Фанфіки українською мовою

    ‘Cause it’s not just a figure of speech

    You got me down on my knees

    It’s getting harder to breathe out

    We only met each other just the other day

    But you already got me feeling some type of way

    Now, if I could figure it out

    I’d take you back to my house

    So we could meddle about

    chase atlantic – meddle about

     

     

    минає інший літній день. спекотно. гаряче. йонджун, його дивакувата фізіономія, русяве волосся, гострі очі, легкі парфуми, все те, що він казав. день стає виснажливим тижнем, повним роботи. клієнти. якась раптова хвиля батьківсько-дитячих запитів. сон, робота, сон, йонджун їсть його поглядом, опісля ніяково сміючись, його номер існує десь у нескінченному списку вхідних дзвінків. тиждень другий. вільний час іноді перетворюється на ілюзію, але субін не дає їй щезнути остаточно. треба почистити графік. може, з’їздити у відпустку? рано. але більше ніяких сорочок, тепер тільки однотонні футболки. білі чи чорні? можна й сірі, в принципі. що б сказав йонджун з його яскравим стилем? руки у браслетах і кільцях, пальці тривожно смикають край тканини з тонкого матеріалу. третій… чи четвертий тиждень? кава з ранку, вино увечері. купа паперів, поїздка до батьків, “коли познайомиш зі своєю дівчиною?” – “коли знайду одну”, у холодильнику несподівано закінчилась їжа, а пляшки з вином спорожніли. сьогодні дощить – можна відпочити від літа. нова кав’ярня поблизу офісного будинку, де він працює? бабл ті – дорого та смачно. записано у список джерел серотоніну. йонджун. 

    йонджун? 

    субін дійсно намагався пояснити це собі. коли їхав до місця своєї роботи, до улюбленого затишку (кабінет, який він купив у величезному будинку офісів, був зовсім новим. надихав і заспокоював), зупиняючись на червоному світлі, їдкому від власних думок, він думав. хоча радше згадував: нема була чого тут думати. мозок видавав коротке замикання при спробі знайти якесь рішення для ситуації, що сталась. виходило важко. кожен раз усе закінчувалось монологом у його голові, усі як один, схожі на цей: чому він не подзвонив? загубився номер. чому не зробив цього одразу наступного дня після їх зустрічі? хотів вичекати ввічливу паузу, не здатись занадто зацікавленим. спізнився. чому не спробував відшукати йонджуна десь у соцмережах, маючи його ім’я та прізвище? не хотів. чому не хотів? йонджун не настільки йому сподобався, щоб прям так його шукати? не правда. боявся? але ж субіну не шістнадцять. що тоді? якими були перешкоди? нестача часу ніщо перед бажанням – отже, не варіант. добре, можемо повернутись до страхів: що б такого сталось, якщо субін би зателефонував, зустрівся з хлопцем десь у пафосно-великому ресторані, купив би їм обом м’яса та шампанського, а потім запросив до себе заради того, про що просили йонджунові очі декілька тижнів тому, дивлячись на його незворушну постать? що б такого сталось, чого не можна було б вирішити розмовою? навіть якщо субін неправильно зчитав його наміри – невже це така масштабна проблема? дзуськи. не смішіть субінові дипломи. 

    і все ж, якою була відповідь? 

    субін важко зітхає, тиснучи на газ. 

    втрачена можливість. жалкує? навряд. щось так сильно стримувало його від нового контакту з хлопцем, що жалкувати про те, що сталося… ні, тепер це просто не має жодного сенсу. йонджун не перший і не останній. це не було так важливо. 

    сонце поволі заходить за обрій, даючи простір фіолетово-синім хмарам і прохолодному повітрю – райська година для того, щоб закінчити робочий день і з полегшенням сісти за кермо, бажаючи дістатись додому якомога швидше. проте це не зовсім так: нова кав’ярня у центрі – реально річ. субін забув про факт їх існування вже після закінчення університету – пропала якась студентська атмосфера, тож він якось залишив їх у спогадах і більше не повертався (та й не було потреби: субін донедавна ще не був любитель кави, чаю і іншої тисячі видів напоїв у кафетеріях). але, чорт забирай, як же добре ці бариста роблять свою справу. 

    одного жахливого ранку субін просто завітав до них з чистої цікавості, взявши чи то еспресо, чи то капучіно, але ефект був приголомшливим: це виявилось так смачно (а, може, то просто був смак забутих “золотих” років), що субін ненароком став їх постійним ранковим і вечірнім відвідувачем, і навіть взяв телефон одного з барист, у цей раз точно плануючи подзвонити. миловидний хлопець з темним каскадом і неймовірною посмішкою, трохи незграбний і, схоже, теж не одноліток субіна. не дивно: робота бариста у більшості випадків це щось тимчасово-студентське. треба б написати йому сьогодні. 

    а ще варто віддати належне – улітку субін виглядає як мрія всіх жінок і чоловіків у світі (хоча, доречніше буде сказати особливо улітку): рівне чорне волосся тоненькими пасмами лягає на чоло, трохи закриваючи брови і ледве торкаючись вій, виразні очі з відлунням кольору мокрої кори, і вся його постать відчувалася так само, як ліс після добрячого весняного дощу: краса, привабливість, приємна прохолода і жаданий спокій; приталені футболки, які дозволяють побачити місяці старанних занять у залі, і іноді оверсайзні сорочки зверху, легкі чорні або білі брюки, численна колекція найрізноманітніших туфель, а також кілька срібних кілець і недешеві наручні годинники – все це кричало про стриману елегантність, якою субін, очевидно, захоплювався не менше, ніж всі ті, хто витріщався на нього, коли той вже по традиції після чергового  продуктивного робочого дню, відчиняв двері на шляху до ароматної кави і гарного настрою. 

    дзвіночок над дверима приємно задзеленчав, коли субін, притримуючи, легко штовхнув їх від себе. це сповіщало тільки про одне: зараз відбудеться свято смакових рецепторів, а з тим і зорових – він сьогодні повинен бути тут. 

    занурившись у телефон і читаючи щойно отримані контроверсійні повідомлення від матері, субін поспіхом підходить до стійки з наміром зробити замовлення і у наступну секунду відчути на собі приємний погляд. 

    – доброго дня, мені як зазвичай, будь ласка, – каже, цілком зосереджений на літерах електронної клавіатури: і що, чорт забирай, на це відповідати? 

    але, на превеликий подив, приємного погляду не сталось. натомість субін відчув на своїй шкірі інший, більш настирний, і почув у нотках нібито нового голосу щось до цікавості знайоме: 

    – я не знаю, як зробити тобі “зазвичай”, красунчику

    субін відриває очі від телефону, намагаючись втримати в руках і його, і себе. якого біса.

    – можу зробити просто чай, без “зазви”, – і усміхається широко.

    субін ковтає комок ніяковості, що застряг у горлі і заважав промовити бодай щось. почуття провини сніжною лавиною накрило його, захотілось подякувати і вийти геть, забувши на сьогодні про довбану каву, але, здається, нічого б у нього не вийшло – він точно спіймав би субіна за рукав сорочки, пришпиливши його назад до землі. і субін вже був готовий промовити якесь з придуманих за секунду безглуздих речень, але останні слова хлопця блискавкою промайнули у голові, повертаючи до реальності, і він не вигадав нічого кращого за:

    – це дурний жарт. 

    йонджун підіймає праву брову, дивлячись з питанням. 

    – нормальний жарт, – відповідає цілком серйозно. 

    субін напружено мовчить, дякуючи всім старим і новим богам, що ніхто поруч не бачить найгіршого моменту у його житті.  

    йонджун не витримує і через декілька секунд пирскає від сміху, спираючись руками на стійку перед собою і дивлячись кудись убік.

    – привіт, – нарешті каже він, відсапавшись. 

    – привіт.

    субін був би не проти втопити себе у стоградусному латте. 

    йонджун помічає його бажання і трохи зіщулює очі, залишивши на своєму обличчі ледве помітний слід посмішки:

    – боже, я не збираюсь тебе їсти. ти, схоже, від минулого разу ще не відійшов, – він швидко оцінює його поглядом. – видихни, guapo. 

    – вибач. я загубив твій номер. 

    – порадуєш мене розмовою потім. спершу – твоє “зазвичай”, – і знову посміхнувся. 

     

    ***

     

    – твій раф з… полуничним сиропом і маршмелоу. цікавий вибір, – йонджун поставив велику порцелянову чашку на стіл перед субіном, розв’язав темно-коричневий фартук, і сів по іншу сторону, кивнувши дівчині за стійкою, мовляв, дай мені десять хвилин з цим чоловіком, схожим на всі мої найбільші бажання, і я миттю повернусь. дівчина багатозначно посміхнулась у відповідь. йонджун нарешті сфокусував погляд на субіні і вони мовчали декілька секунд, поки той робив ковток найсмачнішої кави у всьому всесвіті. 

    – це дуже смачно, – скромно відзначив він.

    йонджун посміхнувся, дивлячись на нього як на власного сина, що повернувся додому з нової школи, і йому не терпиться розпитати його про те, як пройшов перший день. 

    субін розправив плечі і зробив глибокий вдих.

    – гадаю, моя ввічлива пауза затягнулась на довше, ніж я того хотів. 

    – твоя ввічлива що? – не второпав хлопець.

    – пауза. ну, я не хотів дзвонити тобі одразу на наступний день. 

    “отже, хотів подзвонити одразу на наступний день”, – подумав йонджун і піджав губи, намагаючись не видати ще одну посмішку від того, наскільки субін здавався йому милим при всій його майже несправжній серйозності. 

    – скільки тобі років? – спитав йонджун з нотками цілковитої риторичністі у цьому питанні, бо, ну, хто взагалі користується цими «ввічливими паузами» чи як їх там? заняття для підлітків.

    але субін відповів, не задумуючись.

    – двадцять чотири. 

    ох. о боже.

    прекрасно, – ледве чутно промовив до себе хлопець. 

    та субін почув. знову. 

    – ти завжди щось говориш сам до себе? 

    – вибач. таке іноді виривається, коли я зустрічаю когось, хто бездоганно відповідає моєму типажу. 

    субінові вуха зрадницьки почервоніли. який сенс у тому, щоб вести себе стримано, коли майже кожна йонджунова фраза звучить так?

    – нема за що? – тепер субін подивився на нього більш упевнено. а що? у цю гру дуже весело можуть грати двоє. 

    вони знову замовкли. йонджун додав:

    – це дивно, що ти вибачаєшся переді мною, адже в мене теж був твій номер. 

    субін не завжди був розумним. 

    – точно. я й не подумав про це. тоді… яка причина була у тебе?

    – це… довго пояснювати, – він опустив голову і сховав погляд у схрещених на столі руках. 

    субін по інерції почав роздивлятись їх. ті ж самі тонкі зап’ястя, прикрашені купою браслетів (здалося навіть, що з’явилось декілька нових), гострі кісточки пальців, довжелезні пальці, але у всьому цьому тендітні і охайні. субін зупинив свій погляд на ледве помітних ранках біля нігтів вказівного і середнього пальців обох рук. але йонджун опустив їх під стіл.

    – що ж, тоді, якщо ми остаточно знайшли один одного і, схоже, не маємо нічого проти невинного перепіхону, то пропоную все ж таки обмінятись контактами. 

    субін похлинувся кавою під задоволену посмішку йонджуна. 

    – інстаграм?

    – не користуюсь. 

    хлопець подивився на субіна як на справжнісіньку доісторичну людину, що невідомо звідки вилізла і невідомо як пристосувалась до умов навколишнього середовища.

    – тоді… ам…

    йонджун знав багато месенджерів, та всі вони були дещо незручні для його використання, тож довелось неабияк напрягти мізки, щоб відкопати у пам’яті якийсь варіант, що не вб’є його зумерську натуру. 

     субін, мабуть, це помітив.

    – мені не проблемно його встановити.

    – ох, так, будь ласка, – він бере субінів телефон (незапаролений, господи, з якої він в дідька планети?!), знаходить нотатки (триста сраних штук…), вводить свій нікнейм й заразом номер телефону. на всяк про всяк. – ось. не загуби їх у потоці думок.

    що? – субін подивися на нього широко відкритими очима. 

    – кажу, зроби так, щоб цю нотатку не придавило десятками інших. схоже, ти полюбляєш самотерапію. 

    – без неї важко працювати, – він стенув плечима.

    йонджун посміхнувся. 

    – розкажеш мені все про свою роботу, коли зустрінемось? – він наблизився до субінового обличчя, промовивши це майже недоречно тихо: хто каже щось подібне таким чином? але добре. йонджун дивний. йонджун до біса дивний, до неможливості несхожий на субіна. і хоч у нього не було яких-небудь демісексуальних вподобань, на секунду він засумнівався у дійсності свого бажання наступної зустрічі. 

    та всі сумніви пішли на дно за титаніком, коли йонджун покликав його, підвівшись і натягнувши на себе фартук:

    – допоможеш? 

    субін обережно підійшов до хлопця, ставши позаду (можливо, ближче, ніж збирався), взяв зав’язки у руки, яких було на дві пари більше, ніж на звичайних фартуках (цікавий дизайн), зв’язав їх і почав затягувати, на трохи нахилившись до йонджунового вуха.

    – так підійде?.. – промовив нечутно.

    хлопець сковтнув, забувши про дихання. 

    – дужче. 

    субін сильніше стиснув його тонку, майже жіночу, талію, і зав’язав красивий бантик. 

    йонджун розвернувся до нього обличчям, затримав погляд на добрі чотири секунди на його очах, і попрямував до робочого місця, кинувши наостанок безтурботне:

    – напишеш, guapo. 

     

    ***

     

    субін приходить додому трохи щасливим. за багато років відчуття від романтичних пригод дещо притуплюються і стають ледве помітними дофаміновими реакціями, але субін не такий вже й старий, щоб сприймати нові знайомства з потенціалом переростання у відносини як щось на кшталт “розваг для дітей”. бо ми всі трохи діти, коли у нас виникають до когось почуття. не те що б у субіна щось виникло,  і не те що б дивлячись на йонджуна він думав про цей потенціал, але все-таки, чому у нього таке відчуття, наче він придушує у собі ці емоції, не дозволяє їм відбутися? 

    до біса це все. іноді позиви рефлексії треба трохи стримувати. субін наливає собі великий  келих червоного напівсолодкого, лягає у гарячу ванну і прикриває очі, думаючи над тим, який день він зможе звільнити для їхньої зустрічі і як спланувати її гарно, так щоб йонджуну сподобалось, так щоб він її запам’ятав і попросив іще (за умови, що і субіну захочеться ще однієї). до чого ця вишуканість? субін ніколи не вмів по-іншому. бо по-іншому не любив, не хотів і не терпів. та й взагалі не розумів, як це – не підготуватись до побачення на сто процентів? нехай це лише прелюдія перед тим, за чим вони насправді зустрінуться, та невже це привід зробити все нудним і нецікавим? навпаки – це чудова можливість чимось себе розважити і приємно провести час, і хоч раз на півроку витратитись матеріально на когось, окрім себе та батьків. 

    у голові постає йонджунів образ, вже до деталей вивчений і обсмакований, поки він тягнеться рукою до маленької кнопки на бортику, з натисканням якої вода перестає шуміти у просторій ванній кімнаті, залишаючи субіна зі своїми думками. він одразу відкидає варіант кіно: не любить, та й йонджун до темної зали якось не вписується, це не підійде, він хоче чітко бачити його. прогулянку парком і з шоколадним морозивом у руці він залишить студентам з тіндеру. від кав’ярень йонджуна вирве. від ресторанів вирве субіна, тому що близька десятка останніх побачень пройшли саме там. музеї? виставки? театри? концерти? субін цікавився цим, але що думає про це йонджун? схоже, варто спитати у нього самого. можливо і ресторан підійде (хрін з ним, субін не помре від ще одного цезарю і пляшки легкого алкоголю).

    він виходить з ванної з одним рушником на стегнах, поки іншим витирає мокре волосся, бере у руки телефон і падає спиною на велику постіль. завантажує інстаграм, не сильно переймаючись за аватарки і біографії (взагалі проігнорувавши їх) і вводить йонджунів нікнейм. він одразу знаходить його: юзерпік з висунутим язиком, вісім сотень підписників і коротка біографія з одним тільки реченням: “an artist. dm me for the prettiest painting in your house❤️”*.  англійську субін знав добре, тому про зв’язок йонджуна з мистецтвом дізнатись було не важко. це прекрасно – виставки можуть йому сподобатись. субін прогорнув до фотографій: багато яскравих картин, маленьких, великих і дуже великих, майже на квартирну стіну (і він не може брехати – вони дійсно чудові), розписи меблів і елементів декору (здебільшого вази), фотографії з студії (можливо, університетська авдиторія), незавершені скетчі на м’яких мольбертах і, звісно, сам йонджун. судячи з того, що кількість його творчих робіт була такою ж, як і особистих фотографій, – йонджун любив своє заняття і любив себе. ба навіть більше – він був у захваті від себе. на знімках він виглядав як воґовська модель, і хай його стиль у одязі, знов ж таки,  був субіну крихту незрозумілий і неблизький, але йонджун виглядав фантастично у будь-чому. навіть якщо б це була стара розтягнута футболка з плямами від тієї ж фарби. субін у цьому впевнений. 

    вдоволь надивившись фото хлопця, він відкриває порожній чат і починає набирати повідомлення. 

     

    choi.soobinn_ привіт. що думаєш щодо виставки картин? подумав, тобі могло б сподобатись.

    yeonjunnie02 о, красунчику, це ти

    виставки я люблю 

    тобі самому не буде нудно? багато хто не доходить до кінця галереї 

    choi.soobinn_ ні, я сам іноді ходжу. люблю мистецтво. це наповнює. 

    тож ти художник? 

    yeonjunnie02 щось типу того

     

    субін почав друкувати: “є побажання щодо виставок?”, та миттю стер після наступного повідомлення хлопця:

     

    yeonjunnie02 о боже 

    стривай

    ти що, плануєш нам побачення? 

    типу, справжнє??

    субін посміхнувся. мила реакція. 

    choi.soobinn_ ні, понарошку.

    yeonjunnie02 грубіян

    я просто не очікував

    це приємно 

     

    субін на секунду задумався, але потім спинив себе.

     

    choi.soobinn_ добре, що так.

    тож, якісь побажання?

    yeonjunnie02 будь-що

    хоча ні 

    сучасників не дуже люблю 

    можливо їх полюблять через сто років 

    choi.soobinn_ хах

    але ти теж сучасник?

    yeonjunnie02 так, хаха

     

    повідомлення припинились. потім субін написав:

     

    choi.soobinn_ я можу звільнити вихідні.

    yeonjunnie02 мої вихідні твої 

     

    субін слабко посміхнувся.

     

    choi.soobinn_ тоді пізніше кину тобі час. 

    скажи мені свою адресу. 

    yeonjunnie02 з пустуючою аватаркою і цим повідомленням ти скидаєшся на маньяка

    choi.soobinn_ всього лиш хочу забрати тебе на машині.

    yeonjunnie02 а цукерки будуть? 

    choi.soobinn_ твої улюблені. 

     

    йонджун замовчав на хвилину. 

     

    yeonjunnie02 окей, тепер я відчуваю себе принцесою

     

    субін повільно надрукував повідомлення. 

     

    choi.soobinn_ти трохи на неї схожий.

    yeonjunnie02 для тебе я можу бути будь-ким, mon cher. 

     

    субінові вуха прийняли рожевуватий відтінок. добре, що йонджун цього не бачив. хлопець надіслав йому свою адресу, а субін тим часом купив два білети у галерею мистецтв у центрі міста. 

     

    choi.soobinn_ о 16:45 у субботу. 

    yeonjunnie02 чекаю з нетерпінням 💋

     

    ***

     

    що одягнути на побачення чоловіку з іншим чоловіком? це могло би бути доволі простим питанням. але у житті субіна просто було хіба що тільки у середній школі.

    це була майже четверта суботнього вечора. субін добре знав, що так станеться – він буде страдницьки зітхати перед дзеркалом, прикладаючи до себе сто один вид піджаків і футболок (спойлер: він обрав біле поло), які, на перший погляд, не мають багато відмінностей. вибір одягу на роботу, на зустрічі з друзями у маловідомому пабі, на вечірки або будь-які інші івенти для субіна проблемою не був, але побачення – там тобі треба сподобатись і створити гарне перше враження про себе. звучить дещо нелогічно, адже субін йонджуну вже сподобався і перше враження про нього вже існувало десь у гіпокампі його мозку, що видавав реакцію “цуценяча радість” кожен раз, як субін з’являвся у його полі зору. та субін не вважав це за “офіційне” перше враження, тож мусив приготуватись на повну. йонджун хоч і звичайний тінейджер, який розраховував тільки на одну з частин їхньго побачення – ну, ви знаєте – але це ще не означало, що можна було не докладати жодних зусиль, щоб зробити йому приємність. саме тому субін відчайдушно продовжував крутитись перед дзеркалом, нервово поглядаючи на телефон, бо той був єдиним бар’єром між ним і відповіддю на усі його запитання – модним гуру кан техьоном. 

    але насправді ніяким гуру він не був. лише хорошим другом ще зі студентських років. гештальтист, психоаналітик, соціальний психолог, не наряджає ялинку на новорічні свята… коротше кажучи, страшна людина. але його допомога зараз потрібна як ніколи.

    субін хапає телефон і у пару швидких кліків дзвонить тому по фейстайму. через декілька секунд нервового ходіння з однієї частини кімнати у іншу, по той бік нарешті чується голос:

    – ти не можеш дзвонити мені на моїх перервах. май совість.

    – ти здурів працювати на вихідних? 

    техьон стомлено зітхнув.

    – форсмажор. а так не працюю. люблю себе більше, ніж роботу, – він вичавив з себе широку посмішку.

    – нариваєшся на “гарний хлопчик”, – субін приклав до себе бежевий піджак, розглядаючи своє відображення, – мені дуже потрібна твоя допомога.

    – кудись зібрався? виглядаєш нещасним, — техьон хлинув кави з порцелянової чашки, приклеївши погляд до напруженого виразу обличчя субіна.

    – на побачення. який буде краще?

    він показав спочатку темно-сірий піджак, а потім підніс до камери інший, на декілька відтінків світліший.

    – на побачення?! – очі техьона з великих перетворились на величезні. – кому це так не пощастило?

    субін натягнуто посміхнувся:

    – твоїй мамі.

    техьон розсміявся, поставивши чашку на столик біля себе.

    – чорний краще.

    – його не було у варіантах.

    – я рятую твоє побачення. чорний краще. і не вздумай його застібнути.

    субін кидає тихе “добре” і одягає його на себе. образ довершили чорні брюки – нічого особливого. охайно і зі смаком. він прискає на себе трохи “версаче” і в останній раз перевіряє зачіску: все виглядає більш, ніж добре. субін подумки готується отримувати зацікавлені погляди кожного перехожого і усміхається. субін любив виглядати надгарно.

    – так що? не розкажеш?

    – зараз поспішаю. але якщо буде, що розказувати – приїжджай якось у гості, розкажу все особисто. та й коли ми бачились в останнє? – субін поклав ключі від машини у кишеню і вийшов надвір, поки двері за ним автоматично зачинились.

    – забув? ти проміняв мене на роботу.

    субін зареготав, ігноруючи його несерйозний докір.

    – всі ви чоловіки однакові, – він драматично закрив лице рукою, а потім трохи прибрав її, щоб бачити екран, – ну він хоч одноліток твій?

    субін трохи помовчав, а потім ніяково подивився вбік.

    субіне, – техьон зробив глибокий вдих, – скажи-но мені, – і глибокий видих, – яка травма тримає тебе у минулому?

    – о, чорт би тебе забрав до себе у пекло, – субін роздратовано простогнав, прямуючи до гаражу. той був зачинений на електронний кодовий замок.

    – ні, я цілком серйозно, чому ти почуваєшся настільки комфортно у відносинах з підлітками? ти несвідомо відчуваєш, як твоя особистість “зливається” з їхніми і  перестаєш намагатися сприймати себе як дорослого, нарешті звільнившись від цієї ролі? 

    – не роби з мене педофіла, довбню. йому майже двадцять! – субін напружено чекав, поки ворота гаражу по-дивовижному повільно піднімались нагору, відкриваючи вид на його блискучу чорненьку “ауді”.

    на тому боці проводу почулося розпачливе скиглення. 

    – повинна бути якась причина! скажи, може він нагадує тобі себе колись, га? які твої нереалізовані потреби він задовільняє? може, він займає якусь важливу позицію у сценарії твого життя? тоді тут треба дивитись на твої відносини з батьками…

    субін відчиняє двері машини і останній раз дивиться на екран, де, схопившись за голову, сумно сьорбає охололу каву техьон.

    – техьоне.

    чоловік підіймає на нього повний глибокого розчарування погляд.

    – гарної роботи, – і посміхається. – подумай щодо вечері.

    – підсип мені у неї яду, – він, змирившись, зітхнув. – щасти тобі там. і про піджак не забудь.

    субін скидає виклик і посміхається до себе, заводячи двигун. що ж, у цьому весь техьон. і можливо він у чомусь правий.

     

    ***

     

    субін прибув на місце рівно за чверть до п’ятої, у дещо тривожному очікуванні зазираючи у вікна невеличкого двоповерхового дому. він не міг бачити двір або те, що відбувається на першому поверсі, не чув голосів або лаю собак. місцевість здавалась приємною для життя, тут було спокійно, затишно і вечірнє сонце лагідно обпікало щоки – йонджун навіть якось підходив цьому місцю. він подивився на наручний годинник, той показав шістнадцяту п’ятдесят. субін просто благав усіх богів, щоб йонджун не затримався надовше, ніж п’ятнадцять хвилин, бо він просто ненавидів людей, що запізнюються, і розцінював це як вияв неповаги.

    на щастя, субін цю думку продовжити не зміг, бо у наступну мить залізні двері відчинились, а з них, засапаний, вийшов йонджун. ні, не так. йонджун, у чорних скінні, мартінсах, чорному кроп-топі з екстравагантними вирізами на плечах і грудях, і яскравій квітковій сорочці з короткими рукавами у якості центрального елементу. його світле волосся куйовдилось на голові, а сонячні промені падали просто на його широку посмішку, надаючи цій картині майже ангельского вигляду, що зовсім не вписувалось у його відвертий образ. субін міг би задивитись на це на добрі декілька годин.

    йонджун підходить до нього.

    – вибач, допомагав мамі ловити кішку надворі. не знаю, як вона вибігла.

    – все добре, – він посміхнувся куточком губ. – гарно виглядаєш.

    – дякую, – очевидно вирвалось замість “я знаю”. бо субін міг присягнути, що він точно це знає.

    йонджун не стримується і дивиться на субіна знизу вгору, прикусивши губу і намагаючись не видати посмішки. робить ще один маленький крок назустріч і бере у руки краєчки його (незастібнутого) піджаку.

    – а ти, схоже, хочеш, щоб я сьогодні не побачив жодної картини. від тебе очей не відірвати, – він промовив це повільно і тихо, немов маючи намір зупинитись посеред речення і замовкнути, залишитись у цьому моменті.

    перше-друге враження: є. субін переможно посміхнувся. 

    – дивлячись на тебе, я теж більше не бачу сенсу у картинах, – субін обійшов машину і відкрив двері переднього сидіння, запрошуючи. – але я впевнений, тобі вони сподобаються не менше.

    йонджун сідає, посміхаючись очима, а субін повертається на своє місце водія. 

    дорога не зайняла більше двадцяти хвилин, протягом яких йонджуну і справді довелось справлятись з надважкою задачею – не дивитись на такого привабливо-сконцентрованого субіна, який майже ні словом не прохопився з початку їхньої подорожі, але йонджуну нудно точно не було. ця тиша не здавалась неправильною або недоречною, радше навпаки – давала їм трохи простору для себе.

    припаркувавшись біля самої будівлі, вони зайшли всередину. субін дістав білети з внутрішнього карману піджаку і протягнув їх дівчині з бейджиком на грудях. вона привітливо посміхнулась і поставила на них печатку, запрошуючи пройти у першу залу. 

    – дай-но мені один, – попросив йонджун, коли вони зайшли до просторої білої зали, увішаній найрізноманітнішими картинами.

    – м? навіщо? – субін віддав йому один білет.

    – як навіщо? – хлопець здивовано посміхнувся, вдивившись в його спокійне лице, а потім перевів погляд на білет, тримаючи його обома руками, – звісно, що напам- 

    і завмер, втупившись поглядом у яскравий папірець. субін, не помітивши, що той зостався стояти на місці, зробив декілька кроків уперед, а потім озирнувся:

    – все… у порядку? – він підійшов до недихаючого йонджуна, теж вдивляючись у білет, на якому не було нічого, окрім назви виставки і імені авторки картин.

    йонджун промовчав ще кілька десятків секунд, а потім, проковтнувши ком, що стояв у горлі, перевів на субіна погляд, повний всесвітнього терору:

    – я не знаю, як ти це зробив, але це моя улюблена художниця.

    ох, – субін з полегшенням зітхнув, – ось воно що, – і сором’язливо посміхнувся.

    – її картини показують тут дуже рідко, раз на кілька років, проте кожен раз організатори влаштовують неймовірні виставки з великими пишними залами з найатмосфернішим декором і освітленням, і обов’язково роблять вихід з останньої зали на дах з вечірнім краєвидом на ціле сяюче місто! кожен раз! я мріяв роздивитись її творчість так близько скільки себе пам’ятаю, проте, – він підійшов до картини, на якій була зображена дівчинка, що стояла під рясним літнім дощем, простягнувши до нього руки, і торкнувся її пальцями, – боже, вона ж така дорога. субіне, ти божевільний. хоч я і маю підробіток у вигляді створенні картин на замовлення і роблю розписи, і все у такому дусі, але… ніколи не дозволяв собі приходити сюди. просто змирився і перестав слідкувати за датами її виставок. – він повернувся до нього обличчям, – дякую.

    субін опустив голову, посміхнувшись собі, а потім став поряд з йонджуном, роздивляючись картину.

    – не дозволяв? 

    – думав, що мені не місце на таких заходах. звичайний студент факультету мистецтв. подивись довкола, тут одні багатії і “поціновувачі прекрасного” – я аж ніяк не вписуюсь, – він гірко посміхнувся. – навіть мій одяг не підходить.

    – твій одяг підходить тобі, – субін зазирнув у його очі, коли йонджун підняв їх. – йонджуне, – він по-батьківськи зітхнув, зробивши невелику паузу, а потім продовжив: – невже когось успішного і популярного, коли вони такими стають, одразу перестає існувати для звичайних людей і тепер просто слугує декором для чиїхось розкішних палаців? адже воно з самого початку не було створено для них. я певен, ти б не хотів цього для своїх картин, – субін зробив ще одну коротку паузу, а йонджун, зачарований його словами, кивнув. – і я думаю, що ти підходиш цьому місцю більше, аніж будь-хто з цих пихатих проходимців. ти не поціновувач мистецтва, йонджуне, ти його творець.

    –  і де ти навчився так добре говорити? – йонджун іронічно посміхнувся. вся його постать казала, що ці слова були йому потрібні більше, ніж він думав, і, не зважаючи на те, що він цього не сказав, в його очах, в цьому сентиментальному погляді читалось “дякую“.

    субін зіщулився, не зводячи з нього очей і не дуже поспішаючи відповідати на його запитання, а потім, зітхнувши, сказав на саме вухо так, що по йонджуну пробіглись сотні тисяч крихітних мурашок:

     – я народився генієм.

    йонджун несильно вдарив його в плече з тихим: “бовдур”.

    – забудь про все, – субін взяв його під руку. – на нас чекають дивовижні картини.

    і йонджун дійсно забув. настільки захоплений витворами мистецтва, він забував навіть про субіна, який дивився не стільки на самі роботи, скільки на йонджуна, що по п’ятнадцять хвилин з непідробним ентузіазмом спостерігав за “красою почуттів на полотні”, як він сам висловився, поки перебував у якомусь невідомому субінові трансі. сам субін відносився на образотворчого мистецтва спокійно: любив, але ніколи не мав з ним справи, тож для себе єдину втіху бачив у самій лише його естетиці і вмінні передати емоції через ескізи і фарби. магію цього процесу він не знав і не розумів, тому і захоплювався, без бажання надати цій магії алгоритму, раціональності, логічності, адже він не хотів, щоб вона зникала у його голові.

    коли вони піднялись на дах, субін зрозумів, що йонджун не сказав ані слова неправди про вигляд, який має місто з цієї перспективи. все блищить і рухається, і таке по-містичному тихе, майже намальоване пензлем якого-небудь мунка. побачене не лишало іншого вибору, окрім як затамувати подих і мовчки спостерігати за плином кожного маленького життя.

    у тиші, що порушувалась лиш далекими (чи це так просто здавалось?) голосами людей, субін не міг не почути чужого шмигання носом, власник якого з усіх сил намагався себе не видати. субін також помітив, що йонджуну ніяк не вдається його обдурити.

    кхм, – субін змусив його перевести на себе запитальний погляд. – мій піджак буде гарно сидіти на твоїх плечах. поміняємось одягом?

    йонджун дивився на його цілком серйозний вигляд обличчя приблизно три секунди, а потім, не витримавши, вибухнув найзаразливішим сміхом з усіх, які субіну доводилось чути досі. він посміхнувся, стримуючи і себе від того, щоб не оцінити власний дурнуватий жарт з погано прихованою спробою зігріти хлопця.

    закінчивши помирати від сміху, йонджун стягнув з себе тонку сорочку з короткими рукавами і віддав її субіну, який сприйняв це за зелене світло. він зняв з себе важкий чорний піджак і по-джентельменськи одягнув (чому він такий худий?) хлопця.

    він так приємно пахнув субіном, що йонджуну захотілось залишити його собі назавжди. і піджак теж.

    – ти там з якоїсь бумажки читаєш, що робити на перших побаченнях?

    – а ти носиш з собою камасутру?

    – у голові, – він натягнуто-широко оскалився і одразу відвернувся назад до споглядання нічного пейзажу. – засранець. один-один.

    субін хмикнув, посміхнувшись, і теж повернувся до вечірнього міста. за ці кілька годин це уже не вперше – його посмішка. як давно він посміхався комусь, окрім як на тупі жарти техьона? чи ті фальшиві розтягування губ у присутності батьків… брр.

    – не квапся з вогнями, – сказав субін, вказуючи поглядом на міський ландшафт, покритий темрявою і спокоєм. – ми можемо стояти тут скільки схочеш. але є одне але: в моїх планах було нагодувати тебе чимось.

    – кормиш, щоб потім з’їсти? – хлопець двозначно подивився на нього, але субін не встиг перехопити його погляд, коли до нього дійшла суть сказаних йонжуном слів, і повернув на нього голову.

    – вибач?

    – вибачаю.

    йонджун, повністю задоволений собою, попрямував до виходу з даху, залишивши за собою зніяковілого (він не подавав вигляду, шкода, що в нього не виходило) субіна, з його сорочкою у руках. він швидко прийшов у себе і поквапився наздогнати хлопця.

    вони зустрілись біля його машини і сіли всередину.

    – дякую тобі за цей вечір, – тихо промовив йонджун.

    субін відповів не одразу. 

    – подякуєш мене за вечір трохи пізніше.

    а чому б і йому знову не зіграти у цю гру? це було весело, коли він намагався.

    – а ти прямо-таки і напрошуєшся на мої вульгарні жарти.

    – просто ти занадто сильно мене хочеш. до чого ж тут я? 

    вони зустрічаються поглядами. йонджун ковтає, субін стримує виграшну посмішку.

    – а, знаєш, я не хочу кудись їхати. закажем поїсти на дім, – і не відводить напруженого погляду.

    – як скажеш, принцесо, – субін заводить двигун і рушає з місця, по дорозі замовляючи їм “будь ласка, я хочу просто нормальної людської піци. це не образить твою багату задницю?”

    і цей вечір обіцяє закінчитись неймовірно.

     

    ***

     

    ворота відчинились і пропустили субінову машину у просторий двір під здивовані “охи” йонджуна. субін припаркував її прямо біля подвір’я, полінувавшись проробляти всі ці махінації з гаражем зараз, коли вони голодні у всіх можливих сенсах, стомлені і більше не можуть відтягувати моменти. і субін би з радістю поговорив з йонджуном до найглибшої ночі, але сьогоднішня ніч була створена не для цього точно. йонджун, не вірячи своїм очам, йшов за субіном, крутячись по сторонам гігантського за своїми масштабами будинку. більш того, він мав такий вигляд, наче субін був якимось загубленим принцем давно зниклої країни, і це те, що залишилось йому у спадок від його нащадків королівської крові – або – субін був лідером найнебезпечнішої мафіозної групи у місті – йонджун не мав інших пояснень.

    – у тебе багато питань, – порушив тишу субін.

    – у мене звихнутись як багато питань, – відповів йонджун, роздивляючись величезні картини абсолютно точно не сучасників. скільки їм років? скільки років субіну? він вампір? 

    – ніколи не думав, що психотерапевти живуть так розкішно.

    – я дуже хороший психотерапевт, – він посміхнувся. – вибач. тобі мабуть тут не дуже комфортно.

    – ой, стули свою красиву пельку, це місце надихає мене на подвиги. я б провів тут все своє життя. звідки у тебе ці картини? вони просто жесть які старі.

    – купив на аукціоні. ця моя улюблена, – він вказав пальцем на протилежну стіну, де біля білих штор з дрібними візерунками виднілась велика обрамлена пейзажна картина, зі зображеною на ній холодною зимою. щось у ній рятувало від жахливої спеки на вулиці, коли приходив час.

    загалом, дім субіна від початку й до кінця був весь заставлений коштовними меблями, крихким антикваріатом та увішаний старими картинами, які він, насправді, купляв не через їхню красу або цінність, або ту ж старинність, ні – субін у цих картинах, як не старався, не міг розгледіти нічого високого, нічого особливого, вони для нього так і залишились просто картинами. так, мистецтво наповнювало його, надихало жити, але тільки час від часу, і він ніколи не вважав, що йому місце у чиїхось домівках, особливо таких, як його хороми – самотні, холодні, непривабливі, сховані від людських очей. зберігати тут ці картини навіть трохи соромно. тепер, коли йонджун спостерігає за ними з настільки непідробним захопленням, – дуже соромно. тож яка була їхня незамінна функція у цій здоровенній фортеці? все просто – вони заповнювали її порожнечу

    – боже, як приємно торкатися часу, – йонджун провів пальцем по нічим не захищеній від навколишнього світу картині.

    але йонджуну про це знати не обов’язково. 

    – їх так зберігати не можна, субіне.

    субіне. чому його ім’я раптово набуває сенсу, коли його вимовляє йонджун? це дивно.

    – потрібно терміново засклити. ох, у тебе тут ще й сонячна сторона. як давно вони тут так висять? хм, хоча штори ти схоже не…

    до біса дивно. що він бачить у цих картинах? субін би хотів бути до них ближче, віддати їм хоча б долю того, на що вони заслуговують, живучи у цьому замку. та він, мабуть, ніколи б не зміг бути до них ближчим, ніж зараз йонджун, що бачить їх уперше.

    – субіне? ти тут?

    субін починає дивитись більш свідомо на ту точку, яку він так старанно пропалював розфокусованим поглядом. він прочищає горло і дивиться на йонджуна трохи винувато.

    – вибач.

    – і часто з тобою таке? – він підходить до нього, залишаючись на відстані витягнутої руки. – про що задумався?

    – та так. не зважай, – він йде у сторону кімнати, де знаходилось щось на кшталт маленької кухні: невеликий білий стіл, ще один довгий, сполучений зі стіною, схожий на блискучу барну стійку, а позаду неї – кухонні тумби, шкафчики, плита, холодильник – і все дочисту біле, як у лікарні. – вина? – субін відкриває один із шкафчиків і хапає чорну пляшку з червоною етикеткою.

    йонджун нічого не відповідає і просто сідає за стіл. субін, витягуючи пробку вже з відкритої пляшки, дістає два великих бокали і розливає трохи у кожний. він ставить один перед йонджуном і один – перед собою, і теж сідає за стіл навпроти нього.

    – вино – це так по-ґейськи, – каже хлопець, незграбно хлинувши з бокалу і ледве не вронивши його.

    субін коротко посміхається, опустивши голову.

    – вибач, нагадай будь ласка, для чого ми сюди прийшли? 

    йонджун мовчить, свердлячи поглядом величезну дірку у красивій стелі субінового дому, і колихає червоне вино у своєму бокалі.

     – правильно. потрахатись.

    йонджун трохи мовчить, а потім змучено зітхає, опускаючи очі у свій келих.

    – і все одно вино – це якось по-ґейськи.

    субін сміється, допиваючи свій, і відставляє його на край столу. йонджун ставить свій недопитий.

    через десять хвилин вони вже жують гарячу карбонару (“о, боже, як це смачно” – “а ти думав?”) і спілкуються про все, що приходить у голову. йонджун розповідає про навчання в університеті, субін натомість ділиться своїми кращими історіями студентського життя, а йонджун сміється (“тож ти не завжди був таким сумним?” – “що? чому це я сумний?” – “не знаю. ти сумний”). йонджун показує йому свої улюблені картини (“важливо малювати їх, якщо ти справді хочеш це зробити. тому на замовлення іноді буває важко малювати. але я вчусь. не хочеться залишитись звичайним аматором, знаєш”), субін здивовано відкриває рота – це і справді було вражаюче (“б’юсь об заклад, викладачі тебе обожнюють” – “ха-ха, навпаки. терпіти мене не можуть” – “чому?” – “тому що я ігнорую їх настанови. і тому що я кращий” – “мабуть саме через це ти і кращий”). субін розказував про основи його роботи (“це нудно. точно хочеш дізнатись?” – “я тільки заради цього й прийшов” – субін сміється), незвичайні клієнтські випадки, а також про свої минулі відносини. йонджун теж поділився (“о, ні, не смій аналізувати мене” – “вибач, я уже” – “чорт тебе забирай” – “тож батько майже не брав участі у твоєму вихованні?” – йонджун запхав шматок охололої піци у його “балакливого рота”). і потім субін налив їм ще трохи вина.

    – я наївся, – задоволено видохнув він, прикриваючи очі, і від задухи розстібуючи два верхніх ґудзика під раптово уважний погляд навпроти. субін робить ковток вина, анітрохи не п’яний, але ідеально розслаблений. скільки вони говорили? мабуть, хорошу годину. і це здалось набагато цікавішим, ніж він очікував, хоча діалог спершу ніяк не клеївся і постійно  повертав у напрямок одного-єдиного вектору – важко було повернути їхнє спілкування на вербальну частину людської комунікації і поговорити про них самих, а не про їх тіла. але у них вийшло. для того, щоб зараз йонджун подумки розстібував третій ґудзик субінового завузького поло. 

    а субін все ще чув, бачив кожен його нерівний подих.

    вони тримались довго.

    – справді? – йонджун сковтнув, оцінюючи його поглядом. субін міг майже шкірою відчувати те, як повільно вимикається раціональна складова йонджунового мозку і сам мозок, як важчає його дихання, як з кожною хвилиною йому стає спекотно у всьому своєму одязі. субін не міг чинити цьому опір. субін не став би опиратись цьому тепер.

    – так? а ти ні?..

    погляд йонджуна поступово повернувся до звично-загадкового, тяжкого, жадібного. субін швидко вивчив його. субін знає, що він може означати.

    – хм, – він трохи помовчав, роблячи вигляд, що намагється спіймати правильну думку. – я би залишився ще на десерт, – він промовив це тихіше за все, що казав до цього. субін посміхнувся куточком губ, перевівши погляд на зимову картину.

    десерт, – повторив він за йонджуном, дивлячись на його опущену голову. 

    – так. десерт, – і йонджун знову зустрівся з ним палаючими червоним вогнем очима, тепер більш настирливо вдивляючись у його власні, і прикусив нижню губу. 

    цей хлопчисько.

    – і що б ти хотів на.. десерт?

    йонджун повільно дотягнувся пальцями своєї руки до субінової, торкаючись гострих кісточок, розтягуючи свою нахабну посмішку. субін навіть ловить себе на думці, що встиг за нею скучити. він витягує свою руку з-під йонджунової, щоб одразу накрити її зверху, несильно стиснути, а потім сплести їхні пальці. субінова рука значно більша. йонджун відчуває потребу змочити чимось пересохле остаточно горло.

    – не знаю, чи є це у меню, – хлопець посміхається зубами, стискаючи їхні пальці у відповідь. а потім різко тяне на себе, стаючи у один момент так близько, що субін може чути всі його брудні думки. – але це виглядає так скажено смачно.

    вони роздивляються обличчя один одного на цій неймовірно маленькій дистанції ще декілька довгих секунд, нетерплячим поглядом бігаючи з губ на очі, з очей на губи, а з них – у найтемнішу безодню їх бажань.

    що ж, – субін божевільно посміхається, майже чіпляючи губи напроти, вільною рукою торкається його підборіддя і обводить їх великим пальцем. йонджун абсолютно точно не дихав у цей момент. – вимушений попередити, – він нахиляється, обпікаючи вухо хлопця палким диханням, – я не те що б дуже солодкий.

    у якийсь момент обидва перестають дихати, завмерши. для них тиша зовсім різна: субін ось-ось із ланцюга зірветься, обіцяючи очам навпроти бурю після цього затишшя, а йонджун ніби навмисно розтягує, підло посміхаючись і вичікуючи невідомо чого. зараз їх об’єднує тільки одне – бажання, що нагадуванням висить у повітрі і яке так добре чутно у пульсі на шиї, розпалюючи цю пожежу ще більше. 

    і це стало останньою краплею. 

    раз, два, 

    йонджун цілує першим, хапаючись за субінову шию, жадібно відкриваючи рота і буквально з’їдаючи чужі губи. вони підриваються, не встигаючи навіть нормально встати, чіпляючись за ніжки столу, і якщо б не субінова швидка реакція і сильні руки, можна було б боляче приземлитись на підлогу. пальці субіна міцно тримають світле волосся, стискаючи його, і він посміхається у поцілунок, коли чує йонджунів стогін і відчуває худі кисті на своїх грудях, які, очевидно, намагаються роздерти його поло на шматки. йонджун поспіхом скидає з себе піджак, у який субін був так люб’язний його одягнути, залишаючись тепер у одному кроп-топі, і врізається новим поцілунком у чужі губи, злегка цокаючись зубами і посміхаючись. і він абсолютно точно веде цю дію, валиться на стіл та тягне за собою субіна. їхні руки у божевільному русі не можуть знайти собі місця, проте вони точно знають ритм, який супроводжує кожен дотик: талія-груди, спина-сідниці, обличчя-шия. дихання обох збивається у якийсь невідомий для них момент. 

    до вікон холодного замку непомітно підбирається темрява ночі, і світло автоматично реагуючих на це ламп падає на два гарячих тіла, занадто зайнятих одне одним, щоб це помітити. вони також не помічають, як падає і котиться по поверхні білого столу келих, залишаючи по собі багряні солодкі плями, у які старший ненавмисно вимазує руки. 

    та їм нема до цього діла. 

    не колише охайність, міра, норми, правила. 

    якщо колись субін кохав, то тепер він у цьому не впевнений: закоханим більше, ніж у цей момент, він, мабуть, ніколи не буде. йонджун посміхається, наче прочитавши його думки. 

    його руки залазять під одяг старшого, неспроможні пропустити жодного сантиметру, ведуть по спині, залишаючись на плечах, і він стогне у поцілунок, обожнюючи субінове тіло. 

    – що? настільки подобаюсь? – субін перериває їх поцілунок і з посмішкою заглядає у очі навпроти, а потім опускає погляд на опухлі червоні губи. 

    – хочеш сказати, що ще не зрозумів наскільки? – йонджун торкається пальцями по його губам, поки вони обидва хапають ротом повітря, дихаючи, мов загнані у кут звірі. 

    йонджун торкається губами субінових, але не цілує. дихає, дивиться, відчуває цю хвилину усіма рецепторами.

    – ми згаяли так багато часу, – він розслаблено прикриває очі. – нащо?

    – вибач, я думав тобі сподобалось наше побачення? – усміхається субін, переплітаючи пальці за талією хлопця. 

    – боже, звісно, – він усміхається, ховаючи посмішку у шиї старшого.

    – ти кудись поспішаєш?

    йонджун думає декілька секунд, а потім підіймає голову і дивиться у субінові очі.

    – ні? – він ніяково посміхається.

    субін наближається до його вуха, з безліччю срібних сережок на ньому, і пошепки вимовляє:

    – тоді перестань. думати.

    старший цілує його шию, відбираючи цю можливість остаточно. йонджун хапає повітря широко відкритими губами, наївно вважаючи, що це йому допоможе.

    – відношення до засосів? – питає старший, залишаючи вологі поцілунки по всій його шиї.

    – різко позитивне.

    субін усміхається, обережно цілуючи його за вухом, і відчуває, як пальці хлопця міцініше стискають його волосся.

    – ти?..

    – нижче шиї. принаймні влітку.

    йонджун стогне, коли субін залишає першу малинову пляму на його шиї, занадто чутливій до подібних розваг. німе рішення перебратись у спальню було ухвалено негайно, де серед розкішного, але парадоксально стриманого інтер’єру лунає грюкіт дверей, який супроводжують вологі звуки поцілунку. йонджун вирішує позбавитись всього верхнього одягу субіна, торкаючись гладкої шкіри і насолоджуюсь атлетичним виглядом його тіла. ось тепер він дійсно поціновувач прекрасного. 

    хлопець сідає зверху, блаженно заплющуючи очі від відчуття того, що і як добре впирається у нього, і він ненавидить ці декілька шарів одежі. субін важко видихає, тримаючи руки на його талії, і стискає її трохи сильніше, ніж потрібно. 

    роздягни мене, – ледве чутно каже йонджун, спостерігаючи за темним поглядом субіна, який, можливо, більше не розуміє, як користуватись своїми легенями.

    руки старшого тягнуться до застібки на чорних скінні і швидко тягнуть її вниз. він перевертає хлопця на спину для більшої зручності і остаточно розправляється з завузькими джинсами, стягуючи їх разом з білизною.

    – такий слухняний, субін-а, – посміхається йонджун, притягуючи його розгублене обличчя до себе за новим поцілунком занімілих губ. він цілує його, проте субін далеко вже не тут.

    – що? подобається, коли тебе хвалять? чи над тобою просто ніколи не домінували?

    субін відкриває губи у спробі щось вимовити, але субін не відповість, скоріш за все не сьогодні. йонджун посміхається його реакції.

    нічого, – він знову дбайливо цілує його у зімкнуті губи, а потім залишає декілька поцілунків на носі, на шоці і цілує його вухо, відчуваючи, як шкіра під його поцілунками вкривається мурашками. – у нас є багато часу, щоб дізнатись, правда?

    чхве йонджун, що ти є за людина.

    і він буквально каже все це, лежачи під ним просто зараз? і дивно це визнавати, але… всі ці розбіжності між тим, що він говорить і як поводиться, дещо інтригують. субін міг би зрозуміти його. 

    субін хотів би зрозуміти його?

    – розцінюю твоє ігнорування як реакцію на мій приголомшливий вигляд.

    – розцінюй його як те, що я планую не залишити на тобі живого місця сьогодні.

    – це так клішовано, але я заплющу на це очі.

    – вибач, принцесо, я не пишу романів. я їх читаю, – він задумливо відводить погляд, – інколи.

    йонджун посміхається, коли їх язики знову переплітаються у гарячому поцілунку, і він може це добре відчути – те, що субін не жартує. і це було зрозуміло як двічі два, як те, що сонце світить в небі – їх вечір почався тільки зараз. можливо, навіть щось більше за просто вечір.

    і субін на фоні всіх цих звуків навряд чи розчує, як один за одним на його телефон приходять нові повідомлення від матері.

     

    1 Коментар

    1. Feb 3, '23 at 18:16

      Дуже цікавий фанфік, чекаю на продовження з нетерпінням .