Глава перша

«Може, я й справді проклята?»

Я з огидою закинула в багажну сумку свою краватку, злісно затягуючи ремінці.
Починався третій рік навчання в Хоґвортсі, що означало чергові дев’ять місяців шепотіння за спиною, здивованих поглядів й огидної, ну просто потворної форми. Жовто-чорна позначка на мантії викликала особливу відразу.
Якщо я справді була проклята, як і каже батько, то чому б духу заклинача просто не прийти і не сказати мені за що?! Та що ж я, на момент першого курсу, лише одинадцятирічна дівчинка, встигла зробити не так, щоб на мене з послали таку кару!

-Доббі! – крикнула я, нарешті впоравшись із сумкою, і підійшовши до дзеркала.

-Так, молодша господинє? — двері злегка прочинилися і з-за них з’явилася голова ельфа.

Я вкотре розчесала волосся і прискіпливо оглянула себе в дзеркалі. Трохи закотила довгі рукави на короткій, але не надто, чорній сукні і поправила поділ такої собі мантії темно-зеленого кольору. Вона була без рукавів і з коміром замість капюшона, а також не надто громіздкою, що значно відрізняло її від тих, що ми носимо в Хоґвортсі, роблячи елегантнішою. Я волію фіксувати її чорним шкіряним поясом на талії, щоб плаття під нею здавалося менш коротким – довга мантія візуально подовжувала його.

-Варто взути чоботи нижче чи вище коліна? — я з запитальним поглядом обернулася до Доббі, який все ще спокійно стояв біля дверей.

Ельф захвилювався, починаючи щось бубоніти собі під ніс і стискати край свого «вбрання». Однак, повинна визнати, при усьому сарказмі, але наволочка від подушки, що мішком висить на Доббі, якістю була набагато краща за всі ті, які носили інші ельфи в нашому будинку. Звичайно, завдяки моїм старанням — серед інших ельфів, Доббі з самого дитинства подобався мені найбільше. Не знаю навіть чому, але було в ньому щось, що мене зачепило. А що поганого в тому, щоб той, хто мені подобався, виглядав трохи краще?

У цьому роді думок, я, насправді, значно відрізнялася від решти моєї родини. Для них раб завжди залишався рабом, і ніщо не могло вплинути на ставлення до нього чи його зовнішній вигляд.

-Отже, нижче коліна, – кивнула я своєму вибору, вихоплюючи вже обрану модель чобіт з полиці шафи.

-П-пробачте, молодша госполинє, вибачте! Доббі має бути покараний, Доббі поганий ельф! — відразу почав свою шарманку Доббі, притискаючи величезні вуха до голови, але я тільки відмахнулася, натягуючи взуття на напівпрозорі чорні колготки.

-Забудь, – мотнула я головою. — Немає нічого дивного в тому, що ти зовсім не розумієшся на моді, — я встала зі стільця, прямуючи до дзеркала в повний зріст.

Знову прискіпливо оглянула себе, заправила платинове волосся за вуха, залишивши вільно звисати лише передні пасма. Злегка підфарбувала вії, нанесла поверх помади тонкий прозорий шар блиску. Щоб заповнити порожнечу на грудях, дістала зі скриньки випадковий ланцюжок. Товстий, срібний. Поверх нього — незмінний медальйон із чудним візерунком, на тонкому срібному ланцюжку.

-В-ви виглядаєте чудово, м-молодша господинє, – пропищав ельф, викликавши в мене легку самовдоволену посмішку.

-Дякую, Добі, я це знаю, – поклавши паличку в потайну кишеню мантії, я оглянула кімнату, прокручуючи в голові, чи нічого я не забула.

Переконавшись, що все на місці, я на п’ятах розвернулася до Добі.

-Знеси речі на перший поверх, і будь обережніше з Бланшем. В нього останнім часом жахливий настрій, — пухнастий сіамський кіт відразу повернувся, почувши своє ім’я, і ​​ривком застрибнув мені на руки.

Я посміхнулася куточком губ, почухавши вихованця за вушком. Тварина одразу ж замуркотіла, починаючи ласкатись і притискатися до мене щільніше. Бланш був моїм фамільяром з дитинства, тож ми, можна сказати, зовсім нерозлучні. Він став моїм першим другом.
Громіздкий годинник з маятником на стіні пробив десяту годину ранку.
Прочинивши перенесення, що стоїть на столі, однією рукою, другою я поклала Бланша туди. Кіт невдоволено нявкнув, втративши ласку, проте швидко заспокоївся і влаштувався на своїх лапах. Іноді я дивувалася, наскільки він розумний та кмітливий.

-А мені … Пора на сніданок. Скоро час відправлення поїзда, — востаннє глянувши на себе в дзеркалі, я нарешті вийшла з кімнати.

За мною тихо клацнув замок, через що раптове занепокоєння подвоїлося. Неправдою буде сказати, що темно-зелені стіни ніколи не викликали в мене тривоги. Дивно, але факт – родовий маєток часто викликав у мене необґрунтований страх. Я жила тут із самого свого народження, проте атмосфера ніколи не змінювалася, вона завжди була таємниче-лякаючою, ніби за цими стінами зберігається те, про що ніхто не знає. Щось криваво жахливе. Ви знали, що червоний і зелений добре поєднуються?

Хоча… знаєте, брешу. Атмосфера тут змінилася лише одного разу — коли матінка дізналася про вагітність. Мені було три роки тоді, я мало, що пам’ятаю, проте цей спогад у моїй пам’яті й досі яскравий. Я пам’ятаю, як раптом стало тепліше, ніби я знову опинилася в обіймах матінки. Я тоді була ще зовсім дитиною, мені не судилося зрозуміти причину цієї зміни самостійно, але вона була мені й не дуже важлива — я всього лише хотіла, щоб це тривало вічність. Я втомилася мерзнути в бездушності та порожнечі величезного маєтку.

«Я вагітна, дитино», — матінка посміхнулася мені тоді, тепло-тепло, наче лід, що скував її обличчя, на якийсь час відтанув. Це дурне, дитяче формулювання, але воно найточніше передає те, як відчувалися зміни в маєтку в той момент.

«Вагітні?», — я здивовано схилила голову на бік. – “Що це означає?”

Вона добродушно розсміялася. Без краплі докору, як це бувало зазвичай, а просто — як сміялися деякі маги, яких я випадково зустрічала в Косому провулку. Батько казав, що мені не варто вводитись з такими. Що вони поводяться неналежно, що ганьблять ім’я чарівників. Він називав їх брудно… бруднокровками, здається? Я тоді думала, що він перестане любити матінку, якщо побачить, як вона так сміється. Батько ненавидів бруднокровок. Я не хотіла, щоб він ненавидів і матінку.

«Це означає, що в тебе скоро з’явиться брат чи сестра», — пояснила вона мені, ніжно погладивши по голові. Такий прояв ласки для мене був незвичним, тому я відхилилася, здивовано її розглядаючи.

«Брат чи сестра?», — я серйозно замислилася над цим, через що вона знову розсміялася. Я ж злякано озирнулася на двері, боячись, що батько прийде.

«Було б непогано, народися в тебе брате. На тебе лягло б куди менше турбот, дитя… але я все ж таки боюся, яка доля в такому випадку спіткає його», — матінка продовжувала щось бурмотити собі під ніс, абсолютно для мене не зрозуміле. Я лише старанно кивала, вдаючи, що згодна, що розумію. Батько так навчив.

Через дев’ять місяців я вперше побачила Драко.

Моя кімната розташована як найдалі, на другому поверсі. Так, що щоб мені дійти до сходів, потрібно пройти довгу в’язь коридорів, уздовж яких, на стінах, висять портрети пращурів. Досить іронічне розташування, враховуючи те, що батько вважає мене проклятою. Ні, однак, ви не подумайте, що він завжди повторює одне й те саме. У більшості випадків він каже, що я фальшива Малфой або просто не гідна цього прізвища. «Проклята» є досить рідкісною лайкою, але при цьому найбільш запам’ятовуємою і болючою.

Портрети зі стін щоразу з презирством оглядають мене, ніби вперше бачать і невдоволено зітхають услід, а деякі іноді й не проти проклясти мене декількома особливо некультурними словами і виразми. Особливо прабабуся Ірма по материнській лінії та дідусь Абраксас по батьківській. Іноді я навіть замислююся, чи не були вони знайомі за життя. Гадаю, з них вийшли б чудові друзі.

-Гей ти! — мене раптово гукає одна з картин, чиє ім’я та становище в сім’ї для мене невідоме.

-Так, міс?

-Місіс, дорогенька! — пирхає жінка. – Боже, у нинішніх Малфоїв жодних манер! — жінка на полотні явно в віці, років сорока чи п’ятдесяти. На ній старомодне плаття з тугим корсетом, незважаючи на який вона все ще виглядає повною, а темно-каштанове волосся з явною сивиною волосся заплетене у високий пучок. Одразу видно, серйозна жінка. Чому ж я раніше її не помічала?

-Прошу мене пробачити, місіс. Ви щось хотіли? – без особливого ентузіазму дивлюся їй у вічі, на що вона зневажливо пирхає, починаючи обмахуватися віялом.

-Який зараз рік?

-1991 рік, вересень.

Жінка раптом смикається, ніби з переляку, і починає щось нашіптувати собі під ніс. Вигляд у неї дуже стривожений, через що я й сама мимоволі починаю переживати.

-Місіс?

-Отже, він навчається у Хогварстві. З цього року, — каже вона голосно, але я не можу зрозуміти, чи ці слова адресовані мені. — Лише подумати, одинадцять років! — кричить вона, сплескуючи руками. – Гаррі Поттер дожив до одинадцяти років! Гаррі Поттер! — вона продовжує кричати та інші картини пращурів теж починають нервувати, почувши її вигуки.

“Гаррі Поттер повернувся?”

“Гаррі Поттер вижив?”

“Але як це можливо?”

“Що сталося з Темним Лордом?!”

“Змовкни, Сигнусе! Як ти смієш?!”

“Це неможливо!”

Картини загомоніли, перекрикуючи один одного, через що на поверсі піднявся справжній балаган. Моє тіло чомусь скували тривога та страх. Стало не по собі. М’язи ніби скам’яніли, і я не могла зрушити з місця. Обертом пішла голова. Гаррі Поттер… знайоме ім’я тепліло на язиці, але я ніяк не могла згадати хто це. Звідки взагалі картинам мертвих щось відомо про нинішній світ? Це одна з тих лякаючих речей, про які я згадувала раніше. Наче криваво страшна таємниця.

-П-прошу пробачити мені, місіс, але я змушена відкланятися на сніданок. Усього доброго, — я кивнула повній дамі перед собою, кинувшись з усіх ніг через коридори до сходів. За спиною все ще лунали крики портретів.

-Гаррі Поттер усіх нас погубить! — несамовито заволала та дама, та так голосно, що перекричала інші картини.

Серце впало в п’яти. Я, мов божевільна, мчала порожніми коридорами, час від часу ледь не падаючи, послизуючись на розшитому довгому килимі. Я проносилася повз портрети і картини, зовсім не чуючи, кажуть вони щось чи ні, ніби знаходилася у вакуумному шарі. Вони миготіли розмитими однотонними плямами, які я вловлювала бічним зором. Дихання збилося, а серце тепер підстрибнуло кудись у глотку.

Не було жодної причини для страху чи паніки, але вони чомусь все більше й більше опановували мене, змушуючи в нестямі нестися цими нескінченно довгими коридорами. Я відчувала, як ноги поступово починають походити на вату, а легені наче зменшувалися, через що ставало складніше дихати. Було страшно, до тремтіння. Раптовий гомін, що здійнявся в тихому і порожньому коридорі, змусив серце забитися частіше, а руки дрібно затремтіти. Я ніяк не могла позбутися від почуття тремтіння, що пробирає мене, коли незнайома дама з картини закричала.

Гаррі Поттер. Той самий Гаррі Поттер, який, як кажуть, вижив після зустрічі з Тим-Кого-Не-Можна-Називати, який тепер переховувався серед маглів. Хоча не думаю, що «переховувався» є найточнішим описом. За словами картин, йому зараз одинадцять, так? Хіба може одинадцятирічний хлопчик переховуватися, наче злочинець?

Я припинила біг тільки тоді, коли попереду з’явилися сходи, а ряди однотонних похмурих картин і портретів залишилися позаду. І тільки коли зупинилася, я зрозуміла, що в маєтку знову, як і завжди, тихо і порожньо. Єдиним, що хоч якось заглушало цю тишу, був шалений стукіт мого серця, що звучав точно в моїй голові.

«Спокійно»

Я судорожно вдихнула, пригладив волосся. Поправила поділ мантії, знов глибоко вдихнувши.

При сильном нападі страху або паніки — дихайте. Це, насправді, єдине, що вам треба запам’ятати. Нема ніяких зіллей чи заклять. Єдине, чим ви можете собі допомогти — глибокий вдих.

Я продовжила глибоко вдихати і видихати повітря, намагаючись якнайшвидше вгамувати сковуюче почуття в грудях. Однак воно все ніяк не зникало і не зникало, що нервувало мене лише сильніше. Я не смію запізнитись.

“Заспокойся, Малфой. Куди ж поділася вся твоя велич?”

Так, мені потрібно прийти до тями. Я не маю права на помилку, не маю права з’явитися в такому вигляді. Нігті вп’ялися в долоні, біль злегка протверезив думки. Дихання та впевненість.
Полегшення поступово обволікало мене з голови до п’ят, і я вже й забула, що таке задишка та тремор рук. Так, точно, я не можу бути слабкою, я не повинна вдарити обличчям у бруд, я повинна довести батькові, що гідна прізвища Малфой, повинна довести це самій собі.

Спускаючись численними сходами, я однією рукою трималася за поручні, ніби неусвідомлено намагаючись запобігти падінню. Ноги все ще були ватяними.

-Доброго ранку, батьку, – я майже влетіла їдальню, відразу схиляючи голову на знак поваги і кидаючи швидкоплинний погляд на годинник. Не запізнилася.

Батько ж лише звично кинув на мене погляд з-під лоба, оцінюючи, і схвально кивнув, перевернувши сторінку Щоденного Пророка.
Він любив зранку перевіряти останні новини, завжди усміхаючись, якщо якась із новин була пов’язана з бруднокровками. Я маю на увазі, якась погана новина.

-Чи можу я поставити запитання, батько? — почала я з далеку, сідаючи за стіл.

Він кинув на мене невдоволений погляд через газету. Не любив, коли його турбували з ранку, проте я просто не могла не спитати. Мені треба було знати.

-Слухаю.

-Одинадцята картина від початку у східному коридорі … – почувши мої слова, батько насторожився, відклавши газету убік. — Темноволоса повна місіс у пишній синій сукні з корсетом і віялом… хто вона?

Обличчя батька скривилося, показуючи невимовні хвилювання і огиду. Стало зрозуміло, що жінка йому знайома, однак не приємна. Але хто це? Темне волосся, якого, на моїй пам’яті, не було ні в кого з предків… чи це міг бути предок матінки?

-Чому ти питаєш? — склавши долоні в замок, батько пронизливим поглядом вп’явся в мене. Стало лячно.

– Коли я йшла на сніданок сьогодні, вона … заговорила зі мною, – він продовжував дивитися. — Вона спитала, який зараз рік. А потім закричала щось про… Гаррі Поттера, батьку. Вона сказала, що він дожив до одинадцяти років та інші портрети запанікували. Там діявся справжній хаос.

Від того, наскільки змінилася аура і стало тихо, у мене холодок пробіг по спині. Батько нічого не сказав і не відповів, але на його обличчі промайнуло щось страшне, щось страшно-холодне, схоже на ще один жахливий кривавий секрет. У цьому маєтку було приховано дуже багато всього, що я досі не усвідомлювала всю масштабність цього жаху.
Голосно видихнувши, батько знову взяв до рук газету, вдаючи, ніби нічого не було.

-Батьку? – спробувала я дізнатися знову. – Ви знаєте, хто це? Я не побачила імені під рамкою, але й не пам’ятаю нікого схожого із сімейного реєстру…

-Забудь про це, – холодно обірвав мене чоловік. – Це не твоя справа.

«Ще й як моя»

-Як скажете, батьку.

На недовгий час у їдальні знову запанувала тиша. Годинник пробив одинадцяту годину ранку, але ніхто з нас не сколихнувся. Батько перевернув сторінку газети, а я продовжила терпляче сидіти в очікуванні решти сімейства. Вони запізнювалися напрочуд сильно, враховуючи те, який сьогодні день.

-Де матінка та Драко? — обережно поцікавилася я, не в силах більше терпіти нестерпне очікування.

Невдоволено цикнувши, батько знову відклав газету, глянувши на розписні стіни.

-Драко все ще збирається, а Нарциса вирішила йому допомогти, – він закотив очі. — Я виховав його надто м’якотілим.

Я несхвально похитала головою.

-У одинадцять років годі вже збиратися самостійно, а не покладатися на матір, – після сказаних мною слів, батько спрямував на мене примружений погляд. — Дякую, що гідно виховали мене, батьку.

…але на мої слова він лише хмикнув, замість очікуваної мною пів усмішки.

-Можливо, в чомусь ти вихована краще за Драко, але не звеличуйся і не забувайся, Оксі. Пам’ятай, де місце такого проклятого дівчиська, як ти, — він майже прошипів останні слова, через що моє серце стислося, зупинившись на довгу секунду, наступного моменту прийнявши шалений ритм.

У приміщенні різко стало спекотно. Здається, я спітніла. Здається, картинка перед очима трохи попливла. Що ж це таке? У мене гарячка? Дихати знову стало складно.
Місце. Я ніколи не маю забувати своє місце. А де моє місце? Чи є воно взагалі? Немає у світі місця такій жалюгідній і недостойній дівчинці, як я. Такою проклятою, такою потворною, що підвела всю сім’ю і підкосила столітній імідж Малфоїв. Мені немає місця ніде у світі.
Може, було б краще, чи не народись я зовсім?

Щось надто сильно стискається навколо моєї шиї. Невидимі лещата, що раз за разом затягують петлю все сильніше, що якось уб’ють мене. Можливо, батько буде навіть трохи радий, помри я тут, перед його поглядом. Цікаво, за такого розкладу, чи буде заляпана честь Малфоїв трохи менше? Ну, хоч Драко буде радий, нарешті ніякої конкуренції, та й ніяких підлянок…
А Седрік? А що Седрік? Хіба я перша, кого він потребує? Може, він навіть не згадає про мене… Цікаво, а як виглядає цей Гаррі Поттер?

Багато, дуже багато думок в моїй голові й усі вони печально сині та сірі. Тільки короткі спогади про факультет мерехтять яскравим насиченним жовтим кольором. Я ненавиджу жовтий.

-Пробач, Люциусе, ми трохи затрималися.

Петля довкола шиї зникла.

-Трохи, Нарциса? — погляд батька був роздратований. — Це, на твою думку, трохи?

-Не гнівайся, Люциусе, Драко всього лише дитина, йому знадобилося трохи більше часу …

-Насамперед він Малфой! – закричав батько. — Чомусь, у його віці, Оксі була зовсім не такою, — він перевів погляд на розгубленного Драко, що стояв позаду матінки. — Сьогодні ти мене розчарував, Драко. Приступимо до трапези.

По брату було видно, як сильно він нервував. Напружені плечі і лінії обличчя, широко відкриті очі, що весь час бігають. Для одинадцяти років він був надто відкритим, зовсім не вмів контролювати емоції. Кожен міг прочитати його, як відкриту книгу.

Батька дуже злив Драко, особливо його поведінка. Так, він поводився, як і належить чистокровному чарівнику, — впевнено і, певною мірою, навіть зарозуміло. Але зарозумілість батько теж не надто схвалював. Його надто опікувала матінка, це було видно, і це батькові теж не подобалося. Через це він увесь час називав Драко «м’якотілим» — він надто сильно в чомусь покладався на матінку.

Люциус Малфой любив велич, манери, впевненість та дисциплінованість. Драко ж повною мірою володів лише двома цима якостями. Зарозумілість не рівнялася величі, як думав сам Драко, а дисциплінованості він і зовсім був позбавлений. Загалом, це було мені тільки на руку — коли Драко хибив, батько кидав на мене трохи гордовиті погляди. На відміну від Драко, я з десяти років володіла всі чотирма якостями, що доводило суворість мого виховання. Але суворість звучить не дуже велично, тому батько вважає за краще говорити «успішність». Так, незважаючи на моє «прокляття», я все ще була найуспішніше вихованою дитиною в сім’ї Малфоїв.

-Оксі, відправишся на вокзал раніше за нас. Мені треба зробити деякі справи з Драко, — повідомив мене батько перед тим, як відпити міцного, чорного чаю з порцелянового кухля з темно-синім візерунком і позолоченою ручкою.

Драко, почувши це, стрепенувся, одразу випроставшись і гордовито глянув на мене.

-Так, сестро. У мене з батьком є ​​справи, тож вирушай на вокзал без нас.

На гордовите знущання цього бісового сина батько не відреагував, продовжуючи трапезу. Він взагалі волів не влазити у наші конфлікти, залишаючись осторонь. Вважав, що «виживає» найсильніший — Драко, мабуть, ще не розумів цього так, як я — для батька наші суперечки були справжніми битвами, виграш у яких давав достатньо привілеїв. Заступництво батька та шанси на успадкування були гідною нагородою. Особливо для мене, яка після народження Драко прав успадкування практично не мала.

-Дякую, що пояснив ще раз, Драко, – я злегка кивнула головою на знак подяки. — Я вдячна, що незважаючи на свій смуток, ти все одно повторив це для мене.

-Пардон?

-Все в порядку, братику, старша сестра розуміє твої почуття. Але не хвилюйся, колись тебе будуть вважати достатньо дорослим і відповідальним, щоб дозволяти займатися справами самостійно і не потребувати супроводження батьком до вокзалу.

Обличчя Драко помітно почервоніло, все його тіло так і кричало про лють, що накочувала все сильніше і сильніше. Очі витріщились, мені навіть здалося, ніби вони зараз випадуть на стіл, як кульки для більярду. Апетит зник. Він стискав кулаки так, що його долоні повністю побіліли, ніби всю кров звідти відкачали.
Батько ж лише трохи непомітно кивнув, визнаючи мою перемогу. Але я знала, що це не все…

-Та як ти смієш! – Драко закричав. – Що за невігластво! Та ти не маєш права!

…бо бачила, що брат був на межі. Що він зірвався б з хвилини на хвилину, чим викликав би несхвалення батька. Він би вдвічі сильніше почав заступатися мені.

-Драко Люциус Малфой! – закричав батько у відповідь. — Як смієш ти підвищувати голос у моїй присутності?

-А-але батьку! Ви чули, як вона образила мене, це неприлежно…

-Досить! — він вдарив долонею по столу, через що сервіс на ньому задзвенів. — Єдиний, хто веде себе неприлежно тут, це ти, Драко!

У їдальні запанувала тиша. Брат опустив голову вниз, втупивши погляд у підлогу. На очах у нього блищали сльози. Батько ж, зітхнувши, поправив комір сорочки, знову приступаючи до трапези.

А матінка… а матінка покірно сиділа праворуч від батька, схиливши голову і не перериваючись від страви взагалі. Це було негласним правилом — вона не мала права втручатися у жодний конфлікт. Вона не могла прийняти нічий бік, вона просто повинна була не звертати уваги. І гадаю, якщо батько таким чином намагався зламати її, то в нього зовсім нічого не вийшло. Тому що, знову негласно, але вона опікувалась про Драко, і після кожної суперечки заспокоювала його в кімнаті, так, щоб батько про це не дізнався.
Їм пощастило, що зрештою про це знаю я, а не він.

Годинник пробив дванадцяту годину ранку, що означало про завершення сніданку. Незабаром від’їзд поїзда.

-Як завжди я витратив свій час на твоє виховання, Драко, – роздратовано зітхнув батько, встаючи з-за столу. – Який сором, я все ще виховую одинадцятирічного сина.

Він накинув зверху чорну мантію і взяв у руки тростину, прямуючи на вихід з їдальні. Розгублений і все ще сумний Драко метушно кинувся слідом за ним.

-Б-батьку, зачекайте! Зачекайте на мене! — на очах у нього все ще можна було помітити проблиски сліз. На коротку частку секунди мені навіть стало його шкода. Лише частку секунди.

-Оксі, – обернувся до мене батько перед тим, як покинути приміщення. – Сподіваюся на твою свідомість.

-Я не підведу Вас, батьку. Будьте певні в мені, – я трохи кивнула йому, на що отримала самовдоволену пів усмішку. Я отримала його заступництво.

Коли батько і Драко апарували з маєтку, в їдальні залишилися лише я та матінка. Вираз її обличчя був незадоволеним.

-Навіщо? — вона спитала мене так уразливо й невимушено, ніби не знала відповіді.

-Ви і самі знаєте відповідь на своє запитання, матінко, – я протерла куточки рота серветкою, встаючи з-за столу.

-Ні, не знаю, – вона підірвалася слідом за мною. — Навіщо ти принизила Драко? Він же твій брат, Оксі! Ви повинні триматися разом! – вона пішла за мною на вихід із  їдальні, на що я лише тихо невдоволено зітхнула, різко до неї обертаючись біля самих дверей.

-Не повинні, – викарбувала я. — Наше завдання — вижити, матінко. Саме тому я вказала Драко його місце. Щоб показали йому і батькові на скільки він слабкий, і на скільки я сильніша за нього. У мене є перевага, і я нею скористаюся, щоб залишитися на ногах. До побачення, матінко. Я напишу Вам незабаром, — я злегка вклонилася на знак поваги та прощання, одразу покидаючи їдальню, залишаючи матінку позаду.

-Оксі, – покликала вона мене, але я ніяк не відреагувала. – Оксі! — її крик злегка різав по вухах, але усе гаразд. На мене часто кричать, тож це стало майже рутинною.

“Треба буде в листі потім запитати у матінки, чи не знає вона, хто ця дама з картини”, – подумала я. – «Я майже впевнена, що це її пращур»

-Платформа 9 і ¾, – порох посипався з моєї долоні, камін спалахнув і тіло розщепило на частини. За секунду я вже апарувала на вокзал.