POV Міва

У всіх нас є своє уявлення про ідеального партнера. Хтось бачить його чи її багатим, привабливим як божество, спокусливим або що… Хтось бачить свого можливого коханого, як звичайну людину. А для когось ідеал – то лише хтось із зірок шоу-бізнесу, Голлівуду тощо. 

Я не відставав від інших. Враховуючи те, що я виріс у люблячій сім’ї з двох мам, я з дитинства був просто огорнутий їх коханням. Це відчувалось настільки природнім і нормальним, бачити, що є пари, партнери в якій можуть сильно одна одну любити. Мама мені розповідала як так вийшло і потайки я мріяв, що колись зустріну таку ж для себе особливу людину.  

Я ріс, обростав своєю компанією, своїми близькими людьми. Ми всі були і є різними, але з ними я почувався впевнено. Отже і додав деякі особливі пункти в свій типаж ідеального партнера. 

Насправді, я невибагливий. По-перше, мій обранець має мене поважати. Також він має любити моїх друзів та ладнати з ними. І по-третє, найважливіше, він не має мати від мене секретів. Має бути чесним. Ось і все. 

Коли я познайомився з Тхопом і він увійшов в нашу компанію, через деякий час мені здавалось, що ось – ця людина ідеально підходить для мене. Але виявилось, що цим і не пахло… 

Тож відчувши біль через те, що вчинив Тхоп, я вирішив, що тепер маю бути тим, хто чинить біль. Перш за все Тхопу, звісно. Я покажу йому, що прекрасно почуваю себе і без нього, що я цікавіший за Тона, на якого він мене проміняв… 

Залякування Бостона принесло свої плоди, бо тепер, як здавалось, він зрозумів, що не тільки він може щось погане зробити іншим за спиною, але і інші можуть так само йому помститись. І хоч я вчинив так, як мене вчили мами, тобто не став бруднитись сам об нього, але повністю заспокоїти свій біль я не зміг.  

Мені здавалось, що щось вигоріло в мені, залишився лиш жалюгідний панцир, що продовжує буде схожим на колишню живу істоту. Все, що лишалось – це біль і прагнення завдати болю у відповідь.  

Після слів Чиам про те, в що зараз перетворилась наша компанія, я чітко зрозумів, що попри все не маю втрачати можливість отримати відзнаку за своє успішне навчання. Як би мені не хотілось іншого, але наша група має продовжити працювати над хостелом.  

Коли ми врешті дійшли хоч якоїсь згоди (чи тимчасового примирення?), якогось біса з’явився Тхоп. В руках він тримав паперовий пакет з книгами. Це було не вперше, як він намагається повернути мене. Але кожного разу, як я його бачу, я не можу не чути у вухах його і Тонові стогони з того клятого запису.  

Я відмовився від його подарунку та попросив Рея допомогти мені знайти нового дизайнера замість Тхопа. Рей швидко відгукнувся на моє прохання. Тхоп же в свою чергу виглядав як побитий пес. Але я був безжальний. Мені все ще хотілось, щоб йому було боляче, щоб він страждав так і мучився в агонії болю так, як мучаюся я.  

Рей з Тхопом затіяли сварку, а я же почув, як останній мене називає своїм хлопцем. Щось він не думав про те, що я його хлопець, коли брехав мені, що має допомогти батькові, а натомість – мчався до стоянки, де його чекав в машині Тон. Хм.. 

Але сварка сваркою, та бійки нам ще в хостелі не вистачало. Тож я вліз між Реєм і Тхопом, щоб вони не надумали побити одне одного. За що і отримав від Тхопа. Добре, що наша бойова подруга Чиам виставила мого “хлопця” (вигадав же таке!). 

– Ти не мав заступатися за мене. Сам постраждав. Усе через мене, – картав себе Рей, змащуючи куточок моїх губ тампоном. Я бачив очі друга, відчував, як він обережно, боячись мені завдати болю, торкається ранки. 

Рей завжди такий. Я знаю, що подобаюсь йому дуже сильно. Він кожного разу, як вип’є, мені в цьому зізнається. Чесно кажучи, останні роки, як мені здається, він постійно на підпитку. Тільки зараз, після того, як ще вичухується після травми, отриманої через ДТП, припинив свої постійні п’янки.  

Слідкуючи за його рухами, підмічаючи деталі, навіть зараз можна помітити, що я йому небайдужий… 

А ми всі хочемо бути коханими, правда? То чи можна мене винити, що я врешті вирішив дати йому зелене світло, щоб він перейшов межу друзів?  

Я був певно надто жорстокий, коли говорив Рею ті слова, що він не той самий. Але це правда. Завжди поряд нього я не відчував такого піднесення, хвилювання, захоплення, як поряд… Ох, забули… 

– Я кохаю тебе, щоб не трапилось. Чи хочеш ти мені відкрити своє серце – залежить від тебе.  

Ох, Рею, я хотів би почути такі слова ще раз, від іншої людини… Але ти правда не завдаш мені болю знову? Я не хочу знову такого. Ти ж мене любиш? Люби мене, лиш так я зможу отримати те, що мав би мати.  

Кохання – жорстока річ. Воно дає тобі надію і віру в іншу людину, а потім, коли та людина врешті тебе обманює, встромляє в тебе тисячі ножів. 

– Мабуть, той, кого я мав би кохати, це ти, – бо ти цього не зробиш зі мною. Хоч я не договорив цього, але я думаю, що Рей це зрозумів.  

*** 

В барі нашої Пі’Йо, ми з Реєм зайняли наш звичний столик та відразу замовили пляшку алкоголю, щоб відмітити наш початок стосунків. Мені божевільно хотілось випити, щоб забутись від того, що я постійно відчував, але я намагався не показувати, щоб не турбувати Рея. Хоча, гляньте на нього. Приклався до пляшки і вже не зрозумієш, що його щось турбує. 

А от мені хочеться танцювати. Хочеться веселитись. Бо це краще ніж киснути у самому собі.  

Я ніколи не помічав, що випивка може так покращувати життя. Можливо тому Рей так легко підпав під її вплив? В усякому разі зараз я не той, хто може його винити в цьому. 

Дійшовши до того стану, коли на місці вже точно не сидиться, я витягнув Рея на танцювальний майданчик. Мені ніколи ще не було так весело. І все це завдяки моєму новому хлопцю. Дико вважати Рея хлопцем… Як же так вийшло, що зараз саме він притискається до мене? 

Ох, це не так і важливо. Міве, ти ж зараз вільний від усього того, що раніше тебе обмежувало. Ти ж хочеш стати інакшим, менш нудним і не цікавим? Я зараз можу стати іншою людиною. Спробувати те, чим раніше нехтував. Все в моїх руках. 

*** 

– Ось, – простягає мені Рей цигарку. Ми зараз знаходимось під нашим корпусом універу: – Ти ж сказав мені кинути, чому сам вирішив курити?  

– Хочу спробувати те, що раніше не робив, – чесно відповідаю я. Рей хитає головою, дивуючись моїй логіці, але тим не менше, допомагає мені прикурити від запальнички.  

У мене не виходить зробити глибоким перший затяг. Дим приносить дискомфорт та бажання відкашлятись, але я вперто намагаюсь робити вигляд що все гаразд. 

– Гей, досить міцні, – поглядую я на Рея знизу вверх, сидячи на сходинках. 

Рей, затягуючись своєю цигаркою, видихає хмарку диму: 

– Наступного разу принесу тобі інші. 

Я киваю, докурюю цю, а потім встаю, прямуючи у вбиральню. Де і натикаюсь на Тхопа.  

Він завмирає навпроти, не пропускаючи мене до виходу. 

– З дороги, – холодно кажу я. 

– Куди поспішаєш? Ми можемо поговорити?  

– А мені нема про що з тобою розмовляти, – зверхньо заявляю я та роблю ще одну спробу вийти звідси. 

– Ти тепер палиш?  

– Звідки знаєш? – дивлюсь на нього, не розуміючи до чого він веде. 

– Бачив, як ви з Реєм палили. 

– То як це стосується тебе? Я хотів спробувати, – в тому ж самому холодному тоні продовжую розмову.  

– Нормально хотіти спробувати. Але будь обережним, бо можеш стати залежним. Я хвилююся. 

Він і хвилюється? Хех, Тхопе, думаєш я повірю твоїм штучкам. Ти і я прекрасно знаємо, що ми тепер одне одному чужі.  

– Чому? Це не твоя справа. Це моє життя. І воно сповнене щастя.  

Тхоп кривить свої гарні брови, наче не вірячи, що чує ці слова від мене.  

– Впевнений? Ти і справді обрав Рея?  

– А що? В чому проблема? Рей нічого поганого не зробив. Він хоча б не бреше мені. І справді мене кохає.  

– Якби він справді тебе кохав, то не втягував би у подібне.  

– Це лише цигарки, хіба це так погано? І скажи мені. Чи має людина, яка кохає, учиняти так, як ти?  

Помітивши, що Тхоп не має що на це відповісти, я нарешті маю змогу піти звідси. Проходячи повз, я навмисно ударяю ліктем по його руці, відпихаючи з дороги. І тепер відчуваю, як місце, де наші руки доторкнулись, горить вогнем.  

*** 

В бібліотеці я байдуже перебираю одну книгу за іншою, вишукуючи те, що мені зараз потрібно. Перед очима постає спогад, як тут же, не так і давно ми з Тхопом так само шукали книги, вичитували одне одному уривки з них… Це було ніби в іншому житті. 

Я перевожу подих та намагаюсь думати про інше, щось більш приземлене, ніж спогади про того мудака. 

Ззаду я чую, як до мене наближається Рей. 

– Знайшов книгу, що шукав?  

– Ще ні. Думаю, я продовжу шукати. Тобі нудно? Ти можеш піти в кафе, – пропоную я. Чудово знаю, що книгарні, бібліотеки та будь що подібне – не стихія Рея.  

 Я відчуваю, як він притикається до мене зі спини, поклавши підборіддя на моє плече. Це водночас і доволі дико, я ще не звик до його доторків, і не дарує мені того відчуття, що давали схожі обійми іншої людини. Але я дозволяю йому це, бо розумію, що так Рей показує мені своє кохання. 

– Мені не нудно, – говорить він мені у шию, від чого я відчуваю мурашки. Не збудження, а скоріше дискомфорту. – Не поспішай. Не переживай за мене.  

– Але мені нудно, – відверто заявляю я, від чого Рей нарешті відлипає від мене та дивиться з відвертим нерозумінням.  

– Через мене? – я бачу як в його очах плещеться паніка. Це навіть трішки кумедно. 

– Ей, ні. Від себе. Мені здається, я якийсь занадто простий, – я ковзаю поглядом повз його обличчя, намагаючись стримати недоречний смішок. Інколи я думаю, що Рей схожий на дурненьке цуценя. Хоч можливо думати так – жорстоко… 

– Ей, ти надто багато думаєш. Ти не простий. Ти чудовий, – приємно чути, що про тебе такої думки, але мене це не розраджує. 

– Справді? – недовірливо уточнюю я. Аж раптом мені приходить на думку ідеальна пропозиція – чим саме ми могли би зайнятись. – Може нам варто зробити щось веселе? Я хочу вечірку! Я хочу курити. Пити всю ніч. Давай?  

Рей сміється з мене, але я вже бачу, що він мені не відмовить. Як і не відмовляв весь цей час, щоб я не вигадував, чи не просив. 

– Звичайно, я в цьому експерт. 

– Чи варто нам влаштувати вечірку на Хелловін у хостелі? Будемо бухати всю ніч. Одягнемо костюми, – я тримаю його за долоні, заглядаючи в очі. Впевнений, що Рей зараз на сьомому небі від щастя. – Що скажеш?  

– Так, дуже гарна ідея. Я подбаю про напої та музику. І на цей раз наймемо ді-джея, я більше не хочу кликати музичний гурт. 

– Добре, я організую подію, – підсумовую я, уже приблизно накидаючи план дій і вигляд запрошення на вечірку.  

*** 

Музика шалено гуркотіла в моїх вухах. Люди навколо рухались з нею в одному ритмі. Я справді відчував себе божевільною Гарлі Квінн, тому що теж відривався на повну. Я відчував себе вільним та якимось порожнім. І це відчуття порожнечі варто було чимось заповнити.  

Рей повів мене нагору, де в одній із кімнат я спробував вперше наркотики. Від коксу свербіло в ніздрях, але загалом я поки не відчував чогось незвичного. Як і від наркотику, так і від слів Рея про кохання. Тож коли він наблизився до мене, намагаючись мене поцілувати і обіймаючи за шию, я просто відштовхнув його.  

– Нам варто піти звідси і повеселитись. Ходімо. 

Я бачив, що Рей бажає більшого, але ще не міг йому цього дати. Тож потяг за собою, тримаючи за руку, вниз до гостей. Хтось простягнув мені стаканчик з випивкою, поки я спускався сходами, що я охоче прийняв. І все було добре, поки я не помітив Тхопа. В костюмі американського пілота він був несправедливо красивий. Не псувала його вигляд навіть втома в очах.  

Моя посмішка, що була весь цей час на обличчі, тепер відчувалась несправжньою. Тхоп рушив нам з Реєм назустріч, а отже проминути нам його не вдасться.  

– А ти якого біса тут? – ледь стримавшись від рику, запитав я. – Хто тебе запрошував?  

– Намчиам. 

– Намчиам? Вона запросила такого покидька? – почав заводитись Рей.  

Не розуміючи чому, я почав сміятись від того, як Рей і Тхоп дивились одне на одного.  

– Ти п’яний? – запитав Тхоп, збираючись із думками.  

– А що? – задиристо відповів я. – П’яний чи ні – не твоя справа. Не тобі судити моє життя, – я знову машинально потер свого носа.  

– Ти вживав кокс? – Чому Тхоп виглядає таким зніченим? 

– А що? Якщо у так, то в чому проблема?  

Тхоп перевів погляд на Рея, який ще поки тримався, щоб не лізти в бійку.  

– Міве, – почав він. – Ти сильно змінився, – я відчув як його пальці звично обхопили мою долоню. Це було справді інакше, ніж з Реєм. – Для чого це все?  

Чому навіть зараз він такий неймовірно спокусливий? Я висмикнув руку з його захвату. 

– Для чого? Для себе. Для мого щастя. Знаєш, що я скажу? Без тебе моє життя вільніше. Мені не треба хвилюватись, що ти таємно з кимось спиш. Зараз я думаю лише про себе. Для себе я найважливіший. Ти не займаєш жодного місця в моїй голові, – я зі сміхом приклався до стаканчика з випивкою, що все ще тримав в руках.  

Тхоп очевидно почувався некомфортно від мого монологу. Що ж я справді хочу, щоб йому було боляче. 

– Що? На що витріщився? – задиристо вигукнув я.  

Тхоп нічого не відповів, лиш дивився на мене. Імпульсивно я вихлюпнув вміст стаканчика просто в його лице. Він все ще так стояв, кліпаючи очима на мене, поки з його обличчя стікала випивка.  

– Міве, що ти робиш? – збентежено почала Чиам, спостерігаючи цю картину.  

– Я так довго мріяв це зробити, – зізнався я. – І це, – я кинув погляд на розгубленого і мокрого Тхопа та повернувся до Рея. Моя долоня притягла обличчя Рея до мене, а губи з силою притислись до його. 

Рей спочатку розгубився, а потім сам притягнув мене для поцілунку. Я чув як навколо гості стали схвально і здивовано вигукувати. Але цим поцілунком я не відчув нічого особливого. Рей цілувався приємно, він за допомогою язика і губів вів мене далі, але це була лише справа техніки, а не почуттів. Порожнеча в мені ставала все відчутнішою. Тим не менше, коли поцілунок завершився, я посміхнувся Рею, задоволений тим, що хоч трішки уколов Тхопа. Я бачив це по його виразу обличчя. І це мені приносило тільки більше радості.  

Відвернувшись від них, я попрямував в натовп, щоб продовжити веселитись. 

*** 

Через деякий час я знову натрапив на Тхопа, який сидів поряд з Тоном. Це не могло пройти повз мене, тож я знову підійшов до них. Демонстративно ігноруючи Тхопа, я звернувся до Бостона:  

– Що ти тут робиш? Тобі тут не раді.  

– Гаразд, я вигнанець, – покірно згодився Тон. – Але я досі частина цього проекту. І маю право тут бути.  

Чомусь мене аж вибісило те, що разом з Тоном з сидіння піднявся і Тхоп.  

– А що? Я вам завадив? Ви збирались тут потрахатись?  

По обличчю Тона було зрозуміло, що він багато що хотів би мені сказати, але знаходив це марною справою. 

– Не соромтеся. Кімнати нагорі вільні. Чи ви хочете прямо тут? Панове, – повернувся я до публіки, що завжди була охочою до хліба і видовищ. – Вони трахаються. Безсоромні виродки. 

Бостона мої слова допекли, тож він пройшов повз мене.  

– Нумо, – крикнув я йому навздогін. Тхоп же продовжував стояти, уникаючи мій погляд.  

Я відчув, що мені зле та покинув його там, рухаючись в бік кухні. Десь позаду Тхоп окликнув мене по імені, але мені було не до цього. Відкривши двері до кухні, я рванув в бік раковини, з останніх сил стримуючи те, що вже стояло в горлі.  

– Міве, все гаразд? – до мого затьмареного мозку дійшли слова Тхопа, який гладив мене по спині, поки я схилився над раковиною. 

– Відвали, – грубо відпихнув його я, бо відчував, що його увага та турбота завдає мені більше болю. Але він нікуди не йшов, не зважаючи на мої слова.  

Коли я закінчив, обезсилено опустився на підлогу поряд. Мені все ще було так погано… Від усього. Навіть не знаю, що сильніше мене мучило – присутність Тхопа чи алкоголь, що просився назовні. 

– Чому ти такий придурок, Тхопе? – запитав я тихо, але не почув відповіді. Моя свідомість мене покинула.