Ендорфіни

Наркотики підводять до воріт раю, щоб зачинити їх перед тобою назавжди.

   Той, хто знає про наркотики хоч трохи, знає й те, що вони неодмінно повꞌязані з депресією. Коли закінчується фізична біль, починається моральна. І ніхто, насправді, не знає, що гірше. Фізичну можна зміряти. Ти чітко усвідомлюєш, як і де вона закінчується. У душевної немає кордонів. І як же помиляються близькі, коли думають,  якщо ломки вже нема, то все закінчилося. Головне не покинути, головне не почати знову…

Пройшло три дні, з того моменту, як Гаррі викинув ключ. Ми так нікуди і не виходили. Мабуть, на це він і розраховував, так як запасся всім необхідним. Кучерявий вливав у мене тонни води, робив масаж та розслаблюючі ванни. Кожні двадцять хвилин питав, як я себе почуваю, чого хочу і «може ти хоч щось поїси? Я приготував  твою улюблену страву». Він не відходив від мене ні на секунду, намагався відволікти або розвеселити, а ввечері вкладав спати і гладив, поки я не відключався.

Коли мені було зовсім тяжко, він дзвонив до лікаря і радився на рахунок пігулок. Я зрозумів, що можу відключитися, лише після снодійних. Кожен день до нас приходив Зейн. Як виявилося, Стайлс дав йому запасного ключа. Ми проводили багато часу разом, грали у відеоігри, дивились комедії або жерли стряпню Гаррі. По правді кажучи, мені потрохи ставало легше, біль утихала, очі вже не сльозились, не так сильно трусило. Але те, що коїлося в моїй душі…

Більше я не намагався вибратися з квартири. Мені вже не так сильно хотілося того довбаного порошку. Чесно кажучи, мені нічого не хотілося. Абсолютно. Це не просто, коли немає настрою чи апатія до всього. Це, коли РЕАЛЬНО нічого не хочеться. Ні життя, ні смерті, ні наркотиків. Я міг би ненавидіти порошок, себе, увесь світ, але мені було абсолютно похуй. Якщо б на вулиці впала ядерна бомба, я спав би далі.

Ранок. Ще один сраний ранок. Я все ще лежку в ліжку і дивлюся в одну точку. З кухні пахне. Мабуть, Гаррі знову намагається примусити мене до їжі. Знав би він, як я не хочу йобаних млинців, какао, ванн і серіалів. Знав би він, як я не хочу жити взагалі.

Заходить з підносом в руках. О Ні, тільки не знову. Він що буде годувати мене з ложечки? Ховаюся під ковдрою.

– Я не хочу. Скільки разів повторювати, – визираю одним оком.

– Ти, можливо, і не хочеш, а от твій шлунок, так, – скидає ковдру, –  Луі, ти не їв майже тиждень. З голоду хочеш померти?

Хм, не поганий варік. Чому я раніше про це не подумав? Витягує з-під ковдри, ставить переді мною сніданок. Бульйон? Серйозно? Він супом збирається збудити мій апетит? Я б ще зрозумів тако, піццу чи гамбургер, але бульйон!!!!!! Посміхається, ніби приніс чорну ікру.

– Я буду годувати тебе з ложечки, якщо даватимеш спротив, –  його посмішка говорить зовсім інше.

– Це обов’язково? – скиглю, як трирічка.

– Що? Їсти? Звичайно, обов’язково, – повчає мале хлопчисько.

– Добре, годуй мене з ложечки, – дму губи, складаючи руки на грудях.

Обпираюся об стінку ліжка. Може, мені і хєрово, але спостерігати, як старається це кучеряве чудо, прикольно. Годує, ну куди ж йому ще подітися. Кручусь і ускладнюю процес, як тільки можу. Це…терпимо. Так, я би так назвав. Суп смачний, і коли Гаррі поряд, мені хочеться подохнути 55 секунд в хвилину, а не увесь час.

Пꞌятий чи шостий келих. Після третього я перестав рахувати. Гаррі всіма можливими засобами хоче розвеселити. Разів двадцять він витягував мене з ліжка, заставляв допомагати по дому, грати у відеоігри, карти, монополію, шахи, твістер і ще всіляку фігню. Всадив мене дивитись документальний фільм про людей, які змогли покинути наркотики, робив масаж і ці довбані ванни. Я мовчав і повертався в спальню.

Ну як пояснити людині, що тебе нічого не цікавить, і ці методи не допомагають. Зараз він витягнув мене на кухню, під приводом допомоги в приготуванні вечері. Я погодився, під приводом, що можна буде бухати.

Мозок трохи затуманений, і можна навіть сказати, що на один процент мені легше. По телевізору йдуть сарі кліпи. От раніше вміли і музику робити, і кліпи знімати. Мабуть, я старію…

Сиджу на високому стільці за столом. Гаррі копошиться біля плити. За останню годину він намагався розговорити мене разів сто. Але мені не цікаво. Все, що я відповідав –  це односкладні «так», «ні», «можливо». Зараз він розповідав мені про неймовірну модель, яка виявилася хлопцем.

– І вона знімає джинси, а там….уявляєш? – повертається, натягую зацікавлену посмішку. – Тобі не цікаво, – втомлено видихає.

– Не те щоб… – наливаю ще один келих, –  Просто… Вибач.. Добре, ти тут не до чого.

– А що «до чого»? – бачу розчарування в його очах. Мені жаль, що він так намагається, і все безрезультатно. Але що я можу зробити, якщо дев’яносто відсотків часу мої мізки шукають спосіб убити себе? А інші десять я сплю. Мене не цікавлять ні його історії, ні які-небудь інші. Мене не цікавить цей світ загалом. Не хочу його ображати, тому запитую перше, що приходить на думку.

– У тебе був хлопець? – дивую його таким запитанням, відвертається до гарнітуру.

– Чому ти запитуєш? – бурчить під носа.

– Ну поки ти жив тут, у тебе нікого не було. А в Лондоні? – беземоційно заливаю в себе алкоголь. По теліку ідуть старі кліпи. Зараз Тімберлейк співає «Cry me a river». Я уявляю когось подібного – красивого та сексуального біля Гаррі. Мені стає дурно.

– Чому ти запитуєш саме за хлопця? – чую грайливі нотки.

– Хіба ти не гей? – трусь задом на стільці, вибираючи зручну позу. Розмова може стати цікавою.

– З чого ти взяв?

Воу. Ну ми цілувалися, і у тебе встав. А ще ти був закоханим в мене. Забув?

– Добре, дівчина чи хлопець були? – мені життєво необхідна ця інформація. Йому не подобається ця розмова. Він бігає по кухні і хмурить брови в своїй звичній манері, що означає хвилювання. Як же добре я його знаю. – Так були чи ні? – мені не терпиться дізнатися, і я вимагаю відповіді.

– У мене були побачення і недовготривалі відносини, але нічого серйозного, – він так і не повернувся до мене обличчям. Мені хочеться силою схопити його і розвернути до себе, заглядаючи в безсоромні очі.

– А секс був? Ну з дівчатами чи…хлопцями?

– Це допит, Луі? – повертається, складаючи руки.

– Ти ж хотів зав’язати бесіду. Ось я і запитую, те що мене цікавить, – роблю вигляд, що роздивляюся кухню.

Взагалі квартира Гаррі дуже красива. Не скажу, що мажорна. Але наповнена красивими предметами та затишними дрібничками. Як і сам Гаррі. Кухня, наприклад, світла, невеличка, стіни скляні, як і у всіх кімнатах, з бежевим гарнітуром та світло-сірою плиткою, високим дерев’яним білим столом та такими ж стільцями.

– Чому тебе це так цікавить? – Гаррі обриває мою маленьку екскурсію.

– Я що не можу поцікавитися особистим життям кращого друга? – злюся. Чому з усього, що стосується особистого життя Стайлса всі роблять такі секрети під сімома замками.

– Гаразд, був. І з хлопцями і з дівчатами, – крива, не зрозуміла мені усмішка, відвертається.

– А зараз? – намагаюся зробити найменш зацікавлений вигляд.

– Що зараз? – він напружується, а в мені росте ще більша цікавість.

– У тебе є хтось зараз? – не виходить. Я палюся та червонію.

– Ні! І не хочу, – різко. Не схоже на мого Хаззу. Видно, йому боляче від таких розмов.

Підходжу ззаду і кладу руки по обидві сторони від нього.

– А мене ти хочеш? – поцілунками прокладаю доріжку від вуха до плеча, бачу, як він починає нервувати. Моя лялечка. Він глибоко дихає, і мені так подобається ця реакція. Тягнуся до губ.

– Битва їжею, – він двома руками вимазує мої щоки тістом, тікає до холодильника і починає кидатися всім, що витягує з нього. Ах ти кучерява мошонка! Хочеш війни? Зараз тобі не поздоровиться. Я кидаю в цього маленького пиздюка яйця, молоко, борошно, підбігаю до столу і сиплю на голову сіль та цукор. За це отримую помідором по яйцям і лимоном в підборіддя. От сучка! Беру олію і виливаю на волосся.

– Ну все, Луі, досить. Ну досить! – заливається сміхом, що аж хрюкає. Боже, милість яка. Я на секунду посміхаюся, а потім цей безтурботний настрій різко зникає. Беру віскі і йду в кімнату. Знаю, що розчарував  його, але я не можу прикидатися, що мені весело. Ну якщо це не так! Якщо все, що я хочу – це ревіти та здохнути, здохнути та ревіти. Іноді, навіть, цього не хочеться. Хочеться лягти та розчинитися в просторі.

**************

Пꞌю та дивлюся на вогні нічного міста. Під вечір завжди стає гірше, ніби разом з пітьмою, вилазять і мої демони. Я б міг купити антидепресанти, але це також обман себе, як і з клінікою. Вони нічого не міняють, тільки створюють ілюзію щастя. Ті ж самі наркотики. Тільки легальні, і в пігулках. Деякі з них спочатку, взагалі, можуть подіяти негативним ефектом. Перших два тижні постійно потрібно слідкувати за пацієнтом. І якщо вам пощастить встигнути дістати його з петлі – це буде велика удача. В основному, більшість із ліків, так само, як і наркота дарує ейфорію, але як тільки ви перестанете їх приймати, все стане на свої місця.

Для того, щоб відновити психіку, потрібні роки. Не впевнений, що у мене достатньо сил та часу. Чесно кажучи, я б віддав перевагу померти молодим та залишити красивий труп, чим постійно боротися з депресією та тягою. Відчиняю вікно, дивлюся вниз. Третій поверх. Яка вірогідність, що розіб’юсь насмерть? Не хотілося б залишитися інвалідом- овочем. Зачиняю – ні, мені потрібен вірний спосіб, щоб напевно. В кімнату влітає Гаррі.

– Знаєш що? Я із шкіри пнуся, щоб допомогти тобі. А ти ведеш себе, як дитя, – він злісно розмахує руками, а я, як завжди посміхаюся, як козляра, –  То не так, се не так. Це не хочу, те не буду. Ти можеш, хоч раз в житті, бути не таким егоїстом, – я рідко бачу його таким. І якась частинка мене хоче його саме таким. Емоційним, злим, мужнім. Здається, я думаю зовсім не про те… – Я просто прошу не відштовхувати мене, а приймати те, що я для тебе роблю. Це все потрібно не мені, а тобі. Ніхто тобі не допоможе. Ніхто не витягне з ями, яку ти сам собі риєш, – він закінчує тираду, глибоко дихаючи.

Сука. І він туди. Увесь час одне і те ж. Невже, вони інших слів не знають? Як же вони всі заєбали! Навіщо, НАВІЩО, вони чіпають мене? Що всі в кінці кінців від мене хочуть? Просто залиште мене в спокої. Відчуваю, як мій вулкан наповнюється лавою і зараз почне вивергатися. Кидаю келих на підлогу і шматки скла розлітаються по кімнаті.

– А я блядь просив тебе про це?  – сильно штовхаю його. Він відлітає до стіни, широко розплющуючи очі, – З чого ти взяв, що мені потрібна твоя допомога? Приперся і лізеш в моє життя. Якого хєра ти від мене хочеш? Щоб ти знав – вся твоя хєрня не працює. Все це не так влаштовано, – кручу біля виска, – Поки мозок сам не почне єбашити ендорфіни, нічого не допоможе, – втомлено сідаю на ліжко, стискаючи перенісся.

– Ен..ендорфіни? – Стайлс присідає поряд, схвильовано заглядаючи в очі.

– Так. Гормони щастя. Наркотики блокують рецептори. І тоді мізки не можуть нічому радіти, поки рецептори не очистяться. Ось так! – розводжу руки в сторони.

Бачу, що його це зацікавило.

– Я наберу тобі ванну. А ти постарайся не поранитись, – біжить в іншу кімнату, хапаючи телефон.

********************

Скло вривається в руку. Струмок крові збігає по шкірі, а кулак стискається. Я наношу все нові й нові порізи. Шкіра розходиться в різні сторони, а скло пиляє по мꞌясу. Беру один шматок келиха і роздивляюся на світлі. Воно блистить і мерехтить промінчиками. Гарне. Разом з тілом і кровꞌю буде виглядати ще прекрасніше. Приставляю до запꞌястя і театрально взмахую. Це ж, мабуть, дуже боляче. Кажуть у воді не боляче. Повна маячня.  Шар шкіри, тоді мꞌяса, а тільки тоді вени. Я чув, що потрібно різати повздовж.

Ніжно воджу склянкою по руці і уявляю, як моє тіло звільняється від крові, а потім і від життя. Мені стає так легко і затишно. В грудях більше нема цього шкребучого відчуття, більше нема болі і страху, є тільки мꞌякість і пустота.

– Луі, я набрав ванну, – лякаюся і кидаю скло на підлогу, він хапає мене за обличчя, – Що ти робиш?

– Мені не потрібні лекції з приводу сенсу життя, – встаю, відштовхуючи руки.

– Ти що хочеш…хочеш вбити себе? – його голос тремтить, а очі стають мокрими.

– Що ти верзеш. Придурок, чи що? – стукаю йому по голові.

– Луі, давай поговоримо, – він хапає мене за руки, я викручую їх з його долоней.

– Та відꞌєбись вже від мене.

Гаррі прибирає склянки, а я риюсь в його шафі, вибираючи речі. У мене нема навіть одягу, тому я використовую одяг кучерявого. Я і не проти. В якомусь роді, мені навіть подобається. Речі трохи великуваті, але це компенсується його запахом. Дістаю боксери (я ледве втискаю свою велику дупу в його маленькі трусішки), спортивні штани і футболку. Нюхаю та йду митися.

**************

Я лежав в теплій ванні і мріяв про те, як же гарно змішується рубінова кров з водою. Як я виймаю з руки скло і опускаю в воду. Клубки крові розповзаються по рідині, і вона стає яскраво червоною, потім кривавою, поки не зафарбовується в бордовий. В теплій воді біль здається не такою різкою, тому багато хто вибирає такий спосіб самогубства. Вода окутує приємним теплом і розслабляє.

Блядь. Як би поетично виглядала моя смерть. Холодні блакитні очі, синє тільце, біла ванна і купа крові по всім стінам. Розум затуманюється, тіло слабшає, роздивляюся малюнки на плитці. Так би і застигнути в цій позі навічно. Хіба ж не чарівно? Більше ніякої депресії, болі, судом і нудоти. Тепла ванна, кров, смерть і солодке забуття.

– Ітаааак… – Господи, він хоч на п’ять хвилин залишить мене в спокої? Я навіть помріяти не можу. В кінець вирішив довести мене до нервового зриву. Що йому знову від мене потрібно? Можу я хоча б поуявляти покійника в своїй ролі. І взагалі, я голий, якщо що. У нього що відсутнє поняття про особистий простір та кордони?

– Якого хєра? Я без одягу, – прикриваюся. Хоча десь в глибині душі мені хочеться, щоб він розглядав мене.

– Я тебе прошу, шо я там не бачив, – регоче, сідаючи на бортик ванної.

– А якщо я б дрочив? – скидаю руками, одразу прикриваючись.

-Ти дрочиш? – брови повзуть вверх, а очі опускаються вниз.

– Ні! – вскрикую.

– От і добре, – він приніс із собою рум’янець на мої щоки. А ще всівся на бортик ванної з телефоном в руках. – Ендорфіни – гормони щастя або «природні наркотики», – повчально махає вказівним пальцем, – Речовина, яка приводить людину до стану ейфорії. Будь-які позитивні емоції піднімають рівень ендорфінів в крові. Але є і інші способи, що можуть спровокувати викид ендорфінів.

На моєму обличчі розпливається відраза, але це його не зупиняє, він мило усміхається, підморгуючи і продовжує.

– Перший спосіб заключається у вживанні перцю чилі. Потримайте його на язику, і ви не тільки відчуєте себе краще, але і позбавитеся від болю, – він сам собі махає головою, типу: «ага, зрозумів».

– Ісусе, як цікаво…..- відвертаюся до стіни.

– Справді? – оченята радісно розширюються.

– Ні! Це був сарказм, – в’їдливо обриваю його.

– Другий спосіб – думайте позитивно.

– Ніби, це блядь так легко, – я не повертаюся від стіни, вивчаючи кожну тріщинку.

– Так. Зрозуміло. Це нам не підходить. Це ми не вміємо, – скролить телефон, я з-під вій роздивляюся його. Я давно прибрав руки і чекаю поки він помітить та почервоніє. Це набагато цікавіше лекцій. – Що далі? А ось. Спорт також сприяє виділенню ендорфінів, особливо, стосується тих видів спорту, займатися якими потрібно довгий час, – ох, він справді любить повчати.

– О, боги, пристреліть мене. Я ненавиджу спорт.

– Тихо, – прикладає палець до моїх губ. Я не знаю що хочу більше: укусити його, облизати чи засунути в рота та смоктати. Цікаво, яка була б його реакція? –  Нові враження. Наприклад, театр, кіно, концерт.

– Серйозно, Гарольд, театр. Це жарт? – я все ще думаю про палець.

– Найкращий спосіб – це хороший секс, – грає бровима.

– Оце нам підходить, – я соромлю його поглядом від кучеряшок до п’ят.

– Сміх, ультрафіолет, шоколад. Улюблена музика. – він задоволено посміхається, а в мене всі ці розповіді викликають нудоту. Як це мало б мені допомогти? – По-моєму, все просто.

– По-твоєму, – бурчу.

– Та не будь ти такою букою.

*******************

– Ну має ж бути хоч щось.

Ми сидимо на кухні уже пів години. Я бухаю, а Гаррі сперечається зі мною про те, що у будь-кого має бути хоч одне бажання.

– Хоббі? – ходить навколо мене, пританцьовуючи під Ін-Грід.

– Нема, – я непохитний, але його незграбні танці мимоволі виривають маленькі усмішки.

– Ти ж грав у футбол в школі, – він світиться, ніби тільки-но відкрив Америку.

– Це було давно, і я не у формі, – наливаю собі черговий келих.

– Малювання, кулінарія, вишивання, – він піднімає руки, виляючи стегнами. Це мало бути смішно і я усміхаюся йому. Насправді ж думаю про те, як мені хочеться обійняти за талію.

– Точно не кулінарія.

– Покорити вершину. Еверест – багато хто про це мріє, – перебирає тонкими ніжками, я уявляю, як би вони виглядали розведеними.

– Нє-а.

Він тягне за руку, я не можу її вирвати. Приходиться злізти зі стільця. Тепер грає Расмус. Він стрибає біля мене, щоразу задіваючи дупкою, від чого я хитаюся, але не танцюю. Він кричить мені в обличчя: «Оу-оу. Це ж наша пісня». «Ага» – хитаю головою. Він бляха просто силою змушує мене посміхатися.

– Секс втрьох? – хапає за руки, розкручуючи нас.

– Ніііі. Було, і не цікавить. Інтим має бути між двох людей, – увесь світ кружиться. Я бачу лише його усміхнене красиве обличчя.

– Акваланги?

Схоже, мене одного цікавить те, що ми зараз порозлітаємось в стіни, залишаючи лише криваві сліди.

– Гаррі, облиш, ти марно стараєшся. Я не хочу НІ-ЧО-ГО, – ноги заплітаються, але він набирає швидкість.

– Може, ти хочеш стати дизайнером, чи, наприклад, співаком, – його образ розпливається, я заплющую очі, але все одно бачу його на власних зіницях.

– Ісусе, точно ні.

Він відпускає мене і падає на підлогу, я зі всієї дурі врізаюся в стіни, клянуся, я зламав хребет. Я з гуркотом валюся в кутку кухні.

• Ти охуїв? – кричу на нього, він регоче, розвалюючись зірочкою.

Дістає цигарку, шкваркає запальничкою. Відколи у його карманах з’явилися сигарети? Цигарка означає хвилювання. Мене умиляють його намагання угодити мені. Але я хвилююся за його здоров’я.

– Тобі не пасує, – відбираю цигарку і лягаю поряд. Ми довго мовчки дивимося одне одному в очі. В голові все пливе. А я все одно бачу лише його красиве личко.

– Це не можливо. У кожної людини має бути хоч одне бажання. Хоча б маленьке. Хоч що-небудь, – він мрійливо закочує очі до стелі.

– Уяви собі, Гаррі, ні одного. І таке буває.

Він дратується, театрально ображається. А я роздивляюся його: широкі плечі, вузьку талію, стрункі дівчачі ногі, шоколадні кучеряшки, великі зелені очі, малинові губи. Він одягнений в просту білу футболку та обтягуючі чорні джинси. Але я впевнений, що він найкрасивіша людина на планеті. Він ідеальний. Тільки з душу і такий сексуальний. Я б допоміг йому потерти спинку.

– Ну…наче… одне є.. – як би мені не хотілося, але я не можу прибрати буряковий колір свого обличчя.

Він швидко повертається, сідає, з цікавістю закусуючи вказівний палець і киваючи, немов: «продовжуй». Мене кожен рух його умиляє?

– Ну…я хочу тебе…. – зелені очі збільшуються до розміру планети і бігають зі сторони в сторону. – Ти ж сам сказав, що секс – найсильніший спосіб, – граю бровами, а він в свою чергу хмурить свої  так сильно, що хочеться розгладити складочку між ними.

– Ну…добре…Я буду мати на увазі, – встає та йде.

Я ударяю себе долонями по обличчю, гучно стогну. «Ой дурееень».

**************

Ранок зустрічає нас ненависним трезвоном телефону Гаррі.

– Вируби це лайно зараз же, або я вбꞌю тебе, – грубо, але б хто знав, як важко вставати наркоману після снодійного.

– Алло… Як? У мене ще мало бути два вихідних. Я не можу, – чоловічий голос з трубки швидко і голосно щось пояснює, – Добре, Найле, я постараюся щось придумати, – він ошелешено бігає по спальні то до шафи, то до мене.

– Найл? – цей ірландець уже діє мені на нерви. Чому він з самого рання дзвонить Стайлсу? Вони що спілкуються до сих пір? Мені це не подобається. А Хоран знає, що у Гаррі не дуже то і адекватний друг? І він може ненароком задушити чи викинути з балкону.

– Алло, Зейні, привіт, – він стоїть на ді мною, з переляканим личком. До речі в одних боксерах. І мені не розказати, наскільки хочеться опустити погляд, але я дивлюся в перелякані оленячі очі. – Треба, щоб ти посидів з Луі… Бляха. Добре. Дякую. Вибач, що потривожив, – сідає на ліжко, ховаючи обличчя в долонях.

– Гаррі, все нормально, – кладу руку на плече, з впевненим виглядом продовжую, – Ти можеш їхати по справам. Мені не потрібна довбана нянька,

– Ні. Я тебе не залишу, – різко мотає головою.

– Хаззе, все добре, правда. Я нормально себе почуваю, і мені потрібно трохи побути наодинці. Ми не сіамські близнюки. Я хочу привести думки в порядок, – сідаю, обпираючись об стінку ліжка.

– Ти впевнений? Мені просто терміново потрібно на роботу. Це не надовго, – його невпевненість заповнює всю кімнату. Цю напругу можна різати папером.

– Звичайно. Я прийму довгий душ, подрочу, пограю у відеоігри, подивлюся серіал. Не встигну, навіть, помітити, поки тебе не буде, – мило посміхаюся.

– Не можу тебе залишити, хвилююся, а якщо…

Я різко перебиваю його.

– Їдь, уже, кучервий пиздюк, ти мені набрид, – зіштовхую з ліжка ногами.

Посміхається, одягається в темно-синю приталену сорочку, обтягуючі чорні джинси і винтажні ботинки. На волосся натягує синьо-білу повꞌязку.

– Я нормально виглядаю? – нормально? Ти виглядаєш так, що зараз нікуди не підеш. Мало які Найли там можуть бути. Ти виглядаєш так, що хочеться трахнути і дарувати квіти одночасно. Блядська супермодель. З яких пір я думаю про секс з хлопцем на постійній основі? Що зі мною не так?

– З пивом потягне.

– Добре. Мене не буде до вечора. Тримай телефон при собі, – вручає гаджет в руки, роздратовано зітхаю, –  Я повернуся з пивом та піццою. Тобі з чим?

– З пивом.

Сідає біля мене. Ну що ще? Поцілуймося? Прибери свої котячі оченята. Не то трахну і поцілую. Чи спочатку поцілую?

– Луі, ти не образишся, якщо я зачиню двері? – він жалісно моргає.

Ох, ось воно що. Звичайно ж, ні. Ти ж викупив мене із в’язниці, щоб закрити в своїй квартирі. Але я все розумію. Я ж божевільний нарк, і ти боїшся, що через двадцять хвилин я обдовбусь в борошно. Все нормально, Гаррі, розважайся, а я стіни повивчаю. Он ту завитушку на килимі я ще не вивчив.

– Зꞌєбись вже, – виштовхую з кімнати.

Цілує в лоб і йде. Ну що ж, Томлінсоне, ти, нарешті, один. Влаштуємо вечірку!!!!!!!!!