Інтерв’ю зі смертю

Червоний бархат на стінах давив. У цій гладкій поверхні ще залишився запах міцних цигарок та олійних фарб, якими пропахла вся будівля. Дазаю відчував смуту, коли дивився на червоний. Він би віддав перевагу блакитному, синьому, можливо сірому. Та навіть жовтому! Але тільки не червоний… Зараз цього кольору в його палітрі не було. Червоний був занадто яскравим, хаотичним, забирав усю увагу до себе. Він був як вогонь, як червона помада, як кінчик цигарки, як кров. Як колір волосся Чюї Накахари.

Дазая зараз засмучувала і червона помада на вустах журналістки. Вона у бежевих штанях та червоній сорочці в крапинку, яка розстебнута на три ґудзики. Журналістка кокетливо поправляла своє попелясте коротке волосся. Дазай ледве посміхнувся, коли побачив її: стиль Мерилін Монро дуже вплинув на жінок, ніякої особистості. Хоча, журналістка дійсно гарна за стандартами цього часу, але Дазай ні за що не взяв би її собі до моделей. У нього завжди було своє уявлення щодо краси. Краса – це бліда шкіра, тонкі руки, яскраве волосся та запальний погляд. Так, оце гарно, а не ваші Мереліни.

Доки журналістка щось дивиться у своєму блокноті, Дазай повертається назад. Одосаку палить у відкрите вікно, дивлячись на  великий дуб, який ріс перед парканом. Інколи він штовхає віконниці, які хотіли зачинитися через вітер. Зелені рефлекси від листя гарно лежать на його обличчі, а попільничка під рукою яскраво відблискує. Були б у Дазая сили та не було цього дурного інтерв’ю, то він би намалював Одасаку олівцями. Так, олівцями, тому що акварель зовсім не відобразить настрій чоловіка. Вона занадто м’яка та плавна, а ось графіка це те, що треба для його чітких рис обличчя.

Знизу відчувається аромат чогось духмяного, та гримить посуд. Тереза знову готує щось з італійської кухні. Чується клацання ручки, шелест листя, тріск бумаги цигарок. Тихо грає радіо, яке стоїть на скляному столі біля Одосаку. Дазай втомився.

− Так, почнімо. Спочатку інтерв’ю буде вітання. – впевнено говорить журналістка, перегортаючи сторінки блокнота. – Ви готові?

− Звісно, давайте – ледве посміхається Дазай, натягуючи рукава светра на пальці.

Журналістка вмикає диктофон та прочищає горло. По радіо починає грати «Bye-Bye Love».

− Добрий день, мене звати Кіра Ніколсон. Ексклюзивно, для нашого видавництва інтерв’ю погодився дати дуже довгоочікуваний гість. І сьогодні ми відкриємо таємниці його мистецтва та його палкої натури, тому що наш сьогоднішній гість Дазай Осаму. Містер Дазай, як зараз ваші справи?

− Добрий день, дякую, що запросили. – посміхається Дазай та впирає лікті в коліна. − Зараз працюю, пиячу, мрію: усе, як типові митці. Вибачте, гарної картинки не буде, я сьогодні не в настрої.

− Ахах, у вас дійсне добре почуття гумору. – фальшиво сміється журналістка, закриваючи долонею рота. – Не можу зрозуміти як у такого смішного чоловіка такі депресивні картини?

− Депресивні? Так дійсно хтось ще вважає? Ох, суспільність все шукає сумне крізь, щасливе життя все заперечує сум! Ні, мої картини не депресивні, мої картини про прекрасне, а це не завжди щастя.

− О, я здається вас розумію. Напевне, це і є таємниця вашого генія?

− У мене немає ніякого генія, люба. Я просто малюю те, що я люблю, тому воно і прекрасне.

Після цих слів Ода повертається до них. В очах журналістки з’являються якісь шалені вогники. Вона вже не така затиснена, як на початку інтерв’ю. Дазай хмуриться та стискає рукава светру, зараз він зрозумів до чого призведе цей вислів.

− Чюя Накахара на багатьох ваших картинах та у дуже відвертих образах. – лукаво посміхається журналістка. − Ви його найбільше любили?

− Не розумію це питання, люба. Чюя мій близький друг, звісно я його люблю. У нас були схожі естетичні смаки, тому він і став моєю музою та натурою. Або вам дуже цікаво лазити в брудній білизні?  

− Хах, містер Дазай, він дійсно вам просто друг? Ви тому пропали після його смерті? Кажуть, що ви були коханцями. Як ви реагуйте на ці плітки?

Дазай стискаю щелепу та холодно дивиться на журналістку. Як вона має право таке говорити? Завжди хочеться покопатися у брудній білизні, але совість то має бути! Дазаю зараз хочеться плюнути їй в обличчя, дати ляпасу, виставити зі свого дому. Ніхто не має право казати якісь плітки про Чюю. Ніхто!

Дазай вже був готовий щось брякнути, але відчув широку долонь на своєму плечі. Ода сильно стискає пальці, просячи його заткнути пельку. І Дазай його послухається, хоча б у цей раз.

− Це не ті питання, які варто ставити. – як завжди спокійно каже Ода.

− Але суспільність бажає знати куди містер Дазай зник на такий довгий термін! – с якоюсь кривою посмішкою каже журналістка. І від того, щоб вдарити її, Дазая втримує тільки повага до Оди.

− Тоді нехай суспільність відсмокче у мене. – з усмішкою каже Дазай. Він нервово дихає і клацає пальцями. −  Ви бажали скандал – ви його отримали. А тепер геть з мого дома.

− Але…

− Швидко!

− Вас так це чіпляє, містер Дазай? – незворушно відповідає журналіста, намагаючись не кривити свої вуста в усмішці.

І Дазай не витримує. Він скидає руку з плеча та підіймається з біло-червоного дивану.

Прощавай любов, прощавай щастя.

Кожний крок супроводжується новим акордом гітари.

Ода щось каже, але Дазай не чує, в голові лунає голос Чюї. Дазай підіймає руку і замахується.

Привіт, самотність, я буду знов ридати.

І Дазай майже плаче, коли подряпана рука зближується с зляканим обличчям.

Дзвінкий удар.

Зап’ястя Дазая раптово починає нити. Він розгублено, трішки незграбно відходить назад, тримаючись за хвору руку. Ода, який щойно вдарив його по руці, стоїть між ним та журналісткою. Дазай злякано озирається. Спочатку на почервонівшу руку. Потім на тяжко дихаючого Оду, очі якого широко розкриті, а зіниці занадто великі. І нарешті погляд натрапляє на червоні губи, які тремтять. Перед собою Дазай бачить тільки червоний і йому хочеться кричати та драти волосся на голові, але замість цього він скляними очима дивиться на свою руку. Він починає тихо нервово сміятися.

− Осаму…− тихо кличе Ода, доторкаючись до його руки.

− Я вас засуджу! – раптово кричить журналістка, тікаючи у Дазая пальцем. – Ви мене зрозуміли!

− Давай, падло! – посміхається Дазай. − Подавай свої скарги!

Вона встає із клітчастого крісла, йде до дверей та гучно плескає ними. Знизу чується голос Терези та важкі кроки. В кімнаті стало менше червоного.

І Дазай зривається. Він починає голосно сміятися, по щоках повільно починає падати сльози. Міцні руки хватають худі зап’ястя Дазая. Ода веде його знову до червоного дивану, м’яко саджає та відходить. По паркету стукають тяжкі каблуки, чується чиркання запальнички та знов запахло цигарками. Дазай дивиться пустими очима, повними сліз уперед, на картину над каміном.

Руде волосся спадає по ластовинню на спині, на голові вінок із білих хризантем і жоржин. На обличчі червона кров, під блакитними очима лежать тіні, у яких занадто багато якісь теплих відтінках, а не синього та фіолетового. Але шкіра усе одно холодна і бліда, начебто як у втопленика, навіть ластовиння якесь синє. Але живе є в блискучих очах, які дивляться кудись у далечінь, із-під білих вій. Губи бліді, стиснуті. Контуру у димці. Мазки дуже хаотичні: від товстих до тонких, що дуже видно від золотого світла, яке падає з вікна.

Тяжкий запах тютюну літає по кімнаті, але він ніколи не зможе замінити той, який залишився в червоному бархаті на стінах. Пройшло вже п’ять місяців, як в цій кімнаті вже не палять, але усе одно пахне цими «Lucky Strike». Відпусти минуле, хлопче! Відпустити минуле? Це говорять Осаму Дазаю, яким цим минулим жив? Знов сльози застилають очі, через це контури портрета становляться ще більш розпливчастими.

Дазай стискає губи, чіпляючись довгими пальцями за светр. І ніхто не дізнається, що це навіть не його одяг.

− Він ненавидів, коли я вішав його портрети в домі. – тихо каже Дазай, так і не повернувшись до Оди. – Цей він весь час намагався зняти, а я вішав його на місце.

Ода гучно видихає. Теплий вітерець дує в спину, але Дазаю все одно холодно.

− Це той, який ти намалював після вашої тієї сварки? – через кілька довгих секунд доноситься відповідь. Дазай м’яко посміхається. Він посміхається усьому, що пов’язано з Чюєю.

Болить, сука, як болить.

Чому при кожній згадки цього ім’я серце так болить?

Чому йому так хотілось плакати?

Чому він більше не міг посміхатися чомусь іншому?

Чому Чюя забрав його сенс життя з собою у могилу?

− Так. – напівшепотом відповідає Дазай й тяжко відірвав погляд від Чюї, повернувся до Оди. Він широко посміхається, а по щоках котяться гарячі сльози. – Я так сильно кохаю його, Одасаку, мені так важко без нього.

Дазай обіймає свої плечі та сильно тремтить:

− Чому він залишив мене, Ода? Я ж… так кохаю його, я не можу без нього жити. Та навіть на стільки жалюгідний, що ходжу в його светрі! Я огидний!

Ода довго дивиться на нього важким поглядом. Він тушить цигарку в попільничці та повільно підходить до Дазая, стає на коліна, на рівні його очей та бере обличчя в руки. Пальці шершаві, вони пахнуть цигарками. Але то не ті руки, які потрібні Дазаю. Ті руки були м’які, бліді та навіть пахне від них цигарками по іншому. Дазай не міг стриматися і накриває долоні Оди своїми, як робив це з Чюєю. І з очей починає капати сльози. Ода стирає доріжки великими пальцями.

− Дазай… − тихо кличе Ода. – Згадай про що прохав тебе Чюя.

Дазай тяжко ковтає і начебто задихається. Блакитні очі Оди дивляться на нього зі співчуттям. Від цього нудить, Дазаю не потрібен жаль та сум. Йому тільки потрібен Чюя в його обіймах, він не може без цього, не може…

− Я так більше не можу, Одасаку. – як в маренні шепоче Дазай. Він притуляється вологим чолом до лоба Оди та криво посміхається зі сльозами на очах. – Я так більше не можу.