Розділ 10

Я прокинувся від будильника на телефоні. Що ж, в цій вежі я ще ніколи не засинав. 

Даниїла схоже не хвилював будильник. Я хотів його розбудити, але застиг, не в змозі відвести очей. Він такий гарний, коли спить. Занадто. Я відчув, як мої щоки запалали. Так, у нього зараз пара. Якраз у мене. Потрібно будити.

— Соня, просинайся.

— М-м-м.

Даниїл сонно розплющив очі й подивився на мене.

— Вставай. Скоро на пари. І ти знаєш, що я зроблю з тобою, якщо ти не з’явишся на першій. Моїй парі.

— Встаю.

Ми спустилися до академії й кожний розійшовся по своїм гуртожиткам. Та з голови ніяк не виходив момент, коли я побачив його сплячим. Цікаво, це ж не вперше. Гра світла зробила своє, чи що?

Швидко зібравшись, я взяв сумку з альбомом і пішов до своєї аудиторії. Поки є час, то можу оглянути його ще раз. Щось мені не давало спокою, хоч я і не знав що саме. Дивне відчуття, яке переслідує мене кожний раз, поки я не знайду щось дивне. Інтуїція, що ще може сказати.

Цього разу я оглядав кожний міліметр альбому. Спочатку нічого дивного. Всі написи залишав я, фотографії я також пам’ятаю. Навіть оглянув пусті сторінки, але нічого цікавого. І лише на останній було те, чого я точно не залишав.

«Я завжди поряд, милий. І хоч багато хто думає, що я вмерла, але це не так. Я все ще ходжу по цій землі, бувши живою. Вибач, що мені доводиться переховуватися, змушуючи тебе і Єсена  відчувати біль. Вибач. Ми зустрінемося ще. 

Авінова Софія

22.07.2022»

Я впізнав її почерк, її манеру написання. В моїй голові слова неначе сказані її голосом. Всередині потеплішало. Надія була не марною. Вона жива! Який же Єсен буде радий, коли почує це. Я зможу з нею поговорити, обійняти її. Розказати все, що відбувалося зі мною весь цей час.

Аудиторія починала заповнятися марівцями. Я подивився на свій, нарешті стабільний, розклад. Спочатку мара, далі перший курс Хорса, третій курс Велеса, другий курс Чура, другий та третій курс Хорса. Шість пар? За що? Це ж в кімнату попаду вже увечері, але і там до ночі працюватиму. А що у мене завтра? Тільки три пари з одним вікном. Вже легше. Зможу поїсти нормально.

У двері постукали. Я здивувався, бо для пари було ще рано. Дивно. Може комусь потрібна допомога?

— Це ми.

Дві проблеми відразу з’явилися у моїх дверях. Ада та Кайда. Валентина ще не вистачає.

Ада не була в нашій компанії, але все ж це не заважало їй бути моєю близькою подругою. І чому ці двоє з’явилися саме зараз.

Я сховав альбом і став очікувати, що буде цього разу. Останній раз Кайда мені сказала про бійку в гуртожитку. А тут відразу два нещастя прийшли до мене. Чого мені очікувати?

— Говоріть.

— Ти чого? Ми тебе пів ночі шукали, ти де був? ‒ запитала Кайда. Вона перша зайшла до аудиторії та сіла за стілець.

— Та ви що. І що вже сталося?

— До речі, ти дивом пропав в той момент, що і Даниїл. Не знаєш де він? ‒ Ада також сіла біля столу. Якщо вони дізнаються, що я з Даниїлом випадково заснули в старій аудиторії астрономії, то від обох питань не уникнути. Але від кожної різні.

— Він у себе, напевно. Спить.

Ада задумалася. Це був логічна відповідь. Він завжди так робить, тому на перших парах можна його не очікувати.

— Сусід говорив, що його не було всю ніч.

— Тоді не знаю.

— Говориш, неначе приховуєш щось, ‒ Кайда подивилася на мене. Те, що вона знає майже все про мене, на руку зараз не грало. Щось потрібно придумати.

— Що ти сховав, коли ми зайшли? ‒ від Ади також нічого не сховаєш. Точніше, від її уважності. Я дістав альбом та поклав його на стіл. Жінки відразу впізнали, що це за річ.

— Ти де його дістав? Ми пів академії перерили в його пошуках.

 Кайда взяла альбом і почала гортати його. Вона розглядала кожну фотографію. У неї з’явилася усмішка на лиці. Ми обоє любили згадувати свої студентські часи. Зараз же Валентина не витягнути з кімнати й всі ми зайняті роботою. На лиці Ади також була легка посмішка.

— В старій аудиторії астрономії. Заглядав вчора увечері.

Вони здивувалися.

— Я зовсім забула про неї.

— Я бачила, що ти вчора увечері гуляв з Даниїлом. Ти його там часом не забув?

— Та в кімнаті Даниїл, заспокойся. Можеш піти та перевірити.

Ада вийшла з аудиторії. Кайда залишилася, переглядаючи альбом.

— Ти розумієш, що вона зараз буде ворожити?

— Так.

— Ти ж з ним був.

— Так.

Кайда поклала альбом на стіл. Я розкрив його на останній сторінці й показав їй. Жінка швидко прочитала та злякалася.

— Вона… Справді жива?

— Схоже на те. Якось прокралася в академію. Ніхто не знає, як. Мені б сказали, якби мою маму побачили в академії.

Кайда задумалася. По даті було пізно проводити заговори, щоби вияснити, чи справді то була вона.

— Може увечері сходимо до кафе? Тобі потрібно відпочити. Там і подумаємо, що робити.

— Не знаю..

— Дамелі, або Даниїла позвемо. Або ту першокурсницю, як її. А, Марія.

— Не потрібно. Аду позви.

— Прекрасно. О 19:00 біля входу. Я їй напишу. У тебе пара зараз

Кайда вийшла з кабінету. Я ж почав готуватися до пари. Марівці поступово наповнювали аудиторію, повторюючи матеріал. Даниїл, на диво, зайняв першу парту, читаючи конспект. Він завжди сідав за останньою, щоби я не бачив його витівки.

Здивувався не я один. Деякі його друзі. Пару дивилися незадоволено. Сподівалися, що він допоможе їм щось зробити, що перечило парі. Але рудоволосий весь час відмовлявся, мовляв, що хоче цю пару провести у спокої. Я весь час спостерігав за ним. Може викликати його відповідати? Він так старанно готується. Вперше бачу його таким.

Продзвенів дзвінок. Я почав розказувати матеріал, час від часу опитуючи студентів. Даниїл справді весь час відповідав. Я просто не міг не поставити йому п’ять за цю пару. Хоч і на нього це не було схожим. Що з ним відбувається? Він більше по марівським дисциплінам. Я й не знав, що він так добре знає історію. Не хорсівський рівень, але вище марійського. Невже він реально весь цей час вивчав історію? Мені потрібні пояснення, але перерва наступна маленька. Не встигну його запитати.

Поки всі виконували завдання, я взяв телефон і написав хлопцю.

«Що з тобою? Ти ніколи не був таким активним»

Даниїл подивився на мене та хитро усміхнувся. Він швидко щось надрукував.

«Я завжди вчив історію, але ви не питали»

«Якщо так, то будеш у мене на кожній парі відповідати»

«Краще б тримав язик за зубами»

Поки ніхто зі студентів не помітив, що ми переписуємося, я поклав телефон та почав спостерігати за іншими. Вони робили завдання по відео, яке грало на фоні. Я вирішив підійти до вікна, поки вони виконують його. На вулиці був дощ. Мабуть, Агнета зараз неймовірно щаслива, бо не потрібно поливати деякі рослини, що росли у нас на подвір’ї. Я й сам любив таку погоду. На щастя, парасолька завжди була зі мною. Мама завжди вчила, що її потрібно всюди носити з собою, а то ніхто не знає, коли буде дощ.

Мама також любила дощ. Я пам’ятаю, як в такі дні ми разом сиділи біля вікна, або каміна та читали. Вона завжди заварювала найсмачніший чай, смак якого я ще й досі пам’ятаю. Але мені ніколи не вдавалося повторити його.

«По закінченню четвертої пари, всі викладачі повинні з’явитися в кабінеті ректора. Валентин Миколайович, ви також»

Я здивувався. Що Асгайру потрібно від нас? Але збори не термінові, значить нічого страшного. Може щось обговорити потрібно?

По закінченню останньої пари, я зібрав речі та пішов до Асгайра. На вулиці все ще лив дощ. Побачивши Аду, що не наважувалася вийти на двір, я підійшов до неї.

— Я ж говорив, щоби ти завжди носила парасольку.

Я розкрив її й ми разом пішли до кабінету ректора. Там вже всі зібралися. Ми сіли біля Валентина з Кайдою і я почав всіх оглядати. Серед викладачів було незнайоме мені лице. Досить молода дівчина, неначе тільки закінчила аспірантуру. Руде волосся, блакитні очі. На правому оці був шрам. Дівчина подивилася на мене та усміхнулася. Хто вона така?

— Добрий день, шановні викладачі. Зібрав вас, щоби повідомити, що з нумерології буде нова викладачка. Бойко Камелія Юріївна. Вона приїхала до нас з Польщі, але українську мову знає, бо з дитинства її вивчає.

— О, мій однопрізвищник.

Гарне ім’я. Як назва квітки.

Перша думка була, що це сестра Даниїла, але єдине, що було схоже – волосся. Очі іншого відтінку.

— Так. У мене батьки були емігрантами з України, але всі ми нарешті перебралися додому, в мої улюблені Карпати. Я навчалася в Польському університеті магії Мокоші, на факультеті Білобога.

По-нашому – на факультеті Хорса. Значить нумерологію знає прекрасно.

Ада нахилилася до мене і прошептала:

— Щось з нею не так.

— Згідний.

— Пропоную її запросити в кафе. Дізнаємося більше, а там побачимо, що буде далі, ‒ приєдналася до нас Кайда.

— Я з вами. Мені самому цікаво, що з нею.

Я був здивований, що Валентина хоча б щось зараз цікавить.

— Тоді всі о 19:00 біля входу.

Всі згодилися.

— Леве, ти будеш не проти, якщо я приставлю її до тебе, щоби допомогти освоїтися.

— Зовсім ні. Я не проти допомогти вам, пані Камеліє.

Вона усміхнулася. Але ця усмішка. Вона здалась мені якоюсь рідною. І очі дивилися на мене, як на когось рідного серцю.

Тільки зараз я зрозумів, що з нею не так. Її очі відтінку Єсена. Що, як вона і є моя мама, тільки переховується під іншою зовнішністю та іменем?

Закінчивши нараду, я підбіг до нової викладачки.

— Камеліє, почекайте.

— Ой, добрий день. Це ви мені допомагати будете?

Я усміхнувся.

— Так. Я Авінов Лев Костянтинович. Викладаю тут Історію магії та куратор Хорса.

— Приємно. Моє ім’я ви вже знаєте.

— Так. У мене поки є вільна годинка, можу провести екскурсію академією, якщо ви не знаєте її.

— Ой, та вже знаю.

— Прекрасно. До речі, я з деякими викладачами плануємо увечері піти до кафе. Не проти до нас приєднатися? Якраз познайомитесь.

— Так, я не проти. Вважаю, що з колегами потрібно мати хороші стосунки.

Ми пішли в сторону прохідної Хорса, де були наші аудиторії.

— Тоді о 19:00 біля входу в академію. У вас точно немає запитань? Через годину збори у хорсовців, я можу представити вас. Все ж ви нова викладачка їхнього профільного предмета.

— Дякую вам велике. Завжди мріяла тут викладати.

Як і мама…

— Я радий, що ваша мрія збулася.

— Добрий день, Леве Костянтиновичу.

— Єсену, радий тебе бачити.

Хлопець був в доброму гуморі сьогодні. Я подивився на Камелію. У них однакові очі. По шкірі побігли мурахи.

— І я вас.

Хлопець побіг по своїм справам.

— Староста першого курсу Велеса.

— Зрозуміла.

Вона трохи задумалася, склавши руки на грудях. Я намагався вловити кожний її рух, знайти ще щось знайоме. Але нічого.

— У вас завтра пари, наскільки пам’ятаю

— Так. Пощастило, що нумерологія тільки у старших курсах.

Година пройшла досить швидко, тому я повів Камелію до шинкарні. Ідучи вулицею, я помітив Марію, яка якраз туди йшла.

— Маріє.

— О, Леве. Аа, добрий день.

— Добридень.

Марія знову була у масці. Я так надіявся, що вона зніме її, але знову ні.

— Це нова викладачка з нумерології. Бойко Камелія Юріївна. Ні, не сестра Ади Володимирівни. Камелія, це студентка першого курсу Марія Д’яченко. Вона живе у спільному гуртожитку.

— Приємно познайомитися з тобою.

— І мені з вами.

Ми пішли до гуртожитку. Зайшовши до закладу, Марія відразу побігла до Стефанії та Юрія і сіла біля них. Староста вже мала кращий стан, сьогодні була дуже веселою. Я помітив, що у них на столі були напої на трьох. Марія зняла маску та почала пити чай. Вона справді її носить тільки щоби інфекцію не занести? Це прекрасно.

— Що ж. Добрий день тим, кого не бачив. Почнемо з важливого. З нумерології у вас буде нова викладачка.  Бойко Камелія Юріївна. І відразу кажу, вона не родичка Ади Володимирівни. Камелія Юріївна навчалася в Польщі.

— Я рада вас всіх бачити. Я навчалася в Польському університеті магії Мокоші, на факультеті Білобога.

Я подивився на Дамелі, яка стояла зі своїми одногрупниками, зацікавлено слухаючи Камелію. Думаю, Дамелі сподобається нова викладачка.

Десь годину я розказував про все, що потрібно було. Це могло б пройти швидше, якби не жарти хорсовців. Все ж вони всі у мене прекрасні. З ними приємно працювати. Камелія також зацікавлено мене слухала.

По закінченню я підізвав Дамелі до себе.

— Тебе познайомити з новою викладачкою? Якраз на додаткові запишешся.

— Я не проти.

Ми підійшли до Камелії.

— Камеліє Юріївно, це Дамелі. Студентка другого курсу.

— Приємно познайомитися.

— І мені. Хотіла б спитати, у вас немає ніяких додаткових занять? Я дуже люблю нумерологію і зі старою викладачкою займалася.

— Ой, я зовсім не проти.

Дамелі з Камелією почали обговорювати це питання. Я помітив, що Стефанія з Марією та Юрієм залишилися, тому вирішив до них підійти.

— Чому не йдете?

— Та вирішили трохи відпочити, ‒ сказала Стефанія.

— Хорсовців тут рідко побачиш. А зараз всі в закладі якраз хорсовці й білобожівка. Рахуйте, що також хорсівка. Такого не бувало тут вже… Та ніколи! ‒ я з Юрієм засміялися. Він мав рацію.

— Хорсовці даремно недооцінюють цей заклад. Тут неперевершена їжа та напої, ‒ Марія з’їла трохи салату.

— Ой, а алкоголь тут..

— Юріє, не споюй тут мені неповнолітніх!

— Леве Костянтиновичу, та я ніколи.

Стефанія засміялася. Мене тішило, що вона так швидко знайшла сили в собі та взяла себе в руки. 

— Добре, відпочивайте. І поверніться до комендантської.

— Добре!

Я повернувся до академії. Зараз була тільки п’ята, мені потрібно було ще дещо встигнути.