він так нічого й не з’їв. Але ніби необхідності в цьому й не мав. Фелікс залюбки би харчувався лише кокаїном та такими, як сьогоднішній клієнт. Поглинав би їх, як чорні діри цілі галактики.

Чужі руки легенько відпихнули, приводячи цим до тями.

Очі зазирнули в густий туман, що клубився за повіками Фелікса. Він був готовий на все й знову спробував дотягнутись до застібки, але наміру трахати його в чоловіка не було. Точно не сьогодні. Крізь темряву можливо розгледіти запитання, на яке відповіддю слугувала крива посмішка. Майже диявольська. Фелікс відсахнувся, вдарившись потилицею об пілон.

－ Час!

За шторами занадто гучно пролунав голос Рауля. Настільки, що Фелікс закрив вуха. Але шепіт чоловіка здавався гучнішим. Той нахилився над ним і прошепотів зміїним мефістофельським тоном:

－ Ще зустрінемось.

Він зник так само, як і з’явився.

В голові приємно гуділо, в животі пурхали метелики. Чи то від кокаїну, чи від збудження. А може, організм так подавав сигнал про небезбеку. Фелікс не прагнув розбиратись, та й йому було байдуже. Він страх як хотів опинитися під кимось, уявити цього чоловіка й отримати оргазм. Тому вийшов знову до зали на полювання. На жаль, Рауль усе ще виглядав, як неприступна скеля, до нього йти не мало сенсу. Він здивовано проводжав поглядом Фелікса, намагаючись зрозуміти, що ж відбувалося між тими двома за шторами. Характерних звуків він не розчув, лише розмови, що глушилися іншими. Той тип заплатив більше, ніж мусив, таке траплялося нечасто, зазвичай бились за кожен зайвий євро, це було не стільки незвично, скількі підозріло. Свідомість Рауля підкидала різні варіанти подій, але жоден із них не вписувався в стіни Рожевого Раю.

Цього ранку в метро дихалося легше. Фелікс притулився до вікна й періодично засинав. Його не турбували галасливі сусіди по сидінню, ні сумки, що впиралися в коліна, ні задушливий запах брудного одягу. Все, чого він зараз бажав － почистити рот та зуби від післясмаку сперми. Він кутався в пальто й стискав у кулаці зім’яті двісті євро. Незважаючи на вбитий стан та втому, він би знайшов сили придушити того, хто би спробував його обікрасти.

Хав’єр надзвонював від п’ятої ранку. Фелікс нервозно скидав дзвінки. Кляті дипломати звикли, що перед ними бігали. Він не той, хто бігатиме. Хав’єр дратував, його хотілося придушити уві сні. Може, дійсно скористатись такою можливістю, коли буде в його квартирі.

Усе, чого нині жадав Фелікс, так це того чоловіка в чорному костюмі від Версаче. Він хотів вдихати з його шкіри кокаїн і стояти на колінах, поки той би робив, що заманеться, хай би навіть бив.

Перед очима то зникала то з’являлася його постать. Посмішка, білі зуби, якими він точно міг би роздерти його шию. Тонкі холодні пальці, м’які вуста та прямий погляд, ніби ним він перекроював Фелікса на волокна.

Макіяж потік та розмазався. Змивати його не було часу. Обличчя Фелікса нагадувало суцільний безлад. Воно облізле від маски, що лишилася тільки на чолі, й її блиск був прикритий волоссям. Синців під очима було не так помітно під блакитним глітером. Вуста червоні та припухлі. На нього лякливо косились, але ніхто не ставив зайвих запитань. Це Париж, це Паризький метрополітен, тут можна було побачити не тільки таке.

Вагон приймав до себе вуличних музикантів, що збирали копійки від пасажирів, співаючи колись давно популярні пісні. Іноді заходили божевільні, що кричали кудись у повітря, а потім виходили на наступній станції, напевно, не зумівши докричатись, або не знайшовши того, хто б почув. Хто копався в телефоні, хто заспокоював дитину, щоби не плакала, хто крав із кишень неуважних, а хтось сам до себе говорив. Париж － божевільне місто й місто божевільних. Нагорі не видно його справжнього образу під мішурою. Там замріяні погляди, дзвінкий сміх, поцілунки під живу музику та спів у ресторанах. А внизу їдкий запах сечі, щури, що бігли рейками наввипередки з поїздами та постійно програвали, брудні стіни, що колись блищали білизною, й безхатьки, яких усі обходили боком, але ніхто не гнав.

Ближче до станції Ла-Віллетт вагон остаточно спустів. За Феліксом сиділи, за акцентом, дві туніски та голосно про щось говорили. Деякі слова він навіть розумів, згадуючи свої розмови з Аміром. Ймовірно, вони також знайомі з ним. Вони всі одне одного знали. Часто Фелікс дивувався такій згуртованості. Амір казав, що лише так навіть чорт зна де можна зберегти себе та свою ідентичність. Що серед місцевих “своїм” ніколи не стати, тож із ними треба просто дружити, а “своїх” триматися й допомагати.

Хоч Фелікс і сам наполовину кореєць, а до сьогодні знав такого лише одного － Мінхо. Його батьків він не рахував. Цієї ночі він познайомився з іще одним представником свого “виду”. Але чи міг він себе вважати “своїм” серед них? Або серед французів? Сказати було важко. Альберта з ним говорила французькою. Він спілкувався нею й поза дому. Батько навчив корейської, а практикував її Фелікс із Мінхо. Він не міг пригадати, якою мовою до нього говорив той пан. Здавалося, ніби змішаною, або вигаданою та зрозумілою лише їм обом.

“Своїм” Фелікс почувався в стінах Рожевого Раю. Там він брав на себе будь-які ролі, під когось підлаштовувався, перетворювався на різних персонажей, із якими бавились. І бавився він. Здавалося, ніби він утратив себе, як тільки переступив його поріг. Він став полотном, на якому малювали абстрактні клякси, з’єднували їх лініями, а потім розривали і намотували на нього, роблячи маріонетку, керуючи нею та змушуючи виконувати свої забаганки. Він не планував провести так усе життя, але й не прагнув із цієї його частини пошвидше вирватись. Він згадав про семінар у понеділок, треба було хоча б якось підготуватись. А може, поїхати після клубу до Мінхо. Показати себе справжнього та зняти з себе цей тягар брехні перед ним.

Він хотів торкнутися Мінхо. Провести пальцями по його щоці, поцілувати. Відчуття від поцілунку з ним і близько не будуть схожі на ті, що він пережив із чоловіком у чорному костюмі Версаче. Але він і не мав бути таким. Він мав бути ніжним та чуттєвим, дружнім та турботливим. Чи могли вони зватися друзями? І що між ними взагалі? Фелікс закутався щільніше, але дарма, наступна станція － його. І перед тим, як вийти, він глянув на екран телефону, де світилося повідомлення. Мінхо.

“Не спиться щось. Батьки вдень поїдуть за місто. Приїдеш? Я страшенно скучив.”

І начхавши на те, що необхідно було поспати, Фелікс відповів згодою. Він також за ним страшенно скучив. А ще, хотілося відчути тепло його шкіри. Пограти з фіолетовим волоссям, вдихнути запах кокосового шампуню. І найголовніше － бути якомога далі від Альберти й від Рожевого Раю. Бути з ним. Бути собою. Або тією версією себе, з якою було найменше моральних контроверсій.