7

*Billie Eilish — When the party’s over

 

Влад обожнював “Гаррі Поттера”. Він прочитав книги кілька разів, а кожну зиму вони переглядали всю серію разом із Санею та Максимом, вигадуючи на ходу гри з принципом дії “пити на будь-яке слово, яке повторюється найчастіше” — найвдаліший варіант у випадку, якщо ти не просто пам’ятаєш фільм, але і можеш без проблем переказати його за ролями. Владу подобалися всі частини, крім, мабуть, другої (просто не питайте), він обожнював третю та четверту, готовий був ридати від ностальгії під час перегляду першої. Йому подобалася шоста, тому що подобалося плавне дорослішання персонажів та смішні підліткові проблеми. У цьому було щось таке, що дозволяло відчути себе набагато ближче до особливого світу, доступного лише на списаних сторінках та екрані телевізора.

 

— All I ne-e-ed is your lo-o-o-ove tonight!* — баси розривали барабанні перетинки, спів Микити — почуття прекрасного, але Влад все одно дозволяв йому притиснутися впритул, щоб кричати рядки в саме вухо. Це навіть важко назвати обіймами, Микита просто вис у нього на шиї, залишивши спроби танцювати чи стрибати в такт музиці, а Влад притримував його за пояс, щоб хлопець не переламав свої худі ноги при зіткненні з підлогою. — All I ne-e-ed is… Гей, ти зовсім не танцюєш!

 

— Тому що я тримаю тебе, — слова, можливо, звучали резонно, але тільки не в неоновому пульсуючому світі, де оселився Микита.

 

— Тобі не весело.

 

— Я недостатньо обйобаний.

 

“Адже саме ти в’їбал мою другу доріжку, а потім ще й кілька шотів. У твоєї крові від крові вже ніхуя не залишилося”, — Влад прибрав руку з талії хлопця, варто було тому рушити вбік. Микита був спекотним і спітнілим, крізь тонку сітку лонгсліва долоня липла до спини, але це не здавалося огидним, коли він згадував, що сам зараз був нітрохи не кращий.

 

— Тобі не весело, — уперто повторив Микита.

 

— Мені весело, але я, типу, трохи пасивніший зараз. Скільки ми танцюємо? Мені здається, що близько двох годин, але точно більше, так? Я зовсім гублюся в часі, — Влад покрутив головою, сподіваючись побачити десь на стіні годинник. Звичайно, його не знайшлося. — У будь-якому випадку, я прийняв менше за тебе, і зараз мені трохи…

 

— Ти завжди такий балакучий був?

 

— Я не знаю. Напевно, — Влад кивнув, борючись із збудженням. Не тим, що переслідувало його в поодиноких нападах бажання сексу. Він ніби збирався злетіти, принаймні його порожній шлунок опускався вниз так, ніби політ уже відбувався, і інерція працювала на всю.

 

 

Було в “Напівкровному Принці” дещо ще — “Фелікс Феліціс”. Влада притягувала думка про диво-зілля, тому що в житті його рішучість обмежувалася здоровим глуздом: незграбним і більше схожим на карикатуру. Варто було чомусь або комусь забратися під шкіру досить глибоко, його сковував неконтрольований страх, тому він тримався на відстані від усього, що могло по-справжньому торкнутися. Він не знав, як з цим боротися чи вжитися, поки одного разу не зрозумів: якщо випустити віжки та відключити мозок, все запрацює. І як би сумно це не звучало, але в житті Влада чаклунства не існувало, “Фелікс Феліціс” — теж. Він не міг вичитати в хитромудрому підручнику рецепт, не міг махнути гілкою бузини і брязнути щось на латиниці. У його позбавленому магії світі вся погань: алколь, трава, криво накреслені доріжки — те зілля, від якого всередині вирувала сміливість. Це все, на що він міг розраховувати.

 

 

— Тобі не весело, — навіщось знову повторив Микита і раптом зірвався з місця, ніби й не сумніваючись, що Влад піде за ним. Дивовижна самовпевненість. Виявилася небезпідставною, тому що Жуков ні секунди не думав, перш ніж вклинитися в натовп, намагаючись не випустити хлопця з поля зору.

Була б ще різниця, весело Владу чи ні. Не тягне блювати, не відвідують думки про суїцид, не зловив панічку — і на тому спасибі, він не з вибагливих. У голові царював сумбур, думки хаотично заповнювали голову, змушуючи хотіти говорити про все одразу. Ніщо так не прокачувало його розмовну чакру. Ніщо так не гартувало самовладання, щоб не ляпнути якусь дуже особисту хуйню.

 

— І куди ти? — запитання потонуло в шумі і залишилося без відповіді, Владу довелося прискоритися, пригальмувати Гріднєва, вчепившись у плече, і ще раз повторити.

 

— Тобі не весело, — знову те саме.

 

— І що далі?

 

— Ти знаєш, що в тебе дуже мученицьке обличчя? Не лише зараз, взагалі завжди.

 

“Ну, припустимо, мільйона приводів для радості у мене немає”, — Влад мовчки вивчав краплю поту, що ковзнула по скроні Микити. Вона безперешкодно минула вилицю і запалу щоку, потім фотогенічно затрималася на чіткому кутку нижньої щелепи і пробігла по шиї.

 

— Я не жартував щодо “моя робота — робити клієнтів щасливими”. І мені подобається моя робота, Владе, я люблю робити її добре.

 

— Дай спокій моєму обличчу, будь ласка, — багато інших слів крутилося на язиці, але він з силою заштовхав їх назад собі в рот. Бачив, що Гріднєв не в тому стані, щоб слухати, а він сам — надто горда пизда, щоб говорити на не максимально зацікавлену аудиторію.

 

— Владе, любий, — Микита теж поклав руку на плече Жукову. — Хуй тобі. Там на барі Маргоша сидить, посиди з ним поки що. Повернуся хвилин за двадцять.

 

— І де ти зібрався? Слухай, давай ми просто… — Микита затулив його рота долонею. Не сильно, але Владу було ліньки чинити опір навіть цьому.

 

— Ти не виглядаєш як людина, яку треба вмовляти, я й не робитиму цього, я вже говорив, пам’ятаєш? — немиготливий погляд Гріднєва ніби мав властивість паралізувати. Або Влад просто задивився на своє відображення в зіницях, що лякалюче розширилися. — Якщо хочеш, почекай мене. Повір, тобі зараз з Маргошею буде набагато прикольніше, ніж зі мною.

 

І знову ці різкі зміни настрою. Хвилину тому Микита щасливий та п’яний горланив хіти минулого літа, надриваючи зв’язки дужче, ніж на найжорсткіших секс-марафонах. А тепер дивився так, ніби пізнав таємниці світобудови, вирішив поголитися налисо і вирушити до Тибету медитувати. Як скоро в нього настане вбивча апатія чи, там, формова істерика? Що взагалі із цим хлопцем? Влад достатньо знав про людей, яких прийнято називати дивними, довгий час він цілком серйозно думав, що у Мітяєва або розлад аутистичного спектру, або рептилоїдний хвіст у штанах причаївся. Влада складно було здивувати, але дивлячись на Микиту, такі емоції мимоволі накочували. Іноді він виглядав як людина, яка зрештою закінчить погано.

 

— Повертайся, — серйозно промовив Жуков, відібравши долоню від обличчя. Захотілося сказати вголос про своє занепокоєння, захотілося викликати Микиті таксі, відправити його додому і обов’язково простежити, що той напоєний, нагодований і засинає. Тут стихійно згадалося, до кого востаннє він ставився з такою турботою, і стало так ніяково, що скрутило живіт. — Якщо не прийдеш за двадцять хвилин, ми з твоїм цим точно подеремося.

 

“Що у Микити з Санею спільного взагалі?” — Влад скривився ще дужче, коли Гріднєв зник у невідомому напрямку, користуючись дивовижним для буднього дня стовпотворінням.

 

 

— Твій дружок змотався, — кинув Жуков без виразу, сідаючи поруч із Гошею. Дивно, що місця поряд із клубною блакитною зірочкою взагалі були вільні.

 

— Напевно, вирішив, що вечір минає недостатньо весело, — посміхнувся хлопець, всмоктуючи соломинкою залишки коктейлю на дні склянки.

 

— Виглядав… не типово для себе, — все ж таки поділився сумнівами Влад, повертаючись на стільці напівбоком, щоб була можливість бачити не лише бар, а й частково залу та сцену. По середах ніяких розважальних програм не було, але у Жукова все одно було почуття, що шоу ось-ось почнеться, достатньо лише набратися терпіння.

 

— На нього накочує іноді, — відмахнувся Кравець. Тобто буквально махнув рукою, а Влад на це вигнув брови, висловлюючи похмурий осуд. — Блять, тобі ніколи не припікає побути королевою драми? Нізащо не повірю, подивися на себе в дзеркало.

 

— Та що ви всі приїбалися до мого обличчя? Звичайне, бляха, обличчя.

 

— Звичайне для людини, яка втратила на війні всю родину.

 

— Від’їбися.

 

— Ти сам прийшов, — Гоша знизав плечима і подав знак бармену, той кивнув і потягнувся за пляшкою. Влад продовжував дивитися на хлопця. — Ой, ми граємо в гру “Гоша, ти хуйовий друг”? Не напружуйся, я знаю. А він досить дорослий, щоб вирішувати свої проблеми самотужки.

 

— Дорослий? — Влад навіть не намагався стерти скепсис із лиця. Він ставився максимально упереджено до всіх людей молодших за себе, тому що чудово пам’ятав, яким ідіотом був і у вісімнадцять, і в дев’ятнадцять, і в двадцять… І в усі інші роки, чого гріха таїти, завжди знаходилося щось нове і особливо соромне, що не хотілося згадувати.

 

— Ой що це? Обісцяний ейджизм? — Гоша зробив удавано здивоване обличчя і відпив із склянки, яку йому вже встигли наповнити. — Але можеш не намагатися, йому двадцять сім, тож він навіть у твоєму розумінні ДОСТАТНЬО дорослий.

 

— Ага… — Влад кивнув так, ніби йому миттєво стало все зрозуміло, а потім округлив очі до розміру блюдець. — У якому сенсі двадцять сім? Він старший за мене? ВІН? Ти пиздиш.

 

Кравець кивнув і гаденько посміхнувся, насолоджуючись створеним ефектом.

 

— Я не вірю, — Влад пішов у заперечення, відчуваючи десь на периферії, що прийнята погань робила його більш… Більш. Він не особливо товариський, якщо не враховувати вузького кола “своїх”, але навіть з друзями він рідко відкривався. Зараз хлопця прямо розпирало, хотілося розповісти щось особливе, секретне.

 

— Я не зобов’язаний тобі нічого доводити, — Кравець пирхнув і закотив очі, причому так по-дівчачому і манерно, що Влад завис на секунду, в черговий раз дивуючись тому, як хлопець уміло жонглював мімікою та жестикуляцією, без проблем перемикаючись з місцевого “гоп-стоп” в режим десятикласниці напідпитку. — …Але хер з тобою, я давно хотів комусь показати фотку його паспорта, — Гоша розблокував смартфон, що лежав поруч, і почав копирсатися в галереї, розмашисто водячи пальцем по екрану: судячи з усього, фото було зроблено давно, і з того часу хлопець забив з десяток гігабайт своєї пам’яті новими знімками.

 

Жуков за звичкою розглядав співрозмовника, примружуючи очі так, щоб золоті зірки-веснянки, що блищали на світлі, розходилися по щоках довгастими променями:

 

— І де ти взяв фотографію його паспорта?

 

— Сфотав, коли лишався в нього вдома.

 

— Дуже мило.

 

— Та-а-а-а, я ще той пончик з ірискою, — хлопець часто закивав, продовжуючи ритися в галереї. — Блять, та де вона… Стривай… О! Ось, — Кравець повернув телефон екраном до Влада, двома пальцями збільшуючи рядок, де написано вік. Жуков смикнувся назад, наче побачив привида. — Ти чого?

 

— Н-н… нахуй так близько телефон підносити, я ж не сліпий, — претензія звучала непереконливо, але хлопець не міг придумати щось правдоподібніше за такий короткий термін. Наркотики робили його чутливим, емоційним, і з цим важко було впоратися. Влад не міг упевнено сказати, що зараз його фізіономію не спотворював переляк.

 

Микиті справді було двадцять сім, тільки торкнуло Жукова зовсім не від цього, а від фотографії, що була вклеєна в паспорт. Блакитні очі непропорційно великі, відрослі кучеряві пасма густої чілки заправлені за вуха, і хоч обличчя взагалі не було схоже, каштанові, до нервового тику знайомі кучері робили Микиту незрозуміло впізнаваним. Не той розріз очей, не той рот, не ті вилиці, не та щелепа, не той колір райдужної оболонки, не ті мімічні зморшки від частих кривлянь. Все не те. І все одно як у Сані.

Він хотів би не бачити цієї схожості, але з голови не виходив момент, коли дуже захотілося про Микиту подбати, як колись Влад дбав про Сашка. Тепер обидві ці фізіономії стали чимось, що викликало в хлопці безліч неоднозначних почуттів, ностальгію переважно.

 

— Він що, схожий на твого колишнього? Трясця, йому йде натуральний колір… — Гоша чи то невдало пожартував, чи то що, але Жуков не мав сил розгадувати цей сканворд, тому відповів прямо:

 

— Я не ґей.

 

— Так, я також.

 

— Ой, звичайно, ти не ґей, — Влад махнув рукою, широко розчепіривши пальці. — Мабуть, ще й спідниці із колготками не носиш.

 

— Я й стрінги ношу, і навіть ліфчики іноді. І що далі? Ніби я не можу після цього жінок трахати, — хлопець поклав телефон назад на стійку і почав розмазувати вказівним пальцем краплю чогось алкогольного по стільниці. — Яка різниця, взагалі, кого трахати… Нє, ну я теж думав раніше, що я такий весь гетеро, але потім виявилося, що деякі мужики на порядок їбабельніші за будь-яку дівку будуть.

 

— Вау. І ти, типу, зустрів одного такого, і він перевернув твоє розуміння орієнтації? — Влад зображував скептицизм, хоча насправді був солідарним. Роки спілкування з Мітяєвим показали, що параметр “кого ти тягнеш у ліжко” взагалі мало що змінює. Незалежно від геніталій, між двома завжди будуть плюс-мінус ті самі штуки, що й у будь-якій іншій парі.

 

— В “Устриці” такі через одного, озирнися. На кожного потрібний фетиш знайдеться, — він посміхнувся, але якось кривувато. Влад розвернувся до хлопця всім корпусом, поклавши руку вздовж барної стійки, тож тепер Кравець міг трохи зависнути й оцінити, наскільки велика у Жукова долоня. Гоша і сам маленьким не був, і зрістом майже не поступався, але в порівнянні був тонкокіснішим.

 

— Так що, “того самого” не було? Посередня оргія? — Влад округлив очі в удаваному здивуванні.

 

— Бля, йди до біса, — Кравець пирхнув і злегка штовхнув руку, що лежала поруч. — Просто клюнув на підстаркуватого багатія.

 

— Погрішив і лишив?

 

— Він мене чи я його? — Гоша не дав відповісти і продовжив: — Чи тебе твій цей “не колишній”, який схожий на Гріднєва?

 

Взагалі, Влад міг би не відповідати. Або пожартувати, збрехати, послати куди подалі. Міг.

 

— Подруга. То була подруга, — промовив він швидко і закотив очі. — Вони не схожі, просто згадалася.

 

…Але хотілося розповісти, прямо розпирало зсередини, і Гоша здавався ідеальним слухачем зі своїм поглядом “ця розмова — найважливіша подія за день”.

Розносити плітки і світити ім’ям Сані Влад не став: складно буде порозумітися, якщо суть цієї розмови колись дійде до друга. Мітяєв сприйме все дуже гостро, одразу надумає собі неіснуючу драму, повириває по одній волосся зі своєї недовірливої ​​голови і зляже з неврозом. Ні, ніяких деталей, тільки вигадані пані серця зі змазаними характеристиками — настільки, що переказати цю історію і за бажанням не вийде: нема за що зачепитися, одна вода, що лилася на емоціях.

 

— Ми намагалися щось… якийсь час, — “лише чотири дні”. — Але я начебто не створений для цього лайна. Не знаю взагалі, чому згадав про неї. Про неї, але дохуя років тому. Це лякає, бо дохуя років тому був лайновий час, і… І це ніби я побачив воскреслого мерця.

 

“Тільки якщо зомбі можна вбити, зробивши якесь кровожерливе лайно: відрубати голову або вистрілити в серце, — то з цим я нічого не можу зробити. Жодна “авада кедавра” не врятує”, — залишалося сподіватися, що вночі йому не доведеться бачити заплакану пику Мітяєва в нічних кошмарах.

 

— Не створений для цього лайна? — Кравець уважно дивився на нього. Це відчувалося дивно, бо сам Влад практично ніколи не показував своїх бажань чи намірів, ніби боявся покарання за відвертість. Закралася думка, що, можливо, у Гоші це лише професійна звичка — вдавати, що йому не насрати на чужу балаканину. — Не відчуваєш чи робиш хуйню?

 

— Я був маленьким ублюдком. Довгий язик. Проблеми із агресією. Додатки з медитаціями врятують людство, — у нього вирвався смішок. — Наче когось убив. Правду кажучи, краще б я вбив когось. Абстрактного, рандомного, будь-кого іншого.

 

Гоша насупився, малюючи мокрим пальцем на стільниці абрис члена. Він справді звик підробляти психоаналітиком на півставки, коли клієнти після зайвого келиха починали відкривати нові кордони відвертості. Зазвичай із цим не виникало проблем, іноді Кравець дозволяв собі висловити думку чи дати пораду. Йому не важко, а іноді було майже небайдуже, як із Владом, наприклад. Але тепер складалося враження, що він вирішує тупу задачу на логіку: сама по собі вона елементарна, але з неї ніби навмисне прибрали весь контекст, і від того правильна відповідь висіла так високо, що навіть зникла з поля зору. Бракувало складу “злочину”.

 

— І ви більше не спілкуєтеся? — продовжив Кравець, скоса роздивляючись чужу руку. Або раніше він не звертав уваги, або мет заважав Владу належним чином контролювати свої рухи. Пальці хлопця дрібно і майже беззвучно барабанили по столу, з боку це більше походило на тремор.

 

— Та ні, ми дружимо.

 

— Але ти її все ще любиш, типу? — Гоша зсунув брови так, що між ними пролягла вперта поперечна зморшка.

 

Хуїв шедевр був майже готовий, коли Жуков приєднався і додав до малюнку ще одну деталь:

— Залупу забув, — і на одному подиху продовжив: — Ні.

 

Йому не хотілося, щоб відповідь звучала як щось, над чим довелося подумати, і не взяв паузу навіть для ковтка повітря.

 

Звичайно, його “ні” — не те “ні”, яке можна порівняти з ненавистю або байдужістю. Ще років шість тому Влад усвідомив для себе і змирився: він любить Сашка, просто обожнює, — це буде так, поки вони товаришують, а Жуков не міг уявити причину, через яку можуть перестати. Але кохання буває різне, те, про яке говорив Кравець, не мало нічого спільного з тим, що у Влада.

 

— Люблю без вічного стояка у її присутності. Платонічно. Як сім’ю. Як собаку, яку тобі подарували у першому класі. Вона вже така стара, що пісок сипеться, хропе і ледве лапи тягне. А ти радієш, що хоч під себе не сцить. І думаєш, що якщо вона помре — ця хуйня вовняна — то ти теж нахер помреш.

 

Гоша подумав, що це найкрутіше освідчення з усіх, що він коли-небудь чув. А потім насупився ще сильніше, бо пазл у голові геть-чисто відмовлявся складатися в цілісну картинку.

 

— Тоді в чому проблема? Ти не подумай, я не знецінюю зараз твої… те, що ти мені сказав. Але я не розумію, чому… чому. Чому твоя голова думає, що щось не так? — йому справді хотілося, щоб Влад зрозумів його правильно, і той не підвів, тільки зареготав через кумедне формулювання.

 

— Як би сказати, — Влад перестав барабанити по столу і потер очі, які почало щипати від спалахів світла. — Бо це не моя заслуга. Ми дружимо не тому, що я пиздатий, а тому що мене простили і дали шанс перестати бути мудаком. Я особисто не приклав до цього руку, від мене ніколи не вимагали більше уваги чи ще чогось, не покладали очікувань. Достатньо просто не розпускати язика і… не знаю, не те щоб я колись любив з кулаками кидатися на… своїх. Але якби наша дружба залежала від мене, я б усе просрав. І коли я про це думаю, не можу позбутися думки, що якби я не був з самого початку гівном, життя взагалі інакше б склалося.

 

Кравець слухав хлопця уважно, домальовуючи члену маленькі безглузді крильця. Він думав, що Влад аж надто себе демонізував, а ще про те, що погані люди, напевно, ніколи не будуть так корити себе за провини.

 

— Жалкуеш?

 

— Що за херню ти п’єш? — раптом промовив Жуков, відвертаючись до бару, щоб побачити бармена. Той присів навпочіпки, щось друкуючи в телефоні. — Хочу таке саме.

 

“Вау, дайте йому “Оскар” за блискучу гру”, — Кравець зрозумів, що момент одкровення закінчився, як черговий трек на тлі. Тепер Влад, хоч і знаходився близько фізично, ментально збудував великий китайський мур між ними.

 

— “Зелена фея”, але сенсу пити не бачу, все одно не візьме. Як щодо другого заходу? Подзвоню Гріднєву.

 

***

 

— Більше ніколи не будемо дивитися без Жукова, — заявив Максим, вимикаючи проектор. Одразу стало темніше, і хлопець зрадів, що ввімкнув гірлянду на ялинці, так менше було шансів перевернути на підлогу тацю з келихами.

Цього року традиційний перегляд усієї серії про обраного хлопчика почався спонтанно і без Влада, про що хлопці встигли пошкодувати за сорок хвилин фільму.

 

— Я в ахуї. Чому так нудно? — Сашко потер утомлені очі і позіхнув. — Я мало не заснув.

 

— Тому що з Жуковим нам не так соромно пити практично на всі слова… Я щось думав, що “філософський камінь” частіше говоритимуть. Це ж частина, сука, про філософський камінь, — хлопець невдоволено стукнув кулаком по коліну.

 

— Тобто, ми тримаємо його при собі через алкоголізм?

 

— Ми його всиновили, забув?

 

— Документи ще не прийшли, — Саня знизав плечима.

 

— Срана совина пошта, треба було вибирати доставку “новою”, — Макс опустив голову Мітяєву на коліна, обличчям тицьнувшись у затяганий флісовий худі. — Нагадай, чому він не тут?

 

— Я думав, що йому треба відпочити і таке інше, але… — Саша провів долонею по їжачку темного волосся, Максим муркнув у надії, що хлопець продовжить. — Але якого хуя? Вирішено: дзвоню йому.

 

— Не пізно?

 

— Коли він востаннє лягав раніше за трьох? — Мітяєв навпомацки знайшов телефон і натиснув “швидкий набір”. Пішли гудки, і тривали вони досить довго, щоб хлопець засумнівався у своїх словах: може, Влад і справді вже спить?

 

— …Ало, — гудки перервалися, з динаміка почулися біти та жіночий вокал. — Бляха, тут ніхуя не чути. Тобі чутно?

 

— Ем… так? Зі змінним успіхом, — рука Сані завмерла на середині руху. — Ти не вдома?

 

Саша почув якусь метушню, Влад спішно і не глибоко дихав у трубку, а потім музика стала значно тихішою.

 

— О, все, тепер краще чути. По-моєму я трохи оглух на праве вухо, треба перевіритись, — Жуков пискляво хихикнув. — Що ти питав?

 

— Ти не вдома? — Саня помінявся в обличчі і стиснув руку, що до цього гладила Макса. Той підвівся на лікті й насупився, уважніше вслухаючись у діалог.

 

— Ні? Ні, не вдома. Ти щось хотів? — судячи з інтонації, Влад усміхався, але Мітяєв чомусь був певен: ця усмішка йому точно не сподобалася б.