РОЗДІЛ 6

• Вітаю всіх читачів з святим Миколаєм, бажаю всім миру.
  В честь свята ловіть новий розділ)

________________________________

Чуя Накахара

Я сидів у машині, пив каву, і мені згадалось наше з Дазаєм перше чергування.
Це було через місяць після того, як я прийшов до ПМ. За цей час я більш-менш звикся з тим, де я і що я. Але Дазай все так же бісив мене своєю поведінкою, і, здавалось, він робив це спеціально. І я все так же не міг виграти у нього в грі. Але й було те, що мене в ньому дивувало: ця його легковажність до завдання, і те, як він його виконує. Він робить із себе дурника більшу частину часу, решту часу він спокійний, розсудливий, і навіть може бути нормальним, коли не дратує. В такі момент думається, що це дві різні людини. Але ні, це все він один, Осаму Дазай.
В ту ніч, ми були на вулиці біля гаражів, чекали, коли приїдуть наші конкуренти для обміну інформацією. Ми з Дазаєм мали їм завадити.

Я стояв, спершись до бетонних дверей, з усіх сил стараючись не звертати увагу на скумбрію, що стояв в декількох кроків від мене й говорив якусь дурню, тикаючи при цьому ліктем мені в бік.
— Чуєш? А чому це ти вирішив поділитися цією інформацією зі мною? — я не зовсім розумів, що він там взагалі говорив, але я уже не міг це слухати. Тому вирішив трішки вивести його з себе, зазвичай, тоді він затикається на деякий час. Що був мені потрібен, аби не рознести тут все, ще до того, як відбувається зустріч. Що явно буде сулити мені проблеми від Боса. 
— Не стояти ж нам тут, як на похоронах, тим паче, будь-яка нова інформація – це як свіжа їжа для мозку.
— Навіть якщо вона мені в житті ніколи не знадобиться? 
— Так, — я закатив очі, де логіка? Навіщо забивати голову всякими непотрібний мені речами? — Хіба читання художньої літератури, або ні, візьмемо теж саме навчання в школі. Хіба в житті тобі треба буде фізика, якщо ти будеш кухарем чи там спортсменом?  
— Добре, що я не вчився в школі, — проговорив я, оглянувшись, і закурив сигарету для заспокоєння нервів. 
— Чого ж, там весело, — о так, судячи по тобі, це видно. — Морі було веселіше, ніж мені, його викликали в школу майже щодня.
— І чому я не здивований? — проговорив я вдавано весело, тоді то я й дізнався як давно Морі знає Дазая. 

Звук дверей машини з боку пасажира, що відкриваються, вирвав мене зі спогадів.
— Дивно, що ти не спиш, — проговорив Дазай, сідаючи в машину, закрив двері. Я глянув на годинник, уже десята година, може я справді заснув.
— Я сюди не для цього приїхав, — я викинув через вікно, стакан з під кави в сміттєвий контейнер недалеко. Й закрив його, відкинувшись на спинку крісла.
— Точно, і як це для тебе, допомагати агентству, а не заважати?
— Сам скажи, ти був у мафії довше мене, як тобі було після стількох років по ту сторону? — я скосив на нього погляд, він дивився у вікно на будівлю.
— Весело, Кунікіда читав лекцію мені півдня, потім потягнув мене на справу по крадіжці. Він не знав, де я працював до цього.
— Як я розумію, коли дізнався, то був не сильно радий.
— Вірно, я дуже далекий від його ідеалу.
— Цікаво, хто до нього близький? — я поглянув на будівлю, підпер голову рукою.
Здається, тут мав бути житловий будинок, цікаво, невже будівництво зупинили через вбивство?
— Хочеш спробувати? — я поглянув на скумбрію з непорозумінням, він дивився на мене оцінюючим поглядом, я згадав, що я говорив до цього, й відповів:
— Мені й без нього добре, особливо без його праведних нотацій, — я повернув голову й сжав перенісся, щоб відігнати сонливість.
— Воно й видно, — проговорив він й відвів погляд на будівлю. — Не думав взяти декілька днів вихідних?
— Навіщо? Зі мною все добре.
— Ти п’єш каву без цукру, як воду, не реагуєш на…
— Сказав той, хто раніше виходив з бійки з мінімальними пошкодженнями, а не з пропискою про постільний режим і дієтою, — прервав я його, знайшовся мені тут знавець, що краще.
— Піди ще Морі це скажи, — в його голосі чулось роздратування.
— Робити мені більше нема що, як доносити на тебе, — я відкрив вікно, щоб подихати свіжим повітрям. Далі я слухав пусту балачку суїцидника, яку я уважно слухав, аби не заснути. Так як мій організм, явно, дуже хотів це зробити, під оксамитовий голос Осаму, що розповідав про живопис кінця 17 століття. І яскравих представників того часу, звісно, серед них був той, хто покінчив життя самогубством, це дало мені зрозуміти, чому він це взагалі знає.
— Ти уже спиш? — запитав він через хвилину тиші, я дивився на темне приміщення. І думав, що скумбрія щось уже забула сказати протягом своєї годиною лекції.
— Так, звісно, під твою лекцію, тут хіба заснеш? — відповів я в’їдливо.
— Не знав, що тебе так цікавить мистецтво.
— Та куди там мені до тебе, — проговорив я й побачив, як хтось крадеться до закинутого приміщення.
— Щось я чекав на інше, — проговорив Дазай пошепки, дивлячись за ніби нашим згорбленим злочинцем середнього зросту, що йшов якось дивно, він важко переставляє ноги, на голові капюшон.
— Навіть не хочу знати, на що ти чекав, Дазаю.
— Вихідні тобі не завадили б, — проговорив він у відповідь й відкрив двері, я закотив очі й вчинив так само. Завдяки здібністі, я легко і безшумно виліз з машини, й, знаходячись на декілька метрів над землею, направлявся до будівлі. Дазай же йшов, сам, повільно переставляючи ноги.
На підході до входу в приміщення було чутно звук стрибка, за допомогою здібністі я піднявся на третій поверх й підлетів до краю, де напередодні вдень я стояв з Дазаєм і тигром. Той, за ким ми слідували, поклонявся місцю, що вигоріло, й щось шепотів на незнайомій мені мові.
— Перепрошую, але хіба не правильно буде…? — судячи з усього, Дазай був на першому поверсі і знав цю мову, й міг розгледіти профіль нашого гостя, або й не тільки профіль, по тому, як той різко повернув до нього голову.
— Ні, не буде, — голос звучав жахливо, захотілось закрити вуха, щоб не чути цього, набір шиплячих звуків, як у змії, з хрипотою, ніби у нього хвороба якась. — Здається, ви мене тут чекали, — після цих слів, він підняв голову до верху, на мене, але я не побачив його обличчя, лише очі, що мали червоний зрачок, — цікаво, навіщо?
— Та тут вчинили вбивство, може ви щось чули про це? — Дазай вийшов з приміщення й рушив до незнайомця.
— Не йди сюди, — проговорив гість, коли скумбрія підійшла до обгорілого місця на землі, й вистав перед ним руку, що спалахнула червоним кольором.
— Чому ні? — я скривився від тону, яким говорив Осаму, такий тошнотворно наївний. Боже, в цьому агентстві все так повільно, ні, щоб підійти, зв’язати, допитати, вбити. Треба ось це все о так говорити, м’яко, ніби дитині.
— Це не ваша справа, — й випустив в скумбрію той шар, що він тримав в руках, Дазай ухилився. Я стрибнув донизу, й отримав подібну кулю, але меншу, від нього пішов біль по місцю отримання, й я почав кашляти, таке відчуття, ніби вдавився, з другого разу я помітив, що кашляю кров’ю. Якого біса?
— Ви не дуже говіркі, пане, — після цього я почув клацання й, підняв погляд, побачив, що Дазай одів на руку гостя наручники, — будьте добрі пройти… — договорити скумбрія не встигла, оскільки той різко витягнув руку з наручників, чому я здивувався. Другу руку Дазай одразу поклав на плече, при цьому скинув капюшон, й я побачив уже старе обличчя чоловіка, все лице було в шрамах і свіжих порізах, очі стали яскравіші. Він підняв руку, але шар таки не з’явився, я закінчив кашляти й витер тильною стороною руки губи від крові.
— А ви не так прості, хлопче, — проговорив старий, дивлячись на Дазая, й дістав ніж, замахнувся ним, я призвав ніж до себе, в той час, як старий заніс руку, аби відштовхнути Осаму. Той перехватив його руку, але марно, старий таки його відкинув. Я підлетів до злочинця за допомогою здібності, й ухилився від ще одного ножа, й дав йому кулаком в лице. Про що пошкодував в наступну ж хвилину, оскільки на моїй руці залишився шматок його шкіри, в той час, як все його обличчя затекло кров’ю, й він знов замахнувся ножем. Я відбив ніж ногою, застосував здібність, через що його хвилею віднесло й повалило на землю.
— Що ти таке? — проговорив я, переводячи погляд на свою руку й на гостя. На місці від мого удару, його лице пішло тріщинами, й ніби осипалось.
— Думаю, лікарка буде рада вияснити це сама, — сказав Дазай, проходячи повз мене з новою парою наручників, коли в нас полетів червоний шар, що влучив в Дазая, який після цього теж почав кашляти кров’ю.
— Як…? — але договорити я не зміг, в нас летіли ножі, скільки їх нього? Я застосував здібність, змусив їх всіх зависнути в повітрі, після замахом руки повернув їх проти власника. Що уже кинувся тікати, досить таки спритно, як для того, що ми з Дазаєм бачили до цього, я кинувся за ним й отримав уже знайомий мені шар із за повороту на сходовому майданчику.  Через що не зміг його наздогнати, кров прямо так і піднімалась до верху, її було більше, ніж першого разу, й я не встигав її випльовувати. Почув хлопок по спині й помітив боковим зором Дазая, що запачкав кров’ю, свої плащ й не тільки.
— Чого на тебе це подіяло? — запитав я, закінчив бридку процедуру втрати крові.
— Можливо, тому що так його здібність виходить на поверхню, куля – це і є кров.
Від такого мені захотілося вилаятись й ще раз викашлятись, ми пішли до машини. Перед тим, як відкрити двері, я зняв рукавицю.
— Давай сюди, — я повернувся до скумбрії, що вже простягнула руки з прозорим пакетиком середнього розміру. Я без жалю поклав туди рукавицю, що планував викинути. Відкрив двері, дістав й протягнув Дазаю пачку вологих серветок зі словами:
— У мене немає бажання гнати машину на чистку найближчим часом, — собі взяв іншу й витер обличчя і горло, о це таке щастя. Захаркатись кров’ю, уже краще гравітація. Побачив перед собою ще один пакетик, я проговорив:
— Навіщо це…?
— Лікарка зробить аналіз, чи то кров чи то здібність й…
— Враховуючи мою особливість, не думаю, що це гарна ідея.
— Як хочеш, — проговорив Дазай, спокійно забрав пакетик. — Так, треба подзвонити, порадувати Кунікіду.
— Зараз перша година ночі.
— Ага, мінус один для його ідеального дня.
Я нічого на це не сказав, взяв чисту серветку, витираючи руки, а то мало лі, що там з цим зомбі не так.
— Кунікіда, можеш радіти, у нас є ДНК злочинця, — проговорив Осаму, перш ніж на другому кінці проводу встигли сказати банальне “Слухаю”. Я розстібнув кілька гудзиків сорочки, щоб витерти горло від крові. В дзеркалі я помітив, що сорочку можна викинути, вона теж була в крові. Я став витирати горло від крові, що уже почала засихати.
— Що? Як? Ти його розгледів? Можеш впізнати? Ти впевнений що це він і агентству не прийдеться перепрошувати перед…
— Так, на всі твої питання, — прервав Доппо Дазай і поглянув на мене, я якраз дивився в дзеркало, чи не пропустив я кров, таки пропустив. Я потягнувся до чистої серветки, коли відчув, як до шкіри торкнулась волога тканина, що пройшлась під губою й донизу до горла. Скосив погляд на Дазая, що все ще говорив по телефону:
— Я не знаю, що за здібність, оскільки вона на мене теж подіяла, хоч і з другого разу.
— Що? Таке хіба…?
— Не знаю, можливо, це і не здібність.  Треба перевірити вигорілі місця біля місця вчинення злочину, сьогодні він пройшов саме туди, — говорячи це, він продовжив витирати засохлу кров з мого горла.
— Так, давай, — з цими словами Осаму не тільки закінчив розмову по телефону, але й забрав свою руку від мене, я був цьому радий. — Тепер все, — сказав він мені й кинув серветку до решти.
— Раз уж нам тут нема що робити, давай по домах, — з цими словами я завів машину, й рушив у напрямку квартири Дазая.
— Угу, зайди завтра до Морі й запитай, що означають ті слова що… —
— Що це взагалі за мова? — урвав я його, і як я маю Боса запитати: що то?
— Латинь, здається, але я не впевнений, — з цими словами він почав шарити у себе по кишенях, знайшов блокнот і ручку, почав щось записувати, — ось, хай скаже переклад, якщо це справді латинь, — він поклав перед кермом, списаний листок з свого блокноту.
— Гаразд.
Решту дороги ми провели в тиші, що здавалась мені якось напруженою. Я зупинився перед будинком, де була квартира суїцидника.
— Вже друга година ночі, поки ти доїдеш до себе, буде майже третя.
— І що з того? — відкрив мені Америку, називається.
— У тебе залишиться мало часу на відпочинок, залишайся в мене.
— Дякую за пропозицію, але я відмовлюсь, — Якого лисого?
Він оце запронував?
— Не знепритомній тільки завтра від втоми, — сказав він через хвилину тиші, намагаючись пропалити в мені дірку своїми очима. Я ж дивився на дорогу, оскільки я не хотів, щоб після того, як я прийму його пропозицію, й піднімусь з ним в його квартиру, все знову закінчилось інтимом. Як і не хотів підніматись до нього, щоб самому починати розмову про те, що між нами відбувається. По факту відбувається просто до біса простий секс.
Коли Дазай нарешті вийшов з машини, хлопнув дверима наостанок так, що я дивуюсь, як вони не відпали. Ну чудово, він ще й злиться, прекрасно просто. Я виїхав з двору, без будь якого напрямку куди їхати, аби подалі від нього, Господи, оце ж треба було мені так вляпатись. Ну і ось навіщо він запропонував залишитись в нього? Оці всі питання про вихідні, відпочинок. Хіба йому не все одно? Я зупинив машину на узбіччі, не заглушив мотор, я вдарив руками об кермо. Бісів Дазай, завжди він виводить мене з себе. Я заглушив мотор, дістав з бардачка пачку сигарет й вийшов з машини на свіже повітря. Спершись на машину, я закурив, дивлячись на небо.
П’ять років, ми разом працювали в Портовій Мафії, виконуючи найрізноманітніші завдання, такі, про які навіть не всі знають. Морі давав нам з Дазаєм завдання усунути обдарованих або групи людей, що представляли загрозу для Мафії. Або для нас, як обдарованих, на одному з таких завдань ми й отримали назву “Подвійна темрява”, тоді Дазай не робив з себе порядного детектива, як зараз. Він вбивав, з видумкою, з витонченим планом, без цього ввічливого затримання, допиту, не стримувався. Навіть без явної вбивчої здібності, самий молодий керівник Портової Мафії, міг вбити власними руками з десяток бійців. В той час, як інші можуть про це здогадуватись, я бачив це на власні очі, декілька років підряд. Ось що по-справжньому робить людей близькими — моменти, проведені разом. Моменти, якими з простими людьми ти не поділишся…
Це ніби наркотик, ти кайфуєш в процесі, але потім ти навіть згадувати цього не хочеш. Після того, як ми закінчували свою роботу, ми просто йшли в бар і пили. Не потрібно було говорити, нам було комфортно вдвох просто сидіти, в такі моменти були самі собою, відверті й щирі. Не робили вигляд холоднокровних вбивць чи ідіотів. Іноді говорили про буденні й не завжди можливі для нас речі звичайного людського життя. Вихід нового фільму, або книги, просто банально обговорити останні новини.
А тепер… після тих двох разів це зникло. Цього комфорту й відвертості немає! Я пнув ногою зі злості порожню пляшку, що лежала біля моїх ніг. Невже дві ночі, можуть так легко зруйнувати п’ятирічну, побудовану по камінчику, дружбу, так, це не така дружба, про яку говорять в книжках чи фільмах, своєрідна, саркастична, незрозуміла, але вона була. А тепер вона розвалюється, і я не знаю, що робити.
Я викинув окурок в урну, сів в машину і поїхав в офіс ПМ. Додому уже немає коли їхати. Так як мою машину всі знали, переді мною відкрили всі двері, вийшов з машини я взяв листок, що мені залишив Дазай, кинув ключі охоронцю зі словами:
— Приберіть в машині, — той швидко закивав. На ліфті, я піднявся до свого поверху, де знаходився мій кабінет, закрив двері на замок, поставив будильник й ліг спати на дивані.

***

О дев’ятій годині ранку я зайшов в кабінет Боса, спав всього три години, прийняв душ, що є, слава Богу, в офісі, й одягнений в запасний костюм, що був в моєму кабінеті.
— Не чекав тебе побачити, щось сталось? — запитав Бос, після обміну привітаннями, я говорив, підходячи до його столу й поклав перед ним листок з блокноту Дазая, з незрозумілими для мене буквами.
— Є прогрес в справі, в якій просили нашої допомоги. Вчора була сутичка, в ході якої вбивця проговорив незрозумілі слова, Дазай вважає, що це на латині.
Чи могли б ви прочитали й перекласти це? — Морі, поглянув на листок, взяв його в руку.
— Якщо це латинь, то тут не вірний наголос і, відповідно, вимова, Дазай має це знати.
— Так, він виправив говорившого, але той сказав, що все вірно, — мене окинули поглядом, після зосередились знову на листку, що я передав йому.
— В такому випадку, це буде так, — Огай, взяв свою ручку і почав щось там писати, — якщо це на латині. Як там Дазай?
— Нормально.
— Все также клеїть дурника?
— Саме так, Босе, — його рука на хвилину завмерла, після він опустив ручку нижче і почав щось писати.
— І з ким має справу ОДА цього разу?
— Той, кого я вчора бачив, мені незнайомий, Дазаю теж.
— І який він з себе?
— Старий, лице в порізах, він ніби розкладається, як зомбі, кидається червоними шарами середнього розміру, від яких харкаєш кров’ю, та й здібність Дазая спрацьовує на ньому через раз,— Морі підняв на мене зацікавлений погляд й проговорив:
— Дивно, за всі роки, що я знаю Дазая, це перший подібний прецедент, — він відклав ручку й простягнув мені листок, я взяв його.
— З вашого дозволу, — я вийшов з кабінету Боса, й рушив до підземного паркінгу.
Взяв ключі від машини й поїхав в агентство, перед цим прочитав переклад, що зробив Морі.

Владика всіх мертвих і живих. 
Прийми уклін твого відданого раба.
Дай мені свій захист, аби я й далі міг служити тобі.
Тільки… 

________________________________

Мій особистий канал “Вітер натхнення” “Вітер натхнення” в телеграмі, спойлери до нових частин, мої думки, мотивація.
“Фанхатне Божевілля UA” канал з фанфіками, літературою, та присвітницькими матеріали, як для авторів, так і для читачів фанфіків.
Бажаю всім удачі)