Hierodula

Душу можна продати лише один раз. Але угода буде вигідною обом сторонам за умови, що вона цілісна, чиста та просякнута кришталевим божественним світлом. Таких душ у крайніх районах Парижа не водилося. Такі можна було віднайти хіба що серед тих, хто приїздив на кілька днів, щоби подивитися на захід сонця з Монмартра, а потім загубитися серед блиску металевих прутів Ейфелевої вежі, чий унікальний колір після дощу нагадував потьмяніле золото.

А тіло продавалося допоки не всохне смертю. І навіть це зупиняло не завжди. З давніх часів із нього витрясали все до останнього подиху та залишали на узбіччі чи в глибині лісів гнити, коли остаточно згасав живий блиск очей. Феліксу з цим відносно пощастило. Він ніби народився з мертвим поглядом, тож згасати було особливо нічому. Альберта розповідала, коли ще була при тверезому розумі та могла згадувати давнішні часи без сліз, що після народження Фелікс майже добу не спав, а лише дивився на неї. Його личико було порожнім, позбавленим емоцій, як ніби вона тримала біля себе ляльку. І якби не пульс дитинчати, що розносився стінами безлюдної палати занадто гучно, наче луна від камінця, що покотився печерою, Альберта би подумала, що її надурили, віддавши замість дитини завернутий у пелюшку манекен. Вона зізнавалася, що їй було моторошно. І це відчуття, пригнічене хворобою, згодом перетворилося на відвертий страх уже перед дорослим сином. Усе частіше вона помічала в Фелікса той самий погляд. І чим частіше помічала, тим більше переконувалася, що її син － не людина.

Якби він не зачиняв кімнату, вона би вночі його вбила. Одним точним ударом у серце － швидко та з мінімальним ризиком заляпати себе його кров’ю. Не маючи стабільного контролю над своєю психікою, вона повірити не могла, що так легко можна було продавати себе, а потім вертатись додому та продовжувати жити так, ніби нічого не сталось. Їй було огидно на нього дивитися. Вона відчувала в цьому свою провину, але навідріз відмовлялася визнати її. Це вона мала би бути на його місці. Це вона мала би жертвувати собою, щоби тягнути їхнє життя. Це він мав би бути їй вдячним та влаштовувати сцени, щоби потім переживати тупий моральний біль та бігати за нею, щоби вибачитись. Все мало би бути ось так, а не навпаки. І це неймовірно дратувало.

Вечоріло в Парижі плавно. Тіні від будівель повільно вкривали вулиці незримим килимом. Над водоймами здіймалася димчаста імла. Сена вкривалася відблисками ліхтарів та набитими туристами катерами, з яких доносилися музика, аромати свіжоприготовленої їжі та відгомін голосів, що зливалися з мотором в один суцільний гул.

Надвечір’я центру ніколи не було тихим. Звідусіль звучали сотні мов, хтось голосно сварився прямо серед вулиці, а хтось уважно спостерігав за безкоштовним спектаклем та підслуховував, щоби потім галдіти про це з родиною чи друзями ще тиждень, переживаючи чужу особисту драму, як свою. Офіціанти зазивали до своїх закладів, вдавалися до хитрощів, намагаючись вимовити стандартне “дякую” чи “добрий день”, наприклад, італійською. І когось це та й підкупало.

В загальному натовпі веселощів та ейфорії губився об’єктивний погляд на місто. Попід ногами тріскотіли коктейльні соломинки, змішуючись із пожовклим листям, яке ніхто не прибирав. Мішки для сміття по більшості розривалися вітром або пропалювалися тліючими цигарками, а їхній поліетиленовий вміст танцював у повітрі. Каналізаційний сморід майже приховувався за шлейфами парфумів та глінтвейну, створюючи нудотний мікс, від якого сльозились очі. А біля відомих музеїв, як от Орсе, завернувшись у діряві ковдри, під коробками спали безхатьки, а деякі з них лежали на матрацах посеред тротуарів. І будь-якому іншому місту такого би не пробачали. До нього би не повертались і не називали найромантичнішим містом планети. Не дивилися б закохано на піщано-білі будинки та не сиділи над Сеною, звісивши ноги з мостів, зачаровано спостерігаючи за його життям.

За що його любили? Чому постійно повертались? Фелікс розмірковував про це постійно. І зрозумів, що місто творило не сміття й не сморід. Його надихали життям музиканти, що грали на акордеонах у підземних переходах, художники в парку Монмартра, які могли намалювати будь-що та за десять хвилин, а потім довго розповідати про свої картини тим, хто запитає, виноградні сади, тераси ресторанів, де сиділи й про щось своє говорили відвідувачі за чашкою кави чи келихом вина, цигарковий дим і вишукані образи парижан, зібрані, як конструктором, зі стильного вінтажного одягу. За це Парижу прощали щурів метрополітену та не завжди адекватних жебраків, що могли випадково чи навмисно зіштовхнути когось на рейки. За це його любили та ненавиділи місцеві.

Кожна мандрівка до Рожевого Раю Феліксом розтягувалася. Він тягнув час навмисно не тому, що не хотів туди йти, а тому, що сам був тим самим закоханим у місто психом. Оскільки лише психи любили би такий контраст, він був у цьому переконаний. Він не міг собі уявити життя без емоційних гойдалок та перодічно виникаючого бажання стрибнути в Сену з Александрівського мосту та захлинутися її зеленими хвилями. Він настільки звик до вибриків Альберти та використаного клієнтами до знесилення тіла, що не вірив, ніби освіта та університет колись повернуть його життя в інший бік. Можливо, мама мала рацію, і він учився там дарма. Вчителем англійської він ніколи не заробить таких грошей, що мав зараз, － французи не те, щоби дуже любили цю англійську. А сценарій “робота-дім” його лякав ще з дитинства навіть більше, ніж той, який він проживає зараз. Кажуть, що до хорошого швидко звикаєш. І Фелікс би з цією тезою посперечався. До поганого звикаєш швидше. Стаєш його частиною та насичуєшся отруйними думками, що згодом починають підживлювати. Він давно вже вийшов із режиму виживання. Він перейшов у інший － безпристрасно-паршивий, що звався “гірше вже не буде, то чому, бляха, я маю цього боятись”.

Цей вибір його ніхто не змушував робити. Він вирішив так сам, попрацювавши місяць у кав’ярні та отримавши копійки, яких вистачало на все впритул, щоби не померти від голоду та спраги. Нині Фелікс не розкидався грошима, але їхня наявність у шкатулці та можливість поїхати будь-куди в будь-яку мить зігрівали. Необов’язково було, як виявилося, нею користуватися, щоби виправдовувати свої вчинки та не відчувати перед собою та суспільством провини. Кожен жив як міг, і якщо Феліксу необхідно буде все життя стелитися під товсті гаманці та ковтати їхні члени, а потім відмивати їхню слину зі свого тіла, щоби не перетинати межу бідності, він це зробить. І не раз.

Товстосуми вважали, що вони хижаки, лише тому, що Фелікс це дозволяв. Він умів обирати. Відчував, кого саме треба було підпустити ближче. Він умів доводити їх до оргазмів, від яких ті валилися мало не з серцевим нападом. Він тримав дистанцію з Хав’єром, уникаючи його, поки той шаленів від бажання трахати його щодня. Навіть після своїх дружків. Навіть спостерігаючи, як ним користувалися вони, це збуджувало більше. Все це відбувалося винятково з дозволу Фелікса. А допамін, що виділявся після чергової доріжки кокаїну, ці рішення підтримував, роблячи з них забаву. Фелікс іноді не розумів, чи залежний від кокаїну чи від того, яким стає, коли під ним. Він не міг побачити себе з іншого боку, коли розум був чистим. Однак хто би зустрівся з нічного життя, той би не відрізнив. Але під дією наркотику Фелікс починав на фізичному рівні відчувати присутність другого мовчазного “Я”. Того, кого злякалася в пологовому Альберта.

－ Ти страшна людина, Феліксе. Але від цього тебе хочеться ще більше. － Якось почув він від Хав’єра, коли той трахав його ззаду, притиснувши обличчям до вікна, інша сторона якого була відчинена та хвистала обличчя холодним вітром не гірше ніж долоня Хав’єра сідниці. І це був найкращий комплімент за все життя. Його боялися, бо щось було в тому погляді скажене. Щось, що підсвідомо вмикало червоний прапорець та вистукувало азбукою Морзе: “Може вбити”. Його боялась Альберта, його боявся та хотів Хав’єр зі своїми дружками, з ним був обережним навіть Рауль. Здавалося, єдиним, хто бачив у ньому звичайного хлопця з добрим серцем, був Мінхо. І іноді Фелікса лякало те, що він жадав показати себе справжнього, щоби навмисно розчарувати, щоби не залишилося жодної душі, яка би намагалася розгледіти в ньому щось хороше.

Навпроти головного входу в клуб приторно-рожевий ведмедик. За ним по оббитій червоним велюром стіні плелись штучні троянди. Збоку мерехтіла зменшена модель Ейфелевої вежі, що сріблилася яскравою підсвіткою холодного відтінку. Вона прикрашена свіжими асфоделями, чиї біло-рожеві гострі пелюстки з тонкою темною смужкою посередині чудово доповнювали гаму кольорів. Під ногами леопардового забарвлення стоптаний килим, на який падало приглушене світло від лампи на рецепції. Рауля на місці не було, але він, скоріше за все, бродив будівлею, чіпляючись до дівчат та роздаючи нічну порцію коксу.

Зачинивши головні двері на ключ, Фелікс попрямував до гримерки. Там його зустріли танцівниці та швидко пояснили концепцію вечора － порцелянові ляльки. Після того, як Фелікс нафарбувався, вони допомогли йому нанести на обличчя прозору маску, що більше була схожа на клей, навіть за запахом. Лице неприємно стягнуло, захотілося миттєво ширше розкрити рота, щоби воно розтріскалося, й зняти штучний шар цієї ідіотської затії. Хто взагалі це вигадав? Невже до закладу завітає особлива компанія збоченців, що хотіли би трахнути ляльку, але щоби вона при цьому була тепла? Від такої думки Фелікс засміявся, але в себе, аби не спаскудити макіяж. Блакитні з глітерним блиском вуста під колір волосся, тонкі намальовані брови поверх його, що зникли за фаянсового відтінку тональником, на вилицях персикові рум’яна, а очі обведені ряхтливими ультрамариновими тінями. Він виглядав по-чарівному казково та доволі привабливо, хоч напочатку йому ця ідея й здалася ну дуже дурною. Частина волосся заховалася під темно-сірим беретом, на поясі туго затягнутий кремового відтінку корсет, а знизу вільного крою чорні штани.

－ Ти ніби старовинна поламана лялька, що вилізла з запиленої коробки на горищі!

Фелікс це сприйняв за комплімент і театрально вклонився.

Ходити в такому незручно, а іноді й по-справжньому боляче, але кривитися було не можна, тоді порушиться ляльковий макіяж та й увесь образ загалом. Як у такому ще й танцювати, незрозуміло. Він ступав босими ногами по холодній підлозі та відточував рухи перед дзеркалом, поки за ним зачаровано спостерігали інші. Його тонкі бліді руки тендітно огинали штучно звужену талію, він став схожий на тростинку, що могла зламатися від необережного поводження.

У дверях показався Рауль, і Фелікса миттєво приземлив його погляд. Рауль, ймовірно, був єдиним чоловіком, якого Феліксу було несила спокусити. Точно не тими методами, які він використовував у роботі.

－ Я таких, як ти, вже сотні бачив. － Відповідав він на спробу позагравати, щоби збити ціну на кокс ще на пару євро. В цьому не було критичної необхідності для Фелікса, винятково спортивний інтерес. Але того нічим узяти було неможливо так, щоби він продемонстрував у ньому відкриту зацікавленість. Однак Фелікс знав, що Рауль підслуховував, коли він трахався з кимось на приваті. Фелікс бачив його черевики, що виднілися під шторами, чув, як той уривчасто дихав та мастурбував. Рауль хотів його, але він теж його, а точніше крізь нього, бачив, тому тримався подалі, обмежуючись фантазіями. А втім, Фелікс усвідомлював, що якби він переборщив якось із дозою та відключився, Рауль точно би скористався нагодою та трахнув, поки він був би непритомний, і лише потім викликав швидку.

－ Гроші?

Кивнувши, Фелікс дістав плату за п’ятничну дозу. На нову грошей не брав навмисно. Але це ніяк не повпливає на його рішення взяти в борг, тому що Рауль не відмовить. Тих, хто борг не віддавав, не було. Рауль міг знайти та дістати з-під катакомб, якщо знадобилося б. Фелікс чув ці історії від інших колег, і його вони не лякали. Навпаки, це навіть викликало повагу. Нюхати Рауль нікого не змушував, лише пропонував, хто погоджувався － той проходив чесний обмін. Тому якщо потім за тридцять євро він або вона вирішували зникнути, вважаючи, що це допоможе врятуватись від сплати, а потім за це платили здоров’ям якщо не життям, то це точно не їхні, ні Фелікса ні Рауля, проблеми.

Рауль був кремезним івуарійцем. Він не викликав у Фелікса страху, але виглядав так, ніби міг скрутити когось у рогалик. Його долоня, здавалося, була розміром з обличчя Фелікса, і він міг би з легкістю одним ударом відправити його рахувати ягнят у вічному сні. Тому з першого свого робочого дня Фелікс затямив, що з цим чоловіком в ігри не пограєш. Хіба що в хтиві. Стогнати голосніше або “випадково” забути повністю закрити штори, щоби той міг насолоджуватись не тільки звуками, а ще й видовищем. Бо Фелікс трахався класно та з усією душею, особливо під наркотою. Йому не раз говорили, що він зробив би блискучу кар’єру в порно індустрії або навіть на онліфанс. Але це не було його метою. Фелікс жив тут та зараз, і віддавав уього себе задля більших чайових і лише три ночі на тиждень. Цього вистачало, щоби платити за дім, навчання та лікування Альберти, відкладати на майбутнє, ще й залишалось на головну примху － кокаїн.

－ На сьогодні є?

Не відкриваючи рота, який стягнуло сильніше, Фелікс дістав пакетик.

－ Ясно. Захочеш іще, то знайдеш мене.

Звісно захоче, але поки думає, що ні.

－ Тобі пасує таке.

Зникнувши за дверима, Рауль залишив по собі терпкий сандаловий шлейф. Фелікс втягнув у себе все до останньої нотки, і думки залоскотало бажання. Колись він навідається до Рауля просто так, і хай би як той не брикався, коли Фелікс сам підставить йому готовий розтягнутий зад, він утриматись не зможе, ніхто би не зміг.

Дівчата по черзі вдихали доріжки та в піднесеному настрої виходили в зал, в який уже потроху підтягувалися відвідувачі. Цієї ночі Феліксові хотілося когось нового. Хав’єр був із ним відносно добрим та милим, якщо груповий секс із його дружками можна було обрамити такими епітетами. Він йому натурально набрид. Хотілося когось молодшого та менш емпатичного. Щоби переспав, заплатив та забув і не діставав дзвінками та поїздками до своїх квартир. Але поки що таким параметрам а додатково ще й тим, які б підходили внутрішньому відчуттю безпеки, ніхто не відповідав.

“Уже перебираєш клієнтами, вітаю на новому рівні, шльондро”, － сказав він собі подумки та ступив за поріг гримерки.

Єдиним танцюристом чоловічої статі цієї ночі виявився Фелікс. Тому майже вся увага була прикута до нього. Він ходив напівпрозорою підсвіченою сценою з двома пілонами, що йшла вздовж сидінь, та оцінював гостей. Один вдавав, ніби його цікавили лише жінки, а сам рясно пітнів та нервово стискав у кулаці тканину на брюках, коли Фелікс проходив повз. Це смішило. Фелікс обожнював такий дешевий цирк від латентних геїв, які би першими на нього накинулися, коли б мали таку змогу. Але вони зазвичай жмоти, від яких не допроситись “подяки” за зайві послуги, що не враховувались у вартість приватного танцю. Інший проявляв забагато уваги, намагаючись напряму його зняти. Таке би спрацювало на Східному вокзалі біля каналу Сен-Мартін у районі “червоних ліхтарів”, але не в Рожевому Раю. Тут спочатку танцювали, спокушали та розпалювали, а вже потім усе інше. Це місце було створено як для любителів напівоголених тіл, яких заводили фантазії про те, що було під одягом, так і для тих, хто приходив за одноразовими розвагами. Перші могли годинами роздивлятись та збуджуватись, і лиш від цього отримувати задоволення, іноді навіть пальцем не торкались. А до других було необхідно придивлятись уважно, щоби не втрапити в халепу.

Заплющивши очі, Фелікс віддався танцю, міцно стискаючи пілон. Рухатися було важко та іноді нестерпно. Біль пронизував хребет і струмом коловся під ребрами, але мімікою він цього не видавав. Навпаки, йому цей біль навіть подобався. Він переходив від одного гостя до іншого, не дозволяючи торкнутися себе. Деякі дівчата вже потягнули когось до приватних кімнат, а якісь уже встигли звідти вийти й почати шукати нових. Хтось із танцюристок цілувався на сцені з іншими, підвищуючи градус загального накалу, а заодно й ціну на майбутню оргію. Якась із них намагалася приклеїтись до Фелікса, але він клієнтами ділитись не любив. Він і сам міг спокійно довести до божевілля, без зайвої допомоги. А в оргіях хотів бути єдиним нижнім, до якого в чергу ставатимуть “верхні”, які верхні лише тому, що знаходились вище за нього, коли трахали, а насправді вони шмаркачі з грошима, що були готові лизати йому брудні ноги, аби він лиш дозволив собою заволодіти.

Зізнатися собі, що ця робота йому подобалась, було важко. Зізнатись, що він на неї підсів так само, як і на кокаїн, теж. Він залежний від уваги. Йому постійно її не вистачало, але коли отримував забагато, то дратувався. Хоч це роздратування й не зрівняти з жодним іншим.

Його шкіра відблискувала рожево-червоним оксамитом, яким оббиті стіни. Він ковзав з одного пілона на інший і подумки рахував скільки разів подзвонювала шторка з кришталевого намиста, що вела до приватних кімнат. Треба було вже, нарешті, когось і самому туди затягнути, інакше за цю ніч він не заробить нічого, тому що тих десятиєврових купюр, які йому просовували в корсет, уже не вистачало, щоби назвати їх повноцінними чайовими.

－ Ти схожий на персонажа з фільмів Тіма Бертона.

Комплімент пролунав ізнизу. Фелікс розплющив очі й опустив зверхній погляд на того, хто до нього заговорив, він всміхнувся. Так, що цю усмішку було майже непомітно, але той, кому вона була адресована, чудово її розгледів.

Перед ним розслаблено сидів чоловік років тридцяти. Його темне волосся блищало професійним доглядом, запах від нього приємно лоскотав Феліксові рецептори. На ньому ідеально сидів чорний костюм від Версаче, а випрасувана чорна сорочка додавала образу таємничої суворості. Прямий та гострий погляд карих очей пробуджував усередині щось таке, від чого рухатись стало вільніше. Фелікс відчув себе розкуто та став перед ним навколішки, спираючись на долоні. Як собачка, що блукала без поводиря. Але через те, що він був на сцені, їхні обличчя зрівнялися.

－ Як незручно тобі, напевно.

Він простягнув до нього руку та м’яко провів по плівці, що й робила макіяж танцюристів ляльковим.

Кінчики його пальців кололись холодом, але Фелікс не поспішав відсуватись. Навпаки. Він лащився, як кошеня, прикриваючи очі. Фелікс дозволяв погладжувати свої стягнуті щоки, водити по скляним вустам. Чоловік дивився на нього з захватом, якого не міг приховати. А може, й не намагався.

Коли він зайшов та з ким, Фелікс не прослідкував. Як ніби він з’явився нізвідки. Фелікс підповзав до нього доти, доки не опинився занадто близько － точно напроти його лиця та відчув свіжий ментоловий подих із напіввідкритих пухких вуст. Їх до біса нестерпно захотілося поцілувати. Чи Фелікс видав себе, зависнувши поглядом на них, чи той жадав того самого, але він почув:

－ Любиш цілуватись?

У відповідь один кивок. Із тими, хто приваблював його фізично, Фелікс цілуватись обожнював. Іноді вони, заради сміху, цілувалися з Мінхо. Цілувалися так, що потім дрочили одне одному, лежачи в одному ліжку, теж заради сміху. Але вони ніколи не кохались, боячись, що це зруйнує те, що було між ними. Друзі не займаються сексом, але мастурбація в цю категорію чомусь не зараховувалась. Це відбувалося нечасто, але Фелікс пам’ятав кожен його дотик та кожен ковзаючий рух по своєму члену. Він довго приходив до тями після його поцілунків, і йому стало цікаво, чи цей пан цілувався схоже. Чи, може, навіть краще?

－ То ходімо.

Фелікс сторопів. На його пам’яті це вперше, коли в приватну кімнату покликав не він, а його. Але розгубленість швидко відступила. Він хотів когось молодшого та симпатичнішого за Хав’єра? Ось, доля піднесла йому цього чоловіка на блюдечку. Гріх було відмовлятись.

Він допоміг йому спуститися зі сцени. Його дотики були ніжними, хоч і крижаними. І Фелікс уже жадав не стільки цілуватись, скільки опинитися перед ним оголеним та дозволити торкатися себе, де той забажав би.

До приватної кімнати вів не він, а його. Такого ще ніколи не було. Якщо цей чоловік тут уперше, то як він знає, куди йти? А якщо був до цього, то чому Фелікс його ніколи не помічав? Запитання роїлися думками та перетворювалися в суцільну липку кашу. Потрібна була доза, щоби їх прогнати. Один вдих коксу та один поцілунок від нового незнайомця. І лише тоді Фелікс протверезіє, як би абсурдно це не було.

Вони пройшли повз Рауля, який зробив відмітку в своєму зошиті відвідувань.

Час пішов.