побите кошеня

Субін чергову ніч не спить. Безсоння стало невід’ємною частиною його життя. Але ця ніч особлива. Він згадує ті самі очі. Там не сяйво зірок виблискувало, там сльози немов кришталь сяяли. Сльози болі та самотності. Йонджун був схожий на маленьке кинуте кошеня, над якими зазвичай знущаються підлітки, а маленький Субін носив їх додоми та сварився на однолітків. Цим підлітком став він сам. Життя принесло цікавий жарт. Субін його не оцінив.

«Я жив в сім’ї де був ніким! Поки ти знущався наді мною з друзями я був один! Жалюгідне цуценя – єдине в чому ти правий. В той день я почув одне єдине, що я на це заслуговував! Ми обоє програвші, тобі варто прийняти це.» – б’ється в голові, ріже без ножа. Чому Субін був настільки сліпим? Він згадує чуже обличчя в той день. Вони сміялися та реготали над маленьким кинутим кошеням, тоді ще ніхто не знав які наслідки це принесе.

8 років тому:

Субін сидів на дерев’яному пильному ящику, в старій, всіма забутій будівлі. Раз за разом чухаючи носа, бо пилюка приліпала до всього. З ним сидять його друзі, хтось на підлозі, зовсім не дбаючи про костюм з нової колекції «Shanel», який нещодавно придбали їхні батьки. Хтось штовхає камінь, який здавався зайвим, старими потертими кросовками від «Adіdas», який придбав колись на останні гроші. Субін не знає як він опинився серед них, але йому комфортно.

– Дивіться хто йде! – раптом вигукує один з них, знімає шкільний піджак та з карман брюк витягує пачку з сигаретами. Залишилось лише 5. Він витягує 3, дві з них пропонує друзям, одну прикурює сам, з допомогою червоної, з невміло намальованими вогниками, запальнички, яка стояла десь між трубочками тютюну в білому папері. Субін відмовляється, юнак потискує плачами та робить бажану затяжку. – Йонджуне, котику, що привело тебе до нас?

– Я хочу поговорити особисто з Субіном, – тихо промовляє Йонджун. Йому зовсім не комфортно тут і хочеться назад до свого м’якенького ліжечка де він почуватиметься в цілковитій безпеці. Але тут Субін – остання надія та перше раніше не відомі почуття.

– А які ще вимоги ти нам висунеш? – промовляє інший, відволікаючись від жбурляння камінця, голос його грубий, змужнілий, в такому віці не всі хлопці можуть цим похизуватись.

– Я хочу поговорити з ним на одинці, в чому проблема? – тихо відповідає Йонджун. Йому страшно знаходитись тут, він погляд на Субіна переводить, той навіть не дивиться в сторону тільки підійшовшого хлопця, немов пильне приміщення цікавить його в рази більше.

– Проблема все таки є, – нарешті промовляє Чхве та з ящика підіймається, відпихуючи його ногою, – Говори тут і зараз, чого хотів? – Субін підходить ближче, різниця в зрості одразу ж дає про себе знати. Йонджун вважає, що той лише поглядом його в холодний бетон покласти зможе, але у всі чутки стосовно бійок вперто не вірить.

– Я давно хотів поговорити про це з тобою і мені здається, що говорити тут перед всіма буде не доречно, – промовляє старший. Субіна він боїться, але разом із страхом йде набагато сильніше почуття. Він підіймається на носочках до чужого вуха та ледь не безвучно шепоче, – Ти подобаєшся мені, – назад на місце повертається, погляд ховає, поки його щоки червоніють, правда не зрозуміло від чого: страху чи сорому, – Вже дуже давно.

Субін сміється голосно і дзвінко. Йому весело, аж занадто, Йонджуну не дуже. Він бере чужу цигарку сам робить затяжку, під здивовані погляди. Чужу руку бере та цигарку до зап’ястя притискає, посміхається, спостерігаючи за емоціями на занадто милому обличчі.

– Боляче? – запитує молодший, наче відповідь не очевидна.

– Ні, – відповідає Йонджун, хоча в куточках очей уже сльози збираються, чисті мов кришталь. Субіну це подобається. Він часто помічав погляди старшого, це важко не помітити, тому це зізнання не стало несподіванкою. Більше того, ймовірно, молодший сам чекав цей день.

Субін знову цигарку до рота кладе. Курити в 13 заборонено, але якщо в твоїх карманах немає сигарет – значить ти не крутий. Тютюновий дим неприємно розповсюджується по тілу.

– Мені цікаво наскільки довго ти думав, – раптом сміється Субін і долонею різнобарвне волосся розчісує, яке Джун пофарбував потайки від батьків, – Ти і правда вважаєш, що я відповім взаємністю, як персонажі романтичних поем, які ти читаєш вечорами? – молодший волосся стискає та тягне назад, на сигареті погляд затримує, та повільно тліє між його пальцями, рівно так само як закохане серце Джуна.

Бін підходить ближче, в чужі очі вдивляється, чорні як ніч. На його губах грає посмішка. Цигарка опиняється в зубах, а рука безжально б’є в живіт, змушуючи Йонджуна зігнутися в двоє, але інша рука, сильно тримаюча плече, не дозволяє це зробити. Субін в очі навпроти дивиться, його его харчується цим стражданням, заповнюється чужими емоціями.

– Невже ти насправді думав, що я закоханий в тебе?! – старший погляд відводить. Кожне слово гірше ударів, в пам’яті зберігається, під шкіру пролазить, собою все заповнює. – Нужбо, Йонджун, котику, подивись на мене своїми чистими оченятами. – старший не знаходить сміливості це робити, Субіна це лише дратує. – Чого ти очікував?

Молодший штовхає Джуна ногою, з такою силою, що ящик на якому нещодавно сидів Субін розлітається в щепки. На фоні чути підбадьорюючи голоси двох глядачів, їм подобається спостерігати подібне.

– Ти за кого себе маєш!? – Бін підіймає голову старшого за волосся, губи вже кровоточать. – Відповідай! – чуже мовчання лише сильніше виводить з себе.

Йонджун ледь стримується щоб не заволати від болі. Здається наче все всередині змішалося в кашу і більше не здібне повноцінну функціонувати. Старший давиться повітрям, коли його знову в живіт б’ють, з цього моменту кожен вдих та видих приносить неймовірну біль, що асоціюється лише з штриканням ножа у власні легені.

– Невже думав, що ми будемо гуляти під ручку та щебетати немов соловейки? – голосно сміється Субін не шкодуючи жодного удару. Він підіймає дощечку, яка відпала з ящика, та вдаряє Йонджуна по спині, той починає власною кров’ю кашляти, – Чому ж ти мовчиш!? Ти не настільки сильний! – кричить молодший та чергові удари наносить. – Ти не можеш бути настільки сильним! – видихає Субін та відкидає дощечку в сторону. Волосся з лоба прибирає, тим самим надає йому кровавий відтінок. – Мовчиш? – Поглядом знаходить бляшанку, на губах знову грає посмішка. – Побачимо як довго ти протримаєшся. – сміється Бін та бляшанку підіймає, підкидає її в руках, а після в стіну кидає, дивлячись, як зелені кришталики по підлозі сиплються. Він підіймає найбільший шматок та вертить в руках.

– Може достатньо? – в їхній діалог вривається один із знайомих Субіна, відчуваючи щось не те, але після погляду останнього затихає. Погляд Біна наче погляд божевільного, змушує мурашки по шкірі табуном бігати.

Бін підходить до Йонджуна, який навіть не поворухнувся, кожен рух змушує стогнати від болі. Субін гострим краєм розбитого скла по чужій щоці проводить. Дивиться, наче заворожений.

– Дай підкурену цигарку – вдоволено промовляє, спостерігаючи, як кров з чужої щоки ллється. Вона насиченого багряного кольору, Субіну хочеться її на смак спробувати. Собі не відмовляє, язиком злизує, смакує. Згодом в пальцях з’являється бажана цигарка. Він неї до рани прикладає. Нарешті він чує бажані крики та бачить сльози, – Я знав, що ти не настільки сильний.

– Прошу, не треба, – промовляє Йонджун, він весь тремтить як і його голос, але врешті-решт на обличчі з’являються нові лінії, Субін цигарку в них тушить. Насолоджується голосними воплями та проханнями.

– Субін, досить! – хлопці нарешті відтягують молодшого від побитого тіла, яке навіть тілом назвати важко, лише зараз Бін розуміє, що старший втатив свідомість, – Забираємось звідси!

Субін хапає свій рюкзак, але перед тим як вийти з холодної кімнати помічає, як до Йонджуна підбігає маленьке кошеня та починає рани зализувати на обличчі, якого вже не має. Обличчя, яке ще довго буде мучити Біна в кошмарах.