Обирай (9) Примарне місто

Ніщо не приносить мені стільки радості, як згадувати про цей фф раз на півроку. Тут мабуть ніхто не вижив, але я допишу цю штуку, задля своєї совісті і задля фандому, навіть якщо він ніколи про це не дізнається.

Кхм, отже, Демон що заплутує долі прокляв Фен Сіня і змінив його минуле, всього одну маленьку деталь, але тепер Фен Сінь і Му Цін одружені. Фен Сінь пам’ятає своє минуле життя, Му Цін свято впевнений, що вони пара. Приємного читання!

Що ж сталося в кінці? Як могла закінчитися битва двох наймогутніших богів війни?

Так як кожна попередня.

Вони пролітали над черговою провінцією, просуваючись на захід, чудовисько під ними чи ж то почало втомлюватись, чи наближалось до своєї мети. Вони знижувались на цунь з кожним видихом змія-потвори. На його горбатій спині Сюань Чжень і Нан Ян вже пощербили мечі й впустили всі кинджали, приховані в рукавах.

Му Цін змучився набагато більше, ніж Фен Сінь, адже на додачу до широких і різких рухів, він без упину галасував:

– Як ти проник на небеса, потворо?! Де справжній Південно-Східний Бог Війни?

Фен Сінь давно перестав відповідати на ці запитання. Він тільки розважав як обійти супротивника, зважував на шальці ваг стратегії й намагався не думати про те, що він збирається робити коли вони прибудуть на місце.

Його опонент стояв проти руху потвори. Він не бачив, як гори перед ними ніби розсунулися, і під низькими грозовими хмарами на віддалених плато загорілася заграва міста. Примарного міста.

Не побачив, але напевно відчув. Він далеко не дурень, як би сильно Фен Сінь не гидував ним, його звичками і манерами, дурним він ніколи не був. Му Цін знає, куди вони прямують, і він нізащо не дозволить їм приземлитися.

Зміна тактики.

– Ти завжди таким був, Му Ціне! 

Від здивування той на секунду закляк. Він зробив цю дратуючу річ: підняв верхню губу, трохи вищирившись, ніби йому гидко навіть дивитися. Як же Фен Сінь це ненавидів!

– Ти ніколи не знав, де твоє місце! Твої неосяжні амбіції й еґо зруйнували все людське в тобі!

Одночасно з цими словами Фен Сінь завдав різкий удар збоку. Його парували, але мляво.

– Що ти верзеш?

– Пам’ятаєш як я знайшов тебе біля струмка на горі Тай Цан? Ти практикувався в бойових мистецтвах, використовуючи замість меча палицю з мітли. 

Му Цін мовчав.

– З якою гордістю ти мені тоді казав, що ти один із нас, га? Монахи вчили нас день і ніч, ми самі працювали над собою до глупої ночі, наші руки в мозолях не могли тримати руків’я, але ти вважав себе ліпшим від нас! – серія ударів і останній, колючий. Все мимо. –  Стояв там, ніби панич. Вирішив, що вимахувати мітлою досить, щоб стати на шлях самовдосконалення, як ми!

Його супротивник не просто мовчав. Він закляк від подиву. Ніби в Фен Сіня виріс хвіст, чи що там ще. Неважливо, його вже було не зупинити. Цілий день брехні, цілий день наодинці з цим поганцем, доторки і погляди, битви і музика. І поцілунок, на додаток.

– А скільки разів ти ігнорував нас? Скільки відмовчувався, коли до тебе зверталися? Закладаюсь, ти думав тільки про те, яким тягарем був наслідний принц! Як він заважав тобі досягти мети! Я правий? Скажи, Му Ціне! Ти з першого вознесіння Його Високості приміряв на себе його місце бога!

Стало так темно, в повітрі висіла волога і хмари тисли, і волосся Му Ціна прилипло до його чола. Як він щось бачить взагалі?

 І досі цей здивовано-млявий вираз обличчя:

– Що це за маячня? Я не…

– Ти був на сьомому небі, коли Сє Лян зник, чи не так? Ти очікував цього! Я не буду здивований якщо виявиться, що ти сам доклав до цього руку! Син зрадника, син покидька!

Коли черговий сильний порив вітру сколихнув величезну тушу під ними, Сюан Чжень втратив рівновагу. Фен Сінь скористався можливістю і штовхнув його в груди ногою. Нарешті він зміг розшифрувати цей вираз обличчя – він не був ані млявий, ані здивований. Радше розгублений.

Південно-Західний Бог Війни заточився і ось-ось би впав. Треба вибити в нього з рук меч, аби він не злетів.

До землі ще близько десяти лі.

Якщо вибити меч, він впаде на скелі.

Фен Сінь знає, якого кольору його кров.

 

Це були перші дні боїв за Сян Ле. Тоді ще ніхто не розумів, що коїться, все було таким непевним. Всі чекали ліпшого. Всі чекали гіршого. Повстанців з Юн Ань все прибувало, і Фен Сінь почував себе комашкою, похованою навіки в бурштині, застиглою в часі. У нього вперше не було майбутнього: інколи він сумнівався, що доживе до завтра. Він брів у темряві, не знаючи навіть яка його кінцева мета. Просто ішов, бо більше нічого не залишалось.

Ввечері в лазареті було тихо – чергова сутичка ледь-ледь закінчилась, і медики були за брамою, шукаючи вцілілих і підраховуючи втрати. Фен Сінь не виступив у той день зі своїм флангом як зазвичай, Се Лян забрав його на військову нараду. Зате пішов Му Цін.

Після наради лучник навідав своїх поранених капітанів. І вже було вставав іти, але двері розчинилися, і на ношах внесли непритомне тіло.

Воно лежало на животі, обличчям вниз, але срібне волосся, навіть заплутане, у крові і багнюці, було неможливо не впізнати. З правої лопатки у нього стирчала стріла, ввігнута ледь не по саме оперення.

– Він…

– У важкому стані, генерале, – підтвердила цілителька, відсапуючись – бігла сюди з усіх сил.

Знадобилося троє, щоб перенести непритомного у важких обладунках на ліжко.

– Як же він…

– Це свої.

Від подиву у Фен Сіня впала щелепа.

– Га? – тупо перепитав він.

Му Ціна поцілили свої, коли він бився на чолі колони верхи на гнідому скакуні. Хто віддав наказ обстрілювати перший фронт? Чому Му Цін не прикрився? Чи ж насправді не очікував? Дурень, забув все чому їх вчили.

Щось голосно чвакнуло – витягли стрілу. Бряц! – і вона впала на підлогу. В повітрі запахло кров’ю. Над тілом чоловіка заметушилися, ніби комашня, всі медики до одного. Обступили його, хтось покликав по гарячу воду і рушники.

Фен Сінь розвернувся іти.

– Генерале, – звернулась до нього цілителька.

Він обернувся якраз в той момент, коли натовп лікарів трохи порідшав, і його погляду відкрилося дещо, чого він ніколи не забуде: скривавлена рука Му Ціна з його тонкими, витонченими пальцями, звисала над ліжком. З-під рукавів маленькими струмочками стікала і крапала на підлогу його кров. У вечірніх сутінках вона здалась Фен Сіню чорною і рідкою, напівпрозорою. Ніби плями туші. Під ним вже збиралася калюжа, темна, ніби провалля у потойбіччя. Велика, ніби здатна вмістити в себе цілий полк солдат. Дивитися на неї було навіть важче, ніж в його очі.

Фен Сінь тепер знає, якого кольору насправді його кров.

Він вийшов з заціпеніння і нарешті почав прислухатися до того, що йому говорила жінка.

— …… він може не вижити. Треба, щоб з палацової служби надіслали писаря, на випадок якщо він прокинеться.

– Прокинеться? – все таке нечітке. Як комаха в бурштині.

– Щоб записати його останні слова, генерале.

– Так… – кивнув Фен Сінь.

Так. Він мусить послати по писаря. Щоб він записав останні слова Му Ціна, якщо той взагалі прокинеться.

 

В ту ніч він не міг змусити себе заснути. Він також не міг сидіти під лазаретом. Не можна, щоб його бачили, такого розбитого і розгубленого.

Він закривав очі, і бачив чорні, тендітні цівочки. Скільки ж її було?

Му Цін, клятий дурень! Армія Сян Ле може втратити одного з найліпших генералів, бо йому знову захотілось пограти в бога.

Єдине божественне, що в ньому було – чорна туш його крові, що розбурхувала його жили, живила серце і наповнювала легені повітрям. Такої більше ні в кого немає, Фен Сінь впевнений.

Він слідкував за крилом лазарету всю ніч, сидячи на сходах у внутрішньому дворі палацу. До світанку писар не вийшов. 

Сурми просурмили черговий наступ, і Фен Сіню довелось бігти до брами, поки не розвернулось місиво. Писаря відкликали після обіду, коли дихання генерала стало впевненим і глибоким. Тож коли Му Цін прокинувся в гарячці в душному лазареті, поруч нікого не було. Кружляли мухи, а в повітрі пахло солоно і гидко. Був черговий день війни, звичайнісінький собі, і попереду на них чекало ще безліч таких. Якби хтось спитав Му Ціна, він би підтвердив, що бути п’ятнадцятирічним сином зрадника, розриватися від роботи, самовдосконалення і домашніх клопотів набагато простіше, ніж дивитися на свої бліді, задубілі пальці і залишки червоної калюжі на мармурових плитах. Помирати дуже непросто, а поєднувати цей процес з бажанням жити – майже неможливо. Однак Му Ціна ніхто не питав. Йому замінили пов’язку, дали напитися курячого бульйону і відправили відпочивати.

Ну що ж, в лазареті ти сам собі не хазяїн, врешті решт.

Двоє його товаришів з’явилися проти ночі. Поцікавилися щодо його самопочуття, переказали останні події з фронту.

– Одужуй і повертайся на поле бою, – звернувся до нього Фен Сінь.

– Так буде, найшвидше як тільки можливо, – запевнив поранений.

Його очі були чорні, ніби дві плямки туші у світлі смолоскипів.

 

Що вартує одному богу вбити іншого? Що ж, на Небесах траплялися прецеденти. Про них прийнято було не говорити.

“Скільки летіти до землі? Я боляче падати? Але ми вже падали колись, правда, Сюан Чжене?”

Замість вдарити знову, Фен Сінь прожогом кинувся в протилежну сторону. На хвості чудовиська він завис на мить, ніби от-от мав злетіти – нічна темрява трохи відступила (чи то може Місяць сяйнув так яскраво?), і Божество враз стало в сіро-молочних хмарах, ніби закутане в парадні шати. А тоді ступило на меч і полетіло геть, униз.

Му Цін відновив рівновагу і зупинився на мить. Його внутрішня енергія бурлила, а кількість темної чі довкола майже пригнічувала. І все ж, всередині він зміг відшукати тільки пустку. Вчора він засинав, точно знаючи, хто він такий і кого поклав із собою поряд. Він знав, чого вони обоє прагнули і над чим старалися. Він звик говорити “ми”, думаючи про “я”, адже і в очах вірян, і в очах небесного корту, і у своїх власних – вони були чимось спільним. Принаймні частина їх.

Му Цін дослухався до духовної енергії, спільної для двох божеств. Він відчував збурення, збудження, ніби на морі у вітряний день. Це руйнувало його канали, але не більше, ніж їхні звичайні дебати щодо тактики під час бою. 

Спокійним їхнє подружнє життя ніколи не було. В той час як інші Боги ставилися одне до одного щонайліпше з байдужістю, Південні Боги Війни не могли навіть дихати рівно, коли дивилися одне на одного. Му Цін знав, що спільне самовдосконалення має відчуватися інакше – безмежний спокій і теплота сімейного затишку, власне віддзеркалення в спокійних, непорушних водах, – він не був проти моря у вітряний день. Він це любив.

Нань Ґун Цзє одного разу сказала, що шкода, що її ми завдаємо самі собі, завжди перевищуватиме шкоду, яку ми здатні завдати іншим.

“Демонів створюють обставини, і тільки обставини здатні їх знищити. Ми, Боги, гартуємо себе самі. І губимо, відповідно, теж.”

От воно що: самознищення і самовдосконалення відчувалися однаково, коли Фен Сінь був поруч.

Ті речі, які ця… істота сказала тільки-но, вони не могли бути правдою. А все ж, вони відчувалися так реально!

Великий Нань зайшов у стрімке піке, тож Му Ціну довелось хапатися за виступи на його хребті. Від вітру сльозилися очі, попереду тьмяно миготіли вогні міста. Він нічого не бачив, а все ж – на світі було одне єдине місце, до якого повертаються всі монстри, яким вдалось втекти від суворої руки бога.

Південно-Західний Бог Війни і собі стрибнув мечем. Його прибуття не може бути пов’язане з Нанем. Він має надійно замаскуватися, а тоді знайти цього чоловіка – єдину зачіпку, яка вела до його коханого, углиб Примарного міста.

“Не картай себе, Му Ціне, – розважливо сказав внутрішній голос. Він був молодий, як в той день коли Сюан Чжень бачив його власника востаннє. – Побережи енергію на битву зі злом, що вже обмануло тебе раз.”

– І не обманить знову, – поклявся собі Му Цін.

 

Замаскувати свою божественну енергію було неважко. Важко було витримати сморід.

Фен Сінь, загорнутий в плащ, крокував жвавими вулицями. За вуличними прилавками демони-напівлюди торгували крамом, заклади обабіч дороги аж ломилися від відвідувачів, а з переходів на нього без кінця дивилися яскраві котячі очі. Величезна льоха з відполірованими ратицями варила щось в казанку – воно кричало.

Його оточували породження зла: безголові привиди воїнів крокували марш, напівзогнилі трупи танцювали на площі, а грав для них оркестр жирних ропух. І все це просто жахливо смерділо.

Фен Сінь на мить замислився, чи до тої пори жоден Бог не відвідав Примарне місто тому, що не міг, читому, що не хотів? Врешті решт, ідея знайти нечисть, що покаже їм дорогу, була блискавичною і не могла спасти на думку йому одному, чи не так?

Він знав, кого шукає: демона, що заплутує долі. Він пам’ятав його вигляд: кручені баранячі роги, стрибучі ноги, темна шкіра. Він не мав жодного поняття де його знайти. Якщо напружитися, він відчував свого переслідувача: Му Цін в цей самий момент щось зробив зі своєю аурою і ввійшов у головні ворота міста, влившись в натовп чудернацьких істот. Перший день його нового життя добігав кінця. Калейдоскоп жирної їжі невідомого походження, щербатої бруківки й облізлих стін завертів Фен Сіня. До сходу сонця залишилась година.

 

Демон що заплутує долі врешті був ситий.

Одна маленька річ, що він її змінив у минулому своєї останньої жертви, як то кажуть, перевернула світ. Одна маленька річ розпочала зсув реальності, поглинула сотні й сотні життів і назавжди змінила курс історії. Демон не зізнався б у цьому, але, що ж, він собою пишався.

Рідко коли випадає шанс змінити божественний корт і загнати свою жертву в найгірший її кошмар одночасно. Одним ударом, так би мовити.

З коханням йому подобалося грати найбільше. Заплутувати, розплутувати, відрізати й пришивати знову маленькі червоні нитки. Можливо, глибоко в душі він був кравцем, га?

В будь-якому разі енергія, звільнена під час цього зсуву, зараз мирно спочивала на дні його шлунку, набитого по самі вінця. Демон що заплутує долі, ліниво перевернувся на своєму диванчику. Він відпочивав у резиденції свого брата, що розкинулась на бескиді прямо над Примарним містом. Чарівні демониці танцювали для нього всю ніч, а зараз в його покоях залишилась одна. Вона грала на лірі, доки решта готувала дім до денної тиші – за годину зійде сонце.

– Заграй мені щось сумне, мій кажанчику, – попросив демон. – Я хочу подумати. Під сумну музику ліпше думається, чи не так?

Думати він збирався, звісно, про свій величезний успіх. Знову.

Повітря в кімнаті зависло на мить – а тоді вибухнуло, розсипаючи тисячі іскор! Блискавка сяйнула в покоях, швидко і гучно, осліплюючи присутніх – на мить стало біло-біло, як на небесах. Там, де вона вдарила, дорогий килим задимів, а з диму встала постать – низенька і жвава.

Демон що заплутує долі миттю підскочив зі своїх м’яких подушок. Якби у нього було серце, воно б загупало.

Постать була одягнена по-дитячому. Мабуть, то і була дитина, тільки очі її були витріскоокі, цілісінькі чорні. Великі, як у ягняти.

– Демоне! – проголосила постать, голос високий і писклявий. – Тебе викликає до себе владика!

–  Багряний Дощ? – розгублено перепитав демон. 

Шановного володаря Примарного міста слід було боятися завжди, понадто коли він викликав вас на приватну авдієнцію.

– У цього міста один владика! – продекламувала дитина. – Вирушаємо зараз!

Вона підбігла до демона і схопила його за руку.

Не встиг він і писнути, як вони обидва розчинилися в блискавці, залишаючи на дивані чорний слід, рівненько в місці де секунду тому м’явся кістлявий демонічний зад.

 

Як тільки Демон що заплутує долі постав перед Багряним Дощем У Пошуках Квітки, то одразу ж впав навколішки. Він не галасував і не плакав, хоч плакати і галасувати йому хотілось. Подорож блискавкою не загартовує людину, а понадто демона.

Замість цього він проголосив:

– Ваша Величносте, цей старий ниций демон до ваших послуг.

Було тепло, в жаровні тліли вуглинки. Хоча він не наважився підняти голову, все одно відчував: вони у великій відкритій залі, колони підпирають високе золотаве склепіння, округлі арки вінчають червоні сатинові заслони, а на постаменті в одному з кутів зали стоїть трон.

На ньому хтось сидів.

Ну, вірніше, відомо хто сидів. Він закинув ногу на ногу, і дзвіночки на його вбранні заграли мелодію смерті.

– Встань, Демоне. І підійди ближче.

Він підкорився. Його володар був жахливим і прекрасним, як завжди (вчора, сьогодні, завтра і всі прийдешні дні до кінця всесвіту, як проголошували старі відьми-віщунки). Його вбрання не мало жодної складочки, прикраси на руках бряжчали чистотою, а довге чорне волосся сяяло здоров’ям, якщо так взагалі можна сказати про волосся давно померлої людини.

– Владико, ви жахливі і прекрасні як завжди, – демон ніколи не приховував що думав. Адже думав він тільки хороше про людину з чиєї руки їв він і вся його родина.

– Залякав чергове село, бісе? – в тоні Багряного Дощу не було натяку на гнів, тільки лукавість.

– Залякав, володарю, змусив їх всіх втратити розум.

– Кого обманював, мерзотнику?

Демон що заплутує долі щиро не здогадувався, до чого веде ця розмова. Тому відповідав правдиво і швидко, з тінню страху в голосі. Він вірив, що кожен правитель хотів би отримувати відповіді в такому тоні.

– Фермера з трьома рисовими полями, – почав перераховувати він, – овдовілу міщанку… Торговця заморським крамом, трьох шинкарів… Одну блудницю.

Багряний дощ слухав це все з цікавістю, підперши рукою щоку. Він не відривав темний погляд від демона, а коли той закінчив, спокійно спитав:

– А як щодо бога?

Демон що заплутує долі, не вагався ні секунди: він виконував свою роботу сумлінно і нічого не шкодував.

– Так, володарю, Південно-Східний Бог Війни Нан Ян схопив мене вчора вночі. Я заглянув йому в очі і відшукав в його спогадах дещо, що легко було змінити.

Поки він говорив, обличчя чоловіка не змінилося: надалі було розслаблене і спокійне. Тож демон продовжував:

– Я перенісся на вісімсот років назад і змінив дещо в його минулому.

– І що з цього вийшло?

Вуглинки запалилися новим демонічним жаром, а чорні очі Володаря – новою цікавістю.

– Сьогодні він прокинувся в обіймах того, кого ненавидить найбільше у світі.

Багряний Дощ вибухнув сміхом, і демон не відмовив собі пихатого смішка.

– І з ким же це?

– З Сюан Чженем, Володарю, Південно-Західним Богом Війни.

Жаринки стухли, і Багряний Дощ повернув собі спокійний вираз обличчя. Щоправда, цього разу він чомусь здавався більш загрозливим.

Демон міг поклястися, що його очі стали, мовби у змії.

– Кожна собака знає, що вони одружені і ділять шлях самовдосконалення на двох. Що ти кажеш, бісе?

– Я знаю, що так здається, Володарю, але це тільки мої чари, – поспішив запевнити його демон.

Щось підказувало йому, що сьогодні його шанси бути з’їденим гігантською змією вищі середнього.

– Ще вчора ці двоє були найбільшими ворогами на Небі і на землі.

Зал полинув у тишу. Забряжчали браслети на руках Багряного дощу, коли він підводився з трону. Рухався він плавно, як хтось, хто точно знає – всі чекають лише на нього.

Він підійшов і нахилився, блукаючи поглядом по завитках бісових рогів:

– Тобто це вчора Тандему Небес не існувало? Каральний меч і Виснажливий щит, Підкорювачі Долини Привидів, Святі Сян Лє – це все тільки сон, що навіяла вчорашня ніч?

Демон затрясся від масивних рогів до кінчика хвоста. Можливо, щось він зробив неправильно.

– Вибач мені, Владико, бо не відав я що робив. Я хотів перетворити їхнє життя на пекло, змусити пожаліти, що вони взагалі потрапили на небеса і що замкнені там, удвох. Я не думав, що…

– Що вони стануть найпотужнішою парою небес? – уточнив Володар. – Що їхні діяння змінять біг річок і вигини гір? Що їхні віряни домінуватимуть в усіх південних провінціях?

Повисла тиша.

– Так, Владико. Я не мав грати з Богами і їхніми долями.

– Не мав, нечисте, – підтвердив Багряний дощ, а в залі тим часом піднявся вітер.

Демон що заплутує долі вже чув як крокує його поховальний марш. Вдруге. Най би шляк трафив того божка і його найзапеклішого ворога, і всі їхні спільні спогади, які він змінив.

Однак, над вухом не почулося зміїне сичання, ані на голову не впало кам’яне склепіння зали. Натомість владний голос наказав:

– Знищ цього бога, демоне, забери у нього те, що так легковажно подарував.

Від радості демон впав навколішки знову, не піднімаючи голови. Вітер ревів у вухах, Багряний дощ говорив тихо, але демон не дозволяв собі прослухати ані слова:

– Він тут. Нан Ян зараз крокує моїм містом, і я знаю, що він шукає тебе. Глянь йому в очі ще раз, дрібний бісе, і цього разу гарненько подумай, що саме ти зміниш.

– Дякую, – промимрив демон, а тоді повторив: – Дякую, дякую, дякую…

Вітер перекинув жаровні, вуглики у вигляді черепів покотилися підлогою. Сатинові навіси важко впали, закриваючи і трон, і господаря Примарного міста.

У вухах гучно пролунало:

– Якщо Примарне місто чи його жителі постраждають через витівки цього божка, я зроблю з тобою те, чого не зробила смерть.

І з цим Демон що заплутує долі відчалив. А якщо вже бути зовсім щирим – розчинився в червоному тумані, ніби в кислоті, щоб за мить опинитися в міській канаві, всього кількома кварталами вище центрального ринку.