4

— Бачиш двері за ресепшн? — промовив Микита. Влад уважно оглянув простір за стійкою і лише з другого разу побачив двері без лиштви, пофарбовані в тон стін. — Є ще чорний вихід, але він скоріше як евакуаційний. Цей — основний вхід для працівників. Ближче до початку зміни тут завжди чилить охоронець, він перевіряє речі та робить нам алкотест. Ну, знаєш, щоб ми не завалювалися на роботу чорт знає в якому стані.

 

“Вау, мабуть, працівники тут настільки охуїли, що вірити їм на слово вже не виходить”, — Влад ковзнув у дверний отвір, морщачись від запаморочення, що періодично то з’являлося, то зникало.

 

— Тут ціла система, зараз заціниш, — Микита схопив Жукова за зап’ястя, той навіть не став обурюватися, просто сил не було. — У нас яскраво виражений класовий поділ, ти напевно вже помітив, тому службові приміщення теж чітко поділені. Перші двері праворуч — це кімната охорони, там відеоспостереження і таке інше. Навпроти них клінінг тусить, вони там і їдять, і перевдягаються. За нею комора, напроти — туалет, потім душова.

 

— Душова?

 

— Артурчик любить своїх працьовитих бджілок, — видав Микита замість відповіді. — За ванною — кімната офециків та всіх цих, одразу за нею кухня. Під неї поспіль три кімнати виділені, краще туди без причини не ходити, Михалсергіїч — мужик нетовариський, — ім’я шеф-кухаря хлопець перекручував, як міг. Влад вирішив, що на кухню потрібно неодмінно навідатися з перевіркою.

 

— А ця? — Жуков показав на двостулкові двері навпроти кухні. — Вихід у зал?

 

— Ага, — Микита недбало штовхнув стегном чорний матовий метал, двері без опору відчинилися, і Влад побачив шмат барної стійки зсередини. — Вечорами тут не проштовхнутися: офецики туди-сюди бігають, бухло всюди… Вітьок завжди говорить “дармоїдам користуватися своїм виходом”, — він махнув рукою і хихикнув. — Гаразд… далі кімната для відпочинку. Спочатку Артурчик планував, що всі збиратимуться, милуватимуться, але з тимбілдингом в “Устриці” туго, тож там тільки ми з хлопчиками сидимо.

 

— “З хлопчиками”, — Влад зрушив брови. — У цього взагалі є якась назва?

 

— Хост, ескорт? Хоча, звичайно, «повія» більше підходить, — хлопець почухав ніс уривчастим рухом, потім поправив септум. — Ти, типу, дуже переживаєш на цей рахунок?

 

— Я так виглядаю?

 

— Не буду брехати, виглядаєш гомофобно налаштованим, — Микита відкрив рота, ніби збирався щось ще додати, але потім широко посміхнувся, оголюючи верхній ряд зубів і прокол у вуздечці верхньої губи. Крихітна срібна штанга виглядала цікаво, Жуков завис на пару секунд, перш ніж відповісти.

 

— Я займатимусь просуванням ґей-клубу і робитиму номери для місцевої зірочки-трансвеститу. А ще ти якийсь час тому вчепився мені в руку, і я, зауваж, не біжу її відпилювати у нападі якоїсь фобії, — Влад підняв руку, ніби Микита і не знав, що тримає його. — Але я не працював раніше у цій сфері і не знаю, як коректно вас називати. Бігати з криками “шльондри” я не збираюся, — Жуков зробив звичний рух, поправляючи уявні окуляри. Стрімко синіюче перенісся відгукнулось спалахом болю, хлопець цокнув і закотив очі.

 

— Ла-а-а-одно, не заводься, людина, — сміх точно закликав закрити тему. — Нехай будуть «хлопчики», а краще запам’ятай ім’я кожного. Вони — птахи горді, як гіпогрифи. Типу, будьте ласкаві кланятися в ніжки, перш ніж покататися. Ти ж дивився Гаррі Поттера? Інакше весь жарт по одному місцю піде.

 

— Дивився, — Влад кивнув. — Гаразд, що там далі?

 

— Відразу за “вітальнею” кабінет Артура, потім гримерка, там найчастіше Марго сидить, свої речі розклав скрізь: приблуди макіяжні та гардероб для виступів. Навпроти гримерки — “вихід для дармоїдів”. Можете користуватись ним, щоб під ногами у бджілок не плутатися. До речі, а де той, другий, який у вічі не дивиться?

 

— Його звуть Сашко, — Влада потішив такий опис. — Дзвонить знайомому в лікарні, щоб мене прийняли.

 

— Носу пизда? — хлопець опустив погляд і торкнувся великим пальцем кісточки на зап’ясті Жукова, той здивовано підняв брови. Він великим фанатом чужої тактильності не був, але вириватися не поспішав. Можливо, це діяла одна із професійних фішок Микити. А може, Влад просто пошкодив голову і піддався загальмованості свідомості.

 

— Не прямо, звичайно, але боліти якийсь час буде, — розмова в них видалася дружелюбною, поводитися у відповідь, як мерзота, не було сенсу. — Основне ти мені вже показав, давай, мабуть, решту розкажеш згодом? Мені треба поспілкуватися із начальником охорони, не хочу потім відволікати його від роботи.

 

— Та без проблем, я тут майже щодня, — Микита випрямив вказівний палець, пірнаючи Жукову під манжет худі, і подряпнув нігтем передпліччя.

 

— Ага, — Влада ці незграбні прийоми бавили, хотілося навіть завмерти прямо так і спостерігати за тим, що буде далі.

 

“Але мені навряд чи захочеться пояснювати Мітяєву, що тут відбувається, якщо він це побачить. А він точно побачить, тому що ось-ось прийде і точно вимагатиме неіснуючих подробиць”.

 

— Я зрозумів, ти — неймовірна кокетка, — монотонно, без інтонацій промовив Влад, вислизаючи із кільця пальців. Воно, як виявилося, не настільки вже було і міцним — навіть зусиль не знадобилося, щоб позбутися відчуття дотику на шкірі. — Ходімо, покажеш мені ваш “вихід для дармоїдів”.

 

***

 

Після роботи Влад сумлінно вирушив у травмпункт під конвоєм Сані, де, як і очікувалося, нічого принципово нового не дізнався. Благо, хоч часу багато не втратили: батько Мітяєва був у-рот-їбись-якимось стоматологом з плутаним павутинням корисних знайомств, завдяки чому лікарську тиранію Влад пройшов без черги.

 

— Я ж казав, що все нормально, — припирався він швидше за звичкою, пакуючись на заднє сидіння Максимової машини. На сусідньому місці опинилися навалені шмотки впереміш із шоколадними батончиками та порожніми вже пляшками мінералки. Коли «Belong» брало кілька проектів за раз, і часу ні на що не вистачало, їм часто доводилося позичати машину з шофером-Калимовим в комплекті, для таких випадків по салону завжди розкидана вода і щось їстівне. На самій верхівці купи, що вийшла, прилаштувався пакет із супермаркету, битком набитий продуктами. Мабуть, у Макса сьогодні вихідний, оскільки він зміг у середині дня не лише забрати їх із лікарні, а й змотатися за продуктами.

 

— Блять, починається, — Сашко зітхнув мученицьки, борючись із ременем безпеки. Той або просто заїв, або змовився з всесвітом, щоб вивести Мітяєва з себе — Владу це подобалося в будь-якому випадку. — Міг бути струс чи ще якась моторошна херня. Ти переламаєшся, трясця, якщо десять хвилин у лікаря посидиш?

 

— Та нічого там не могло бути, — відмахнувся Влад, пірнаючи рукою в пакет. Пляшка “пепсі” знайшлася на самому дні, в поліетилені він ув’яз по лікоть. — Я одразу сказав. Мені ж, мабуть, видніше?

 

— Ти говорив так і минулого разу, — нагадав Максим, миттєво вливаючись у розмову. Сперечання Жукова його взагалі не чіпали. — Пам’ятаєш, як на тебе травматолог репетувала, коли дізналася, що ти тиждень із переломом ноги на роботу повзав?

 

— Волойобила так, що вуха в’яли, — підтакнув Саня, скалячись переможно на ремінь, з яким нарешті впорався. — А щиколотка твоя опухла, як у бегемота на дев’ятому місяці. У мене лишилися фотки.

 

— Мені згадати, як минулого року Калимов у нападі п’яної камасутри порвав зв’язку, а ти розбив їбальник об змішувач? — з характерним «п-ш-ш-ш» Жуков розправився з кришкою і присмоктався до пляшки. — Найкраще Різдво на моїй пам’яті.

 

— Твій дружок взагалі-то не пушинка, гравітація лише взяла своє, я не винен, — запевнив Максим, однією рукою вирулюючи на проїжджу частину, а другою рятуючи власну бочину від Саніного жартівливого тичка.

 

— Сам напросився, — попередив Мітяєв, погрозивши хлопцеві вказівним пальцем. — Насправді…

 

— Бля-я-я! — Калимов пошкодував, що не може собі дозволити відірватися від керма, щоб заткнути коханому рота, проте й словесних спроб вирішив не робити, мовляв, будь що буде.

 

— Насправді він трохи припизднув: ми не їблися. Макс побачив у «тіктоці» відео… я хуй знає, як це пояснити, але уяви Розу та Джека в тій сцені на носі “Титаніку”. Уявив? — Сашко обернувся, висмикуючи пляшку з рук Влада. — Так от ми були на кшталт носом. “Титаніку”.

 

— В сенсі? — вклинився Жуков, поки друг відволікся на напій.

 

— У сенсі я стояв до нього спиною, поставив ноги сюди, — Сашкові довелося змінити позу, щоб показати Владу місце вище коліна на нозі. — А він мене за передпліччя тримав, а я так дугою вигнувся.

 

Влада навіть “навіщо?” цікавило менше, ніж “як?”. У Калимова в квартирі просторо, душова кабінка так взагалі викликала багато запитань: нахуя стільки місця? У Жукова ванна кімната та туалет разом узяті по квадратурі були навряд чи більшими.

 

“Але простору все одно недостатньо, — обсмикнув хлопець сам себе. — Ці лосі просто стоячи півкімнати займають, куди там акробатикою займатися”.

 

Зрістом хлопці справді “вийшли”: один — сто вісімдесят три сантиметри, другий — сто вісімдесят п’ять. Жуков, до речі, “цих лосів” навіть перегнав, він вищий за Калимова на два сантиметри. Це знання дісталося йому разом із засічками на одвірку туалету після новосілля.

 

— Коротше, ми протрималися секунди три, а потім ця найрозумніша людина вирішила “трохи поміняти локацію”, — Сашко зобразив у повітрі лапки двома руками. На цьому моменті Влад здався і зайшовся шиплячим іржачем, відкинувшись на спинку сидіння. — Очікувано підвернув ногу, а я зуби новим краном перерахував. Щоб ти знав, наступного дня я, нахуй, його ледь з м’ясом не вирвав. Навіщо він взагалі був мені потрібний? В умивальнику є кран, на який хуй нам ще один?

 

Шипіння переросло в гикання. Сміх Жукова і так заразливий, але зараз викликав майже істерику у Сані. Макс теж сміявся, але частина концентрації все ще була на дорозі, так що з трьох хлопець виглядав спокійнішим. Влад раптом подумав, що цей момент у заваленому мотлохом салоні автомобіля відмінно описував взаємодію їх трьох саме як друзів. Він із Мітяєвим навчався на другому курсі, коли почалася ця історія. Можливо, для Максима вона почалася і раніше, але Влад не хотів будувати здогадки навколо теми, яка в принципі багато задоволення йому не приносила. Ні, він не був проти цих стосунків, зараз уже ні. Кілька років тому можливо, але Жуков багато часу витратив на те, щоб змінити свою думку.

 

У дев’ятнадцять років Влада язик не повертався назвати подарунком. Все навколо здавалося складним і незрозумілим, ніби змащений фотознімок, і хлопцеві здавалося якимось чортовим квестом спроба побачити щось реальне в страшних абстракціях. Він нічого не розумів: ні своїх почуттів, ні чужих.

Вони з Санею з дитинства близькі, їхній дружній зв’язок постійно бовтався на межі з сімейним, але в дев’ятнадцять років світ навколо ніби вкрився тонкою липкою плівкою брехні. Так здавалося чи було насправді — Влад досі не знав, він лише розбирався з наслідками, побоюючись копнути глибше.

 

Сашко любив його. Якщо бути чесним із самим собою — іноді таке траплялося — то Влад теж. Не себе — Сашу, і не так, як, здавалося, закохуються люди. Макс тоді був Жукову приятелем і в їх з Мітяєвим тандем вклинився приблизно в той же час. Це було досить давно, щоб відчуття замилилися, як і більшість спогадів, але Жуков чітко пам’ятав свою розгубленість. Він перебував у постійному розфокусі через те, що не розумів себе і не міг впливати на реальність, навіть якщо вона його не влаштовувала. Тоді довелося визнати, що це не його все: кохання, стосунки й нескінченне копошення у почуттях. Він не готовий, його свідомість поранена, і поранення не сумісні зі звичними та зрозумілими суспільству відносинами. Саня з Максимом якраз у такі зрозумілі, звичні й вплуталися.

Спочатку було важко, нововведення у житті відчувалися дивно, а на все незрозуміле Влад споконвіку реагував агресією. Доводилося тижнями вигадувати приводи не відвідувати університет, щоб якнайменше перетинатися з новоспеченою парочкою. Потім він навчився відволікатися, остаточно зійшовся з Наталкою і знайшов у їхній моторошній взаємодії якусь віддушину. Полегшало, любовний трикутник закінчив своє існування, на заміну прийшла міцна дружба.

 

“Вони не поводяться так, наче я — третій зайвий. Я ніколи не вмів так пиздато мух від котлет відокремлювати, але у них виходить”, — думав Влад, стоячи вже в ліфті, привалившись боком до дзеркала.

Він думав про те, що багато в житті пішло не за похмурим і жорстоким сценарієм, який уявляв собі. Від того жалила думка: якби майбутнє залежало від нього, він би все просрав. Тому що ніколи не стане таким добрим, розуміючим… терпимим чи що? Він просто скроєний інакше, і все тут.

 

Наказавши собі не думати про дурниці, Влад виповз на сходову клітку, шарячи по кишенях куртки у пошуку ключів. Зазвичай він клав їх у лівий, але сьогодні через метушню засунув до мобільного, у правий. Він зайшов у передпокій і зняв взуття, не включаючи світло. Квартира в нього була приємною, але безликою через відсутність яскравих кольоровихих акцентів, у темряві необжитість здавалася моторошною. Влад все збирався її облаштувати, але часу не вистачало, а потім і зовсім начхати стало: крихти вільного часу він проводив у ноутбуці, ганяючись за виконанням уявних дедлайнів. Тепер, стоячи посеред кімнати, він навіть не знав, чим зайнятися у незаплановані вихідні. Голова боліла нещадно, як і фіолетового відтінку щось, що раніше він називав носом. Влад знав, що скоро стане краще, але поки що навіть дивитися на всі боки, моргати і дихати було важко настільки, що з’являлася думка і зовсім цього не робити. Благо, в аптеці при лікарні він вже прикупив усі необхідні мазі та знеболювальні, тому шанси померти від асфіксії не були такі вже й великі.

 

***

 

Вихідні затяглися, Влад просидів удома майже тиждень, лише у середу відчувши в собі сили йти на роботу. Він би зайнявся чимось корисним і раніше, але Сашко дбайливо посилав його нахуй, варто було заговорити про справи, а йти в “Устрицю” з головою, що тріщала, не хотілося. Так що Влад покірно чекав, коли його “терпимо” все-таки перетвориться на те “терпимо”, яке реально поєднати з техно.

 

У “Блакитну устрицю” він приїхав близько чотирьох, дивуючись, як примудрявся проїжджати повз кілька років і не помічати це практично в центрі міста. Його колишня квартира була за десять хвилин їзди, і в цей район він часто заїжджав заради улюбленої шаурми. Пара зупинок від головної площі, віддалік від найближчої станції метро. Розташування хороше: добиратися зручно, але не настільки, щоб натрапити на клуб випадково. Влад зробив собі позначку зняти відео для соцмереж із докладним розбором шляху до закладу.

 

“Звичайно, більшість людей сюди на таксі приїжджає… — Влад потягнув ручку дверей, тримаючись від неї на достатній відстані, щоб знову не отримати по пиці. — Але позиціонувати місце суто як клуб — безглуздо, тут і вдень буде приємно посидіти”.

 

Усередині було тихо і темно, навіть на рецепції освітлення не працювало, і службовий вхід довелося шукати навпомацки. Персонала в полі зору не спостерігалося, Жуков насупився і просунувся далі, згадуючи екскурсію, що Микита проводив йому минулої п’ятниці. Звичайно, голова, що гуділа від болю, засвоєнню матеріалу не допомагала, але основні моменти на кшталт входу, на щастя, Влад запам’ятав добре.

 

“Я думав, що Мітяєв їх усіх уже приструнив тут… Або знають, що він вихідний два дні? Що ж, буду їм неприємним сюрпризом”, — нікому так добре не вдавалася роль поганого поліцейського, як йому. У робочому тандемі Мітяєв завжди був педантичною матінкою-невротичкою з перманентно смикаючим оком, а Влад — спеціалістом з роздачі пиздюлів. Мітяєва люди слухалися, але скоріше від небажання витрачати час на нескінченні нотації. З Владом працювала схема “на дрібниці він не розмінюється, а якщо вже справа серйозна, то можна і прислухатися”. Коли доводилося вводити санкції на кшталт штрафів і звільнень, казав також Жуков, Саші не вистачало холоднокровності, щоб зробити це без зайвих психів. Цікаво, що для Влада робота була чи не єдиною річчю, яка допомагала б тримати себе в руках.

 

Коридор швидко скінчився, Влад подолав останні двері і насупився: у залі музика теж не грала, зате було чутно сміх і дзвін скла. Він пройшов трохи далі і застав чарівну картину: два розпиздяї, сидячи дупами прямо на барній стійці, бовкали ногами в повітрі і безсоромно глушили алкоголь прямо з горла.

 

— Ва-а-ау, які люди, — першим Жукова зауважив Микита, Гоші ж довелося обернутися, щоб поглядом напоротися на Влада, закотити очі і пирхнути. — Як ніс?