Розділ 9

На наступний день

З самого ранку я відчував вину, що відказав Даниїлу у прогулянці, тому увечері витягнув його на подвір’я академії. Знову прекрасна погода. Коли там дощі вже будуть?

— Ну скажи вже, навіщо вам то все?

— Побачиш.

— Ну скажи-и-и-и.

Я усміхнувся. Ну хіба від нього можна щось приховати? Все зробить, щоби довідатися те, що йому потрібно.

— Добре. Як виявилося, Єсен – мій брат. І то все для тесту, бо немає аналогічних заговорів, що б точно підтвердило спорідненість.

— Вау. І ти це від мене приховував.

— Вибач.

Даниїл дістав з кишені цукерку і дав її мені. Цікаво, як там сім’я Кая. Мабуть, до похоронного обряду готуються. У нас зовсім інші обряди, ніж у християн. Але багато хто просто важко приймає факт, що більше ніколи не побачать людину. Всі ми люди, які мають почуття та прив’язаність до когось.

— Єсен твій брат. Навіть не знаю, як реагувати. Дай вгадаю, це все для того, щоби мати докази?

— Так.

Я побачив на подвір’ї Стефанію, яка весело спілкувалася з іншими. Я знав, що вона зможе. Її брат неподалік сміявся з друзями. Життя академії продовжувалося.

— У мене все ще спина болить через цю божевільну. Удар у неї добрячий.

Я засміявся. Так було завжди.

— Потрібно було просто сказати, що я її кликав, і все було б добре, лисеня.

— Ну так нудно.

— Досить її тоді божевільною називати.

— Я подумаю.

Даниїл усміхнувся. Така вже його натура. Я нічого не можу з цим зробити. Тільки зараз помітив, що біля Стефанії стояла Марія, яка уважно її слухала. Та коли вони встигли так зблизитися?

Тут до мене дійшло. Це ж їхня група і Стефанія явно представляє Марію їй. Хоча я не просив. Не встиг, хоч і обіцяв. А може забув.

— Марія не втрачає надію, що її приймуть.

— І не даремно. Дивися, деякі все ж раді.

— Але інші..

— Звикнуть, куди вони дінуться.

Під деревом сиділи Стейсі з Дамелі. Я помітив дещо незвичайне. У Анастасії є ластовиння?

— Ти щось знав про ластовиння?

— Ага. Вона їх тональним кремом замазує.

— Дивно. Їй гарно з ними.

Може комплекс. Знаючи її батьків, вони могли сказати, що це не для багатих людей, тому заставляли перекривати.

Раптово я згадав про одне місце в академії. Стара, закинута вежа в академії, до якої нікому не було діла зараз. Краєвид звідти просто неймовірний.

2 курс. 2012 рік

Ми обожнювали цю вежу. Ніхто туди не заглядав вже багато років, а ключі ми вкрали у нашої комендантки. Жанна навіть не помітила пропажу.

— Це дуже схоже на стару аудиторію астрономії. Дивіться, який краєвид на небо. Ну чому аудиторію перенесли? ‒ сказала Кайда зачаровано поглядаючи на небо. Я сів на старезний стілець. Валентин вирішив залишитися стояти.

— Сюди важко добиратися. Мабуть, це і була причина, ‒ сказав хлопець. Так, вежа була дуже високо, а сходи вузькі для великої кількості студентів. Але кращої аудиторії для астрономії не знайти. Найвища вежа і стеля скляна.

Кайда побачила щось дивне і полізла туди. Вона дістала стару мапу неба та глобус. Я здивувався. Чому це все ще тут? Його мали забрати в нову аудиторію.

Кайда завжди любила астрономію. Вона сама була неначе ніч. Загадкова, але якщо ти станеш її близьким другом, то вона відкриє всі свої секрети. Навіть її очі були чорними, як ніч.

— Вау. Їм років сто вже.

Я з Валентином підійшли до неї та подивилися на мапу. Коли я ще щось знав в цьому, Валентин взагалі нічого не розбирав.

Тут було велике вікно на захід. Я подивився в нього. Сонце вже потроху сідало. З цього місця це було неймовірно.

— Залишмось і подивимося на зорі. Сьогодні небо чисте буде.

— Ну якщо ти наполягаєш, ‒ сказав Валентин і також подивився у вікно, ‒ тим більш захід тут буде гарним.

— Пропоную про цю вежу нікому не говорити. Понатягуємо сюди різного і будемо сидіти у вільний час. Нічого про неї іншим знати.

2022 рік. Академія. Прогулянка

Нас не спалили, але з часом ми забули про неї через навчання. Як і про одне одного. Від цього на душі ставало боляче. Студентські часи були такими прекрасними.

А ключ я завжди носив з того моменту. Навіть зараз. Просто як пам’ятка про прекрасні часи студентства.

— Хочеш дещо покажу?

— А ну.

— Тоді йди за мною.

Шлях до входу я пам’ятаю добре. Тому знайти його не було проблеми. А от замок відчинити було важкувато. Все ж декілька років ним не користувалися.

— Та щоб тебе.

Прийшлося використати магію, щоби нарешті відчинити двері. Даниїл весь цей час був здивований. Я взяв його за руку і повів по східцях. Але пам’ять стерла те, наскільки вони були довгими. Мабуть, це ще одна причина, чому аудиторію астрономії перенесли.  Студенти просто не доходили.

Але все ж ми піднялися. Я здивувався. Тут було все так, як ми й залишили багато років тому. Тільки ще тонна пилюки. Але тепер від неї легше позбутися. Потрібно було лише махнути рукою і вже немає.

Даниїл заворожено дивився на це все.

— Схоже, що ми не одні.

— Не хвилюйся, це Кайда покривала притягла сюди років 10 назад. Ой, це що, моя книга?

— Що?

— Я з Кайдою і Валентином на другому курсі викрали ключі у Жанни й зробили це місце повністю своїм. Минула аудиторія астрономії. Дивися, навіть глобус залишився, який Кайда давно знайшла.

Я підійшов до своєї книги й взяв її. Це не була книга. Це мій альбом. Я зовсім забув про нього. Він завжди був зі мною. Приходилося переховувати, бо тут є фотографія мами з братом. А ще з дитинства та академії.

Я розкрив його не першій сторінці. Мама з братом. Тільки-тільки приїхали додому. Мама така щаслива. Їх фотографував я. Знизу була ще одна фотографія, старіша. Я з нею в саду маєтку. Такі щасливі бурштинові та блакитні очі. Внизу напис. «Повернися до мене». Пройшло 17 років з того моменту, а болить, неначе вчора. Є шанс все виправити і я зроблю це. Що б мені цього не коштувало. Занадто багато часу витратив, щоби дізнатися хоча б щось про це.

На наступній сторінці вже була академія. Я по іншому тут розставляв фотографії. По щасливості моментів. Моя група, студентська рада, Кайда з Валентином. Злий куратор Хорсу через наші витівки.

— У вас весело там було, бачу.

— Дуже.

Ось дитинство. На жодній фотографії не було батька. Тітки, дядьки, бабуся з дідусем. Але батька ніде.

— Гарно тут. Нічне небо, мабуть, неймовірне.

— Воно так і є. А ще подивися на захід!

— Вау.

Мене втішало те, що Даниїлу тут сподобалося. Ми обоє сіли на покривала і почали розмовляти про все на світі. Поки вже не стемніло. Я не хотів повертатися у гуртожиток, як і він. Занадто прекрасний момент. Мені захотілося сфотографувати це і продовжити альбом. Наповнений новими щасливими моментами. Новою історією, новою сім’єю, новим домом. І це все я знайшов в академії.

Я подивився на зорі. Все ж щось пам’ятаю з астрономії. На диво. Хоч і екзамени не складав, але все одно вчив. Проте вона була нудною для мене. Я хорсовець, а це дисципліна факультету мари. Мене завжди більше цікавила нумерологія та історія.

— З моєї кімнати рідко таке побачиш.

— Валентин розказував. Він же раніше там жив.

— Серйозно?

— Ага. Тому дубу під вікно вже сто з лишніх років.

Я ліг та подивився на зорі.

— Пухнастику, ти підняв мені настрій цим. Хм. Побаченням?

— Називай це як хочеш. Ляж, подивися на зорі, лисеня.

Він послухав мене. Ми обоє так і заснули в цій вежі.