Любов – це дим, що в’ється з уст зітханців

Стискаючи в руках той самий лист до батька, Йонджун стояв біля дверей бібліотеки, нервово стукаючи пальцями по паперу. Джун неймовірно нервував, але він справді не міг прийняти таке важливе рішення, не сказавши нічого Субіну. Все ж таки це рішення стосується і його. Вони мають вирішити все разом. Йонджун не надіслав його. Спочатку він хотів віддати послання для батька листоноші одразу і вже майже надіслав його, але потім раптом зрозумів, що про це має знати і Субін.

 

Увійшовши до бібліотеки, Джун знову нікого не побачив, але, слідуючи інтуїції, він кілька разів ковзнув між стелажами і нарешті побачив знайому високу постать. Субін уважно читав якусь книжку. Довгі пальці обережно гортали сторінки, його очі швидко бігали по рядках, а губи безмовно повторювали написані слова. Як завжди прекрасний…

 

Йонджун, напевно, ніколи не намилується ним. Йому завжди буде його мало. Він, мабуть, збожеволів, адже Субін не людина. Але серце кричало, що це зовсім неважливо. І Джун прислухався до нього, залишивши поза увагою доводи розуму.

 

Він підійшов до нього зі спини і обійняв за талію. Субін не здригнувся, а лише посміхнувся, бо відчув його присутність ще, коли він тільки відчинив двері. Він чекав на нього. Субін хотів, щоби він прийшов. І це сталося. Джун опустив своє гостре підборіддя на плече Су і заглянув у його книгу. Бін відчув теплий подих юнака.

 

– Що читаєш? – поцікавився Йон, майже торкаючись губами вуха Субіна, і той на кілька секунд прикрив очі.

 

– “Ці буйні радощі й кінчаться буйно —

Й в тріумфі гинуть. Так вогонь і порох,

поцілувавшись, нищать. Мед найкращий

гидкий буває тим, що дуже добрий

і смаком апетит псує. Тому

люби помірно — так найдовше люблять.

Швидкий що тихий — прибуває пізно”. – прочитав Субін уголос.

 

– Щось неймовірно сумне. – зітхнув Йонджун. – Невже немає нічого веселішого в твоїй книзі?

 

– Це “Ромео і Джульєтта” – хмикнув Бін, трохи повернувши до нього голову.

 

– Ах, тоді все зрозуміло. – усміхнувся Йон і, обійшовши вампіра спереду, глянув йому в обличчя. – Давай я тобі краще дещо покажу. Я… Я написав батькові листа. Дозволяю тобі його прочитати. Це… Стосується нас.

 

Субін здивовано глянув на простягнутий конверт, але, побачивши вже впевнений вираз обличчя Джуна, обережно взяв його, повільно витягши з нього листа. “Невже він вирішив розповісти батькові про нас? Це немислимо. Навіть якщо він не скаже про моє походження… Ми ж обидва чоловіки…” – гарячково подумав Су, але все ж таки відкрив листа.

 

Його очі спочатку швидко пробіглися каліграфічно написаними рядками, а потім він почав читати вдруге тільки більш уважно. Від прочитаного його охопило здивування та раптова тривога. Субін повільно підняв погляд на схвильоване обличчя Йона.

 

– Ти хочеш тут залишитися? – здивовано спитав він.

 

– Так. Я… Просто не хочу втрачати тебе… – зізнався Йонджун. – Я боюся, що зв’язок із тобою зникне. Адже я ще не поїхав, але вже сумую. Я надто прив’язався до тебе… Напевно, це безглуздо, але я не можу нічого з собою вдіяти. Ти… Ти мені потрібен.

 

Вампір підійшов ближче, дивлячись прямо йому в очі. Він ласкаво провів пальцями по щоці Джуна, через що той прикрив очі, повністю дозволяючи Біну торкатися його. Су м’яко притиснувся губами до чола Йона. Приємне тремтіння охопило Джуна і він закусив губу, бажаючи ніколи не переривати цей момент.

 

– Скарб мій… Я давно не відчував того, що відчуваю з тобою і мені… Так само важко втрачати тебе… – сказав Субін. – Але я боюсь… Боюсь стати твоїм нічним кошмаром…

 

– Ти ним не станеш… – запевнив його Йонджун, обвив його шию руками. – Субін… Вирушаючи сюди, я й не сподівався, що так глибоко порину в такі сильні почуття. Ти ніколи… Не станеш для мене монстром…

 

– Ти мене ідеалізуєш…

 

– Це не так…

 

– Ти не подумай. Мої почуття такі ж сильні, як і твої. Я просто… Боюся сам себе… Але я готовий тебе захищати. Навіть… Навіть від свого прокляття. – тихо сказав Бін.

 

– В такому випадку… Я надішлю листа? – обережно спитав Йон.

 

Субін на це нічого не відповів. Декілька хвилин вони мовчали, поки Су ласкаво покривав поцілунками обличчя Йонджуна, а потім вампір ніжно поцілував його довгі пальці. Джун тихо видихнув.

 

– Хочеш я почитаю тобі?

 

Йонджун усміхнувся, ніби ненароком, поправивши волосся Субіна, і кивнув, викликавши в Біна таку ж усмішку. Субін узяв його за руку і повів до столика з кріслами посеред бібліотеки, а в голові роїлися хаотичні думки, серед яких найяскравішою була одна: “Йому надто небезпечно зі мною. Я не можу дозволити йому страждати…”

 

Су сів, посадивши поруч з собою хлопця, і, притиснувши його до себе за талію, почав читати про найтрагічнішу любовну історію Шекспіра. Джун із задоволенням слухав його приємний голос, ласкаво погладжував кісточки його холодних пальців, поклавши голову на його плече. Субін ніжно гладив його по потилиці, легенько масажував вушко і продовжував спокійно читати.

 

Йонджун поступово почав засипати, притискаючись до нього все сильніше, ніби зовсім не хотів відпускати його. Голос Субіна ставав все тихішим, Джун занурювався в сон дедалі більше, тихо сопучи в нього на плечі. Бін обережно повернув до нього голову і подивився на умиротворений вираз обличчя.

 

Субін відчув гіркоту всередині. Цей янгол не повинен страждати через нього. А може це тому, що він не хоче дивитися як вмирає його кохання? Адже Су не збирався псувати його життя, роблячи Йона подібним собі. Йонджун смертний і він має прожити це життя щасливо.

 

– “Що ж, це любові власть проклята,

з грудей важкого суму ніде діти.

Мені ти радиш смуток притлумити

твоїм: та приязнь, що явив ти, друже,

ще більше серце пригнітить недуже.

Любов — це дим, що в’ється з уст зітханців,

очищена ж — огонь в очах коханців.

А збурена — це сліз любовних море.

А ще любов — обачне божевілля,

гірка отрута й животворне зілля.

Прощай же, друже.” – прочитав Субін перед тим, як безшумно закрити книгу та відкласти її убік.

 

Він дивився на вії, що тремтять уві сні, періодично ворушаться губи і танув від його краси. За все своє довге життя він від багатьох чув, що вампіри завжди мають бездоганну красу. Але жоден вампір не зрівняється з красою цього ангельського створіння. Субін невагомо торкнувся м’якої щоки, намагаючись не розбудити, і гірко посміхнувся.

 

– Я кохаю тебе… – раптом зізнався Субін, знаючи, що зараз Йонджун його не чує. – Я, мабуть, збожеволів, раз кажу це…

 

Тяжко зітхнувши, вампір заплющив очі на кілька секунд, збираючись із силами.

 

– Вибач… Я знаю, що ти цього не хотів би. Але так буде краще для тебе… – прошепотів Су.

 

Торкнувшись востаннє губами його м’яких губ, Субін приклав долоню до голови Йонджуна. Той не ворухнувся, зате ворухнулося щось усередині Субіна. Ймовірно, це була розбита частина його душі…

 

***

 

Крізь сон молодик чув стукіт коліс по залізниці, шум вітру, що пробивався через відкрите вікно і гомін пасажирів. Йонджун повільно розплющив очі, відчуваючи, як хтось легенько торкався до його плеча. Побачивши перед собою провідницю, юнак спробував швидко прокинутися і відразу сів рівно, відчуваючи тяжкість у голові.

 

– Що? Ми вже приїхали? – спитав Джун, намагаючись не скривитися від неприємного шуму у вухах.

 

– Ні-ні, пане Чхве. – чистою корейською заговорила жінка. – Ми нещодавно зупинялися у Берліні. Листоноша передав листа, назвавши ваше ім’я. Прошу.

 

Провідниця передала Йонджуну конверт і він, чемно посміхнувшись, прийняв його. Жінка покинула купе, де він сидів сам. Здається, його сусід прибув до свого пункту призначення кілька годин тому. Потерши очі, юнак придивився до імені адресанта. На звороті конверту красувався напис: “Кан Техьон, місто – Лондон, ювелірна крамниця”.

 

Джун посміхнувся, згадавши Британію, бал у мадам Кемпбелл, прогулянки вулицями Лондона разом із Техьоном. І ще щось… Здається, він щось забув. Але, напевно, це не так важливо. Йонджун швидко відкрив листа і почав читати.

 

“Дорогий хьон,

 

Минуло лише кілька днів, як ти залишив Лондон, а я якось засумував. Хотілося б знову поговорити з тобою за філіжанкою кави. Сподіваюся, коли ти приймеш бізнес батька, приїжджатимеш частіше. У мене особисто все чудово.

 

Я так і не встиг розповісти тобі, ти так спонтанно сів на той корабель, що ми не встигли попрощатися. Але я не можу не поділитись цією новиною з тобою. Сподіваюся, ти не забув про того молодика, який так сильно мені подобається. Ти можеш уявити? Він сказав, що його серце належить мені! Ох, знав би ти який я щасливий!

 

Ми цілувалися! Ох… Цілувалися, уявляєш?! Мене переповнюють почуття. Я щасливий, хьоне, щасливий! Сподіваюся, і ти колись знайдеш своє щастя. Як тільки зможеш, надішли мені відповідь. Як дорога? Чи довго їхати тобі? Буду радий відповіді.

 

З найкращими побажаннями, Техьон”.

 

Йонджун посміхнувся, подумки радіючи за друга. Він пам’ятав як його маленький восьмирічний Техьон задивлявся на сина аристократа, який переїхав з Чосона, а потім постійно згадував про нього в листах до Джуна всі наступні роки. Але тепер він щасливий. І Йон був неймовірно радий за нього.

 

Тепер Йонджун знову їде додому. Він подивився на складений ханбок (національний традиційний костюм жителів Кореї), плануючи переодягтися щойно наблизиться до рідної країни. Він посміхнувся, але всередині відчув дивне почуття. Наче чогось не вистачає. Ще й голова була важка. Хлопець насупився і повільно сперся головою на вікно, заплющивши очі. Поступово Йонджун знову заснув.

 

А ось Субін пам’ятав. Пам’ятав та з’їдав себе зсередини. Він справді покохав так відчайдушно, що, здавалося, він і хвилини не може протягнути без нього. Без янгола, що вкрав його диявольське серце. Ах точно… У нього ж немає серця… Монстр покохав жертву, яка нісенітниця! Але ні… Йонджун ніколи не був його жертвою. Субін ніколи так не кохав і не покохає більше…

 

“Я подбав і про його друга. Я не міг дозволити йому пам’ятати про мене. Але зараз… Зараз я, здається, шкодую. Але я не можу дозволити собі шкодувати. Я все зробив правильно. Але якщо я все пам’ятаю… Я ж маю право захищати його і продовжувати любити?.. Я, мабуть, збожеволів, але я сиджу на кораблі Лондон-Амстердам, сподіваючись звідти повернутися на свою історичну батьківщину. І що? Побачити його? Можливо. Мені буде спокійніше, якщо його бачитиму. Просто я кохаю його. Тому намагаюся захистити. Сподіваюся, він буде щасливий” – писав Субін у своїх мемуарах та спостерігаючи за спокійним морем зі своєї каюти.

 

***

 

“Мене він вже підбив. В такім я горі,

і взятий так в кайдани, що не можу

піднятися і трохи над печаллю.

Під тягарем кохання я хилюся”.

 

©Вільям Шекспір “Ромео і Джульєтта”