Джеффрі | Так просто

— Я не вірю  в те, що це все зі мною відбувається, — нарешті, порушуючи довготривалу тишу, прошепотіла Агата. У грудях неприємно закололо й Джеффрі просто безсило опустив голову. Йому хотілося, аби це сталося з кимось іншим. Не важливо вже, чи була б та «інша» гіпотетична людина справді винною, головне, щоб це була не Агата. Це й зараз не могла бути Агата.

— Я придумаю вихід з цієї ситуації, — хриплий, осівший голос лише придав небажаного трагізму.

— Ох, мій маленький відповідальний Джеффрі, котрий завжди шукає цей сраний вихід…

— І знаходжу.

— Припини вже.

— Припинити що? Допомогати тобі?

— Робити необдумані речі заради інших. Я знаю тебе й те, про що ти зараз думаєш. Навіть не смій наражати себе на небезпеку.

— Або що?

— Припини себе поводити як дитина, — Агата раптово підняла свої, як завжди, сумні та великі очі, в яких можна було прочитати цілі оповідання. Вона підсунулась до хлопця, лагідно доторкнулась своїми пальцями до чужих, якось ностальгічно усміхаючись. — Можливо, це просто розплата за всі мої погані вчинки. Сказати чесно, я навіть згодна це все прийняти, якщо це дійсно так.

— Тоді якщо доля вирішила нас карати за минуле, я вже повинен очікувати свої останні дні, — штори похитнулися від зненацького нічного протягу. По тілу пробіглися тисячі мурашок, чи то від відчуття холоду, чи то від очікування чогось жахливого. Скільки років вже Джеффрі з цим очікуванням жив?

— Ну чому ж так, — дівчина зітхнула, міцніше стискаючи холодну руку. — Повертайся додому — до мами. Вже пізно.

Джеффрі не хвилював зараз холодний протяг, самотня матір чи пів третьої ночі на годиннику. Його так само не хвилювало те, що він сидів в Агатиній кімнаті на підлозі, не зробивши жодного домашнього завдання на «сьогодні». Він почував себе приречено, самотньо та знову повернутий у минуле, з тими самими проблемами, від яких так старанно намагався втекти. Агата так і сиділа притиснувшись до чужого тіла й думаючи про щось своє. Навіть звуки власного серця пересилювала нестерпна та небезпечна тиша. Ніби все було мертве. Ніби сам Джеффрі був мертвий. Тіло мимоволі здригнулося.

— Все добре? — Агата виринула з власних думок та уважно глянула на друга. Той спокійно кивнув. Попри пекуче небажання, він все-таки піднявся на давно онімілих ногах та розвернувся в сторону виходу.

— Ти казала, що знаєш мене. А отже повинна прекрасно розуміти, що я не зможу сидіти, склавши руки.

— Звичайно, я знаю це, — у тьямному освітленні вуличних ліхтарів, яке проглядало крізь кімнатне віконце, доброзичлива усмішка дівчини нагадувала спотворену гримасу. Тіло знову зрадницьки захотіло здригнутися, але Джеффрі успішно себе пересилив. — Просто не треба робити те, що ти завжди робиш. Не зараз. Цей етап вирішує твоє майбутнє, твоє життя. Це та доріжка, яку ти так довго чекав. Не зходь з неї, благаю. Заради мене.

В грудях болісно защемило й Джеффрі взявся за дверну ручку, аби запхати непотрібні емоції назад. Занадто багато відчаю було в цьому голосі. Знову. І знову він відчув огиду до себе за незаслужену турботу. «А як щодо твого майбутнього?»

— І ще, Джеффрі, — не дочекавшись відповіді, Агата, не піднімаючи голови, продовжила: — Це не на зараз. Це на майбутнє. Не пробачай мене. Пам’ятай, що я була однією з небагатьох людей, які дійсно не бажали тобі зла. Пам’ятай, що в моїх мріях було побачити тебе щасливим. Тільки не пробачай, якщо раптом відчуєш, що не хочеш цього робити.

— Я не розумію, — Агата часто говорила подібні речі. Незрозумілі, потаємні та страхітливі. Не завжди вони мали якийсь глибокий сенс, не завжди це були чисті наміри та світла сторона особистості. Але втома занадто сильно навалилася на плечі Джеффрі, аби зараз хоч трохи намагатися розтлумачити сказане.

— Не треба це зараз розуміти, це на майбутнє, можливо, навіть далеке. Можеш зараз навіть про це забути, адже я вірю, що коли прийде час, ти обов’язково згадаєш. Я дозволю тобі зараз робити все, що ти вважатимеш за потрібне, тільки хочу з твоєї сторони теж деяких дій.

— Яких?

— Знайди собі друга, — Джеффрі аж прокинувся від такого прохання, мимохіть стиснувши дверну ручку, що зрадливо заскрипіла. Скільки взагалі років цим дверям?

— А ти хіба не мій друг?

— Твій. Але я не про таку дружбу, а про іншу, — Агата вкотре за цей час зітхнула, сидячи на колінах та малюючи пальцями невидимі візерунки по підлозі. — Я хочу, щоб ти знайшов собі людину, котра стане твоїм якорем. Щоб вас не зв’язували тільки проблеми, негатив та спроби покінчити з життям. Щось таке світле та тепле. Розумієш мене?

Джеффрі прекрасно розумів, що має на увазі Агата й чудово усвідомлював, чому вона каже подібне, але однаково не зміг подолати підступаюче відчуття нудоти. Він не був створений для подібних взаємин. Можливо, десь глибоко-глибоко всередині малюсеньке бажання подібного існувало, але страх та відраза завжди брали над ним верх.

— Мені це не потрібно.

— Та мені чесно начхати, що тобі там потрібно, — до Агати різко повернувся її сталий образ, вона піднялася та підійшла до хлопця. — Ми продовжуємо нашу гру. Минулого разу була моя черга виконувати задане, тепер — твоя. Знайди собі товариша або товаришку. Тільки не таких, як Юджин, Ембер та Ренат, — на цих іменах дівчина скривилася, — щось, що точно не принесе тобі ніякої шкоди.

— Як на мене, будь-який контакт з людьми має величезний шанс заподіяти шкоду.

— Ну, іноді шкода в порівнянні з користю занадто нікчемна, аби її враховувати, — дівчина хитро усміхнулася і від її колишнього настрою не залишилося і сліду. — Знайди того покидька, котрий мені це підклав, бо я не горю бажанням вкотре падати в безодню.

З цими словами двері зачинилися під самим носом Джеффрі. Він навіть не помітив, як вийшов за поріг кімнати. Пальці все ще трохи тремтіли, а по той бік почувся чи то зловісний смішок, чи то приречений схлип.

☆☆☆

— Чого так пізно повернувся? — дім зустрів хлопця хриплим голосом, котрий видавала худорлява постать, що лежала на дивані. Складалося враження, що мати намертво приклеїлась до нього, і невимовне бажання скинути її звідти загострилося.

— Тобі щось приготувати поїсти?  — проігнорувавши запитання, промовив хлопець. Все навколо перетворилося в розмитий задній фон, очі злипалися і єдине, чого бажав Джеффрі — в свідомості дійти до своєї кімнати й завалитися спати. — Мамо?

Відповіді не було, лише якесь мичання з-під ковдри, половина якої вже спочивала на підлозі. Хлопець зітхнув, вкрив жінку до самої голови та вимкнув телевізор, по котрому йшла чергова телепередача про кулінарію, яку ніхто ніколи не дивився.

— На добраніч, — Джеффрі не знав, чи чекав взагалі якоїсь відповіді, лише вимкнув світло та попрямував до своєї холодної і темної кімнати. Вже давно хлопець думав про те, що чогось не вистачає. Чогось, на що можна було б спертися у разі потреби. Слідом виникнуло запитання, як взагалі це — не бути постійно напоготові та хоча б трохи розслабитися, віддавши себе в руки чогось гіпотетичного. У Джеффрі вже п’ять років такого не було, але чомусь саме зараз така потреба вискакувала з грудей.

«03:23», — світлий екран боляче різанув очі, що вже давно встигли звикнути до темряви. Жодних сповіщень, новин або повідомлень. Лише через декілька секунд на панелі висвітилось повідомлення від Агати.

[Getti]: Ахахаха, насправді мені важливо те, що тобі потрібно. Саме тому я запропонувала таку ідею. Ти не зобов’язаний цього робити, але людині, котра загубила частину себе, потрібна фізична підтримка збоку. Це може бути складно, страшно та провально, але невже тобі ніколи не хотілося відчути щось нове? Погані люди завжди навколо. Тому ти одразу відчуєш щось інше. Особливо ти.

Відповідати Джеффрі не став. Лише присів на матрац, обіймаючи коліна руками. Агата не могла бути постійно поруч, тому вже зараз почала піклуватися про його майбутнє. Втім, вона й не хотіла залишатися поруч. Прийде час, коли кожен піде своєю дорогою, а їхній зв’язок залишиться ненав’язливим спогадом про жахливі й безпросвітні часи. Занадто багато болю їх пов’язувало, аби хапатися за ці стосунки. Навіть сам Джеффрі, у котрого окрім Агати практично нікого не було, також цього не хотів.

Вони не підходили одне для одного навіть на роль хороших друзів — занадто різні, занадто зламані. Але саме з цієї причини Джеффрі й боявся підпускати до себе ще когось.

Ніхто так не зрозуміє його біль, як ця дівчина. Ні в кому він не буде таким впевненим, як в ній. Занадто неможливо буде розповідати про своє життя новій людині. Тому хлопець, в тисячний раз сидячи в його улююбленій позі, в тисячний раз переконався в нереальності його бажань.

☆☆☆

— Ти чого такий похмурий? — Ренат закинув ноги на стіл в їдальні, доїдаючи свій обід. Він нібито «ненароком» зачепив ліктем поруч сидівшого Джеффрі, що змусило останнього закотити очі.

— Біситься, що стипендіатам не дають безкоштовний обід, — Юджин вдавано засунув ложку пюре собі до рота та весело усміхнувся.

Бажання йому врізати по саме «не хочу» нікуди не ділося, та замість цього Джеффрі без жодного коментаря став спостерігати за обстановкою навколо. Звідусіль чулося брязкання кухонних приладів, схвильовані та веселі розмови й навіть чергова сварка через те, що хтось зайняв «чужий» столик.

— Містер Роберт сьогодні збере нараду з приводу Агати. Будуть вирішувати подальші дії, — Ембер не з таким ентузіазмом, як її однокурсники, смакувала свій обід. Здавалося, вона була єдиною, окрім Джеффрі, котру ця ситуація хоч трохи хвилювала. — Вони не стануть поки робити поспішних висновків, не хвилюйся. Є ще трохи часу це все розрулити. Там ще показання Генрі повинні бути, а він поки в лікарні.

Джеффрі тільки втомлено зітхнув. Голова грозилася вибухнути від мізерної кількості годин, яку йому довелося поспати. В залу зайшла групка однокурсників, серед яких маячила темна шевелюра того самого Едвіна, котрий нещодавно наївно намагався впихнути свою нібито потрібну допомогу. Джеффрі примружив очі, ігноруючи ще якесь запитання від Рената.

«Ну так може мені товариші потрібні для того, щоб насолоджуватися першим роком».

Знайти… товариша?…

Джеффрі погодився на допомогу Едвіна тільки через зненацький напад відчаю. Просто написав єдиному, хто запропонував хоч «щось». Та й матеріальне положення хлопця додавало невеликої впевненості.

Але ж поняття «друг» має зовсім інше значення? Агата сказала знайти собі його, але кого саме знайти? Він не міг просто прийти до першого зустрічного й запропонувати дружити. Не з тим характером, що у Джеффрі. Не з тим минулим, не з тими вчинками й не тим, ким він є.

«— Може, я чимось зможу допомогти?»

«— Може допомогти тобі?»

«— Ну будь ласка. Це справді дуже важливо. Хочеш, я щось зроблю для тебе за це?»

Десь далеко всередині щось схвильовано заворушилось. Можливо, Едвін і не був поганим хлопцем попри всі упередження Джеффрі щодо нього. Але саме з цієї причини вони не могли стати друзями.
Бо це було занадто нормально.

— Земля викликає Стоуна, — Юджин опустився до самого вуха Джеффрі та закричав, на що останній тільки підстрибнув зі свого місця. Слідом, як завжди, почувся регот.

— Юджине, ще одне слово, і я тобі більше жодного разу не дам списати хімію. Тому запхай собі цю кляту ложку пюре до рота і не висовуй її до кінця навчального року, прошу тебе, — він оминув стіл та попрямував до новоприбулої компанії.

В цілому то, нехай допомогає, якщо так того хоче. Не дарма ж він сам бігав за тренером, аби допомогти його дружку потрапити в команду. А якби Джеффрі справді потребував друзів, то точно не з такого контингенту. Він без зайвих коментарів присів біля Брендона, поклавши руки на стіл.

— О, привіт, — Хенк привітно усміхнувся, піднімаючи очі. Як добре, що хоч пам’ять на імена Джеффрі ніколи не підводила. Едвін, в силу того, що запхав собі до рота цілий шматок якоїсь їжі, зміг тільки щось промичати.

— Я тобі так і не подякував. Тому дуже дуже дякую, тренер все-таки взяв мене в команду.

— Пусте, головне не розчаруй його.

— Ти по справі чи прийшов сюди просто так? — Брендон вихватив у Хенка шматок смаженої картоплі, на що отримав обурене «е-е-е».

— По справі, — кивнув Джеффрі. — Едвіне, поговоримо? — хлопець, який старанно намагався швидше проковтнути свій шматок, ствердно промичав.

— Брендоне, не кради у Хенка картоплю, — зі сміхом на останок кинув хлопець та вийшов з-за столу. Джеффрі встиг відмітити, що атмосфера чимось нагадувала атмосферу його компанії, та водночас була неймовірно різною.

Вони відійшли подалі від людних місць та зупинилися на сходовому майданчику в напруженій тиші. Джеффрі присів на сходи, чекаючи, поки пара учнів пройдуть повз них.

— Ну… то що?

— Ти… ем… точно впевнений, що твоя подруга не могла цього зробити? — Він відчув укол злості від цього запитання, хоч і розумів, що Едвін просто намагається краще зрозуміти ситуацію.

— Точно. Агата далеко не хороша дівчина, але в неї є особисті принципи, які вона не порушить, — співрозмовник кивнув і задумчиво почухав підборіддя. Настала довготривала тиша й Джеффрі в котрий раз упевнився, що це все просто не має сенсу. Хоча повинен був визнати, що сидіти наодинці з подібними думками було набагато гірше.

— Тоді якщо вона не винна, Генрі зможе це підтвердити? Тоді можна сходити до нього, — ідея справді була не такою ж вже й поганою, хоч і шансів на її успіх було мало. Той хлопець взагалі останній, хто скаже щось, якщо це загрожуватиме його безпеці. Але був варіант просто дізнатися про цю ситуацію детальніше.

Звичайно, Джеффрі вже не раз думав про це. Було правда одне «але»: його й на десять метрів не підпустять до Генрі.

— Ідея непогана, але мене не пустять до нього.

— Чому? — Джеффрі не втримався від сміху. Щира цікавість в Едвінових очах розігрівали всередині хлопця дивну роздратованість. В його уявленні це мало вигляд чергового виклику.

— Перше, я не з тої матеріальної частки, — він загнув один палець. — Друге, я не з близького кола Генрі, аби приходити до нього в гості до лікарні. Третє, нас пов’язує спільне минуле, через яке в мою сторону хіба що прилетить якийсь тяжкий предмет, — загнувши всі пальці, окрім вказівного та великого, у Джеффрі вийшло щось подібне до «пістолета». Він спочатку хотів показово наставити його на Едвіна, але в останній момент передумав та просто розпустив долоню.

— Тоді… є якісь знайомі Генрі, з якими можна домовитися разом до нього піти? — на превеликий подив, хлопець взагалі ніяк не відреагував на те, що сказав Джеффрі. Можливо, він і не повинен був ніяк відреаговувати, але чомусь всередині знову почалася битва між роздратованістю та полегшенням.

— В нього є якісь брати або сестри?— продовжував Едвін. Джеффрі неприємно відсунувся спиною ближче до сходинки.

— Є, але… — він намагався видавити з себе щось більш менш концептуальне, але слова застрягли десь зовсім далеко. Едвін очікувально мовчав.

До рук повернулося колишнє тремтіння і Джеффрі поспішив засунути їх в кишені. Він вже змирився з тим, що минуле ніколи його не покине, але ж це не означало, що треба було бігти йому прямісінько в пазурі.
Заплющив очі, спробував об’єктивно оцінити всі «за» та «проти», але в голові все настільки перемішалося, що окрім слова «бігти», котре заполонило усі його думки, не було нічого.

«— Навіть не смій наражати себе на небезпеку».

Чи важалося це все за небезпеку? Це залежить від того, з якої сторони подивитися. Але ж це була Агата — маленька Агата, котра заслуговувала хоч на щось в цьому гнилому світі. Невже Джеффрі не переступить через себе заради хоча б мізерного шансу на її порятунок?

— Є одна людина. Але я не дуже хочу з нею контактувати. Підеш зі мною? — декілька секунд очікування. До горла підступила нудота через свою ж огидну слабкість. Божевільний. Бридко.

— Звичайно, — коротко, просто.

Так просто.