Розділ 3: Моє ім’я…

Я хотів тебе звільнити, а ти –
мене полонити.

***

Ніч пройшла далеко не спокійно… Та й хто після зустрічі з привидом спокійно засне? Уві сні Рома бачив світлі та різкі – немов фари машини, силуети. Спершу одну: витончену, худеньку, жіночу. Потім другу: високу, міцну, хлопчачу. Білі руки потойбічного істоти потяглися до нього, і торкнулися обличчя, шепочучи: “Твоє ім’я… Скажи…Скажи!”

– Агх! Ні! – Рома замахав руками та ногами спутавши їх у наволочках.

Голосом Зеленського продзвенів будильник: “Вставай, через не можу, через ще трохи. До кінця…”

– Благаю… – пронив Роман, сховавшись повністю під ковдру
– Дайте поспати… а ще краще задихнутись…

– Ти що, так і не домовився про сьогоднішню екскурсію!? – разом з різким скрипом дверей зарипів жіночий голос. – Та твій батько тебе приб’є! Мерщій піднімай дупу і йди шукати сторожа Володьку!!

Його шкільна подруга, но тепер вже колега-вожата Тетяна, завжди вміла спортити настрій криками…

– Гаразд… Вже одягаюся. – спроба задушити себе під ковдрою так і не вдалась, а це означає… Що сьогодні він повинен знову грати роль ватажка неповнолітніх нахаб.

Погода була чудова – а настрій так собі. Вчора його знудило десь по дорозі до табору… Ледь доклигавши, він випив води з таблеткою, омився, передівся, і повалився спати лиш з одною думкою:

«Мені здалося».

Сьогодні він прокинувся з думкою:

«Точно здалося».

Коли прийшов в гості до Володимира, думки були ті ж самі:

«Нічого не було».

Під час екскурсії у нього піднявся настрій, адже шлунок вже не болів і він спокійно і ситно наївся, а головне: не бачив і не чув цілісінький день ні про яких привидів.
Проте його посіпаки змогли зіпсувати йому апетит під час вечері…
Під сівши до вожатого, одна з дівчат спитала:

– А ви чули про…

– Ви знову про замок? Я не хочу про нього і чути. – відмахнувся виделкою Роман. Якже йому хотілося попасти нею комусь в око…

– Но це ну дууже цікаво! Послухайте! І ми відстанемо! – простягла Софія.

Пропозиція була заманлива. Ватажок поклав виделку, та склав замочком руки:

– Отож… Про що ви хотіли поговорити?

– А ви знали, що в Свіржському замку 4 роки назад померли двоє пацанів?

Роман подивився з докором на брюнетку.

– А якщо конкретніше?.. Що за “пацани?”

– Вроді молодші за нас. Не тутешні.

– Ні. Вперше про таке чую.

Їх розмову вловив Антон, і доповів:

– Кажуть, вони лазили по дахах замку та впали, розбившись на смерть…

Ромі стало не по собі. Перед очима не наче раптово включили ліхтарик… Вдарило сліпуче білосніжне світло… Він зажмурився. В голові пролунав пригнічений, ледь чутний через шорохи вітру, голос:

«Я… Не пам’ятаю свого імені. А як тебе звати?»

– Романе Богдановичу? Все добре?

Він розплющив очі та здивовано обвів ними стривожених дівчат.

– Так… Просто голова за боліла… – він подивився на настінний годинник. – Вам час розходитись по кімнатах. Скоро відбій. Вперед-вперед! – розігнавши допитливу юрбу, ватажок і сам попрямував до кімнати.

«Село Свірж… За билися на смерть… Двоє…» – Роман гортав новини в смартфоні, но знайшов тільки одну статтю про цей випадок, і та відрізнялась від слів його вихованців.

«Скоїли самогубство… Ну і нащо комусь йти робити це в той замок? Ох…» – він повернув голову до вікна. З четвертого поверху було добре видно червоний дах фортеці. – «Ні, навіть не думай. Воно тобі треба? Ти вожатий чи дослідник паранольмального?» – він відвернувся спиною до вікна, сховавши смартфон під подушку. Проте впродовж години мостився – як курка на гнізді, не знаходячи собі місця через надокучливі роздуми:

«Чому раптом жінка з легенди зникла з замку? Я розпитував Володимира і він підтвердив, що більше не помічає як загадковим способом закриваються ворота та двері і дами в сукні ніде не видно… Невже, цей хлопчина дійсно замінив її? Но тоді… Як давно він сидить у замку і головне – чому?»

Ні… Він так більше не може. Коли Рому мучать згадки він просто зобов’язаний їх вирішити, інакше від роздумів почнеться страшна мігрень! Хутко запихнувши в рюкзак все необхідне: яблуко, печива, булочка з маком, воду, курточку, коцика, та два фонарики. Роман закинув його на плече, та одягнувшись в спортивки побіг вниз сходами.
Відпроситись у вахтерши Насті було не просто… Прийшлося видумати, що він загубив десь в саду телефон, щоб його випустили, но тепер Роман сміло крокував получати відповіді на запитання.

Крута стежина вела до моста, а за ним стояли величезні ворота.
Шухевич набрав в легені повітря та крикнув:

– Впусти мене! Я до тебе!

Проте відповідь так і не долинула.

«Що я тут роблю?.. Прошу, скажіть, що все це сон і насправді я не пішов в таку даль шукати привида…» – Роман тихо за сміявся з себе.

– Так… все це й справді лиш сон. Нічого не було.

– Чому ти смієшся?

Рома різко підняв голову: в шиї боляче кольнуло.

– Т-ти… То ти тут? Чому не відчиняєш? Я ж просив впустити.

– Не можу. – світлий силует підпер долонею підборіддя, дивлячись в далечінь – на нічний краєвид озера.

– Чому не можеш?

– Ілона не дозволяє.

«Ілона? Ах, та жінка з легенди.»

– Вона попросила не робити тієї ж помилки, і не відчиняти нікому: навіть якщо ти любиш цю людину. Я все ще пам’ятаю, як по обіцяв їй це, і тоді, вона… пішла… – на останніх фразах він зробив паузи, і сум чітко виднівся на його обличчі, що саяло як місяць над водою.

– Он як… Значить, ти мене не впустиш?

– Не впущу. Я ображений на тебе.

«Він прямо-таки, як дитина» – Роман усміхнувся куточками губ, стримавши смішок:

– Чому?

– Вчора ти обіцяв відповісти, як тебе звати, но натомість нахамив і утік.

– І справді… Но ти не хочеш мене впускати, а значить, я так і не відповім тобі.

– Чому ти так хочеш увійти? – хлопець-привид опустив на нього уважні очі. По спині Романа від цього не моргаючого погляду пройшовся мороз. Сумнівів більше не було – це дійсно він дивився вчора на нього…
– В замку більше не має Ілони, тому, тобі немає чого тут робити.

– Но тут тепер є ти. І мені цікаво дізнатися… Про тебе. Може я зможу допомогти тобі вийти звідси, як ти допоміг Ілоні. Но для цього ти повинен поговорити зі мною.

Погляд привида, здавалося, проникав у саму душу: від нього ставало некомфортно та холодно наче від хуртовини. І це всього лише від погляду…

– Ти не боїшся мене?

Це запитання поставило в ступор. Романові вже не 14, но навіть тоді, коли він зустрів Ілону, він злякався, скоріш, раптовості цієї зустрічі, но не її самої… Чомусь, Романа з дитинства не лякали привиди, а цікавили. Він навіть говорив з ними, хоть ті і не відповідали нічого.

– Якби я боявся, говорив би з тобою досі? І хіба прийшов би сюди нахабно вимагаючи щоб ти відчинив?

Ці слова переконали фантома: той пожвавішав, і легко, як пір’їнка, вскочив на… не на ноги, а завис в повітрі… Над дахом.

– Якщо ти скажеш своє ім’я я готовий відповісти на любе твоє запитання. – хлопчак в прямому сенсі засяяв ще дужче.

Слова застрягли комом в горлі. Рома подивився собі за спину.

«Можливо, не варто було мені з ним зв’язуватися, що буде, якщо він обманить?.. Не впевнений, що можна довіряти привидам.»

Світликий відреагував сердито: зхрестивши руки на грудях, він попередив:

– Якщо хочеш тікати – тікай. Но в такому разі ти більше не вступиш сюди.

Погроза звучала дивно, не наче він і вправду більше не пропустить його і близько до замку. Проте, Роман вже вирішив, що найкращий спосіб дізнатися про таємничу загибель підлітків це розпитати самого загиблого… Як би дивно це не звучало.

«Щось мені підказує, що не просто так він не вознісся, а остався тут.»

– Добре. Я не втечу. І скажу, як звати, но після цього ти відчинеш мені ворота і відповісиш на любе запитання.

Юнак від радості під летів ще вище – мало не до зірок, і з усмішкою закивав:

– Добре!

З глибоким зітханням інший відповів:

– Моє ім’я… Роман.

//Діліться враженнями. Автору буде цікаво почути вашу думку//