І насниться: як листя кохали квіти

Квіти сумують за листям, а листя — за квітами.

Хмарно. На вулиці холодно і мерзлякувато — від поривів вітру мурашки проходять по плечах, біжуть по спині, і зникають десь у п’ятах. Бокуто кутається у пальто, носом зариваючись у шарф.  Тут, на околиці міста, повітря чистіше — його не забруднюють машини й заводи, люди черевиками не ганяють пил узбіччями та тротуарами, навіть на станції неподалік він був зовсім один.  Немов обитель примар: немає людей, транспорту, магазинів, будинків.  Виє тільки стомлений осінній вітер.

Хороше місце, щоб померти на самоті.

На шляху до потрібної адреси, Бокуто зустрічають мертва ворона під ногами, і кішка, що тільки перебігає дорогу.  Занедбаний сарай стоїть посеред поля, привиди минулого звучать звідти дитячими голосами. Влітку там можна спіймати запах кавунових кісточок. Далі по вулиці Котаро бачить перед собою будинок – великий і двоповерховий – єдиний у цій глушині, крім того розваленого сараю.

Хата стоїть самотньо, не запрошуючи увійти всередину.

Лікориси навколо ростуть бур’янами.

З ним вітається жінка— років тридцяти п’яти, вона тримає маленького хлопчика за руку, одягнену в шкіряну рукавичку.  Її погляд стомлений і до жаху винний, і Бокуто розуміє чому — кидати родичів зазвичай нелегко, вмираючих – ще складніше.  Котаро киває їй у відповідь, натягуючи на обличчя найдобрішу з усіх своїх посмішок.

— Добрий день, — хлопчик з цікавістю розглядає Бокуто своїми великими очима.

— Дякую, що приїхали в таку глуш, це дуже важливо для нас,— вона кланяється на знак подяки і передає Бокуто в руки ключі. Ось-ось почнеться гроза та злива.

— Це моя робота, — Котаро м’яко посміхається їй і підморгує хлопчику, отримуючи у відповідь ніяково відведений погляд.  — Розумію, як вам тяжко.  Я буду з ним до кінця і за вас також.  — Бокуто часто каже цю фразу — він вже три роки дивиться за вмираючими людьми: за жінками та чоловіками, старими й дітьми,— стає останнім, кого вони бачать, кого вони можуть полюбити.  Він слухає їхні історії, заварює їм чай, купує їжу та пігулки, укладає спати і нахабно бреше, що буде зовсім не страшно, що все буде добре— і всі ці люди різні, скривджені на життя, смирені, сумні, самотні, добрі.

Але Бокуто все одно пам’ятає кожного.

І сьогодні хтось стає новою людиною у його персональному списку смертників, розбитим кораблем біля старого причалу.

— Його кімната на другому поверсі, про решту я докладно написала в листі.  Він не дуже балакучий, так що навряд чи у вас вийде так одразу вийти на контакт, але… він… хороша людина, — вона коротко посміхається і швидко поправляє чубок. — На першому поверсі є телефон, якщо раптом що — одразу дзвоніть.

— Подбайте про дядька!  — наостанок каже хлопчик якось загрозливо і морщить обличчя в лихій гримасі.  Бокуто посміхається та киває.

– Звичайно.  Я зроблю все, що в моїх силах.

Починається дощ.

****

Коли Бокуто піднімається по скрипучих сходах, то в повітрі витає пилюка, на полицях порожньо, а в самому будинку сиро і незатишно, грім крізь віконні рами гримить голосно, на вулиці туманний серпанок і морок.  У вікнах червоним відблискують лікориси — мерці зривають їхні бутони.

Він не спить, коли Бокуто заходить.

Холодно.

Дивиться темними очима на Котаро, і в погляді немає нічого: ні здивування, ні смутку, він порожній, немов чистий аркуш, вставлений у зламану друкарську машинку, яка вже ніколи не запрацює.  Його кучері безладно лежать на голові чорним вихором, у нього худе обличчя, що трохи змарніло через хворобу, з колись витонченими рисами, а крізь тонку шкіру просвічуються павутиння вен.  Немов порцеляновий.  Гарний, безбожно гарний — якби він не вмирав — так повільно, потроху зовні, трохи швидше всередині, якби життя все ще горіло в його великих очах.

— Привіт, — Бокуто проходить усередину, не питаючи дозволу.  — Ти Акааші, так?  — Бокуто запізно думає, що треба було б купити щось у подарунок.

Хлопець киває.

– А я…

— Бокуто Котаро, — перебиває його Акааші і посміхається — гірко.  — І ти прийшов, щоб стежити за мною, доки я не помру.

— Швидше, я прийшов скрасити тобі життя.

— Гаразд,— відповідає той, знизуючи плечима, вузькими й гарними.  — У будь-якому разі, ви тут ненадовго.

Лікориси стоять на підвіконні у вазі, і пелюстки одного повільно опадають на запилене підвіконня.

****

Спочатку вони і справді практично не розмовляють: Акааші, звісно, не ігнорує його, але особливо в діалог не вступає, ввічливо каже, що хоче побути насамоті, поспати, розбитися, зайтися у кашлі зі зітканих смертю порошин минулого, збліклих мрій, подовгу дивитися у вікно на чарівну  пустка.  Потім знову приходить Бокуто і все починається наново: а що тобі подобається, Акааші?  Розкажи про себе, Акааші?  А які ти любиш книжки?  Тобі подобається опера?  Мені ні.  І Кейджі, правда, цього не розуміє.

День за днем Бокуто змушує його дихати. Однак лікориси все також кидають гниючі пелюстки.

Акааші любить читати романи, Бокуто приносить йому книжки з бібліотеки, коли їздить у місто, і ловить короткі посмішки.  Кейджі – його ім’я, через яке Бокуто випадково поранився – любить зелений чай і завжди слухає історії Котаро, коли той захлинаючись розповідає чергову фантастику або теорію змови.  Акааші посміхається — красиво, зруйновано, для Бокуто, і каже, що любить кішок.  Бокуто теж.  Котаро робить прибирання в будинку, щоб Кейджі не дихав пилом, а ночами вкриває його другою ковдрою.

Кейджі відкривається не відразу – поступово, кроками, фразами, дозволяє бути ближче, потопаючи сам у хрипкому відчайдушному кашлі з крові та уламків битого скла.  Бокуто старається.  І одного ранку навіть тягне його зі спальні пити на кухні теплий чай, коли на вулиці йде крижаний дощ, щоб випадково торкатися його босих п’ят теплими ногами.

— Чому скрізь ці квіти?  — питає якось Бокуто, коли приносить Акааші вечерю.  Наближається до кінця жовтень. Лікориси мають відцвітати у вересні.

— Вони красиві, Бокуто-сан, — Акааші кидає погляд на ті, що на підвіконні, і квіти ніби тягнуться до нього крихітними стеблами.

— Мені здається, вони сумні, — Бокуто не по собі.  Квіти, немов червоні дияволи, вбирають крихітні рештки світла.

— Їх ще називають павукова лілія чи манжусага.  — Бокуто сідає на край ліжка.  – І легенда у них гарна.

— Розповіси?

Акааші киває з ентузіазмом – Бокуто зараховує собі це в плюс (один – нуль, дурна болячка) – і плескає по місцю на ліжку поряд з собою.  Котаро сідає, спираючись на спинку.

— Ці квіти вважаються квітами прощань, – Бокуто ненавидить прощання. А пощання з Акааші навіть у думках здається чимось неправильним, жахливим, чомусь гіршим, що він тільки може собі уявити. Хоча так не повинно бути. Акааші це ж лише… лише його робота, так?  — Якось Бог створив чарівну квітку і наказав двом духам оберігати її.  Духів звали Манджу та Сага.  Один стежив за листям, а другий за квітами.  Але тільки-но духи зустрілися, вони покохали один одного, і, дізнавшись про це, Бог дуже розгнівався, що вони покинули свою посаду, і покарав їх – вони продовжували працювати, день за днем, але быльше не могли зустрічатися один з одним.  Ніколи.  Так і з’явився лікоріс.

— Чому Боги завжди такі злі, а, Акааші?

— Не знаю, може, вони теж хочуть кохання?  — Такої ж сильної, якою володіють люди.

– Ти багато читаєш.

— Так, і багато знаю.

— А ще розкажеш мені щось?

І Акааші розповідає: про лисиць кіцуне, про владних і добрих Цуру, про моря та кораблі, про небо, розповідає про квіти, про місце, де сонце цілує місяць, розповідає, доки не засинає тихим вітром у Бокуто на плечі. А Котаро дивиться на нього, прибирає пасми волосся з лиця і до болі кусає себе за губи. Боляче, що за Акааші не хочется більше наглядати. З Акааші хочется жити.

Закриваючи очі, Котаро у темряві бачить червоні лікориси.

І одного разу, в одну з тихих ночей, по-осінньому холодних, Бокуто приходить, коли Акааші стогне — ледве чутно й болісно, згортається клубочком на ліжку.  Не плаче — помирає попелом на простирадлах, болем у стінах, голосом у голові Бокуто.  Так відчайдушно та безнадійно.  Не схопитися, а лише тонути дедалі глибше.

Він кличе його, кличе його на ім’я, немов дитина, кличе Бокуто, і Котаро бере його за руку, каже: «Я тут, Акааші»,— відчуваючи як у того все горить — міста всередині — він сам.  І Бокуто хоче цілувати його пальці, коли маленька квітка лікорису зав’язується на грудях червоною плямою, пропалюючи шкіру.  Бокуто гладить чужу руку — ніжними дотиками, уривками слів.

Голосом “Я поряд”.

А вранці Акааші тихо дякує.

І Бокуто зриває найкрасивіші квіти на своєму тілі, щоб поставити їх у вазу на підвіконні Кейджі.

— Коли зі мною була сестра, я завжди боявся її розбудити, — Акааші посміхається, наче з безнадійного себе і дивиться на Бокуто глибоким поглядом чорних зіниць.  — Вибачте, що завдав Вам клопоту вночі, Ви й так багато робите для мене. Занадто багато.

— Все добре, Акааші, клич мене завжди і скрізь!  Я одразу прийду. Де б я не був, — і це правда: Бокуто зробить для Акааші так багато, як зможе.  А квіти під серцем шепочуть, що це смерть, що Бокуто вже немає шляху назад — чіпкі стебла стиснули легені.

— Хочеш, я зроблю тобі сніданок?  — питає Бокуто, спостерігаючи як Кейджи встає з ліжка,— шовкова піжама трохи бовтається на худих плечах, а на шиї Бокуто помічає невеликий розсип родимок, що тягнуться до спини.  Акааші дивиться у вікно на тиху осінь і пустку навколо них.  Ворони на деревах мовчать.

— А Ви розділите його зі мною?  — Бокуто зробить усе, що завгодно, якщо Акааші поїсть.

– Звичайно!

****

Осінь уколяє пальці сухим листям і морозним вітром.  На вулиці мерзнуть руки, і Бокуто віддає Акааші свої рукавички, коли вони виходять погуляти в найжовтіший з усіх проведених тут днів.  Листя кружляє в повільному танці — тільки для них двох, — Бокуто поцілунками по віках гріє в Акааші життя.  Кейджі сміється — Бокуто пропадає в його щирому сміху, не в змозі знайти дорогу назад, і знову цілує його вії, рахуючи губами кожну.  Акааші виглядає живим, начебто немає ні цього будинку, ні ліків, ні хвороби, ні болю.  Акааші чудовий, і Бокуто хоче обійняти його, хоче, щоб час так і застиг: серед осені та листя, серед серпанків і воронячих кісток, під поцілунки та торкання, щоб назавжди ось так разом з Акааші в обіймах, у ламких кучерях і старому пальті. У довгих пальцях на щоках, у чорних зіницях.

Ось таким особистим прокляттям.

З квітами лікорисів на шкірі кривавими мітками.  З листям усередині, що не зробити вдих.

— Акааші, — він прибирає сухий листочок, що заплутався в чужому волоссі, і зупиняється під старим старим кленом, — ти такий гарний зараз, ти тільки знав би.  — Бокуто здається, і всі лікориси тягнуться за ним смертельним шлейфом, вириваються з грудей, ростуть із повік і губ, зав’язуються язиком.  Бокуто сліпне і бачить перед собою тільки Акааші, а далі — чорне полотно.

Кейджі червоніє багряним на блідій шкірі і ховає погляд у своїх ногах.

— І що це Ви таке кажете? Не брехайте.

Бокуто майже ображається.  Бере за руку, неміцно стискаючи.

— Не брешу Акааші, мені здається, я проклятий тобою, — Бокуто безглуздо сміється, — у найкращому розумінні.

— Як мені повірити?

— Відчуй, — Бокуто цілує його в губи, повільно і м’яко, долоню опускаючи на шию — тепло — заплющує очі, і гіркі квіти обплітають їхні роти, вбираються в поцілунок, зв’язують тіла.  Бокуто з Акааші — разом міцною петлею.  Кейджі відчайдушно стискає руки на його плечах — благає без слів «будь ласка, не кохай мене», «будь ласка, не тягнися зі мною в чорноту».  Але Бокуто цілує і просить не у Богів, а у хвороби і болю «не забирайте його».

Але Смерть тихо сміється поруч, непідвладна вмовлянням і вважає оберти годинникових стрілок — тик-так, ви приречені.

****

Десь горять ліси.  Яскравим помаранчево-червоним полум’ям пестять обвуглені дерева та тіла тварин.  У повітрі зміг і гар — Бокуто не відчиняє вікон.  Листя кружляє серед диму криками тих, що пішли, молитвами живих, і здається, що нікому немає порятунку від холодної осені.

Акааші непритомніє на плитку у ванній, коли відходить, щоб вмитися.  Кров з його носа заповнює смуги між плитами і відбивається на торшерах.

— Акааші!  — Бокуто лякається так сильно, що кров холоне, просить його розплющити очі.  Кейджі приходить до тями через декілька хвилин вже в ліжку зі страшним головним болем і крізь сірість бачить обличчя Бокуто – ясними плямами.  Той обережно обіймає його, притискаючись носом до щоки.  Акааші зовсім непомітно маже по лобі губами.

— Пробач, пробач, не треба було тягнути тебе гуляти!  Це я винний.  – І що цілував теж.  І що полюбив, і що дозволив квітам рости, харчуючись кров’ю, на тілі замість ґрунту.

— Бокуто-сан, — у Акааші перед очима мушки б’ються о зачинені вікна, — все гаразд, тут немає вашої провини, ви ж знаєте… — Акааші рухається ближче до краю.  — Лягайте поряд.

І Бокуто лягає — притискає його до себе, акуратно, щоб не зламати.  Котаро хоче слухати його голос — його історії про екаїв і розповіді про нове, бо Акааші, насправді, такий розумний, йому б цими руками книги писати, а не втрачати себе по крихітних частинках день за днем, йому б цими руками творити прекрасне  , А він гниє в цій дірі все сильніше і сильніше з кожною миттю, з кожним вдихом.

— Я покличу лікаря з міста, я зроблю все, щоб тобі стало краще.  Я обіцяю, Акааші.  Ти тільки потерпи ще трохи, гаразд?  — приречене і зламане «я ніколи не кину тебе, бо вже не зможу покинути».

— Хах, — усміхається Акааші неживо, — схоже, Ви й справді прокляті. — Тому що нічні болі щоночі сильніші, наче п’ють кров вампіри, від яких не втекти. Акааші перестав намагатися. Допомагає лише тепла рука Бокуто, бо Котаро завжди приходить, коли боляче та страшно. Завжди запалює свічку в темряві, коли поруч немає і сірника.

На вікні висихають лікориси. Натомість, вони рвуть Бокуто на частини.

Котаро і справді кличе сюди лікаря, навіть купує тому квиток на поїзд в обидва кінці і приводить у будинок під кашель Акааші, що розноситься поверхами. Його звуть Івайзумі Хаджиме, у нього старий шарф на шиї і глибокий холодний погляд, за яким величезний мур з того, про що він намагається не згадувати, але до чого повертається щоночі — стіна з минулого і пом’ятих спогадів. Таких людей одразу видно — вони живуть поламаними життями. Його одяг пахне ліками, і на обличчі він носить лагідну усмішку без надій. Такі, як він, завжди говорять прямо і борються остаточно.

Івайзумі ховається в кімнаті і виходить звідти за чверть години.

– Ну що? — питає Бокуто, проводжаючи його крізь зів’ялий осінній сад — через засохлу сакуру, гортензії та троянди, по сухому листю, проти холодного вітру. Хвіртка біля будинку скрипить, завиваючи, і ворона, що спала на ній, незадоволено топчется.

— Бокуто-сан, — доктор кланяється йому в поважній манері і все також сумно посміхається, — найкращі ліки, які я можу порадити, це бути поряд з ними, бо вже… — Івайзумі замовкає, але Бокуто на очах читає «бо вже все скінчено”. Котаро лише киває, на прощання потискуючи йому руку, і довго дивиться тому у слід. Під ногами все посіяно червоними квітами, і лікориси проростають у відбитках слідів. З кожним видихом Бокуто втрачає трохи пелюсток, але з вдихом зав’язуються десятки нових.

Смертельна пастка.

Акааші спить у кімнаті, коли Бокуто приходить до нього, бере за руку, сідає поряд — тихо нечутно, щоб не розбудити, тулиться до чужих теплих пальців лобом і кидає на підлогу гарячі сльози без схлипів. У мокрих слідах відразу з’являються паростки.

Боляче. Нестерпно.

“Не помирай”

“Не помирай, благаю”

У тиші чується без жодних слів.

Акааші стискає його долоню.

****

У Бокуто відцвітають останні квіти, і, здається, він більше не може дихати: все в кімнаті Акааші в чортових квітах, у чортових кривавих лікорисах: вони ростуть крізь простирадла на ліжку, крізь дерев’яну підлогу, цвітуть на лампочках і фіранках, проростають крізь стіни, стогнуть у голові Котаро, розкриваються на подушечках пальців.

Акааші зовсім тихо мучиться з болем, уткнувшись у груди Бокуто, дихає — стрімко зі скрипом. Котаро намагається зцілувати весь його біль.

— Мені шкода, що я не зміг залишитися просто вашою роботою, просто “ще одним”. — За вікном знову ллють дощі зі снігом, що не долітає до землі.

На небі не спалахують зірки.

— Проте, ти зробив мене щасливим, Акааші, — Бокуто знає, що він більше не п’є пігулки. — і я вдячний долі, що зустрів тебе.

— Доля виявилася тією ще гадиною, — Кейджі заплющує очі. Нові квіти на Бокуто більше не розпускаються, лише відпадають старі — з болем і шматочками шкіри, з вирваними почуттями і всім, що у Бокуто забрало його кохання, з думками, що починається кінець.

— А мені здається, я той ще щасливчик, — Бокуто сміється йому у вухо — тихо, ласкаво цілуючи мочку, — адже я так сильно тебе полюбив.

— Будь доля гарною, вона б не дозволила вам так страждати.

Акааші правий. Бокуто не знає, що робитиме далі і чому ці слова звучать як прощання. Бокуто намагався не любити Кейджі, спрадвді намагався,але це виявилося так само складно, як і дихати крижаним повітрям – розрізало все всередині. Намагався не дивитись у його темні очі та не червоніти від теплої посмішки. Намагався, і це вбивало ще сильніше.

— Я люблю тебе, Кейджі, і… це не можна назвати стражданням, — Бокуто на його щоках сльозами, руками на його шкірі, сухими пелюстками цілує. — Я ніколи нікого не любив, як люблю тебе, — Бокуто лягає головою на його груди, заплющуючи очі, щоб слухати, як б’ється його серце і відчувати подих. Бокуто рахує удари. — Хотів би я зробити тебе найщасливішим, звозити тебе, куди ти тільки захочеш, цілувати тебе кожен листопад,— поцілунками збирати родимки. Акааші засинає під гарну казку, що розповідає Бокуто, провалюється в обійми мороку. Здається, що це зовсім не боляче. — Хочу, щоб твоє серце билося завжди, щоб ти дихав, Акааші, щоб усміхався мені своєю чудовою усмішкою. – Коханням в ямочках на щоках. Котаро розплющує одне око і прохолодні дотики до голови наче змушують горіти — згоряти на порох. Акааші засинає разом з усіма лікорисами, яким давно час було зав’яти. Бокуто в грудях відчуває тепер лише гострі шпильки. — Ти засинаєш, так, Акааші? Ну нічого, спи, а я буду поруч. — І нехай Манджу та Сага надійно охороняють його сон. — Я хотів би померти в старості, що зустрів разом з тобою, познайомити тебе зі своєю родиною: моя мама така гарна, ти їй сподобався б. Я так сильно хотів би забрати тебе з холодного будинку, Кейджі. — Годинник перевалює трохи за північ і холодне повітря проникає до кімнати разом із туманом. Акааші залишає за собою посмішку і зім’ятий комір футболки. Кіцуне з оповідань танцюють для Кейджі та палять багаття.

– Я кохаю тебе сильніше, ніж вміють кохати Боги, Кейджи, – Котаро підіймає голову до стелі, невгамовні сльози зтікають з очей, і Бокуто нічого не може з тим вдіяти.

Котаро сипеться на крихітні частинки.

На небі— ні зірки, ні місяця, тільки похмурі хмари.

– Я знаю, що це не кінець, ми обов’язково зустрінемось, нехай навіть через дуже багато років, але я знаю, що… я не втратив тебе остаточно, зіронько. Я знайду тебе, деб і ким би ми з тобою не були, я знаю це, Кейджи, довірся мені.

Лікориси в’януть любов’ю — кривавою кашею з легенів і серця, в зруйнованій безодні павучі лілії ховають своє насіння, щоб знову прорости на чиїхсь тілах та серцях.

Ніч співає колискову, і примари нарешті можуть заснути.

Котаро торкається його щоки.

— Тобі сняться гарні сни, Акааші? — про квіти, які любили листя