Зізнання
від vickatoriyaРіздво пройшло чудово. Наступного дня після Різдва мене попрохали попрати скатертину. Коли я прала, то почула :
— Ой, Джіні, люба, допоможи Вікулі зі скатертиною!
— Добре, мам.
Коли Джіні зайшла, то випадково штурхнула двері, а у ванній кімнаті вони зламані, тому ми опинилися у ” пастці “.
— Ой!
— Джін, що трапилося?
— Я випадково зачинила двері!
— Оу… — я підняла погляд і глянула на двері. — Нічого страшного!)
— Вибач! Я не хотіла тебе зачиняти!
— Джін) Нічого страшного не трапилося!)
— Ну добре…
— Чого нервуєш?)
— Ти про що?
— Джіні)… Ти думаєш, я не помітила, що ти стала неуважною, за все вибачаєшся, повільно дряпаєш свої руки?) Що сталося?) — я дивилася на неї і спостерігала.
— Не знаю) Чогось нервую…
— Ну, як знаєш) — я продовжила прати.
— Вік?
— Ммм?
— А ти ж бі?
— Ага.
— А тобі дівчата вже подобалися?
— Так.
— А в тебе колись були стосунки з дівчиною?
— Ні. А чого цікавить?) — я звела на неї погляд.
— Та просто є одна дівчина в яку я закохалася і… я не знаю, як їй про це сказати і… так.
— О… Скажи, як є. Але тільки їй. Щоб біля вас нікого не було. Бо чутки ширяться швидше, ніж нам би того хотілося. І не завжди з правильним контекстом. — я викрутила скатертину і повісила її висихати. — А вона давно тобі подобається?
— Давно…
— А сильно?
— Дуже!.. А чого ти питаєш?
— Ну… ти вирішила їй освідчитися у закоханості. Тому й питаю.
— Зрозуміло… А є хтось, хто заполонив твоє серце?
— Так, є одна дівчина…
— То це дівчина? Класно…
Я підійшла до рукомийника і помила руки.
— Вік, послухай.
— Слухаю. — я повернулася до неї обличчям і обперлася об раковину. Я дивилася на неї з очікуванням. Вона зробила глибокий вдох, видих і почала.
— Не перебивай. — я кивнула головою. — Я це відчуваю вже давно. Я не знаю, чи це взаємно, але хочу, щоб ти знала, що… ти мені подобаєшся! Я закохана в тебе! Якщо це не взаємно, і ти не захочеш більше бачитися – я розумію. Просто я вже рік це відчуваю і, я хотіла, аби ти знала…
Я повільно підійшла до неї і поглянула в її такі, до біса, блакитні очі.
— Джіні, люба, це взаємно! Я в тебе закохалася ще на твоєму сортуванні!) — я підійшла настільки близько, що вона відчувала моє дихання. Було настільки тихо, що я чула, як прискорюється її серцебиття. На її щоках з’явився дуже помітний рум’янець.
— Правда? — я приклала свою долоню до її рожевої і гарячої щоки.
— Правда. — я наблизилася до неї і ніжно впилася в її вологі та теплі вуста. Вона відповіла взаємністю. Її гарячий подих покривав мене усю мурашками, від чого я простогнала у поцілунок. Здається, Джіні це сподобалося, адже вона вхопила мене за светр і притиснула до себе міцніше, чим і поглибила поцілунок. Ми зупинилися, коли вже не вистачало повітря. Я помітила, що після поцілунку її дихання було голоснішим і гарячішим. — Хух… ти як?
— Хух… не очікувала…)
— Я теж)…
— То… ми тепер зустрічаємось?
— Ем… Так? Якщо ти, звичайно, цього хочеш!
— Я хочу!)
— Я теж!)
— Виходить, ти тепер… моя дівчина?
— Виходить, що так)
Ми розсміялися. Нас перервав стукіт у двері.
— Агов, дівчата! Ви чого зачинені?
— Мам, це випадково двері зачинилися!
— Добре, зараз відчиню. — вона відчинила двері. — Ви так більше не лякайте! Ми вас загубили! — ми розсміялися. Ввечері, коли ми збиралися спати, я лежачи у ліжку спостерігала за Джін.
— Ти чого?
— А Що?)
— Ти витріщаєшся!
— Ні!!
— Спи давай! — вона кинула в мене подушкою.
— Ах так!) — я встала і кинула подушку в неї. — Тоді нам доведеться битися!))
Ми почали бійку подушками. Ми билися чимало. Аж поки не зайшов Фред.
— Що у вас тут… Ай! — у нього полетіла подушка. — Самі почали!)) — ха хвилину він повернувся з подушкою і ми вже билися утрьох.
— Бійка, і без мене?! — у Джорджа вже була з собою подушка. — Ах ви ж малі засранці!!)
Наша бійка стала більшою і гучнішою. До нас ще доєднався Рон і ми казилися наповну. Аж тут…
— Візлі!!! — місіс Візлі так голосно крикнула, що я аж присіла. — А-ну марш до своїх кімнат! Швидко!
— Ну, ми з Форджем підемо… — з удаваною провиною мовив Фред.
— Я теж, мабуть, піду… — мовив Рон.
— Підеш! Побіжиш! — гримнула на нього місіс Візлі. —Де це таке бачено?! Зчинили бійку проти ночі! Жах!
— Мам, ми… — почала було Джіні.
— А ви! — місіс Візлі виставила вказівного пальця і обвела нас грізним поглядом. — Спати! Швидко!
— Ок, ма…
— Добре, місіс Візлі… — вона пішла, зачинивши двері у кімнату. Ми розсміялися.
— Що за сміх на 5 поверсі?? Дівчата!
— На добраніч, мам! — крикнула крізь сміх Джін.
— І тобі) — мовила я і вляглася спати.
— Дякую) — вона теж лягла у ліжко.
Десь о другій годині ночі я прокинулася від того, що хтось влігся біля мене на ліжко.
— … Джіні?.. — я намагалася в темряві роздивитися це руде чудо.
— Ммм? Нічого, якщо я тут посплю?) — Джіні мене обійняла. Я здивувалася.
— Так, звісно… Я не проти)…
— Просто я таак скучила!)
— Так ми ж цілий день разом були!
— І що? Я ж заснула без тебе. Ну все, спи)
— Добре…) — я заснула в обіймах Джіні.
Ми прокинулися від того, що зайшла місіс Візлі.
— Доброго ранку, дівча… — вона поглянула на Джіні, що обіймала мене. — І… як ви це поясните?..
— А, це… — я намагалася швидко зметикувати відповідь. — Просто… Джіні вночі наснився поганий сон, і вона пішла до мене… Якось так…
— О, Мерліне!.. Джіні, люба… В тебе знову кошмари? — місіс Візлі була стурбована.
— Та ні, мам… То вже в минулому!).. — вона сіла на ліжко.
— Добре, що ж… Ідіть снідати! — вона ще раз обвела нас своїм поглядом і пішла.
— Хух… Дякую) — Джіні з подякою глянула на мене.
— Завжди до ваших послуг!)) — вона мене поцілувала і ми пішли на кухню. За сніданком місіс Візлі скоса дивилася на нас.
Коли ми поснідали, я запропонувала Джіні піти на вулицю, адже там сніжило. Ми одяглися і вибігли з будинку. Ми зліпили сніговика, потім закидали одна одну сніговими кульками. Ще ми повалялися на снігу і зробили снігових янголів. Повернулися до будинку ми промокші до нитки.
— А це ще що таке?! — місіс Візлі оглядала нас, двох мокрих і змерзлих грифіндорок. — А-ну швидко відігріватися! — ну і влетіло ж нам тоді… Але я була, мабуть, найщасливішою людиною на світі.
Після Різдвяних канікул все ускладнилося, адже нам з Джіні стало важче проводити разом час, як парі. Одного суботнього ранку я вирішила познайомити свою дівчину з Геґрідом. Я постукала у двері його хатини. Нам відчинили :
— О, Віко!) Як ся маєш?) — ми обійнялися. — А хто це з тобою?)
— Це моя… подруга!) — я хвилювалася. — Джіні Візлі.
— Значить, ти Ронова сестра?)
— Так! Ви його знаєте?
— Аякже! Вони з Гаррі і Герміоною частенько до мене навідуються. Проходьте!) — ми зайшли і він заварив нам чаю. — То… де ви познайомилися?)
— Відразу після її сортування) Джіні на 2 курсі.
— Ага, зрозуміло) Ну, якщо ти вирішила її зі мною познайомити, то ви, мабуть, дуже близькі подруги! Чи не так?)
— Ем… Насправді… — я глянула на Джіні. Вона посміхнулася. — Ми типу як… зустрічаємось)…
Геґрід точно цього не очікував.
— О… ем… Справді?… Що ж… щасливий за вас!)
— Але це поки таємниця! — додала Джін.
— Ну, само собою, я нікому не скажу! — він посміхнувся. — Ви такі файні разом!)
Ми зашарілися. Допивши чай, ми пішли назад.
— Ти зробила камінг-аут!
— Так…
— Ти як?
— Приємно було розповісти.
— Мені теж) — ми взялися за руки і продовжили йти.
За тиждень до канікул у віталні на мене налетіла… Вгадайте хто? Звичайно, що Джіні.
— Джіні?
— Я)
— Ти чого?
— Ти з нами на ціле літо їдеш!!)
— Справді??
— Так!
— Я б тебе поцілувала, та тут НАДТО багато людей. — вона взяла мене за руку і повела до своєї кімнати.
— Тепер цілуй) — я приклала долоні до її щок і впилася в губи. Ми цілувалися, та вона враз зупинилася.
— Що трапилося?
— Так нас точно застукають!)
Я сіла на її ліжко і відповіла :
— Якщо і так, то що?) — вона сіла біля мене і чмокнула у носика. Тут відчинилися двері і зайшла Гермі.
— Ну НАРЕШТІ! — вона сіла на інше ліжко.
— Тобто?
— Було вже нестерпно дивитися на вашу закоханість!)
— А як ти..? — не розуміла я.
— Ти теж їй усе розповідала? — спантеличено мовила Джіні.
— Хотілося дати вам обом ляпаса і сказати : ” Ви серйозно не бачите, що закохані одна в одну?! “) — ми розсміялися. — То… коли ви зізналися?
— Після Різдва! — вигункули ми одночасно.
— А саме?)
— Наступного дня.
— Бачу, це був найкращий різдвяний подарунок для обох!))
Ми посміхнулися одна одній.
— Проведіть класно це літо!
— Я їй сказала) — Джіні завчасно дала відповідь на моє питання, яке я ще не озвучила.
— І… може… розповісте батькам цього літа?
— Може… — сказала я.
— Ну, підуя. Не заважатиму) — Гермі вийшла і зачинила двері.
— Можна мені ще один поцілунок?) — благально запитала Джіні.
— Ну не знаю)… — вона повалила мене на спину і сіла зверху.
— А тепер?) — між нами лишався 1 см.
— Можливо)… — вона ніжно поцілувала мої вуста і я відповіл взаємністю. Вона по черзі цілувала то верхню то нижню губи. Інколи вона приєино покусувала одну з них. Коли вона язиком пройшлася по моєму піднебінню, то я не змогла стримати свій стогін. Джіні зупинилася і спостерігала, паралельно перебираючи пальцями моє волосся.
— Бачу, тобі сподобалося) — вона і далі перебилала пальцями моє волосся.
— Це було неймовірно! — видихнула я.
— Знаю… знаю)
— Хм… Я оце подумала… Якщо в школі у нас такі неймовірні поцілунки, то… що ж буде влітку?)
— Побачимо влітку)— вона поцілувала мочку мого вуха.
— Ммм… — я заплющила очі від задоволення.
— Сподобалося) — вона була задоволена. — Ти мій боржник!)
— Ах так ми тепер заговорили! — вона швидко встала з мене і вибігла з кімнати. Я чимдуж побігла за нею. Я вибігла з вітальні і помітила, як зі сходів збігає руда чуприна. Я вирушила за нею. Ми довго бігали. Мені здається, що в цьому крилі замку я ще не була. Джіні нарешті(!) забігла в глухий кут. Вона не знала куди бігти і я притиснула її до стіни. Я посміхнулася лихою посмішкою і мовила :
— Куди тепер бігтимеш, красуню?) — я припала до її губ, повторюючи поцілунок у кімнаті. Боже! Як вона гарно стогнала!
— То ми тепер квити?
— Ага… У твоїх мріях!) — я побігла від неї бог зна куди. Вона була ошерешена, та все ж побігла за мною.
Коли я вже втретє забігла за ріг, то зупинилася, щоб перевести подих. Та я почула кроки Джіні і побігла далі. На сходах до вітальні я зупинилася, аби поглянути, чи вона мене вже наздогнала. Вона таки наздогнала і поплескала мене по плечу.
— Що, думала… хух… втечеш?) — мовила вона. Ми почули голос професорки Макгонеґел і швидко забігли до вітальні. Там ми не стрималися і розсміялися.
— Чого смієтеся? — запитав Невіл.
— Та то так… нічого!)
Ми попрямували до дівочих спалень. Я не могла дочекатися наступної суботи.
0 Коментарів