Розділ

– Лука? Лука! Прокидайся. – шепіт майже в саме вухо. Чи він змусив мене прокинутися, чи ні, але розплющую очі і бачу не звичну стелю, а небо. Небо! Хмари, блакить. Я на вулиці! 

– Що за… – вихопилось від розгубленості. Встаю, оглядаюся, і на цій просторій поляні поруч лише мама, яка вигляд має надто дивний. Що за одяг? Ці яскраві прикраси, червоне масивне намисто з клокічки, що на фоні білої довгої сорочки виглядає дуже контрастно, як і широкий червоний пояс. Блідо–зелені очі, які майже білими здаються, і довге темно-зелене волосся, яке плутається серед трави, зливається з нею. 

– Що з тобою? Казав справ багато, а сам дав хропака! – грайливо із сарказмом. Сплітає долоню зі своїм волоссям, причесує його пальцями, ні про що не турбується. 

– Справ? Мамо, про що ти говориш? Де ми? – Здивовано дивиться, вдивляється в моє обличчя, смикає за одежу, яка наче й на мені але чужа, незнайома: сорочка червона, розшита чорними нитками навколо пазушки, роздивляюся, але візерунок мені невідомий, чорний пояс і чорні штани, ступні босі, відчуваю легке поколювання сухих гілок, ніжний дотик трави і прохолоду землі. 

– З тобою все гаразд? Яка мама? Невже блуд і до твоєї голови дістався? – встає з землі, сміється і ходить навколо мене, але не чую кроків, бо ходе так наче літає, жодної травички під собою не зімʼяла. Вона бавилась, а мені зовсім не до сміху було, і поведінка ця зовсім не її, – А я казала не водися з ним, він зовсім ще дитина. 

– Де Клим? – запитую, мабуть, надто різко. Зупиняється прямо переді мною і з дурнуватою посмішкою кліпає очима. Недовіра на її обличчі посилюється, а мені попросту стає страшно, дуже страшно серед всього цього чужого, не такого. 

– Га? 

– Де Клим, де пані Марія? – Чує знайомі імена і трохи заспокоюється, розслабляється, але все ж таки підозра в її наївних очах залишається. 

– Та що з тобою? Відколи відьму цим людським імʼям кличеш? – Мовчу, намагаюся в голові скласти хоча б якийсь пазл, який тільки розсипається на ще менші деталі. Мовчання бентежить і її, тому хватає мене за руку, веде кудись в глибину лісу. Мовчить, а я тільки розглядаю ці змішані з пишними кущами дерева. Це і є ліс з середини? Раніше я таке тільки уявляв, але бачити, дихати, знаходитися тут – неймовірне відчуття, яке наповнює мене життям і бажанням до цього життя линути, поважати кожен його прояв, – Агов, блуде, виходь! Ви завжди як склеєні, то чому зараз… – останню фразу шепотом каже і звучить це трохи образливо. Виходить з тіні дерева, і це він, точно він, але з тим же наче просто дуже схожий на нього чоловік: волосся довше і знову безлад перевʼязаний стрічкою; одяг не надто відрізняється від його повсякденного, така ж вільна сорочка чорного кольору але без поясу, пазушка якої надто глибока, майже повністю оголяє груди, візерунок червоними нитками і дуже схожий на мій; також босоніж; такі ж чорні штани в яких ходив завжди. Але головною дивиною були його бліда шкіра, як у мерця, такої не буває у живих людей, і сокіл на плечі з чиїмось оком у дзьобі, через що хотілося відвести погляд щоб не знудило. 

– А з тобою що? Та що тут відбувається?! – ситуація переставала бути цікавою, починала дратувати. Відчуття, що це чийсь злий жарт не давало мені спокою. Завмирають обоє, і він і мама дивляться на мене з дурними виразами, роздивляються з ніг до голови, вочевидь не розуміють чим не вгодили мені, як і я не розумію чому на мені цей одяг. 

Чому Клим виглядає так наче в мить подорослішав років на десять, і якого біса у моєї матері діра в спині?! 

– Лука, що трапилось? Ти виглядаєш якось… не так. – він запитував обережно, шукав потрібні слова, казав спокійно, монотонно, тихо, що дійсно трохи заспокоювало, і навіть не його тон тому виною: знайоме обличчя надавало впевненості що все буде добре. 

– Це ти мені поясни, ми тільки-но стояли біля лісу з Демʼяном і тут на тобі. Де ми? Це ж знову сон, так? – останнє з надією питаю, на що Клим реагує дуже неоднозначно. В одну мить заспокоїв, щоб в наступну знову загнати в паніку. 

– Хто такий Демʼян? 

– Наш новий сусід, його батько прийшов з сімʼєю до пані Марії поки нас не було вдома, от ми і вирішили подружитися. – Нерозуміння, здивування, страх, злість – на його обличчі відображалось стільки емоцій, скільки я за все життя не бачив, і вже не хотілося обзивати його дурнем через те що нічого не розуміє. Дурнем відчував себе я. 

– Нявка, приведи відьму, я поки з ним поговорю. – Мама, яка пару хвилин тому майже танцювала від радощів і забави, зараз була засмучена, стривожена. Киває Климу і мовчки йде, лишає нас удвох. 

– Нявка? Що за… 

– Лука, тобі скільки років? Що ще за син та сусід? Яке ще подружитися? – питає трохи грубо, недовірливо. Вдивляється в кожний мій рух, і по виразу обличчя бачу, що ситуація по ньому бʼє не менше ніж по мені. Питання його звучало трохи кепкувато, але чомусь все ж вирішую відповісти аби не мовчати. 

– Що за питання? Ми ж однолітки, майже шістнадцять. – кажу із сумнівом, абсолютно не впевнений в своїй відповіді, тому що на шістнадцять він зараз не виглядає, а вірніше я відмовлявся бачити в ньому того Клима якого знав. Ця людина точно вигаданий моєю свідомістю образ, просто сон. 

– Ні, Лука, що ти таке кажеш? Мені двадцять три, а тобі вже не менше сотні. – всю його злість наче рукою зняло, тепер просто шокований він намагається зрозуміти, а я від розпачу роблю те, що на мою думку покращить ситуацію, – Лука, що ти робиш?!

– Це точно сон, якщо стане боляче я прокинусь? – щоки горять, а долоні які він стискає в своїх трохи поколюють. Бажання себе побити дійсно здавалося дивним, але це не спрацювало, я досі тут, дивлюсь на незнайомого Клима. 

Він обережно підштовхує мене до впалого дерева, яке ось–ось мало прорости мохом, аби я сів, і під сильним враженням легко піддаюся. 

– Це не може бути сном, ти один із нечисті, безсмертне творіння, ти… – зупиняється, наче боїться сказати щось зайве. Обличчя його стає таким печальным, що не можу знайти слів. 

Мовчить, я також нічого не кажу, сідає настільки впритул що трохи некомфортно, занадто він близько, відчуваю його подих на своєму обличчі, роздивляється наче диковину абсолютно незнайомим мені поглядом, від якого сховати очі свої було мало, краще втекти або просто померти щоб він не бачив моїх почервонілих щік. 

– Добре, можеш трохи відхилитися? Розумієш, це якась помилка, мені не може бути сто років, я б вмер давно! – кажу тривожно і трохи жартівливо бо ситуація абсурдна. Але Климу не до жартів, слухає мене і то дивується, то засмучується, не розуміє як повинен реагувати. 

– Слухай, якщо це якийсь жарт, будь ласка, припини це. – понурює голову, і голос його звучить так ніби зараз заплаче. Але я хотів сказати те ж саме! “Точно якась вистава” – отак я думав коли дивився на нього або діряву матір. 

– Мені нічого тобі сказати, це просто сон, сон. – інших думок навіть не було, повторюю це йому декілька разів і в своїй голові прокручую, бо вже самому якось не віриться: занадто яскраво я відчуваю на собі погляд лісу, і надто живим мені здається це місце. 

– Лука, благаю, я ж без тебе не зможу. – підіймає на мене свої яскраві, фіолетові очі. Яскраві, тому що зараз я не бачив в них втоми, він здавався іншою людиною не тільки через те, що подорослішав, а тому що в очах цих палає надія, кохання і ніжність. Погляд живий, переповнений жалю та сподівання, з якими я нічого не міг зробити і відчував за це провину. 

Я не той, кого він хотів би бачити зараз, не той. 

Натикається на нерозуміння в моїх очах і трохи ніяковіє, розповідає незнайомі мені історії про ліс, про нього і мене, про нас, нявку, відьму, змія, вія і ще багато інших. В кінці щось запитує, але відповісти не можу, не знаю що казати бо не був частиною цих історій, я чув їх вперше, тому кожна змушувала мене дивуватися. Багато каже про мене, про мої здібності, які для нього прекрасні й неповторні, трохи забувається в такі моменти і посміхається майже не помітно, але абсолютно точно радісно, одними очима, виглядає щасливо і я не хочу цьому заважати, мовчу аби знову не побачити на його обличчі смуту. 

– Блуде. – перед нами зупиняються троє: людина, обличчя якої не бачу через відлогу, стоїть трохи позаду, моя матір, так звана в цьому сні нявка, і поруч точно пані Марія. Останню було впізнати зовсім не складно, така ж прекрасна в цій трохи великій на ній білій сорочці і червоній плахті, буси червоні, червоний пояс, і волосся як завжди зібране в низький хвіст що перев’язаний хусткою, також червоною. 

Як тільки збираюся привітатися з нею, дійсно щасливий бачити її, вперед виходить та людина в чорній мантії, підходить дуже швидко, а потім в саме вухо шепоче: 

– Ще рано. Прокинься. – штовхає лише двома пальцями в груди і я падаю на землю. Мама, пані Марія і Клим наче зовсім не помічають мене, щось обговорюють, але спостерігати за ними далі більше не можу: враження наче тону, землі не відчуваю, навкруги дуже темно, дихати не можу, а від бажання зробити хоча б один подих тіло починає тремтіти, паніка долає бо ні про що інше вже думати не можу. 

Хочеться плакати від безнадії, але перш ніж сльози потечуть по моїх щоках все ж таки розплющую очі. 

 

Тіло болить так сильно що кричати хочеться, але виходить тільки жалібно ревти. В горлі сухо і говорити не виходить, наче вперше намагаюся це зробити. Якісь звуки все ж таки вимовляю, та у відповідь чую лише дуже віддалену сварку. 

– Я думаю тобі вже час зупинитися. 

– … 

– Сам подумай, навіщо лісу відроджувати його? Чому б не породити нового, розумієш? 

– Замовкни, нявко. 

– О, тепер гніваєшся на мене? Ти дурень! Дурень! Я тобі кажу, це не він! Я люблю його не менше за тебе, але на місці лісу не кажи мені що повернув би його до життя! – якісь істеричні слова звучать дуже знайомо, дівочим голосом, а у відповідь лише важке дихання. 

– Очі його. Знаю, це він. Ми чорти, але не забувай про те що він зробив перед смертю, часи були смутні, то й що? Самопожертва й в пеклі самопожертва. – звучить дуже суворо, ще трохи і перейде на злий крик, каже впевнено, але преривається коли нявка щось тихо та точно невдоволено у відповідь каже. 

Нарешті знаходжу в собі сили аби розплющити очі, дія ця дуже болюча, в кімнаті наче й темно а все одно боляче. Якийсь час звикаю, і потім бачу рідну стелю. Сон. Сон! Від радощів встаю надто різко, ноги підкошуються, падаю на підлогу настільки гучно що одразу на порозі зʼявляється мама, така сама як зазвичай, не та дурнувата дівчина зі сну, а рідна матір! 

– Лука! О Господи, Лука! – підбігає, всаджує мене назад в ліжко, а сама залишається навпочіпки. Заглядає в мої очі і сильно стискає долоні, але болю не відчуваю, бо провина в її очах ні про що інше думати не дає. Хочу запитати про що була та розмова і чи була взагалі, може це все ще був сон, але рот відкрити виявляється складніше, з мого горла виривається тільки бридке шипіння, вона одразу несеться на кухню звідки повертається зі склянкою води, дає її мені та повертається на старе місце, терпляче чекає. Випиваю, стає легше, трохи кашляю і питаю до того як вигляд її стає більш нещасним:

– Що сталося? 

– Ти два тижня спав, вибач мені, я не помітила що той хрестик який ти тоді приніс чужим був, я повинна була зрозуміти, я… Клим мені все розповів, ти все бачив? Щось згадав? – здається, вона дуже довго мовчала, і тепер нахабно користується тим що говорити мені все ще складно. 

Мама продовжувала задавати питання, деякі з них були настільки дивними, що замість відповідей я просто кривився, давав їй зрозуміти що нічого не розумію, і навіть вгадувати не хочу якої відповіді вона від мене чекає. Поки безкінечним потоком на мене сипалися її питання і переживання, я думав лише про те якого дідька сталося. Як так вийшло що цілих два тижня я провів в своєму ліжку, в тому швидкоплинному сні, хіба таке можливо? 

– Мам, в мене голова болить, давай трохи повільніше. – Замовчує одразу, спочатку спантеличено дивиться, замислюється над чимось, сидить ще трохи, достатньо довго аби я відчув себе незручно, а після встає, дивиться в підлогу, відходе до дверей і каже наче самій собі, ледве чутно: 

– Клим, це не він. – не встигаю здивуватися, як його фігура тут же виходить із тіні в кутку. Клянуся, його там точно не було! Проскочив з іншої кімнати поки я не бачив? Та і тінь в тому місці не настільки велика аби я не помітив його фігури. Але моє становище до сих пір хитке, тому на те й списую, просто киваю і вітаюся. Він ще довго дивиться на мене без емоцій і, коли мама відкриває двері аби вийти, каже лише коротке: 

– Він. – На що вона хитає головою і йде. Який вираз обличчя був у неї і чого врешті-решт вони від мене чекають? Я поневолі починав відчувати провину за те, що не можу дати їм чого вони так хочуть. 

– Ще трохи і я серйозно почну сердитися. Те, що відбувається… чесно, я геть нічого не розумію. – лягаю назад у ліжко. Ця думка може і звучала грубо та по-злому, але я не боявся образити Клима, навпаки, намагався за цими словами приховати своє збентеження, тому що варто було побачити його, це обличчя, яке тут набагато молодше того що було уві сні, як спогади одразу нахлинули: той його стурбований погляд і подих на моєму обличчі, кожне його слово било по всім моїм почуттям, мені було занадто ніяково навіть просто дивитися на нього. 

– Тобі щось снилося? Я не помітив що твій хрестик забрали, надто розслабився, вибач. – винувато, вибачається дійсно щиро а не тому що потрібно, після такого гніватися на нього було важко, та й, здавалось, немає на що. 

– Чого ви так причепилися до цього хрестика? 

– Тому що він був зроблений спеціально для тебе щоб контролювати твій стан. – знову багато говорить, мене це більше лякало аніж радувало в цій ситуації. Дуже обережно підбирає слова, та навіть в них чую сумнів, щось точно приховав, в чомусь змовчав, розумію це завдяки тому, що ніколи раніше він так старанно не обдумував діалоги зі мною. 

– І що це означає? 

– Я не можу тобі розповісти, ти повинен сам згадати. – стенає плечима і сідає на край ліжка. Хвилювання трохи відступає на фоні інтересу, тому не реагую на це, лише мурашки повільно пробігають вздовж всього тіла, нагадують сцену із сну знову і знову. 

– Та що мені потрібно згадувати, невже я вдарився головою і втратив якісь спогади?! – питаю вже якось істерично. Я дійсно був незадоволений ситуацією і не розумів чому не можна просто сказати, нагадати. Та Клима так просто із себе не вивести, дивиться на мене трохи суворо, але наче й нудьгу в його очах бачу. Боюсь, якщо продовжу так себе поводити він навряд чи стане терпіти, – І що станеться якщо розповіси? 

– Не знаю. 

– Ну то розкажи! 

– Не буду. – Розмови в нашому житті були надто рідким задоволенням. Коли ми востаннє могли ось так просто один з одним поговорити? Завжди він своїми незацікавленими відповідями переривав наші розмови, тому зараз трохи жаль було б закінчувати так просто. 

– Мені снився дивний сон. – вдало привертаю його увагу і розповідаю все від початку до кінця: як дивакувато було все навколо і як дивно виглядав він сам, навіть не забуваю згадати момент який знову викликає хвилювання, намагаюся якось пожартувати, але ні мені, ні йому чомусь смішно не було; розповідаю яке занепокоєння було на його обличчі – і якщо побачу таке прямо зараз сміливо можна помирати, бо все в цьому житті вже побачив, – а він кожну дурню мою слухає так уважно як ніколи. Намагається приховувати свої емоції, але іноді шокується разом зі мною, ледве помітно кривиться коли йому щось не подобається, інколи хоче щось запитати або просто сказати, але не перебиває, слухає до кінця. 

А коли закінчую і чекаю його питань або реакцій, він мовчки понурює голову, роздивляється свої долоні, думає про щось, і це щось навряд чи радісне бо до втоми на його обличчя додається сум. Стає трохи незручно, я не знав як ще можна розтягнути нашу розмову, а йому, мабуть, на мій сон відповісти було нічого. 

– А може, всі ми зараз просто в чиємусь кошмарному сні? – риторичне запитання, каже тихо наче думки вже просто в голові не тримаються. Встає з ліжка, не чекає моєї відповіді, якої в мене і не було. 

Все це починало мене нервувати і дратувати, вони чогось від мене чекали, це точно, але чого саме не казали. Як я можу дати їм це якщо навіть не знаю що саме? 

– Климе, я звичайна людина, – Мовчки зупиняється майже біля двері, не дивлячись на мене, чекає що скажу далі, – той сон, все це… не моє, в мене враження ніби спостерігаю за чужим життям, розумієш? Можливо, якщо б ти розповів мені… 

– Досить, мені нічого тобі сказати. Твого хрестика більше немає, на новий мені потрібен час, а доки терпи. – і йде. Терпіти? Та і навіщо мені новий, на моїй тумбочці вже лежить якийсь, такий самий за винятком трохи темнішого ланцюжка. 

Усе було дивним, всі навколо поводилися незвично наче змовились приховувати від мене все. Враження того, що я тут чужий, що не в своєму ліжку, не в своїй хаті й не в своєму селі не хотіло покидати мене, і навіть тіло вже не моїм відчувалось. Що викликало це відчуття, тривога чи ще щось? Не розумів також, від цього боліла голова. Я відчував гнів і на маму, яка точно щось знала, і на Клима, який точно мав якісь таємниці. Вся ця ситуація псувала мені настрій, я хотів знати все, але поки вони мовчатимуть, мої почуття так і не знайдуть виходу. 

Той перший сон і цей точно повʼязані, але в останньому я мав змогу контролювати себе і свої дії, в тому ж міг тільки спостерігати. Чому так і від чого це залежить? Та й чи є сенс намагатися зрозуміти якщо тільки більше все плутається. 

Залишок дня пройшов спокійно і тихо. Не дивлячись на те, що матір стала якоюсь відчуженою, я все ж таки вгамував свої бурхливі емоції. Після цілих двох тижнів сну досі відчуваю в тілі слабкість і сонливість, тому візит до пані Марії відкладаю до завтра і бачу новий сон до того як зайшло сонце. 

 

– Це Олег, дивися як дриґається! Чортівня, в нього мабуть був оберег із собою, так моїм чарам противиться. 

– Припини, нявко. 

– Подякував би, взагалі-то твою роботу роблю, ти до людей надто привʼязаний. 

– Дурниці. 

– А от і ні. Вони зовсім забулися, ходять до лісу як до себе додому, а тобі хоч би що! Постійно від них одне лихо, як не прийдуть то дерева рубають, то нас катують. Чув що сталося три дні тому? Лісниця каже, якийсь виродок хотів її вкрасти! Добре що поруч змій був, так би і вкрали ту тендітну дівчину! Я, звісно, розумію, вона б його швидко вбила, але все ж таки якось неприємно. 

– Ти багато базікаєш. 

– А ти мало базікаєш, надто мало, і як Лука з тобою уживається? Я все більше починаю його поважати за такий щедрий подарунок у вигляді свого обожнювання… 

– Ось так і уживаюсь, ти дійсно багато базікаєш, люба. – виходжу із тіні дерев, в якій ховався кілька хвилин поки ці двоє були надто захоплені бесідою, хоча більше походило на монолог нявки. 

– Лука! – радісно кидається мені на шию, Клим привітно киває і обличчя його трохи мʼякшає, як би не намагався приховати це а по очам видно як радий бачити мене, і тому посміхаюсь сам. 

– А де відьма? – оглядаюсь, роблю вигляд що не помітив її відсутності ще коли спостерігав за ними з тіні, і якщо нявка охоче вірить, Клим всміхається, через що розумію: від володаря всієї тьми нашого лісу мені нема де сховатись. Витівка моя вийшла лише наполовину вдалою. 

– Вона зі змієм, він знову якійсь людині в пориві страсті про себе розповів, здається, сказала що зітре їй памʼять. – Киваю. Такі ситуації вже давно не викликають здивування, дрібка пристрасті яка бажає уваги та ласки. Спочатку милий, але варто було людині трохи ближче до нього припасти, як закінчувалось все завжди однаково – печально. 

Для людей наше існування не було таємницею, багато хто виходив на полювання, багато хто закохувався в нявок, змія, лісниць, нічниць, одні поважали нас, другі боялись, інші ненавиділи, і від кожного з цих людей нам доводилось захищати ліс і самих себе. На моїй пам’яті й порахувати важко скільки з боку людей було протестувань, скільки шкоди вони завдавали лісу і, не отримуючи у відповідь тієї ж жорсткості, ставали нахабнішими, сміливішими, злішими. Скільки разів нам доводилося рятувати нечисть з чіпких, колючих рук людей я також вже не знав, мабуть, настільки багато, що таких цифр людство ще не вигадало. 

Ми терпляче захищаємо дім, не піддаємось почуттям, не бажаємо походити в цьому на людей. На моїх плечах була велика відповідальність і багато довірених мені життів, я намагався віддавати всього себе кожному з нечисті, кожному листочку всякого дерева, але іноді людська жорстокість збивала мене з ніг, і раз за разом здавалося, наче вставати стає все складніше. 

– Зрозуміло, а ви що тут робите? – підходжу до місця на якому хвилину тому сиділи Клим з нявкою, і на стежці в декількох метрів помічаю людину, сліди боротьби у вигляді притоптаної поруч трави і, нарешті, непритомність бідолахи. 

– Та таке, Лука, ти тільки не сердься, він сам до лісу зайшов, я його не зазивала! – Але я вже сердився. В такі моменти її безвідповідальність та ставлення до людей викликали в мені лють, вона не вбивала їх, але і в спокої не залишала, мучила доти доки від страху не помре сам. 

– Скільки це буде продовжуватись? Ти не вбиваєш їх але і жити нормально не даєш. Що в твоїй голові? – Клим за весь час ні слова не каже, спостерігає за нами зі сторони, і коли зовсім понура нявка не знає куди себе діти від сорому і провини, стає точно тихіше води та нижче трави, відчуваю легкий дотик холодних пальців до зап’ястя, заспокоює, він дійсно заспокоював мене лиш своєю присутністю. 

Зупиняю монолог про те, що кожна жива істота має право спокійно прожити життя і гідно померти. Але в нашому оточенні і змія, і нявку було дуже важко вмотивувати не шкодити людям, в цих обох палала жага до знищення людської гідності, від чого лісу доводилось розгрібати наслідки. 

– Йди, нявко, – каже Клим, і вона йде не підіймаючи голови, бачу лише що губу закусила ніби дуже-дуже образилась. 

– Я скоро стану зовсім мʼяким, ніякої поваги. – посмішка на моєму обличчі відчувається якось печально, і дійсно, бачу це в очах Клима. Легким рухом двох пальців знімаю чари нявки і чоловік приходить до тями, встає, біжить кудись глибше в ліс, де його чекали ще декілька десяток таких самих нявок в парі з русалками. – Проводь його, – Тихе «добре» у відповідь і робить свою справу, але з тим же ні на крок не відходить від мене. 

Зараз поруч йде молодий чоловік, що приручив свою силу завдяки неймовірним зусиллям, вдосконалив її, придав їй гарну, елегантну та чаруючу форми. Клим дійсно був унікальним, кожна його дія холодна, як найлютіша зима, але з тим же чуттєвіша самого кохання. Він заворожував мене лише одним своїм існуванням, закохував, покоряв, не стану перебільшувати якщо скажу, що я був полоненим, його полоненим, цим колись вісімнадцятирічним хлопчиськом. Мабуть, в цьому є і моя провина: Клим завжди був особливим, набагато сильнішим за попереднього блуду, відданіше, чарівніше, чи може так здавалося тільки мені через ті теплі почуття всередині мого мертвого, холодного тіла. 

– В мене є дещо для тебе. – Прогулюючись, ми йшли знайомими стежками, декілька щупалець тіней окремо від нього робили доручену роботу, а він не дуже й  концентрувався на них, навчився володіти ними майже ідеально, був тільки тут присутній, тільки поруч зі мною. 

– Подарунок? – посміхаюсь, заглядаю прямісінько в очі, такі темні в тіні, але гарніше пролісків на сонці, які він так і продовжував від мене ховати. 

– Мабуть? – каже невпевнено і трохи соромʼязливо. Нявка мала рацію коли казала про його привʼязаність до людей, надто багато їхніх повадок він тягнув в своє життя, надто багато за ними спостерігав. Але я не міг заважати цій його любові до них. 

– Можу заплющити очі, люди наче так роблять перед тим як отримати щось, так? – і дійсно заплющую, а перед тим як побачити одну лише темряву під опущеними повіками, встигаю помітити легку посмішку на обличчі Клима. 

Це траплялося настільки рідко, що кожну я хотів зберегти в памʼяті, кожна з них виглядала по-різному, але всі були до мурашок прекрасними, робили його обличчя мʼяким, закоханим – і все це було для мене, емоції і кохання – все моє. 

– Не впевнений, що тобі сподобається, це з людського світу, я просто трохи покращив. – відчуваю легкий дотик до своєї руки, розплющую очі тільки після того, як на долонь опускається щось крихітне і прохолодне. 

– Хрестик? – перепитую, піднімаю догори ланцюг аби краще роздивитися металевий предмет. 

– Так, в ньому маленька частина мене, тому де б ти не був, що б не сталося, я відчую і… одразу прийду до тебе. – очі його так зацікавлені землею, що тихо сміюся. Це було трохи не в його дусі, вірніше, я бачив перед собою нового Клима, який дуже мило соромився робити мені подарунок. 

Повертаюся до хрестика, торкаюсь – дійсно металевий. Це не біда для мене, але деяка нечисть реагує на метал дуже болісно, та я не кажу йому про це. Приховати його властивості набагато простіше ніж позбавитись подарунку. Мені. Від нього. 

– … Клим, я вже бачив його раніше. – знов у повітрі гойдаю його у різні боки, роздивляюся, намагаюсь впізнати, і в голові пробивається щось настільки болісне, що падаю на коліна, від жахливого болю можу тільки кричати. 

– Лука? Лука! – відчуваю його руки на своєму тілі, на щоках і руках, бачу наскільки він схвильований, але не можу нічого сказати або заспокоїти його, тільки кричу доти картинка не розсіюється. 

 

– Будь ласка, прокинься. – Прокидаюся від сильної тряски. Мама. Її руки на моїх плечах так сильно стиснуті, а сльози з очей падали прямо на мої щоки, змішувались із моїми власними. Я знову без причини плакав, і знову бачив дивний сон. 

– Мамо … – звучить так відчайдушно, що її обличчя знову кривиться в плачі, вона гладить мене по спині, обіймає занадто міцно щоб я міг розсердитися. 

– Ти знову кричав, що тобі снилося? Чому плакав? – Насправді, декілька секунд після пробудження я не розумів через що прокинувся, але варто було матері нагадати, як з ліжка майже злітаю, під голосні крики, на які дуже рвано відповідаю «потім» хрипким і слабким після сну голосом, біжу в єдине місце де міг отримати хоча б якісь відповіді. 

– Клим! – скидаю його ковдру, яка з приємним шуршанням летить на підлогу, але він не реагує, надто сонний. 

– Лука, що сталося? – на порозі зʼявляється пані Марія, складає руки на грудях і виглядає не надто здивовано, скоріше просто зацікавлена моєю трохи безсовісною поведінкою. Повертаюся до неї, тільки-но збираюся пояснити, не встигаю і двох слів звʼязати, позаду чую шурхіт ліжка і хрипкий після сну голос Клима. 

– Марія, можеш йти, я поговорю з ним. – Вона із сумнівом ще декілька секунд дивиться то на мене, то на нього, закриває в кімнату двері і йде. Повертаюся до нього, повністю концентруюсь на питаннях які обдумував аж цілу хвилину поки біг сюди, але як тільки бачу його все з голови вилітає. Надто різка зміна між тим, таким же холодним але сяючим Климом із мого сну, і цим, втомленим непорозумінням, який навіть після пробудження виглядав наче всю ніч воду носив: волосся в різні сторони, на якому стрічка тримається точно що на чесному слові, якась пляма на щоці, схожа на чорнила, знову щось писав. Якийсь час мовчить, підіймає ковдру з підлоги, зачісує пальцями чорне, як найтемніша ніч, але таке яскраве під світанковими променями волосся. Позіхає, і лише коли потроху починаю нервувати питає, – Що тобі сьогодні снилося? 

– Що ти таке? – ігнорую його запитання, питаю своє, яке в тому незначному списку було першим. І лише коли звучить, згадую вже неодноразові згадки його як “блуда” від того ж Демʼяна або уві снах, – Я не надавав цьому значення раніше, але зараз, після всіх тих снів, ти… 

– Блуд. – не дає мені закінчити, але в думках це слово кажу одночасно з ним. Ще раз позіхає, тулиться спиною до стіни, приймає більш розслаблену позу, від чого почуваю себе ще більшим дурником, єдиним, кого хоча б трохи бентежить ситуація. 

– Блуд? 

– Так, один із лісових духів, або, як в народі кажуть, один із чортів, як тобі заманеться. – Мені дуже хотілося в чомусь його звинуватити, хоча б в брехні, але розумію як безглуздо це було б. 

Лісовий дух? Жартів смішніше не вигадати. Мені зовсім не хотілося вірити, що я більше пʼятнадцяти років жив пліч-о-пліч з духом. З чортом! 

– Що за маячня, ти лісний дух? Ці слова більше на маріння схожі. – не стримуюсь таки. І в спробах заперечити одразу відчуваю на своїх губах долоню, бачу що Клим і пальцем не ворохнув, а те що рот мені затикає наче не матеріальне, ніяк не можу схопити це і слова сказати вже теж не здатен, тільки невдоволено гмикаю. 

– Всі тіні тут підкоряються мені, я не збираюся тобі щось доводити, але називати маячнею те, що колись називав божественною силою не дозволю, навіть теперішньому тобі не дозволю. – Мовчки слухаю, навіть не дихаю, тому що в його словах неприхована злість, яка загоряється в запалу любові, ні, вірніше запалу кохання, обожнювання. 

Так і мовчимо, він відвертається до вікна, а я помічаю на його тумбочці на чорній витинанці дуже схожий на мій хрестик, який і був причиною того, чому біг сюди як божевільний. Гмикаю, противлюся, чим і привертаю його увагу, дуже легким рухом долоні, наче набридливий дим,  розвіює те що затикало мені рота. 

– Що за хрестик ти подарував тому мені? Уві сні ти казав щось про те, що в ньому частина тебе. Чому? Сни і той хрестик повʼязані? – напираю з кожним питанням сильніше, і, коли хіба що лобами не бʼємось, він дивиться в мої очі без сорому та збентеження, як це було уві сні. 

– Пов’язані, всю твою силу контролювати я б не зміг, але зараз ти слабше за комаху для мене. Твою свідомість, все про що думаєш і що любиш я можу контролювати. – варто було йому це сказати, як почуваю ніби сидів перед ним повністю оголений, стає якось боязно на що він тільки гмикає, знову відвертається до вікна і сонно продовжує, – Я нічого не чіпав окрім снів, фільтрувати їх не можу, тому просто не допускаю – от і вся причина. 

– Значить, через тебе мені не сняться сни? 

– Прозвучало наче ти образився, якщо тобі подобається дивитися на своє життя в ілюзорному світі, на безладдя через твій нестабільний стан, будь ласка. – стенає плечима наче йому дійсно було однаково. 

Заготовка на тумбочці не давала мені спокою. Його змучений вид і роздратованість, мені не хотілося вигадувати щось дурне, але впевненість, що він робив це для мене не шкодуючи сил, змушувала якось дивно хвилюватися. Я досі памʼятав ті почуття до Клима зі сну і не припиняв про це думати. 

Хіба сни завжди такі? Наче проживаєш нове життя з новими, зовсім іншими емоціями. Та людина, “тодішній я”, дійсно мав якісь невідомі мені почуття до цього згустку холоду, злості, ненависті і антипатії на імʼя Клим. Для мене це було чимось новим і чужим, але для нього, для них обох все те життя і боротьба були сенсом існування, чимось абсолютно точно бажаним. 

– Чому мені сниться все це? – сил на сварки і суперечки більше не було, мій голос трохи тремтить, дивлюсь куди завгодно тільки не на нього, бо зараз мені зовсім не подобається те як близько я до нього сів. Чекаю відповідь, яку він обдумує достатньо довго для того, щоб я знову відчув збентеження. 

– Не знаю, може спогади дуже хочуть назад до тебе, але не виходить. 

– Чому не виходить? 

– Можливо, потрібен якийсь каталізатор. Я намагаюся щось знайти, але поки безуспішно. – більше в його голосі не було роздратованості, каже навіть надто спокійно, не літає десь у хмарах, а цілком присутній в нашій розмові, тут і зараз. 

Після цього мені в голову приходить настільки безтактне питання, яке навіть не встигаю обдумати перед тим, як воно злітає з моїх вуст, настільки безтактне, що хочеться вмерти прямо тут і зараз, але думаю про це тільки коли Клим дивиться на мене наче громом прибитий. 

– Так значить, ти і я… між нами щось було? Ми були коханцями? – Не знає що відповісти і як взагалі на це реагувати.