Частина перша. Кава.

Цей ранок був нічим не кращий за минулий. А минулий, не кращий за попередній.

Кроулі насправді сам по собі не злий, а просто дуже самотній, але сам у цьому він ніколи не признається.

Кроулі живе в рутині, в однаково сірих днях, однаково зелених рослинах його магазину.

Саме неприємне, що здається цей ранок все ж збирається стати не таким схожим на інші.

Кавоварка зламалась.

Декілька слів ругані, удар мізинцем об тумбочку, швидке одягання повсякденних чорних джинсів, чорного тонкого светру під горло, пошук ключів від квартирки-магазинчика, і рудоволосий прямує у бік місцевої кав’ярні “Give me a coffee, or give me a death”. На думку чоловіка кава там не така хороша як могла б бути, але за назву респект.

Кроулі підходить до барної стійки, щоб зробити замовлення. Там його зустрічає головна бариста Ніна, з таким же вираженням обличчя, та стомленими очима. Напевно, вони в чомусь розуміють одне одного.

— Як завжди шість еспресо в одній чашці, містере Кроулі? – Ніна питає це так часто, так часто Кроулі бачить у її вигнутій брові і погляді, що вона і так знає відповідь, так часто він киває їй щоб не задіти глухою тишою, що, здається, це стало частиною життя, і якщо б цього не було, то планета зупинилась би та зійшла з орбіти.

— Доброго ранку Ніно! – і тут у майже пусту кав’ярню заходить він. З’являється відчуття, що сонячні промені почали нахабніше світити у широкі вікна приміщення, та стали сліпити очі. Але ні, це просто зайшов букініст з книжкового магазинчику поряд.

— Доброго ранку, містере Фелл. – здається, навіть Ніна не змогла втримати легкої усмішки побачивши цього чоловіка. – Вам як завжди? Карамельний латте?

— Так любонько, дякую. – обдарував приміщення ще одною сліпучою посмішкою, Азирафаїл сів за невеличкий столик біля вікна.

Здається, нутрощі Кроулі перевтілились у метеликів, та полетіли далеко у теплі краї, кудись далеко поза Лондоном, хоч за чорними окулярами цього не видно.

Ці білі кучері, світлі зелені очі, кольору яких позаздрили б всі рослини Кроулі, одяг кремових та білих кольорів, такі м’які риси обличчя змусили рудого подумати, що він помер та по випадковості попав у рай, де його зустрів янгол.

Задумавшись над цим, Кроулі направився назад до барної стойки щоб забрати свою каву, вже забувши про те, як він опинився за сусіднім від Янгола столом. Ноги підозріло складно заплітались при розв’язній ході, а цвях, що стирчав із паркету, взагалі залишився без уваги та був не помічений.

– Твою ж.. – не встиг скрикнути рудий, як відчув сильні руки що тримають його під боками.

– Містере, ви не вдарились? – ой, Кроулі мало не забув що було б непогано встати на ноги, – Будьте обережні, так можна й покалічитись.

– Ні, я в порядку, дякую, містере.. – чоловік з’амявся.

– Фелл, Азирафаїл Фелл. – блондин з щирою доброзичливою посмішкою протягнув руку.

Кроулі обережно потиснув руку, з відчуттям що тримає самий дорогоцінний та крихкий фарфор, який боїться розбити.

– Ентоні Дж. Кроулі, для вас просто Кроулі.

У очах Азірафаїла було видно непідробну цікавість.

Згадавши про каву Кроулі зробив жест “зачекайте секунду” та оплатив два стакани кави, один вручивши Феллу.

– Це вам за спасіння. – за такий довгий час, він щиро посміхається, оголивши ікла.

– Ох, дякую вам..

– Не кажіть такого. – твердо сказав Кроулі та жестом запросив піти на веранду кав’ярні.

Сівши за столик вони продовжили.

– Кроулі, ви місцевий? Не бачив вас тут раніше.

– Ам, ні, просто із-за збігу обставин довелось переїхати разом із моїм магазинчиком на декілька кварталів далі. – виявилось, після всіх подарованих Янголом усмішок, прибрати рум’янець з щік досить важко.

– Магазин? – цікавість Азірафаїла стала ще дужчою. Ну а чи кожен день ви бачите таких гарних смаглявих чоловіків, з рудим волоссям трохи нижче плечей, в темному одязі та крапелькою загадковості? – Мені дуже цікаво, розкажіть про себе, якщо ви не проти звісно.

– Оу, ну… У мене свій квітковий, досить непоганий. Ось він, бачите? – чоловік вказує пальцем трохи далі від них, на вулиці навпроти.

– Так, виглядає досить миленько! – насправді, Фелл не подивився куди вказує Кроулі, бо був ну дуже зайнятий розглядуванням татуювання у формі змії, що відкрилося на профілі чоловіка. – Я сам вже давно тут живу та маю книжковий.

– Оу, це он той що навпроти мого квіткового? – Кроулі вказав на магазинчик.

– Так, саме він! – десь в глибині душі, він зрадів що вони працюють та живуть настлільки поряд. Адже чоловік йому справді сподобався, своєю харизмою, цікавим акцентом та рідким шипінням коли той вимовляв деякі букви. – Був дуже радий познайомитись, але мені скоро час буде відкривати лавку.

– Так, мені також, – рудий і сам не знав що саме має на увазі – Нам по дорозі, ви не проти, якщо вас проведу?

– Так, звісно! І я думаю, ми могли б перейти на ти?

– Агам.

Крокуючи поруч до магазинчиків, у чоловіків зав’язалася цікава для обох розмова про все та ніщо одночасно. Азирафаїл посміявся з декількох жартів Ентоні, а той в свою чергу вникався в розсудження Фелла, те, як розумно він підводить одну думку до іншої.

Ці сім хвилин здалися їм найприємнішими, та найдовшими на світі. Та обом хотілося б їх продовжити.

– До зустрічі, Кроулі!

– Бувай, Азирафаїл.

Розійшовшись по домівкам вони залишились на одинці зі своїми бурями емоцій.

Спочатку Кроулі здався Феллу злим, темним та похмурим. Але виявилося, що той смішний, дотепний та просто має цікаву харизму.

Про самого Фелла, Кроулі ще коли він зайшов у кав’ярню подумав “справжнє сліпуче сонечко”, так воно в принципі і виявилось, але за милою оболонкою та характером також виявився неабиякий розум, начитаність та мудрість.

Під кінець дня, заглянувши у свою поштову скриньку Ентоні найшов невеличкий лист, написаний на жовтуватому папері.

“Доброго дня знову, Кроулі. Не хотіли б завтра поснідати разом у кафе? О 9:00. Буду чекати вас.

 З повагою, А. Фелл.”

Здається, весь робочий день Кроулі буде зайнятий не тими думками, якими потрібно було б.