Розділ

Слово те звучить наче якесь закляття, тому що тіло тепер рухається за моєю волею і тому біжу. Не озираюся і біжу так швидко, що ноги плутаються, не звертаю увагу на біль в грудях, на тремтіння в ногах, які неприємно пульсують, і на клубок який до горла підступає не зважаю теж. Все до купи створювало найжахливіший за все моє життя стан, але в голові був тільки силует тієї людини, що змушував мене бігти настільки швидко, наскільки це було можливо. 

Я не памʼятаю що було далі в той день, що я робив окрім того, щоб сидіти в кутку ліжка під ковдрою і здригатися від кожного шарудіння, не памʼятаю, чи виходив взагалі зі своєї кімнати і чи бачив нявку. Не знаю котра була година, але під цією ж ковдрою я і заснув. Мабуть, я просто хотів знову побачити ті сни, де всі вони щасливі, де всі ми разом. 

– Досить, будь ласка, припиніть. – тонкий голос, зовсім ще дитячий, чується біля старого дуба. Обходжу його і, дійсно, натрапляюся на дитину яку я не бачив вже кілька днів, віддавши його в руки нечисті, які наче і раді виховувати дитину в кращих умовах, а наче і знаходжу його зовсім одного. 

– Климе? – гукаю тихо, просто щоб переконатися чи він це, чи інша дуже молода нечисть. Не чує, сидить і до дерева тулиться, обличчя ховає у колінах, на які падає його довге волосся, а долонями затуляє вуха, щось без перестану шепоче, трясеться, і по безладдю навкруги у вигляді хаосу із тіней розумію в чому справа: знову втрачає контроль, а вірніше, ще просто не в змозі контролювати. 

– Вибачте, будь ласка, вибачте. Врятуй мене, Лука. – Чую своє імʼя і навіть відгукуюсь, але він продовжує сидіти на тому ж місці, як маленький цуцик під дощем, нещасний, дуже наляканий. 

Блуд за силою поступався тільки мені та відьмі, але безконтрольний блуд – катастрофа для всього лісу і нечисті. Зараз в цьому місці я відчував лише невеличку слабкість в зростаючих навкруги деревах, кущах, траві, квітах, але пройде декілька років, він зміцніє, сила зросте, і тоді втрачати контроль для нього стане не просто лякаючим, а чимось смертельно небезпечним. 

Сідаю на коліна, торкаюся його плеча, від чого здригається, але я готовий та вже навчений як заспокоювати дітей, посміхаюсь, і ледве стискаю мʼяку тканину сорочки на його плечі аби привернути увагу, аби сконцентрувався на мені повністю. 

– Здається, ти мене кликав? – піднімаюсь і простягаю йому руку щоб також встав. Але спочатку дивиться так, наче побачив самого Господа своїми величезними фіолетовими очима, точно в душу дивиться, а після переводить погляд на мою долоню, відчуваю що стан його помалу нормалізується, помічаю як дерева кріпнуть, і руки тремтять вже не так сильно. 

– Лука… – кличе трохи відчайдушно. В його голосі ще присутня дитяча манера, але цей вираз з трохи зведеними бровами дарував серйозності як виразу, так і тону. 

– Прогуляємось? – стискаю його долоню, а він у відповідь стискає мою. Чудне дитя, яке ні на секунду не хочеться залишати, тому навіть злюся на нявку зі змієм, які з таким бажанням виривали його з моїх рук щоб… що? 

Довгий час блукаємо лісовими стежками в повній тиші. Кожен раз, йшов я тут вчора, або пʼять років тому, мене супроводжував лише спокій, доки можу слухати шелест дерев, все інше відходить на другий план. Але Клим виглядав надто стурбованим, наші тіла не були людськими, ми не могли пітніти, не могли слухати стук серця один одного, та, клянуся, мені або примарилося, або його долоня дійсно стала вологою. 

– Як ти мене знайшов? – питає дуже тихо, я навіть не впевнений що правильно почув. Та зараз моїм основним завданням було відволікти його і допомогти направити свою силу в вірне русло. 

– Мені без тебе сумно, ось і подумав забрати тебе від нявки і змія. – підморгую, на що він відвертається. Я б міг подумати, що йому цей жест не сподобався, але долоню мою тільки сильніше стискає. 

– Так, я більше не хочу з ними гуляти, але і ти… 

– Що я? – Відпускає мою руку, зупиняється в тіні дерева і понурює голову. Мене трохи хвилював такий його стан, тому знову сідаю перед ним. Нехай він давно вже з цього виріс, і зараз, коли я навпочіпки сідаю, він вище мене на добру голову, а може й на всі півтори. 

– Я не хочу з тобою… тобто ні, я хочу, дуже хочу, але не можу. – ховає обличчя під долонями, і через понуру голову його волосся закриває навіть тонкі пальці. Виглядає це настільки жалібно, що вже сумніваюся у відсутності серця в своєму тілі, щось в грудях таки болить. Ніяк не реагую тому що не розумію як, просто дивлюся і кажу:

– Що ти маєш на увазі? – Мовчить, і нехай обличчя його я не бачу, по тому як тремтять його плечі розумію: дуже стримується аби не заплакати. 

– Лука, твоя сила така неймовірна, прекрасна й важлива, але я… в мені стільки померлих людей, кожен з них ненавидить мене. Як я можу йти поруч з тобою? Будь ласка, перестань так до мене ставитися, інакше я не зможу піти. – його голос звучить дуже глухо, так і каже в долоні, не показує мені очей, останні декілька слів майже крізь сльози вимовляє. Мені хочеться сказати багато чого, але я надто приголомшений почутим, я ніколи не думав про це і навіть не уявляв що хтось може сказати подібне. За сто років життя, ніхто, жодного разу. 

– Климе, що ти таке кажеш. – тягну руку, але він робить кілька кроків назад, ще глибше в темряву. Ця дитина зводила мене з розуму, бо кожен раз відбувалося те, чого я навіть і уявити не міг. 

– Не чіпай, будь ласка, я брудний і не гідний твоєї любові. 

– Послухай, все буде добре, так само як тобі подобається моя сила, мені подобається твоя, божественна сила, я справді так вважаю. – Мовчить, але зупиняється. Всі мої навички догляду за дітьми розсипалися на очах, мені було страшно сказати щось не те, я не знав як його заспокоїти. Мені зрозуміло чого він так каже, але той, хто був до нього, точно не відчував подібного, робив те що потрібно і не думав про наслідки, не думав, що він якийсь не такий. 

Мертві люди не відображають тіней, а знаєте чому? Вбита блудом людина тінь свою губить, тінь не її вже, відтепер вона назавжди у володіннях нечисті. Клим втрачав контроль, тому що тіні памʼятають своїх господарів і не збираються підкорятися дитині, бажають підкоряти його самого, бажають вбити того, хто так нещадно розділив їх зі своїми тілами. Вся сила в ньому – тіні мертвих, але разом з тим, чим сильніше він ставав, тим краще володів собою. Вся лісна темрява, тінь кожного дерева та куща визнавала його своїм володарем. Мені було шкода цю дитину, руки якої знехотя в крові, він нікого не вбив за своє коротке життя і, судячи з усього, робити цього й не збирався. Все що має зараз – результат минулого блуду, того що був до, не знав ніякої моралі, губив жінок і дітей, кожного хто ступав на територію лісу чекала безжальна нечисть, від якої не було можливості втекти, не було можливості залишити хоча б свої кістки. 

Клим мовчить і, боюся, думати про це не перестає. Не знаю що сказати аби заспокоїти, можу тільки підійти якомога ближче, обійняти, притиснути до себе так сильно, щоб вся ця дурість разом щезла. 

– Ні… 

– Ти охоронець лісу, мій охоронець, я без тебе не зможу, тому, будь ласка, не йди від мене, добре? – не знаю що казати крім того, як з дорогою душею промовляти те що відчуваю. І він це приймає, обмірковує не так довго як я припускав, обіймає у відповідь так само міцно, стискає мою сорочку в руках і, здається, навіть чую тріск тканини. 

– Вибач… вибач. – І ще дуже багато цих “вибач”, на що я лише тріпаю його довге волосся, обережно гладжу плече, і він наче заспокоюється та відпускає мене. 

Знову на обличчі ця серйозність, така різка зміна, що задумуюсь: чи було те, що було в дійсності? Цей його схвильований вигляд і сльози в голосі, чи було це все насправді? 

– Я нікуди від тебе не дінусь, і ти мене не залишай. – Повертаю його долоню в свою і йдемо далі. Він ще довго мовчить, про щось думає, але руку мою не відпускає, стискає навіть сильніше ніж до цього. 

– Не залишу. – звучить впевнено, на що посміхаюся.

Я дійсно був радий це чути. 

– А тепер розкажи, що сталося? – запитую, аби в разі чого допомогти, але мовчить так напружено, ніби боїться зізнатись, заговорює тільки коли повертаюся до нього. 

– Вони знову хотіли мене задушити. Я не знав що робити. – каже з тією ж серйозністю, але з цим чую нотки сорому, зовсім ще дитина, а у дітей погано виходить брехати і приховувати свої почуття. 

– Тобі й не потрібно нічого робити. Твоя сила – це велика відповідальність перед лісом і самим собою. Не думай ні про що, дозволь цій темряві стати частиною тебе, не відштовхуй її, прийми. – Слухає дуже уважно, я не бачу, але відчуваю його погляд доки прогулюємося стежками лісу. Він завжди дивився на мене наче на якийсь скарб, спочатку я не розумів цього, бо погляд його легко сплутати з байдужим і відчуженим, але варто трохи вгледітися, трохи поспостерігати, як стає помітно, що для нього серед інших я виділяюся. Це породжувало в мені незнайомі відчуття привʼязаності. 

Ми ще довго гуляли. Він думав про своє, думи в моїй голові теж не припиняли заміняти одна одну, і лише коли декілька разів одними стежкам проходимо, нарешті заговорює:

– А де мої батьки? – Чую це питання вже не вперше, але чим доросліше Клим ставав, тим складніше мені було відповісти, тому що я і сам не знав що це таке – бути чиїмось сином, називати когось матірʼю чи батьком. 

Коли я тільки народився, мене зустрів попередній хранитель, який виховував мене із останніх сил. Я не памʼятаю жодного доброго слова або ніжного погляду в свою сторону. Старий дух, якому вже час віддати своє тіло лісу, був поруч зі мною доки мені не виповнилося пʼятнадцять. В цьому віці я став тим, ким є зараз, несу це скрізь роки з повагою і любовʼю, якої колись не вистачало мені самому, тому хотілося цьому маленькому хлопцю дати те, чого дуже хотів я. 

Климу дванадцять, лісові жителі вже давно не граються з ним, підхопивши людську звичку забавлятися з дітьми, так і не змогли довести справу до кінця, лиш час від часу смикали його щоб потішитися. Для мене ж цей хлопчина був особливим, я не хотів бути його так званим “батьком” , але дуже бажав стати хоча б старшим братом. 

– Ти – дитина лісу, ці дерева і квіти, поляни і небо – ось твоя сімʼя. – Невдоволений вираз його обличчя каже, що зовсім не такої відповіді він чекав. Відчуваю як послаблює хватку на моїй долоні, але слухняно так і йде поруч. 

– Нявка розповідала, що у людей є сімʼї, я би також хотів сімʼю. – Тільки в розмові помічаю, як його рука, що стиснута в моїй, перестає тремтіти, і щупальця із тіней більше не жадають задушити хлопчика. Тому продовжую тему сімʼї, яка насправді-то була для мене чужою. 

– Сімʼю можна створити самому. 

– Як? – питає з блиском захоплення, на що посміхаюсь. Як могла базіка нявка не розповісти, що перш ніж жити сімʼєю люди її створюють? 

– Коли бажаєш всією душею бути поруч з кимось, тоді ви можете створити сімʼю. – Задумується, мило хмуре брови, хапає мою долоню сильніше і майже кричить:

– Я хочу з тобою! Коли виросту, ми так зможемо? 

– Зі мною? – перепитую з награним, веселим здивуванням. Він досі дитина, вірогідність того, що його згадки про цей день залишаться і в майбутньому здавалась мені нульовою. 

– Ти завжди поруч, та й мені ніхто більше не подобається, хочу завжди бути з тобою. – Трохи образи на нявку чую точно, від чого дуже хочеться розсміятися, але стримуюсь, обмежуюсь лише парою тихих смішків. 

– Добре, якщо ти повернешся з цією ж вимогою в двадцять пʼять я обіцяю подумати. – сідаю навпочіпки і, тримаючи його долоню в своїй, голову піднімаю наче до неба. 

– Ти пообіцяв. – дуже серйозно каже, киваю, не можу припинити посміхатися і він трохи помʼякшується, але з тим же трохи бентежиться. 

Вигляд такої серйозної в своїх упередженнях дитини з однієї сторони дуже мене бавив, з іншої ж я мав сміливість помислити, що, можливо, врешті-решт і я також не залишусь один, коли виховаю його, навчу всьому чому зможу і відпущу, то він залишиться зі мною. Егоїстично і безглуздо, дуже безглуздо, я докоряв себе за такі бажання, але заперечувати їх також не міг.

– До тебе був інший блуд. Хочеш послухати його історію? – випрямляюся і продовжую шлях, він не відстає, ніколи не каже що стомився, або що набридло гуляти одними і тими самими місцями, як це робили інші кого я ростив, Клим же завжди готовий піти за мною куди завгодно 

– Інший блуд? Значить, я не один такий? 

– Всяке буває, на моїй памʼяті ти другий. 

– Тоді розкажи, де він зараз? – Зупиняємося біля поляни залитої сонячним світлом, яка була б дуже відомою серед людей якби не її місцезнаходження, але мого слухача більше цікавила історія, ніж це воістину прекрасне, зелене життя перед очима. 

– Живе в людському світі. Одного разу він зустрів жінку і побажав стати людиною, бо хотів прожити той короткий проміжок часу разом із нею, разом постарішати, разом померти. – це історія, яку ніхто окрім мене і відьми в подробицях не знає. Звучить так особливо, я ніколи нікому її не розповідав, лише в голові своїй крутив іноді, намагався зрозуміти чому, але варто було озвучити, як те що бентежило мене ось вже дванадцять років стало до смішного зрозумілим. 

Історія жорстокого блуда, в якому губилися тисячі людських тіней, історія того, від кого неможливо вийти живим, історія, яка належала і їй, дівчині, ніжнішій за цвіт квітів, абсолютне заперечення тої смерті, яку ніс він сам, і тому його бажання залишитися поруч з нею досі палає в моїх спогадах. 

– А так можна? 

– Можна, він обміняв сотні років свого життя на те, щоб стати людиною. 

– Виходить, я також можу? – питає, скоріше, просто аби запитати, без якогось бажання. Вітер плутав моє волосся, перетворював його на солому, і, чомусь, я забув як просто відображаються емоції на цьому людському обличчі, всі внутрішні тривоги читаються так добре, що помічає навіть дитина, – Лука? Я сказав щось не те? Я не буду людиною, якщо тобі це не подобається. 

– Все гаразд. Це не те що ти можеш зробити так легко. Аби людиною стати, ти маєш бажати цього більше за все на світі, це тільки звучить легко, але, насправді, таких історій за все життя лісу дуже мало. – Уважно слухає не відводячи очей, і коли закінчую свої вчення про життя, виводить із нашої розмови “отже”: 

– Якщо ми разом будемо людьми – тоді гаразд, але залишати тебе одного я більше не хочу, не хочу бути людиною якщо не зможу прожити це життя з тобою. – Мені вже близько ста років, я думав, що багато бачив і чув, бажав і не бажав, любив і ненавидів, але слова цього хлопчиська, який ще й життя не бачив, звучать так сміливо, як не звучать слова тих, хто щось в цьому житті та бачив. Дуже хочу зіпхнути все це на дитинство і безтурботність, але з тим же майже шалено хочеться вірити, що поруч таки хтось буде йти пліч-о-пліч, зростати поруч зі мною і пізнавати цей дивовижний світ. Що це були за почуття? Так звана “сімʼя” ? Якщо так, то люди заслуговують поваги за такі глибокі почуття привʼязаності. 

– Лука! Климе! – з ліса на тій стороні поляни виходять троє, найгучніша нявка, поруч з нею відьма та змій, останнього зловити було настільки складно, що обидві тримали його за лікоть з обох сторін. 

– Вони повернулися, йдемо? – тягне мене в їх бік, але від чогось вийти з-під тіні дерева не можу, та й руку його не відпускаю. Щось з цього я повинен обрати: залишитися в тіні, або сильніше стиснути його долоню. 

– Клим… – перш ніж розсипалось на дрібні уламки все те, що я перед собою бачив, встигаю вимовити лише його імʼя. 

– Мені знову снився сон. – кажу вже за кухонним столом. Мабуть, я потихеньку починав звикати, бо сьогоднішній сон не викликав у мені такої ж бурної реакції. Нявка сидить поруч, злобно спостерігає за тим, як я без апетиту перебираю вчорашню картоплю: то розламую її, то зовсім перетворюю у пюре. 

– І що ж тобі наснилося? – ще трохи, і такий пильний догляд за моїми діями викличе в мене нервозність. 

– Маленький Клим, ти, пані Марія і хтось ще, але хто не знаю, не розгледів обличчя. – Підпирає підборіддя кулаком, зводить до мене свої зеленющі очі, які, здається, стали яскравішими, дивиться уважно, задумливо, без поспіху обережно каже: 

– Може, це твоє минуле життя? Не можу сказати точно, треба з блудом розмовляти, він точно знає. 

– Так, він щось таке казав здається… до речі! – Згадка про маленького Клима так і вабить розпитати когось більш знаючого, нявка точно памʼятає його ще дитям. Але варто було почати, закінчити так і не зміг. Це здавалося надто соромʼязливим, а вона виглядала так безтурботно і невимушено, майже засинала на тому кулаці. 

– Чого? Кажи вже. – для більшої правдоподібності їй не вистачало тільки позіхнути. Трохи зволікаю, але врешті-решт з думкою «або пан, або пропав» питаю:

– Яким Клим був у дитинстві? – Гмикає, очима бігає туди-сюди, то на стелю дивиться, то на мою тарілку, наче намагається згадати, але вираз свого обличчя не змінює, не помічає мого бентеження. Уві снах я здогадувався, що вона трохи дурнувата, і зараз в цьому тільки переконався. 

– Важко згадати, він же весь час за тобою волікся, а ти й радий. Що тоді що зараз такий же похмурий, вдумливий і час від часу злий як скажений пес. Я досі здивована як ти зміг полюбити його настільки, щоб так відчайдушно захищати. 

– Я? Скоріше сам помер би ще до народження якби не він. – Повертає свій погляд на мене, дивиться так пильно, наче намагається зрозуміти як багато я знаю. В її очах читається змішана з безтурботністю смута, яка зʼявляється лише коли її погляд спрямований на мене. 

– Було б добре якщо б ти все згадав, Клим дуже старається тут і в лісі, але один довго не витримає, – встає зі свого місця, але перш ніж піти, закінчує нашу розмову фразою, яка і без того крутилася в моїх думках кожен день, – Якщо, звісно, це можливо. Я казала блуду, казала що ти інший, не той кого він так намагається повернути, але він не слухає. – йде, залишає мене наодинці з думками, які наче душу поїдали, і з тарілкою давно вже холодної картоплі. Я не міг звинувачувати нявку в таких різких і образливих словах, бо бачив її стан, втома, на яку мені було вже гидко дивитися в обличчях своїх рідних. 

Якщо чесно, мене б втішило якби все це виявилося помилкою, що я просто бачу чуже життя в своїх снах за незрозумілими причинами, і що я – це я. Подібні думки ставали частими гостями в моїй голові, але мене це не засмучувало до тих пір, доки не було озвучено нявкою. 

Повна картоплі тарілка так і залишається на столі, втрачає смак через охолодження, що ще більше псує апетит. 

На вулиці похмуро, і настрій, який після розмови з нявкою бажав тільки кращого, зараз тільки сильніше псується. Стук у двері відволікає від усіх цих песимістичних дум, відчиняю і бачу на порозі чи то Клима, чи то живого мерця. 

– Що з тобою?! – абсолютно безтактне питання, на що він тільки простягає хрестик на тонкому ланцюжку, який трохи гойдається зі сторони в сторону доки не приземляється в мої долоні. 

– Закінчив. Ніколи й ні за що його не знімай. – сказав і зробив все що хотів. На секунду затримує свій погляд на мені, киває, розвертається і робить декілька впевнених кроків геть. Залишаю хрестик на кухонному столі та йду за ним. Просто прогулюючись я б вже не наздогнав його, настільки він хотів піти звідси. 

– Чого ти такий блідий? І хрестик, ти ж казав що закінчиш його тільки завтра. – майже заїкаюся, намагаючись підлаштуватися під його кроки. Я думав в мене буде ще одна ніч, ще один шанс побачити сон.

– Попрацював понад міру, – Нехай я і плутався у нього під ногами, він не зупинявся, навіть не дивився в мій бік, – не ходи більше до лісу.  

– Ти мене бачив? – на секунду спиняюсь, але час нашої бесіди плинув надто швидко аби я міг собі дозволити про щось роздумувати, – Якщо він так на мене реагує, ліс тобто, я зробив щось? Провинився в чомусь? Ситуація з самого початку була дивна, а зараз все стало тільки гірше, я нічого не розумію! Чому мені сняться ті сни? Хто я взагалі такий?! – неспинно базікаю, він мовчить, але трохи сповільнюється. Поривається щось сказати, та на півслові замовчує, робить вигляд що сказати йому нічого, а ось мені хотілося говорити ще дуже довго, тому що багато чого накопичилось за цей короткий проміжок часу, і я, чомусь, був впевнений, він вислухає, абсолютно точно вислухає. 

– Я нічого тобі не скажу. 

– Чому? Чому ти тільки більше мене плутаєш?! Я вже не впевнений що дійсно є тим, за кого ти мене приймаєш, – Зупиняємось тільки біля порога його хати, але до добра це, чи до лиха, бо нічого хорошого в його втомлених очах я не побачив. 

– Я не знаю що може з тобою статися якщо дізнаєшся все від мене. 

– Тоді давай перевіримо, нумо… 

– Ні! – хватає мене за плечі, що зовсім трохи віддає божевіллям, але швидко приходить до тями і наче від гарячого горщика відскакує. Заморений Клим вже сам не розумів що робити і як правильно вчинити, я бачив цей сумнів в його очах, втомлений не стільки виготовленням хрестика для мене, скільки цими роками очікувань та віри, яка в підсумку може не виправдатися. Раптом я дійсно не той? – Всьому свій час, я зроблю все на що здатен, благаю, не знімай хрестик. – Через його понуру голову не розумію що за емоції на його обличчі, але в голосі точно вже знайома мені печаль. Йде до хати, я вертаюся до себе, а ця напруга так і залишається між нами. 

Відчуття провини торкається мого серця кожен раз, коли тягну руки до тонкого ланцюга на моїй шиї. Зняти чи ні? Він же не дізнається, так чого поводжу себе наче якийсь слухняний песик? Нехай я гнівався, нехай ненавидів в такі моменти і себе, і інших, але ні разу за весь тиждень його не зняв, як і не бачив самого Клима близько восьми днів. Та напруга з попередньої зустрічі досі не давала мені спокійно жити, тому я знову перед їхньою хатою, стукаю і чекаю, сподіваюся одразу побачити його байдуже обличчя. 

– Лука? – відчиняє пані Марія, виглядає дійсно здивованою і розумію чому. Зазвичай мене і стусанами не випхати, а тут цілий тиждень без моїх візитів. 

– Добрий день пані Марія, а Клим вдома? 

– Ні, за водою пішов. – розглядає мене, трохи хмуриться, але в кінці посміхається так дружньо, що вже і ніякого Клима шукати не хотілося , але все ж таки дякую і йду до криниці. 

Від їхньої хати туди йти три хвилини максимум, і коли приходжу, бачу лише необережно кинуте коромисло і такі ж розкидані відра. Картина не надто приємна, озираюся, вдалечині видніються два силуети, ближче до лісу. Обережно спускаюся і, на щастя, не бачать мене. Підходжу ближче, ще, і ще. Дівчина? Не розумію, та й не можу розгледіти хто ця людина в чорній мантії, за якою не видно обличчя і тіла, тільки руки, якими вчепилася в Клима і щось дуже збудливо каже, намагається тихо, але відголоски слів чуються навіть мені. Він намагається її заспокоїти, за плечі бере, щось відповідає, його вже не чую зовсім, тихо говорить, але на обличчі забагато емоцій, Клим нервує хоч і намагається це приховати. Підходжу ближче, йду тихо щоб не відволікати на себе увагу, просто щоб було чутно і була змога розгледіти обличчя незнайомої людини. Нарешті, я достатньо близько аби почути ті злі слова, які вона так пристрасно кричала з кожним разом все гучніше. 

– Забув вже? Подивись на себе, без лісу з кожним днем стаєш слабкіше. Ми без тебе гинемо! Якщо забув, то я тобі нагадаю, і нявці тій проклятій! Теж не памʼятає, як ми її по хаткам бігали шукали, людей лякали?! Як ненавиділи їх! А що зараз? Ти дивися яка вона стала чемна і любʼязна, дурепа! – Він стояв і просто слухав, не заперечував. Я бачив на його обличчі якесь смирення, а вона тільки лютішала, кричала до тих пір, доки під моєю ступнею не тріснула суха гілка. Повертаються одночасно, а мені хочеться втекти, бо обличчя Клима в моїх думках може бути тільки сердитим, або ще якимось, яке мені і уявити страшно, але ні, він… наляканий? 

– Лука? – питає дівчина вже набагато тихіше, спокійніше, обличчя якої трохи виднілося з-під темряви відлоги: шкіра настільки бліда, що трохи синювата, очі яскраві, майже горять зеленим. І коли реагую на її питання, штовхає Клима, біжить в мою сторону, відлога спадає з голови, і тепер бачу її нелюдське обличчя, наче дівчина, але зовсім якась… не жива. 

– Лісниця, стій! – вдогонку біжить Клим, відстань між нами скорочується, а я поневолі відступаю, хоча, насправді, хотілося просто втекти. Вона лякає і руки її напрямлені прямо на мене, такі худі і білі що майже просвічуються. Не встигаю нічого вдіяти перед тим, як відчуваю на собі легесенький дотик. Не знаю, чи хотіла вона більшого, але не встигає, Клим наздоганяє, хватає її за мантію і до себе тягне, а вона шипить наче від болю, наче якась змія. 

– Якого дідька, що ви зробили з ним? Чому так боляче?! – кричить, виривається, гнівається, але нічого зробити в його руках не може. 

– Нічого не робили, в нього є хрестик. – відповідає вже не так емоційно, як розмовляв з нею декілька хвилин тому. Вона заспокоюється, обличчя трохи пом’якшується і Клим вже тримає не так сильно, трохи притримує за лікоть, а я ні слова не можу сказати. Що це все означає, хто вона така і звідки мене знає? А ще її обличчя, дівчина вродлива, але не жива, вона бачить в моїх очах страх і це точно шокує її. 

– Чого ти так дивишся на мене? – запитує щиро здивовано, її руки тремтять, вона нічого не розуміє. Я зовсім втрачаю звʼязок з тим, що відбувається. 

– Панно, хто ви така? – складаю руки в замок і до грудей притуляю так, наче хочу сховатися. Мене лякало те, що я нічого не розумів, а її лякала моя реакція. Клим просто мовчки спостерігає за нами, трохи напружено і дуже уважно на мене дивиться, на неї тільки іноді кидає якісь розлючені погляди. 

– Що? Хто я така?! Ти сидів тут увесь цей час, а зараз косиш під дурня? Подобається жити серед людей, га?! – кричить майже на все село, а я від шоку тільки очима кліпаю і, дійсно, як дурень виглядаю, точно як дурень. 

– Досить, йди до лісу, я прийду. – каже Клим дуже суворо і, мабуть, сильніше стискає її лікоть, бо знову шипить мов від болю, корчиться. Вона ще раз недобре дивиться на нього, поривається щось сказати, але мовчить, виривається з його чіпких пальців і йде. 

Лише коли силует її видніється десь вдалечині, повертається, останній раз дивиться на мене, але я не можу розгледіти її емоцій, дивиться довго, через що здається, наче її погляд сповнений злості, після чого накидує відлогу і щезає. Більше її видно не було. 

– Хто вона? – питаю коли її вже і сліду не лишилося на тому пагорбі, повертаюсь до Клима, а він на мене дивиться, дивиться так, наче весь час дивився. 

– Давня подруга. – коротка відповідь, після якої мені більше не хочеться нічого питати, бо розумію: не відповість. 

Так і стоїмо, він на мене витріщається, а я на землю під своїми ногами дивлюсь, бо не можу як він, не можу я дивитися в ці його очі. 

– То ж… 

– Лука, я все життя провів біля тебе і ні про що не шкодую, може це було даремно, може ні, я не знаю, але, на жаль, іноді приходить час коли потрібно розлучатися. – Відчуваю до сих пір його погляд і, не дивлячись на це, все ж таки підіймаю голову щоб подивитись на нього, бо якусь дурницю каже, натикаюсь на його розслаблений погляд і на його посмішку, – Іноді я поводився як покидьок, іноді через сильну втому я забував те, що дійсно для мене важливо. Прийшов і мій час відповідати за свої помилки. – Вперше я бачив таке обличчя і не міг відірвати погляд, дуже ніжний вираз перекривав ту вічну втому, що стала його відданим другом. Вперше я бачив таку печальну ласку, мені нічого було сказати до тих пір, поки він не зробив крок від мене. 

– Климе! Що ти таке кажеш? Яка ще розлука? Куди ти йдеш? 

– Відповідальність про яку я забув, у мене є робота що потребує уваги. – не зупиняється, йде в бік своєї хати і мене наче не чує, поспішає, не дає навіть нормально все це обдумати. Розставання, яке немов грім серед ясного неба, сенс якого я не розумів. Куди він йде? Переїжджає кудись? 

Але поки я думав, ми вже повернулися. Він востаннє дивиться на мене з тією ж ніжністю, від якої я наче млію, залишає мене біля моєї хати, а сам йде до себе. “Поговоримо пізніше, зараз сам хочу заспокоїтися, і він нехай до тями прийде” – так я думав, все що хотів сказати просто відкладаю до більш вдалого моменту, який чи настане, чи ні, не знаю. Може, поговоримо завтра, а, може, наступна наша зустріч настане тоді, коли я забуду всі сьогоднішні думи.