Емоції

Морена розплющує очі, коли чує чийсь голос. Перше, що спадає на думку, що от її нарешті врятує і вона безперешкодно добереться до дому діда Івана. Дівчина крутить головою, намагаючись розгледіти поміж високих силуетів когось іще.

А потім в голову приходить страшніша думка. Що як цей хтось прийшов допомогти цим хлопцям, а не їй.

Але вона одразу відпадає, коли Морена бачить рятівника. Денис. Білявий хлопець сміливо підходить до великої компанії. І чоловіки в цій компанії виглядають набагато мужніше і значніше, ніж сам Денис.

— Хлопче, йди куди йшов!

— Еге ж! Це відьма! Не треба її рятувати!

Коло розмикається і відьма відходить трохи далі. Весь чоловічий інтерес перейшов до Дениса. І можливо Морена може здатись егоїсткою, але Дениса просто побʼють в гіршому випадку. А з нею б зробили не зрозуміло що.

— Відпустіть дівчину, — занадто твердо каже Денис.

І Морена дивується. Він занадто худий, якби дівчину спитали вона б сміливо заявила, що той немає жодних навичок бою. І як на того, хто програє він поводитися занадто сміливо.

Один з хлопців підходить до Дениса. Стає напроти. Давить на нього своїм поглядом і відтісняє.

— Вали звідси, хлопче!

Події відбуваються занадто швидко. Денис замахується кулаком, а наступної митті зграя валить його на землю. Якоїсь секунди Морені здається, що очі Дениса стали якимись занадто неприродними. У Морени таке відчуття, наче, він просто терпить. Бо він і справді не прикриває тіла і голови руками, навіть не стогне. Відчуття, що він і зовсім нічого не відчуває. І здається він розуміє, щось по лицю відьми тому, що наступної митті починає кричати.

Морена отямлюється. Виходить із такого собі трансу. Вона розводить руки в сторони. Десь у неї за спиною блискає блискавка, але всі занадто зацікавлені бійкою, щоб це побачити. Та руки відьми повністю загоряються. Кожен палець, аж до плечей все горить. Рукави її блузки теж горять. В сонячний і зовсім невітряний день зʼявляється вітер, який навіть не дає встояти на ногах.

Хлопці розкривають рот від здивування. Інтерес до Дениса у них теж зникає. Вони кидаються навтьоки.

— Відьма!

Руде й кучеряве волосся відьми підіймається уверх. Живе своїм життям. А зелені очі здаються занадто яскравим, не такими, як зазвичай. Навіть веснянки по всьому лицю, немов палають, як і її руки.

В Дениса з губи йде кров. Він все ще лежить на землі. Дивиться на відьму, як зачарований, навіть не кліпає.

А на Морену знову йде хвиля паніки. Викликати вогонь для неї було просто, а згасити його не дуже. Її блузка майже згоріла і відкриває найвідвертіші ділянки тіла. Живіт, ключиці, спину. І все це теж покрите веснянками.

Денис повільно підіймається на ноги та хоче наблизитись до Морени. Дівчина виставляє палаючі руки вперед.

— Стій! Не підходь!

І це було основною причиною, чому вона не використала вогню раніше. Знала, що не згасить його. Але Денису вона теж не змогла не допомогти. Прийшлось йти на вимушені міри.

Але Денису байдуже. Він робить повільні кроки в бік відьми. Примирено підіймає руки, показуючи «ось, я тут, нічого тобі не зроблю». Та Морена це і так знає.

— Спокійно, красуне, вдихни та видихни.

Кров стікає по підборіддю хлопця. Капає на його білу футболку і на землю теж. Він робить крок до Морени. А вона робить крок назад і намагається сховати руки назад. В очах паніка, а вона робить рвані вдихи.

— Прошу! Не підходь до мене!

— Я з тобою. Зосередься на диханні. На вогні. Вгамуй його.

Його тон на диво спокійний. І Морена дивиться на нього якось по іншому. Не так, як на дурненького хлопчика з міста. Бачить в його погляді серйозність, і навіть жорстокість, мужність.

Прислухається до його слів. Вітер майже вгамувався. Робить вдих, прикриває очі. Денис робить крок до неї. Морена видихає, відкриває очі та майже не помічає зменшення дистанції. Повторює. Вогонь помаленьку зменшується. Від плеча до ліктя згас, залишки одягу теж не горять. Подумки дякує Богу, що спідниця не згоріла. Коли останній раз робить вдих і видих вогонь повністю згасає, а Денис стоїть майже впритул до неї.

Знімає свою білу у чорні смужки сорочку, залишаючись у свої брудній футболці, протягує її Морені, навіть не торкаючись. Боїться обсмажити руку, чи боїться налякати дівчину.

— Дякую, — тихо каже відьма і приймає сорочку, трохи ніяково прикривається руками, накидає її наверх і повністю застібає.

Сорочка занадто велика, виглядає вона не дуже, ще й з її довгою спідницею.

— Тобі дякую, — каже він, заглядаючи у дівочі очі, намагаючись прочитати там якісь емоції.

Відьма навіть дивується, не може розпізнати чи справді він їй дякує, чи це насмішка.

— Куди йдеш? Проведу тебе, щоб знову проблем по дорозі не було.

І він справді проводить її до діда Івана. Не ставить жодного запитання до цієї ситуації, крім «Ти в нормі?». Морена збреше, якщо скаже, що їй не подобалось говорити з ним. Він багато розказував, настільки багато, що дівчина всього навіть не запамʼятала. Але щось все ж таки її збентежило. З його губи щойно стікала кров, а тепер вона ціла і неушкоджена. І він виглядає абсолютно здоровим. Зовсім не так, як мала б виглядати людина, коли пʼятеро хлопців обкопали її на землі. А своєю дурною балаканиною він немов намагається відвадити увагу. Морена залишається на сторожі. Багато про себе і дівчат не розказує. Не каже за вогонь і за відьомство.

Під двором діда Івана стоїть знайома автівка. До нього у гості приїхала донька з внуком. Морена одразу впізнає Максима і Марію.

Вони носять сумки до хати. Хлопець одразу помічає Морену і посміхається їй.

— Еге гей, тітко Морено!

Йому років сімнадцять, інколи приїжджає сюди на літо до дідуся. І з ним у дівчат хороші відносини, та й з матірʼю його, Марією теж. Вона приємна жінка, привозить іноді гостинці з міста для дівчат і дякує Морені, що вона сидить з Іваном.

Морена не стримується й закочує очі на репліку Максима. Він якось почав називати її тіткою, спочатку це було в жарт, а зараз це трішки злило. Звісно, вона прожила багато років, але вона все ще вважала себе молодою й красивою, та й не тільки вважала, а й виглядала відповідно.

— Привіт!

Морена обіймає хлопця, а потім і Марію.

— Вітаю, Морено! Так добре, що ти прийшла. Тато щось занедужав. Макс тільки склав екзамени, вирішила привести його сюди, щоб побув із ним.

— Ох! Я й не знала. Потрібно було трав взяти.

Денис ніяково мнеться за спиною Морени, а потім прокашлюється.

— Здрастуйте, я Денис.

— Максим, — каже хлопець і протягує йому руку.

Вони виглядають майже, як ровесники. Але Морена відкидає цю думку тому, що ну не могло бути Денису 17 років.

— Привіт, я Марія.

Жінка ввічливо киває і кидає на відьму запитальний погляд.

— Це мій товариш.

Сам Денис трохи здивовано дивиться на Морену. Ще не так давно вона проганяла його геть, а тепер вони уже товариші. Морена схоже ловить цю його думку, бо дивиться на нього трохи вимогливо, немов чекає, що він щось додасть. Та хлопець мовчить.

Меланія і Владислав одразу знаходять потрібний двір. Там відкриті ворота і лише самотній підліток, що рве черешні.

— Вони ж ще зелені, Максику! — голосно говорить Меланія, замість привітання.

Вона сама собі дивується, такі фрази більше в стилі Агнеси, а не демониці. Владислав мовчки заходить за нею.

У дворі стоїть невеличка лавка, прямо напроти великого дерева з черешнями. Меланія одразу сідає на неї.

— Привіт! Ти я бачу теж з товаришем? — запитує Максим і злазить з табуретки, на якій до цього стояв.

В руках у хлопця відро червоних черешень.

— Чому «теж»?

— Морена привела якогось Дениса. Черешні до речі ранні, — промовляє хлопець і протягує дівчині відро, — Сподіваюсь, Агнеса досі самотня. Без товариша.

Владислав не сідає на лавку, хоч на ній і є трохи місця. Він склав руки на грудях і трохи хмуро оглядає хлопця. А Меланія протягує руку і бере жменю черешень.

— Це не той Денис, що з хранителями треться? Він ще в церкві був? — запитує Владислав.

А Меланія шумно зітхає. Не потрібно було перед хлопцем про хранителів говорити. Він зовсім нічого не знає. Звісно, що Максим бачив дівчат ще в дитинстві, і був з ними знайомий, але це закляття працює так, що люди забувають багато моментів з дівчатами. Або памʼятають розмито.

— Білявий такий, — каже Максим і запитально дивиться на Меланію, немов каже: «Я буду мовчати, але ти маєш мені все розказати».

А Меланія йому у відповідь киває. Хоча десь в душі прекрасно знає, що нічого розповідати вона йому не збирається.

— Маєш покурити? — запитує дівчина, дивлячись на підлітка.

Той киває і протягує майже повну пачку цигарок. Меланія всю й забирає з його рук, кладе біля себе на лавці.

— Гей! Це мої!

— Тобі 18 ще нема, — хмикає дівчина і пробує черешню.

Хоч виглядає вона доспілою, на смак кислувата, та це для неї зовсім не погано. Навпаки добре. Меланія любила їжу з виразним смаком. Занадто кисле, занадто солодке, занадто гостре. Будь-що, аби тільки «занадто». Плює кісточку десь за паркан, що стоїть позаду, на який вона й спирається спиною.

— Ну віддай! Будь ласка!

— Черешні смачні, назбирай нам відерко, якщо не хочеш, щоб я матері твоїй сказала, що ти куриш.

Максим закочує очі і йде знову до дерева. Меланія дістає запальничку. Вона натискає кнопку, щоб зʼявився вогонь. Проводить рукою над ним, занадто низько, майже доторкаючись. Потім дивиться на свою бліду руку. Вона все ще така ж сама. Ціла і неушкоджена. Бере сигарету з пачки та затискає між зубами. Протягує пачку Владові запитально дивлячись на нього, але він заперечно хитає головою. Він спостерігає за нею потайки. За кожним її рухом. Скануючи, вивчаючи демоницю.

Меланія знизує плечима і затягується. Кладе запальничку біля себе та одною рукою виймає цигарку з рота.

— Йди допоможи йому.

Владислав трохи роздратовано дивиться на дівчину.

— Ти знущаєшся?

— Йди, кажу.

— Мені потрібно буде зʼїздити додому, забрати речі й по роботі щось вирішити, — неочікувано говорить Владислав.

Меланія на секунду задумується. Розглядає в руці черешню, немов, та може розв’язати її проблеми та дати відповідь на таку несподівану заяву від Владислава.

— Добре. Щось придумаємо із цим. Йди.

Він і сам не розуміє чому, але слухається її. Удає, що дуже проти цього і що не хоче нікуди йти. Поки він туди йде в середині бажання оглянутися, подивитись на дівчину, але він стримує це бажання.

А Меланія бачить Агнесу з Аресом. Агнеса, на перший погляд, з хорошим настроєм, але трохи насуплені брови видають її. А Арес, як завжди. На його лиці неможливо прочитати жодної емоції.

— Привітульки! — радісно каже Агнес і сідає біля Меланії, штовхаючи демоницю стегном.

— Будеш? — пропонує і їй сигарету Меланія.

— Нє, не в настрої.

Агнеса витягує ноги перед собою і потилицею впирається у паркан позаду.

— Знайшли щось? — питає Меланія, роблячи ще одну затяжку й видихаючи носом.

Агнеса трохи прикриває очі та зовсім не бачить Меланії, яка нагадує дракона, що видихає дим. І зовсім не бачить Ареса, чиї очі безсоромно розглядають її довгі ноги.

— Якийсь листок. Схоже на латині потрібно, щоб Морена його переклала, — каже Арес.

Демониця трохи дивиться на нього, а потім за його спину. Там Владислав і Максим. Вони неголосно про щось розмовляють, почути їх майже неможливо. І вони зовсім не помітили, як прийшли Арес з Агнесою.

— О! Черешні вже є! — вигукує Агнеса і бере одну з рук Мелані.

Потім випльовує її під ноги Аресу. Меланія з усмішкою спостерігає за нею.

— Фу! Кисляк страшний, не могла сказати?

— Ти їх так схопила, що я навіть не встигла.

— Арес, сходи нарви мені полуниці, — змінює тему Агнес.

Арес дивиться на неї трохи здивовано. Здається за всю тисячу років, що вони тут перебували, Агнеса з ним так не спілкувалась, і тим більше нічого не просила.

— Не роби такі очі. Тобі важко чи що?

— Я просто здивований.

— Ну сходи, будь ласка!

— Добре.

Меланія підіймає брови верх. Вона теж здивована.

— Нічого собі, ти його так вишикувала.

— Та шо там, — махає рукою вампірка, — Треба йому сказати за Владислава. Він і так здогадується.

— Хай собі здогадується.

— Ми не будем це вічно приховувати.

— Агнес, я розберусь без твоєї допомоги. Це моє діло, — грубо перерериває Агнесу Меланія, — І ти не смій йому нічого говорити. Хочеш, щоб Арес побив його?

— Ой, я тебе прошу, Мелані. Тут ще хто кого побʼє, — усміхається вампірка, а потім трохи різко додає, — Ти таким тоном зі мною не розмовляй. Хранителі вже щось рознюхують. Кажуть, щоб обережні були.

Меланія гасить цигарку об край лавки та викидає її за паркан, а потім повертає голову вбік і дивиться на Агнесу. Темні кучері вампірки спадають їй на лице і заважають Меланії подивитись їй в очі. Це будо для неї важливо. Меланія любила дивитись в очі людям. У неї вони чорні, навіть без зіниць і це відштовхувало, лякало, змушувало боятись. І зараз вона хотіла змусити вампірку боятись, замовкнути й не пхати носа у чуже діло.

— Можеш не переживати, хранителі тебе точно не підозрюють, — каже Меланія.

І Агнеса різко підіймає голову. Вона прекрасно розуміє, що білява натякає на стосунки з Олександром.

— Я й не переживаю, — зустрічається з поглядом Меланії Агнеса, — Я вважаю, що Арес має знати правду.

Меланія трохи прищурюється. Її дратує, що Агнеса продовжує дивитись прямо на неї та не відводить погляд.

— Або ти йому скажеш, що твій Владик хранитель, або я.

Меланія відводить погляд перша. Дивиться знову на черешневе дерево. До Влада з Максимом підійшов Арес. Максим йому щось активно розповідає, а Владислав неприязно дивиться на Ареса, Арес йому відповідає тим самим. А на репліки Максима сухо киває. В руках у демона декілька полуниць.

Агнеса слідкує за поглядом Меланії. Теж спостерігає за хлопцями.

— Я й не знала, що Макс теж тут, — каже Агнеса і всім своїм видом показує, що їх розмову завершено.

Меланія хмикає.

— Прийде час і розповім йому.

Меланія й сама не розуміє чому виправдовується перед вампіркою. Десь в душі вона знає, що Аресу потрібно сказати, що Влад хранитель. Підтвердити його здогадки. Але Меланії не хочеться вислуховувати нотації від нього. Він зараз почне — «потрібно було бути обережною», «потрібно було не укладати угоди», «потрібно було те», «потрібно було се». І це відштовхувало.

— Владиславові треба в місто. Забрати щось там. Зʼїздиш з ним? — питає Меланія.

— Як треба, то поїду. Сама чого не хочеш?

Меланія знизує плечима. Багато причин чому вона хоче. Як мінімум тому, що не любить людей і як максимум тому, що Владислав їй набрид, і цей контракт їх теж набрид. Всі думки про нього і цей знак на грудях.

— Ти краще знаєш місто.

Морена сидить на невеличкій табуретці біля ліжка з дідом Іваном. Він зовсім слабкий. Марія метушиться на кухні, Денис вирішив допомогти їй. Чути тільки брязкання тарілок. Відьма міцно стискає руку старого.

— Як ти?

— Не переймайся, моя люба. Час мій вже прийшов.

Морена махає головою, заперечуючи це. Він був занадто хорошим, щоб вмирати.

— Не кажи так.

— Це правда, дівчинко. Лічені дні залишились.

Морена низько нахиляється, щоб приластитись щокою до руки Івана. Він був аж занадто схожий на нього.

— Я хотіла запитати чи є в тебе якась інформація про звʼязок, — тихо каже руда.

Іван знав про звʼязок одразу. З самого дитинства. З тих часів, коли в них з Мореною були аж дуже тісні стосунки та вона йому розказувала абсолютно все.

— Де ж вона в мене візьметься? Я й так розповів тобі все, що знав.

Морена навіть трохи дратується тому, що в середині відчуття, що він зробив недостатньо, не все що міг. Підіймається і пристально дивиться на старого. На секунду перед нею не присмертний дід Іван, а її Іван. Молодий, повний сил, усміхається. Морена декілька разів кліпає очима, хоче скинути це видіння, але не вдається.

І відьмі хоче, щоб її рука спалахнула чи хочеться взяти, щось важке і добити Івана. У її погляді жорстокість і ще щось дивне.

Старий Іван стискає її руку, помічає дивний стан дівчини. І це видіння її зникає. А до діда Івана ще більша огида. Тому, що він так схожий на нього. Не витримує, це видіння добило її. Ніжно відпускає його руку.

— Я піду.

А в думках — щобтиздохщобтиздохщоьтиздох.

Немов голос якийсь у її голові це кричить. Морені здається, що вона сходить з розуму. Вона йде на кухню. Денис щось активно розказує Марії та вона підтримує бесіду.

— Ми вже йдемо.

— Ой, що ж це ви так швидко? Там он всі твої друзі прийшли, — киває на вікно жінка.

Морена підходить ближче до вікна, бачить Меланію, Агнесу та Ареса.

— Може залишитесь на вечерю?

Денис запитально дивиться на неї. Від відповіді дівчини буде залежати і його відповідь теж. Бо він її «товариш».

— Ні, в нас багато справ. Бувай.

Морена виходить з хатини занадто швидко, Денис ледь встигає за нею. Агнеса і Меланія здивовано дивляться на неї. На лиці рудої забагато емоцій. Відчуття, що вона от-от зомліє. Страх, паніка, відчай.

Меланія підіймається з лавки, окликає Владислава і бере Морену під руку. Вона відчуває її. Підтримує без слів. Агнеса теж занепокоєна її станом, але теж нічого не запитує.