Сьогодні повний місяць

“Здрастуй, сину

 

Я дуже радий, що ти знайшов себе в цьому місті під час цієї важливої ​​поїздки. І це чудово, що ти відновив старе спілкування та знайшов нове. Це добре впливає на твою соціалізацію. Мені навіть самому стало цікаво, з ким же ти познайомився. Вчора я був на прийомі у пана Міна. Сподіваюся ти пам’ятаєш цю чудову людину. Він все знає про людей із нашого міста. Ось я і вирішив дізнатися у нього про твого нового знайомого. І тут є одна деталь.

 

Юнака, якого ти описав ніхто тут не знає, а особливо представники місцевої влади. Можливо, ти не так зрозумів свого знайомого або не так пояснив мені. Суть така: такої людини немає і не було у нашому місті. Можливо він мав на увазі владу зовсім іншого міста?

 

Сподіваюся, ти добре проводить час і не шукаєш собі проблем. Вчора заходив Хюнін Кай і попросив якнайшвидше повертатися. Твій друг уже скучив за тобою. Напиши йому кілька рядків. Не забувай, заради чого ти прибув до Лондона. Пам’ятай: насамперед справи. Ми з твоєю матір’ю чекаємо твого листа. Поводься гідно, сину мій.

 

З любов’ю тато”

 

Йонджун кілька хвилин гіпнотизував листа, намагаючись осмислити прочитане. Він не звернув увагу ні на поради батька, ні навіть на згадку про кращого друга. Його зацікавили лише рядки про Субіна. Такої людини не було у його місті ніколи… Але як таке може бути? Адже він все точно запам’ятав… Чи проблема в іншому?

 

Тобто… Виходить… Субін йому збрехав? Але навіщо? Чому? Можливо, його не знають тому що він все життя прожив у Британії? Але його батьки повинні були впізнати його. Чи Йонджун чогось не зрозумів? Субін дивний та підозрілий. Ще й це наполегливе прохання на їх останній зустрічі не приходити сьогодні. Джун би не прийшов, та його так притягало до нього магнітом. Але він тримався щосили. Що відбувається? Чому Субін так ховається? Так багато запитань і так мало відповідей…

 

Йонджун нервово ходив за номером готелю і гарячково розмірковував. Субін і справді людина-загадка. Але чому він все приховує? Джуну дуже хотілося розгадати його. Адже його серце продовжувало тягтися до нього.

 

Він уже втомився заперечувати та ховатися від самого себе. Він закоханий до метеликів, до ніжних колік у животі, до сліз закоханий. Джуну снився Субін і вдень він думав лише про нього. Що йому робити?

 

Він з’їхав з глузду. Він втратив голову. Йонджун подумав, що він, мабуть, не зовсім нормальний. Будь-який інший молодик на його місці вже гуляв би вечорами з якоюсь милою дамою.

 

Але тут Джун згадав Техьона, який уже багато років мав ніжні почуття до якогось аристократа. Що тут поганого? Добре це все чи погано поки що зовсім незрозуміло. Але ж це просто кохання… Що в цьому поганого?

 

Але якби батько тільки дізнався, що його син віддав своє серце чоловікові, то тільки той, хто згори спостерігає, знає, що було б. Він ходить тонким льодом, що кожного разу мав тріснути, але хлопець не збирався відступати. У Йонджуна ломка.

 

Хотілося бачити того прекрасного загадкового юнака щодня, розмовляти з ним, слухати приємний голос, насолоджуватися його присутністю. І дивитись у темні очі. Глибокі, бездонні… Це все, що йому потрібне було. А ось Субін…

 

А що ж Субін? Стиснувши в руках перила на терасі, він напружено дивився в далечінь. Думки в нього були сплутані, наче нитки в клубку, і він уже сто разів встиг пошкодувати про те, що переїхав до цього проклятого Лондона саме зараз. Почекав би ще хоч рік. Не було б цих мук і жахливих почуттів. Чому жахливих? Та тому що він насправді чудовисько.

 

Ну ось як… Як він міг щось відчути до людини? Адже це далеко не казка “Красуня і Чудовисько”. Тут немає місця щасливому кінцю.

 

Його серце не б’ється, але душа рветься до Йонджуна. Йонджун світлий хлопчик. Усміхнений, життєрадісний, цікавий. І красивий… Неймовірно красивий. Хороший… Не те що він. Похмурий, черствий, буквально ніякий. Усередині нього живе нелюдська сутність, яка може зашкодити всім оточуючим. У тому числі й Йонджуну.

 

Тому він не має близьких. Лише тимчасові знайомства. Не було. Поки не з’явився Джун і за кілька днів став ближчим за всіх. Але Бін цього, звісно, ​​не визнає. А ще Субін патологічний брехун. Ну що тут поробити. Все його так зване життя побудовано на брехні. Йому небезпечно говорити правду. Особливо тому, про кого написано останні рядки в його мемуарах.

 

“Йонджун… Йонджуні… Милий мій Йонджун… Справжній янгол серед неймовірно жахливих людей. Занадто прекрасний. Що мені робити? Як бути? Чому я ніби знову живий? Як тільки я дивлюся в ці очі, що зірками сяють, у моїх думках лише рядки шекспірівських сонетів… Але як забути? Як?”

 

– Твій розум, слава, честь, шляхетний рід – Все враз чи щось одне з ціннот отих. І на мені лишає добрий слід: прищеплено ж мою любов до них. – дуже тихо промовив він у порожнечу знайомий стих. – Але хіба це любов..? – сам у себе спитав Бін. – Мабуть, я надто дурний, щоб зрозуміти…

 

Він підняв погляд на небо, спостерігаючи за тим, як на темному полотні вечірнього неба засяяв яскравий місяць, що частково був закритий хмарами. Субін відчув знайомі зміни в собі, але, добре, не було в особняку мадам Кемпбелл. Пощастило, що саме сьогодні вона поїхала у гості до своєї сестри. Але все ж таки він відчував, що хтось є близько. Аби не заходили до нього… А може, зачинити двері?

 

Щойно Су наблизився до дверей, вони відчинилися і на порозі опинився той, кого зараз Бін одночасно бажав і не хотів бачити. Він стояв на порозі, усміхався, як завжди, яскраво, сховавши руки за спиною.

 

Від цієї усмішки так тепло стало і раптово дуже боляче. Субін міцно стиснув зуби, намагаючись стримати свого внутрішнього звіра. Він просив його не приходити. Просив… Бін у паніці зиркнув на місяць, який потихеньку відкривали хмари, що відпливали убік.

 

– Чому ти тут? – вийшло занадто різко, але Йонджун не звернув на це жодної уваги.

 

– Не спиться цієї ночі. Повний місяць, у думках хаос. Ти ж не проти, якщо я тут буду? Мені особливо нікуди йти, а Техьон, мій друг, сьогодні надто зайнятий. – відповів Джун. – Я б поговорив з тобою про всяке.

 

– Тобі краще піти. – знову крижаним тоном обізвався Субін. – Тобі не можна тут бути…

 

– Я завадив тобі? Пробач, я просто… – розгубився Джун, блимнув здивовано віями.

 

– Іди. – перебив його Субін, усе більше хмурячись і час від часу поглядаючи на місяць, який був майже чистий від хмар. – Залиш мене.

 

“Мені здалося чи я почув рик… – подумав Йонджун, задкуючи назад. – І очі… Його очі червоні!” Зіниці Су справді виділялися на блідому обличчі червоним кольором. Ось тільки цього разу це не була іллюзія, а те, що реально бачив зляканий Йонджун. Хоча в глибині душі він сподівався, що це лише його уява.

 

Бін наступав, не відриваючи від нього погляду, а Джун ледве вловлював слухом звук тихого гарчання, яке, схоже, видавав Субін.

 

– Щ-що т-ти… – голос Йона страшенно тремтів, а наступної секунди він спиною відчув прохолоду кам’яної стіни.

 

Він не знав, хто перед ним, але це був не зовсім Субін. Його Субін, якого він знав, був постійно спокійний і врівноважений, але ця людина палала люттю. А чи людина? Ось тільки Джун не знав, що Су щосили стримувався, щоб не зірватися. Бін уперся руками в стіну по обидва боки його голови і нахилився ближче, шумно видихаючи повітря.

 

– Я ж казав, що не треба приходити сьогодні… – тихо сказав Су, голос якого раптом став ще нижчим, ніж зазвичай.

 

– Я-я піду… В-відпусти мене… Б-будь ласка… – Йонджун раптом перетворився на того самого полохливого хлопчика з дитинства і втиснув шию в плечі.

 

– Вже пізно… – відповів Субін. – Процес запущено…

 

Він глянув на місяць, який пестив своїм світлом землю. Йонджун раптово зовсім не вчасно зрозумів, що при цьому освітленні Субін виглядав надто гарно. Буквально, як фарфорова лялька на вітрині.

 

М’яке місячне світло ковзало по гладкій шкірі і Йонджун ненадовго залип. Але страх перед тим, хто стоїть навпроти, нікуди не зникав. Особливо, коли червоні очі знову дивилися на нього. І тут сталося те, що налякало Джуна ще більше.

 

Субін усміхнувся. Хоча усмішкою це назвати важко. Це був переможний вищир справжнього хижака. Спочатку Йонджун подумав, що йому здалося, але, придивившись, він переконався – через тонкі губи Су стирчали невеликі гострі ікла.

 

Вони були не такими, як у людини, а довші за звичайний зуб і гостріші, як у кішки. Субін наближався, а Йон готовий був будь-якої секунди знепритомніти. Він раптом виставив руку вперед, упершись долонею в груди Субіна. З жахом юнак усвідомив, що не відчуває його серцебиття. Чи це йому здається?

 

– Не підходь… – прошепотів Йонджун. – Стій…

 

Субін послухав і більше не скорочував відстань між ними, але й не відступав. Його зуби були стиснуті, про що говорили тремтячі м’язи на його обличчі. Він продовжував стримуватись.

 

Але чому? Він ніколи так не робив… А все тому, що перед ним він. Субін не може завдати йому шкоди. Але його терпіння висіло на тонкій нитці.

 

– Хто ти…? – раптом запитав Джун, ноги якого зовсім не хотіли нести його геть, незважаючи на страх.

 

Бін знову вишкірився, оголюючи гострі ікла, через що Йон, злякавшись, різко втягнув повітря.

 

– А ти як думаєш? Зможеш здогадатися? – обізвався Субін. – Ти ж розумний.

 

Йондун повільно обережно оглянув його. Бліда шкіра… Він згадав, як кілька разів торкався його руки і те якою крижаною вона була на дотик.

 

Тільки зараз Джун зрозумів, що Субін постійно ховався від сонця, вічно був у тіні, а в день їхньої зустрічі в лавці Техьона соцнця практично не було.

 

Червоні очі продовжували дивитись на нього і Йонджун, зачарований їх незвичайним кольором, закусив губу. У Субіна не билося серце. Він уже кілька хвилин притискав руку до його грудей і не відчув жодного удару.

 

І нарешті ікла. Джун зрозумів, що Субін під час розмови жодного разу широко не посміхався. Приховував ікла… Не вірячи своїм словам, Йонджун сказав:

 

– Я чув про… Кровопивців… Вони… Ні живі, ні мертві… І…

 

Субін повільно нахилився до його шиї, обпікаючи шкіру подихом. Йонджун замружився, відчуваючи, як ковзнули по шкірі холодні губи. Він стиснув чужі плечі у своїх пальцях.

 

– Вампір… Таких, як я, називають вампірами… – ледве чутно промовив Бін. – І ми справді п’ємо людську кров…

 

Він встиг попрощатися з життям, коли відчув дотик іклів до його шиї. Спочатку він відчув легкий біль, а потім Субін різко відвернувся, видаючи тихе гарчання.

 

– С-Субін? – обережно обізвався Йон.

 

– Біжи, поки я можу тримати себе в руках. Біжи швидше. Що далі від мене перебуває людина, то легше мені контролювати себе. – відповів Бін. – Іди, ну ж бо!

 

Оговтавшись, Йонджун вислизнув від нього геть, щодуху тікаючи з особняка. Він все ще не міг повірити у те, що відбувається. Серце калатало, все здавалося жахливим сном. Але на шиї там, де ікла торкалися його шкіри, цілком реально пекло. Сон… Йому потрібен сон… Він просто збожеволів.