11

“Я не буду з ним працювати. Ніяких спільних номерів”, — Гоша на той момент не виглядав як людина, яка вирішила набити собі ціну і поламатися для виду. Він був спокійним, але твердокам’яно категоричним, і ніхто в залі не вступив із ним у суперечку, дозволивши без зайвого пафосу піти.

Микита знизав плечима і пішов слідом. Артур виглядав розслабленим і умиротвореним, його вигляд так і говорив: “Тепер це все, до біса, не мої статеві драмі. Я плачу вам за вирішення проблем, от і вирішуйте”. Вітя либився, як сраний шакал із “Мауглі”, чим доводив Влада до тихого безпричинного сказу. Сашко прикусив губу, тримаючись на межі передінфарктного стану, а потім скинув дзвінок, щоб зателефонувати ще раз, але вже без відеозв’язку.

 

— Ти можеш щось із цим зробити? — без прелюдії почав Мітяєв, варто було Владу піднести телефон до вуха.

 

— Думаю, так.

 

— Мені треба приїхати?

 

— Ти його дратуєш.

 

— А кого я не дратую? — питання було швидше риторичним, але Жуков вирішив відповісти: мало сенс набрати додаткових балів після сварки, щоб Мітяєв швидше розкис і припинив ховатися вдома за вигаданою діареєю.

 

— Мене, але це не стосується справи, — він підступно посміхнувся. Якщо судити за тишею по “інший бік дрота”, Саня був вражений на повал його щирістю. — Ти його розлютиш, і мирного рішення не буде.

 

— Окей, я залишусь удома. Маєш план?

 

— Є пара ідей, але впевнений, що він все одно вимагатиме якихось поступок.

 

— Готовий особисто зад йому підтирати до виступу, якщо він перестане ламатися.

 

— Сподіваюся, обійдемося без цього, — він скинув дзвінок, не прощаючись. Почекавши кілька хвилин, пішов до виходу, сподіваючись знайти золотий дует на курилці. І чи то Гоша з Микитою не намагалися сховатися, чи чекали, що їх знайдуть, але хлопці справді були на терасі. Погода відповідала кінцю січня, Влад труснув плечима і зашарив по кишенях у пошуках сигарет та айкосу. На скрип дверей (якого чорта вони дозволяють собі рипіти!) обернувся тільки Микита.

 

“Вихід там”, — поглядом натякнув Влад. Гріднєв, на диво, здав позиції без опору і ретирувався.

Стихійно подумалося, що варто було підготувати промову перш, ніж йти, і що Гоша зараз виглядав так гордо й самотньо, що його було майже шкода.

 

— Що тобі треба, щоб погодитися? — у лоб запитав Жуков.

 

Тиша у відповідь, на диво, не відчувалася вороже. Обличчя Кравця у профіль виражало онімілу втому від потреби залишатися в рамках образу. Влад відвернувся, роздивляючись тепер приморожену калюжу на парковці.

 

— Слухай. Теоретично ми можемо все переграти, якщо ти прям в ніяку. Це влетить у копійочку і підірве уявлення про нашу професійність, але можна все скасувати, — Влад бічним зором зауважив рух: Гоша повернувся до нього, але обличчя роздивитися не вдалося, на периферії деталі змащувалися. — Але якщо є щось можливе, що я можу зробити для тебе, просто скажи.

 

— І навіщо тобі потурати мені?

 

— Потурати істеричці я не став би.

 

— А я хіба не істеричка?

 

— Ні, — він витяг стік із пачки і покрутив у пальцях, вирішуючи, наскільки відвертим міг бути. Залишалося лише сподіватися, що він у Гоші не помилився. — Для підтримки образу ти зробив уже достатньо, можна було зараз відразу погодитися на мої умови, поки пропоную, — “…а ти все комедію ламаєш, ніби ви з цим янеїбуякйогозвуть — кревні вороги”.

 

— Припустимо, логічно. І як воно — принижуватися перед повією?

 

— Та нормально, — Жуков повернув сигарету назад у пачку і таки глянув на Гошу. Того від холоду вже нехило трясло, зуб на зуб не потрапляв, але в приміщення не рвався — дуже гордий. — Так що? Твої умови?

 

— Хіба ти не мусиш мене ненавидіти? Я зламав тобі ніс.

 

— А ще приперся до мене додому і дав пизди хуй знає за що, — хлопець пирхнув. — Я пам’ятаю.

 

— І після цього все одно будеш у зад мене цілувати? Ти ідіот?

 

Влад не був ні ідіотом, ні терпілою, але, на жаль, не міг злитися на те, що підходило під його особисту концепцію справедливості. Зламаний ніс — випадковість, поява Кравця на порозі домівки — помста, яка відповідала уявленню Влада про дружбу та захист “своїх”. Неможливо злитися на те, що вважаєш нормою, особливо якщо це вигідно для діла.

 

— Твоє щастя, що я кілька років як активно займаюся контролем агресії, — спроба пожартувати повисла у труновій тиші. — Ну або можеш вважати це моєю подякою за твоє вміння тримати язик за зубами.

 

На обличчі у Кравця змішалася недовіра та нерозуміння, що робило його, мабуть, молодшим, якраз на свій вік.

 

— Я багато говорив позавчора, — пояснив Жуков. — Не все з цього мені хотілося зробити надбанням громадськості.

 

— Якщо скажу Гріднєву зараз, що ти на нього запав, він одразу ж охолоне. Непогано час від часу підтримувати в ньому живий інтерес.

 

— Я не… — “ой, та до біса”. — Думав, у двадцять сім діти вже вміють себе розважити.

 

— Не діти з клінічною депресією, гадаю.

 

— Точно не вони, — погодився хлопець. Їхня розмова знову набирала обертів, і він не був упевнений, що має ще вільні та не надто важливі секретики на відповідь. — То чого ти хочеш?

 

— Ви платите Бічкову? Не за їжу ж він працює.

 

— Твій гонорар більший, якщо ти про це.

 

— Та насрати, — махнув рукою Гоша. — Якщо ви йому платите, то можете виставляти свої вимоги. Моя вимога: він не має права голосу. І нехай буде присутній лише на тих частинах репетицій, де він реально потрібен. І… — Гоша скривився, ніби його ось-ось знудить. — У мою гримерку нехай навіть не сується, знайдіть йому інше місце.

 

— Це все?

 

— Я мав додати пляшку “Moet” та червону доріжку до мого райдера? — усмішка вийшла дражливою, Влад не міг позбутися думки, наскільки сильно вона відрізнялася від типових усмішок Микити: натякаючих і нібито точно знаючих, де треба натиснути, щоб будь-хто зрештою стелився перед ним килимком. — Я погоджуюсь, бо ти адекватний. Тільки тому.

 

“Вау”, — у цей момент, навіть без флірту та кокетства, Влад на секунду відчув себе на місці потенційних клієнтів, з якими міг працювати Гоша. Його стиль відрізнявся від того, як поводився той самий Гріднєв. Микита вправно шукав слабкі місця і з точністю хірурга працював гострими словами, щоб пробратися всередину. Цей підхід так і казав: “Догоднювати людям легко, адже вони — замки з ідентичним принципом злому. Немає необхідності підбирати потрібний ключик, мені достатньо шпильки чи скріпки, щоби будь-хто піддався”. У Кравця ж ніби й ціль така не стояла — зламати та розкрити у максимально відвертій позі. Він сам ставав таємницею за сімома замками, щоб потім раптом вручити ключ від одного з них і заявити “Я відкриваюся, бо це — ти. Тільки тому”. Це заражало серце почуттям винятковості і змушувало повертатися до Гоші знову і знову.

 

— Що не кажи, а в підборі персоналу Наземников трохи тямить, — промимрив Жуков без виразу і розвернувся на п’ятах, залишаючи Гошу одного.

 

***

 

— Всі готові? Три, чотири! — голос луною розходився по приміщенню, яке явно не звикло до підвищених тонів о десятій ранку понеділка. Влад флегматично помішував цукор у другому за ранок капучіно, нескінченно радіючи з того, що скакання по сцені на п’ятнадцятисантиметрових шпильках не входило до списку його обов’язків. — Раз, два… корпус нижче… так, супер. Три, чотири, п’ять, шість… Носочок… Носочок! Сім вісім! І-і-і раз, два, три, чотири…

 

— Ого, вони вже почали? — поряд присів Сашко, по-господарськи розкидаючи по столику барахло. Телефон, ще один телефон, цигарки, папку з документацією та ключі від машини. За планом була невелика зйомка для соцмереж, тому в багажнику та задньому сидінні Саня сьогодні перевозив софтбокси, штативи, стабілізатор, додаткове світло та різноманітний реквізит. Тішило, що тепер не доводилося возити із собою знайомих візажистів із цілими валізами чорт знає чого, адже обидві їхні блакитні зірочки і самі на рівні володіли макіяжними навичками, а у балету був свій гример.

 

— Розігрілися і хвилин десять як танцюють, — Влад позіхнув, не прикриваючи рота, і поліз у папку, щоб розглянути папери. — Бар?

 

— Ти був правий. Карта начебто і пиздата, але попитом не так вже й багато позицій користується, а закуповується навіть швидкопсувне в тому ж обсязі, що і на популярні коктейлі. Тупизна якась.

 

— Я був у ахуї, коли ці звіти відкрив. Дивно, що вони в мінус не працюють… О котрій має Бічков приїхати?

 

— За годину, але вже при параді. Гоша закінчить за півгодини і піде готуватися. За годину впораєшся? Їм потім ще їхню спільну частину репетирувати, а потім знову Гоша з балетом до самого відкриття.

 

— Якщо не буде, як минулого разу.

 

Не те щоб перша фотосесія для заходу пройшла погано, ні. Лише жахливо. Влад згадував ті болючі дві з половиною години з нервовим тиком, холодним потом і вагоном ідей, як би так викрутитися сраною псиною з надувної кульки, щоб запобігти повторенню історії.

 

— Хлопчики, ви ж, бля, полум’я, давайте якось поживіше. П’ять, шість, сім, вісім! — ритмічно рахував Кравець, повторюючи разом із балетом чергову зв’язку. Каблуки стукали по сцені, гнучкі тіла плавно опускалися на підлогу, вивертаючи суглоби неможливо, неможливо красиво. Важко не визнати: це була одна з найкращих хореографій, які Влад бачив, як обиватель. І, звичайно ж, як співвласник агентства з просування та покращення бізнесу, він не міг не уявляти захоплення відвідувачів під час шоу та кількість грошей, яку це захоплення принесе.

 

— Прямо за курсом обйобане гівно, — раптом похмуро сповістив Сашко.

 

— Іде до нас?

 

— До тебе. А я вмиваю руки.

 

— Ну, куди ти зібрався? Може, він тільки привітається.

 

— Та звичайно. Присяде на вуха на годину мінімум, — Мітяєв зі швидкістю світла знову розіпхав пожитки по кишенях. — Мають приїхати зразки прикрас для персоналу, піду зачекаю їх десь дуже далеко звідси.

 

— Покличеш.

 

Саня випарувався, а Влад відкрив у планшеті рандомний звіт зі старого проєкту, створюючи ілюзію зайнятості. Така в них із Грідневим була гра: один кривив якомога байдужішу пику, другий вдавав, що в це вірить, і відчайдушно намагається завоювати хоч краплю уваги. У подібні ігри Влад часто грав із Наталкою; Саня з Максом завжди були надто прямі та прості для його ребусів-загадок.

 

— Твій друг пішов, — Микита присунув стілець ближче до Жукова і сів.

 

— Ти йому не подобаєшся, — кинув хлопець, роблячи рандомні позначки в документі і ледве стримуючи бажання почати малювати квіти на полях.

 

— І звідки тільки в людях стільки негативу… — Гріднєв зітхнув важко, ніби справді був страшенно засмучений поглиненим ненавистю людством. — Ну й добре, все одно хотів з тобою попліткувати.

 

— Я не пліткую, — збрехав він.

 

— Супер, значить назвемо це стратегічним обміном інформацією: ти відповісиш на парочку моїх запитань, а я зіллю тобі будь-яку інфу про працівників.

 

— Брудні труси вашого борделя в обмін на мої секретики? У якому всесвіті це — вигідна угода?

 

— У тій, де мені ЦІКАВО.

 

— Цікаво?

 

— Цікаво підтвердити чи спростувати мої теорії на твій рахунок.

 

Жуков згадав, як близько тижня тому Гоша говорив щось про підтримку інтересу. Факт того, що когось настільки вразила його — Влада — персоналіті, щоб влаштовувати допит, був за межею його розуміння. Він, дивлячись правді у вічі, так собі чувак. Посередні зовнішні дані. Специфічний характер. Проблеми із головою. Трудоголізм. Коло спілкування вужче вічно стиснутої від панічок дупи. О, він найнудніша людина, і вже точно не супер приваблива візуально. Тоді якого, бляха, він здався Гріднєву?

 

— Блять. Ну і що ти хочеш знати?

 

— Вау, я думав, ти довше ламатимешся.

 

— Я не сказав, що відповідатиму. Просто хочу послухати запитання.

 

— Ой, звичайно.

 

— Давай вже.

 

— Думки в “Устриці” розділилися: хтось вважає, що ти — затятий гомофоб, а хтось, — усмішка стала ширшою. — Що ти мене пойобуєш.

 

“І комусь настільки нема шо робити, що вони обговорюють МЕНЕ”, — Жуков пирхнув, не витримавши абсурдності. У світі стільки захоплюючого, а люди обсмоктують його життя, як ласий шматочок.

 

— Цікаво.

 

— Не так цікаво, якщо знати, що ти мене не пойобуєш. Чому, до речі?

 

Влад непевно знизав плечима.

 

— Звучить, як надія?

 

— Хіба що безпідставна.

 

— Та ну? Поки що ти повністю спростовуєш теорії про гомофобію і дуже ліниво відмовляєшся від нашого можливого перепихона.

 

— А я маю з піною біля рота заперечувати навіть те, що ми іноді розмовляємо, аби ніхто нічого не подумав? Бляха, я думав, у ґей-клубі з цим якось простіше буде.

 

— Усі люблять плітки, — Микита схилив голову в бік, дивлячись на хлопця аж надто тверезо і проникливо. — І будуть множити їх пупкуванням, якщо ти не даси хоч трохи… певності.

 

— Окей, — Жуков закотив очі. — Я відповім на одне запитання, і ти від мене від’їбешся.

 

— Прямо назовсім?

 

— З тупими запитаннями.

 

— З твоїх вуст це звучить майже як освідчення в коханні, — він м’яко втиснувся своїм плечем у чуже, притираючись і вбираючи тепло. — У тебе колись було щось із хлопцями?

 

Питання було настільки передбачуваним, що Влад навіть в обличчі не змінився, продовжуючи щось викреслювати в документі та дописувати зверху рандомні слова.

 

— У мене ніколи не було сексу з чоловіком, якщо ти про це.

 

— Я не про це.

 

“Йобана сучара”.

 

— Тоді про що?

 

— Симпатія? Тяжіння? Чи вважав ти когось привабливим?

 

..Поєднання сталевого кольору райдужної оболонки і мигдалеподібного, типово-азіатського розрізу очей у Макса, його гострий язик і гарний, рельєфний перехід від шиї до плечей. Кучерявий безлад на голові Сані, його склілий, інопланетний погляд після кількох коктейлів у барі. Руки Микити, які напевно знали, як подряпати нігтями потилицю, щоб було приємно. Його абсолютна впевненість у своїй привабливості. Його очі. Ноги Гоші на стрипах: витончені, але сильні. Його тонкі щиколотки і вічно покусані м’ясо пухкі губи.

 

— Я буквально заробляю тим, що шукаю привабливе і подаю у кращому вигляді.

 

— І що, ніколи не заносило?

 

Спогади про поцілунки у темряві до деталей знайомої з дитинства спальні відчувалися як знущання. Як портла у світ його нічних кошмарів, від яких прокидатися мерзлякувато і гидко

 

— Як бачиш, не так сильно, якщо секс не трапився, — Влад обернувся, даючи можливість оглянути його обличчя на предмет брехні. Гріднєв примружився, але нічого не сказав. — Моя черга?

 

— Валяй.

 

— Ти щось закінчував? Яка спеціальність?

 

На відміну від Микити, Влад умів дивувати питаннями. Гріднєв на долю секунди витріщив очі, але швидко взяв себе в руки.

 

— Автодорожній, — хлопець пирхнув. — Спеціальність також якась автодорожня.

 

— Не пам’ятаєш назву?

 

— Вибери зі списку щось про дороги, не прогадаєш.

 

— Чому саме це?

 

— Після технікуму можна було вступити одразу на другий курс, на бюджет.

 

— Технікум.

 

— Не повіриш, теж автодорожній.

 

— І спеціальність теж якась автодорожня, — додав Влад, смикнувши вгору куточком рота. — У вас династія чи типу того?

 

— Взагалі, моя родина славиться спадковими доярками. На мені велич роду обірвалася, бо поїхав вчитися, а тепер замість корів дою члени.

 

— І звідки ти? — Жуков точно перевищив ліміт чесних відповідей, але зупинятися не поспішав: можливо, він ще не скоро побачить Микиту таким відкритим до розмови про себе коханого.

 

— Самарське. Далі, ніж Куп’янськ, ближче ніж Балаклія.

 

— Оу.

 

— Поняття не маєш, де воно є? — розуміюче підмітив хлопець.

 

— Завжди можна погуглити.

 

— Ну, хай тобі з цим щастить. Ще питання?

 

— Взагалі-то так, — схаменувся Влад. — Що в Гоші з цим… Бічковим?

 

Микита відповідати не поспішав, користувався тим, що Жуков, як завжди, зовсім не перешкоджав нападу на особистий простір. Хлопець прилаштував синюшну від холоду руку на чужу потилицю, чи то гладячи Влада, чи то просто гріючи пальці.

 

— Ти хочеш знати історію чи спосіб змусити їх співпрацювати?

 

— Друге, — трохи подумавши, відповів Жуков.

 

— Бля, людина, — Гріднєв насупився раптом і присунувся ближче. Влад відчув ментолове зітхання на губах. — Тобі не підходить недогадливість. Ні, так не піде.

 

— І що це значить?

 

— Що ти знаєш відповідь, що не зрозуміло. Не роби з нього кубик Рубрика або вольєр з йобнутими тиграми. Минулого разу ти просто попросив, хіба ні? — він сіпнувся назад усім тілом, а потім зовсім підвівся. На потилиці замість чужих пальців Влада чекала порожнеча і їжачок волосся, що став дибки. — Фу, ти з такими розмовами гірше за холодний душ, вайба сексуальної напруги між нами як не бувало. Піду покімарю десь.

 

— Гей, — гукнув Влад, коли Микита вже відійшов на кілька кроків.

 

— М-м?

 

— То яка спеціальність?

 

Гріднєв криво посміхнувся через плече:

— Проектування та будівництво. Автомобільних доріг та аеродромів.

 

— Чому?

 

— Вища математика. І фізика п’ять днів на тиждень, — кинув хлопець наче неохоче. — Ти винен мені пару розгорнутих відповідей на наступному соцопитуванні.

 

 

— Пф-ф, обов’язково.

 

***

 

На курилці Влад пробув довше, ніж звичайно. Він почував себе ідіотом.

Завжди можна було сказати, що від такого, як Кравець, складно очікувати чогось нормального, але Влад ніколи не дрочив на інститут репутації, відкидаючи саму ідею другого шансу. Він і сам частенько траплявся в пастку першого враження (та й другого, чого там), сам був заручником асоціативного ряду, що викликала в людях його зовнішність або манера вести розмову. Він знав, що іноді обкладинка презентує книгу оманливо.

 

Гоша відносно легко погодився працювати з людиною явно йому неприємною, навіть прийняв балет Бічкова без суперечок, показуючи неабиякий професіоналізм. За два дні він з нуля зробив танцювальний номер для групи із десяти осіб. Старанно його обкочував більше тижня, не обурювався через високі навантаження та додаткову відповідальність. Він не просто крутив дупою біля жердини, він практично став режисером-постановником номера, на рівних обговорюючи з “Belong” кожну деталь. Який він після цього їбучий вольєр? Сраний працівник року, без частки жарту.

Тоді.

Чому.

 

“Бо упередження не приводить ні до чого хорошого тільки в романах Джейн Остін”, — прихильно підкинув внутрішній голос нових дров у його киплячий казанок.

Правда в тому, що в реальному світі ти не панькаєшся з людьми, старанно знімаючи з них брехню і манірність шар за шаром. Ти оцінюєш за вчинками, і якщо ті не в змозі сказати про хазяїна й доброго слова, то так тому й бути. Гоша ні з першої, ні з другої, ні навіть із третьої зустрічі довіри не викликав, то чому Влад повинен докоряти собі за упередження, якщо це — реакція закономірна і логічна?

 

“Бо скільки тобі потрібно причин, щоб не бути залупою?” — відповіла та його частина, що говорила голосом Сані і відрізнялася високою мораллю. Це ставало набагато цікавіше, якщо знати, що особливою сердечністю хлопець з народження обдарований не був. Змалку він дуже чітко промальовував грань між

“своїми ” та “чужими” і не бачив сенсу навіть мінімально взаємодіяти з тими, кого охрестив чужинцями. У дитинстві Сашко не те що рандомну бабусю через дорогу не перевів би — і вітатися не став. Тому доброту в Мітяєві так легко було шанувати та цінувати. Адже, як думав Влад, неможливо не поважати старання, які Мітяєв докладав просто щоб відповідати суспільній нормі, поки більшість людей могли бути солодкими добряками за замовчуванням.

 

“Мільйон мільярдів причин, якщо у протилежному випадку доведеться гадати на кавовій гущі, щоб зрозуміти, хто є хто”, — гаркнула раціональна його сторона, і Влад не міг не погодитися. Ніяка комунікація, робоча особливо, не має будуватися за принципом припущень. Люди мають на увазі саме те, що говорять та роблять, “другого дна” немає, бо ти не в цирку, і звати тебе не Гудіні. Якщо поведінка Гоші говорила тільки про те, яке він лайно, то лайном він і був.

 

“Але ж ти знаєш, що він — ні”, — збунтувався внутрішній Мітяєв. О, Влад справді знав. Бачив це у тому, як Кравець змінювався у розмові віч-на-віч, у тому, як захищав близьких та зберігав таємниці навіть мало знайомих людей. У його професіоналізмі та старанності.

 

“Не роби вигляду, що моя кмітливість повинна вирішити всі проблеми”, чув таке? Азіатська, бляха, мудрість”, — Жуков пирхнув, насолоджуючись внутрішньою боротьбою двох його “я”. Було чудово іноді просто розмірковувати про щось, але не зациклюватися, не входити до стану загальмованої тривожності. Він думав, що, можливо, варто дозволити випадку самостійно розібратися з його дилемою… і випадок взяв справу в свої руки майже моментально.

 

— О, Привіт!

 

Влад зробив максимально доброзичливу пику з можливих:

 

— Ти не рано?

 

— Після зйомки не було сенсу повертатися додому, вирішив перекусити тут, — Бічков махнув крафтовим пакетом доставки. — Чи можу я зайняти одну з ваших кімнат?

 

— Вітальня у твоєму розпорядженні, — “як і попередні десять днів, бля, навіщо вівцю з себе ліпити”.

 

— Просто не хочу нікому заважати, — навіщось виправдався він, йдучи до входу за Жуковим.

 

Май Бічков насправді виявився набагато приємнішим, ніж Влад уявляв собі. Легко погодився на корективи, які довелося внести до його робочого графіка на прохання Гоші. Був усміхненим і в міру товариським, пам’ятав усіх старих працівників на ім’я і легко запам’ятав імена тих, з ким тільки знайомився. Привів із собою цілий балет не за всі гроші світу, чим значно спростив підготовку до івенту. Багато посміхався. Кілька разів ставав за бар і готував каву всім охочим, чим заслужив прихильність офіціантів та барменів. Вітя, до речі, від хлопця був у захваті з першої секунди й обдаровував підлеглих сатанинською радістю щоразу, коли Май з’являвся у полі зору. Той незмінно посміхався у відповідь.

Бічков був скрізь, Бічкова знали всі, хоча він проводив у клубі від сили години дві на день, і ті з ранку чи вдень, коли персоналу в клубі було не так вже й багато. Більшості він подобався, хтось ставився до нього нейтрально, але негативу, крім Гоші, ніхто не відчував. Хіба може не подобатися людина, яка так усміхалася?

О, складне питання.

 

— На час підготовки ти маєш своє приміщення, я вже казав, — Влад відчинив двері і пропустив Майа вперед, той чемно кивнув, заправив волосся за вухо і проскочив у коридор. Влад на секунду затримався на порозі, щоб пряний шлейф парфуму не осів у носоглотці гіркуватою грудкою.

 

— Але…

 

— Слухай, ми позбавили тебе гримерки, було б дивно не надати альтернативи. В “Устриці” не той рівень, щоб змушувати запрошених зірок фарбуватися посеред коридору.

 

— Ви ж не винні в чужих примхах, — фраза пролунала раніше, ніж була добре обдумана, вони обидва це розуміли. — Я маю на увазі: ти особисто точно не повинен відповідати за мої незручності, навіть якби вони були. Але, насправді, я не маю нарікань.

 

— Площа клубу дозволяє працівникам не тіснитися в одній комірчині всім хором, — Влад інертно, не блимаючи, дивився на хлопця. Його волосся було довшим, ніж у Гоші, і значно світлішим, але у поєднанні з умовно однаковими параметрами та схожим типажем, Май виглядав як добрий брат близнюк Кравця. Звичайно, якщо поставити хлопців поряд, відмінностей вдалося б знайти більше десяти. Май мав миловидні й типові для їхнього регіону риси обличчя, молочну шкіру та рожеві щічки. У Гоші десь у роду точно були євреї, цигани або взагалі якісь латиноамериканці. Його вигляд хоч і віддавав хворобливою зеленню в дев’яти випадках з десяти, Жуков міг посперечатися: з першими променями весняного сонця хлопець стане навіть засмаглішим за Саню. — А усувати незручності співробітників — це якраз моя робота, мене для цього тут і тримають.

 

— Ти дуже відповідальний, — хлопець плавно кивнув. — Сподіваюся, мій учень не завдає проблем? Якщо що, не я вчив його складати райдер, — смішок ніяково повис у повітрі, залишившись без відповіді.

 

“Чи то він тупуватий, чи настільки звик до загального обожнювання, що розучився відчувати атмосферу”, — Жуков підняв брови з усім дарованим йому від природи скепсисом. Не те щоб він став тим самим винятком — людиною, яка побачила в Бічкові гнильцю. Просто він сам був з гнильцею, тому завжди дотримувався правила “не полюби ти загального улюбленця, тому що він обов’язково обісреться, і будеш ти у першому ряду, щоб побачити це”. — Ах, хлопчику, був би я не таким негативним лайном, уже б слину з підборіддя витирав. Навіть шкода”.

 

— Ти про кого?

 

— Гоша, — продовжував Май, зачарований своєю чарівністю. — Я стажував його, коли він тільки-но прийшов. Потім, звичайно, Артур найняв йому профі для навчання, але спочатку… Розумієш, хтось повинен показати ази.

 

— Розумію, — Влад відповідав коротко, терпляче витримував паузи, чекаючи на момент, коли Май почне сприймати тишу як заохочення.

 

— Він непогано працює на сцені, ніби навіть з балетом порозумівся, — хлопець махнув рукою, мовляв, очевидно ж, з таким завданням і дитина впорається. Влад давно не бачив настільки засліпленої самолюбством людини. — Артур, як завжди, крутий у підборі персоналу. Чудовий смак.

 

Влад кивнув головою, позначаючи, що слухав.

 

— Правда… чи можу я бути з тобою чесним? — Май зупинився, наче спеціально, біля гримерки Кравця. Влад не міг сказати напевно, чи був Гоша там, але внутрішньо приготувався рознімати хлопців у разі бійки. — У цьому випадку Артур швидше коханця собі шукав, ніж… персонал. З Марго буває важко.

 

— Взагалі із ним комфортно працювати, — спокій Жукова межував з апатичністю, під його немиготливим поглядом Майю було трохи ніяково. — Пунктуальний, виконавчий, відповідальний, чудово ладнає з людьми, коли йому це потрібно. Чи є мені різниця, яка він людина поза роботою?

 

— Ого, — Бічков видихнув смішок. — Який професійний підхід…

 

Двері гримерки різко відчинилися. Гоша стояв у дверях у намотаному на голову рушнику і дивився виключно на Жукова.

 

— Мені потрібна ще година.

 

Влад кивнув і, варто було Кравцю знову потягнутися до ручки дверей, гукнув:

 

— Хотів поговорити з тобою.

 

Гоша нічого не відповів, але залишив двері відчиненими, коли заходив назад.

 

— Так, просто зайчик, — Май смішно поставив брови будиночком і знову махнув своїм пакетом. — Гаразд, не заважатиму вашому приборканню норовливого. Будь ласка, напиши мені, коли все буде готове до зйомки.

 

 

Влад безшумно зайшов і озирнувся. Приміщення не було таким великим, як він собі уявляв, зате могло похвалитися окремою душовою, двері в яку якраз були прочинені. Уздовж стін тяглися металеві трубки, на яких були розвішані сценічні костюми та дещо зі звичайного одягу. Внизу стояв справжній взуттєвий склад: від стрипів та ботфортів до сланців і звичайнісіньких “конверсів”.

 

“Вау, він носить не лише спортивні штани”, — зауважив Жуков із натяком на посмішку.

 

— Знаєш, для антагоніста ти замало балакаєш, — сказав він уголос. — Я про те, що всі на світі вже обсмоктали ваш із Бічковим конфлікт, але тільки ти не сказав із цього приводу жодного слова.

 

Гоша зняв з голови рушник і струсив головою, як мокрий собака, розбризкуючи краплі води по окрузі. Частина вологи осіла на голих плечах та грудях, змушуючи шкіру покритися сиротами.

 

— Я чув, ти не любиш пліткарство, — хлопець узяв зі стільця футболку і поспішно її натягнув.

 

“Коли вони з Гріднєвим вже встигли мене обговорити?”

 

— Не вір усьому, що чуєш.

 

— Пф-ф-ф-ф… ну окей.

 

— Так що?

 

— М-м-м-м… скажемо так: якщо мені захочеться викликати в оточуючих напад жалю, я завжди зможу козирнути історіями з дитбудинку.

 

“Обсерати Бічкова на потіху публіці не обов’язково”, — закінчив Влад. Слова Гоші можна було інтерпретувати по-різному, але Влад був упевнений, що це саме про “не говорити зайвого”, а не про “нічого сказати”.

 

— Мені треба відзняти матеріал із вами за годину, максимум за півтори. Будь ласка, посприяй.

 

Гоша дивився на нього, не блимаючи, добрих секунд десять, перш ніж просто кивнути і відвернутися до дзеркала, озброївшись феном. Влад вирішив, що розмову можна вважати успішною і задоволений поплентався до виходу.