Падіння

Кілька хвилин Воньон гіпнотизувала Йонджуна, який спокійнісінько їв і гортав стрічку в соцмережах. Дівчина мала деякі здогади щодо свого друга і їй дуже хотілося підтвердити їх. Щоправда, вона ще не знала як правильно це зробити. Так вони мовчки сиділи, поки Джуну не набридло вдавати, що не помічає її пильного погляду, і він не глянув на неї докірливо. Її погляд досить сильно його напружував. Хлопець відкашлявся.

 

– Ти в мені дірку зараз пропалиш. – невдоволено буркнув він. – Чого ти так витріщаєшся? На мені квіти зростають? Чи я позеленів?

 

– Тобі ж подобається мій брат? – нарешті несподівано спитала дівчина, від чого Йон поперхнувся колою, заливши нею весь стіл. – Що таке?

 

– Що?! – вигукнув він, а серце раптом шалено забилося. – З глузду з’їхала?! З чого ти взяла?!

 

– Ой та годі. Не роби із себе дурника. – насупилась вона. – Ти вже кілька тижнів ходиш до нас у кафе, нібито вчитися малювати молочною пінкою на каві. Думаєш, я повірю, що це єдина причина, з якої ти до нас приходиш? – зауважила Воньон і закотила очі.

 

– Не нібито. Я дійсно навчаюсь у Субіна. І інших причин я не маю. А що не так? – насупився Йонджун. – Ревнуєш чи що?

 

– Ага, робити мені нічого. Вчиться він… Тільки ти забув згадати, що протягом усіх “занять” – дівчина показала лапки у повітрі. – Ти не зводиш із Субіна закоханого погляду. Я не сліпа, знаєш.

 

– Що ти верзеш? – промимрив Джун і провів долонею по обличчю. – Помий очі з милом. – хлопець знову відкашлявся.

 

– Я кажу те, що бачу. І ось! – Вигукнула вона, змусивши Йона здригнутися, і вказала на його вухо. – Ти смикаєш сережку! Ти робиш так, коли нервуєш! Значить я права!

 

– Не кажи нісенітниці. – цикнув Йонджун, різко прибравши руку від вуха. – Ти серіалів передивилась. Дурню всяку вигадуєш.

 

Ну не міг же він зізнатися їй у тому, що справді почав відчувати світлі почуття до її брата. Хоча він навіть сам собі зізнатися не міг. Куди вже їй… Насправді йому було дуже комфортно поряд з цим хлопцем що б вони не робили. Розмовляли, малювали пінкою на каві, просто мовчали.

 

Почало здаватися, що Йонджун повністю безкоштовно почав працювати в їхньому кафе, адже іноді вони віддавали витвори Джуна відвідувачам. Але це не було для нього важливим так, як перебування поруч з одним привабливим юнаком. Субін ніби притягував його до себе невідомою силою, а пручатися їй Йонджун не міг. Та й не хотів насправді.

 

А Субін якось відзначив його зачіску, сказавши, що його рожевий хвостик виглядає дуже чарівно і що йому дуже личить. Після цього інші зачіски для Йонджуна перестали існувати. Він інстинктивно продовжував зав’язувати волосся певним чином, щоб знову відчути те, як Бін смикає його волосся, спостерігаючи за його роботою.

 

Субін непомітно став дуже важливою частиною його життя, немовби вони були знайомі сто років. І Субін продовжував залишатися загадкою для нього, яку так хотілося розгадати. Іноді Йонджун намагався запитати у Воньон чому вона раніше їх не познайомила, але стримувався.

 

– Зараз приїде Субін. – перервала його думки дівчина, яка до цього залипла в телефон, підозріло зиркнувши на друга.

 

– Чому? – якомога спокійніше поцікавився Джун, але в нього все затремтіло в передчутті.

 

– Він їздив по якимось там справах і проїжджатиме повз наш університет на татовій машині. Сказав, що може мене забрати. – пояснила Воньон.

 

– То ти сьогодні на машині? – кивнув він.

 

– Так. Я сьогодні крута. – хихикнула вона. – Ми можемо і тебе підвезти, якщо хочеш. – запропонувала дівчина.

 

– Я ж зовсім на іншому кінці міста живу. – резонно зауважив хлопець і якось розчаровано зітхнув.

 

– Як хочеш. – знизала плечима вона. – Моя справа запропонувати, твоя – відмовитися.

 

Незабаром друзі, як завжди, пішли до зупинки, де незабаром справді зупинився знайомий Йонджуну автомобіль. Субін вийшов з машини повільно, мов у слоу-мо, і Джун раптом подумав, що перед ним справжня модель. Ці довгі ноги у вузьких джинсах, ці широкі плечі в облягаючій сорочці, це ідеальне обличчя.

 

Йонджун заворожено дивився на нього і несвідомо потопав. Можливо Воньон мала рацію щодо нього, але Джун поки не був готовий прийняти це. Хоча зараз він взагалі зайнятий зовсім іншим – спогляданням неймовірно красивого хлопця.

 

Воньон помахала йому і Бін, помітивши їх, підійшов ближче. Дівчина помітила розгублений і зачарований стан друга і, хитро посміхнувшись, непомітно підштовхнула Йона вперед. “Час уже щось робити. Задовбали, придурки. Нічого без мене зробити не можуть …” – подумала Воньон. Від несподіванки Йонджун спіткнувся об свою ногу і полетів прямо на Субіна. Той швидко зорієнтувався і встиг зловити його за кілька дюймів від асфальту, обвів рукою талію.

 

Злякані очі Йонджуна і розгублені очі Субіна перетнулися і вони так і застигли в такому стані. Здавалося, весь світ навколо них завмер. Падаючи, Джун мимоволі вхопився за шию старшого і там, де вони доторкалися, шкіра трохи приємно поколювала. Вони так довго дивилися один на одного, що, здавалося, ніби минула ціла вічність, хоча насправді минуло лише кілька хвилин. Між ними з’явилася така напруга, що можна було добувати електрику, але жоден з них не відвів очі.

 

– Ой… – раптом видав Йонджун, що змусило отямитися обом. – Незручно вийшло…

 

Субін розгублено розширив очі, моргнув кілька разів і відсмикнув руку. Але це було помилкою. Йонджун, не втримавши рівноваги, шльопнувся прямо на асфальт, відчувши гострий біль у потилиці, і скрикнув. Воньон, що спостерігала за цим, ойкнула і підскочила до друга. Субін приєднався до неї, винувато дивлячись на молодшого.

 

– Оппа, ти ідіот! – насупилась дівчина. – Йонджун, ти в порядку? Не забився?

 

– Все нормально. – відповів Йон, хоча забита потилиця все ще пульсувала. – Я в нормі.

 

– Вибач будь ласка. – обізвався Субін, разом з Воньон допомагаючи йому встати. – Я не хотів, щоб так вийшло…

 

– Та все нормально. – розгублено посміхнувся Йон. – Це я не дивився під ноги.

 

– Але він не повинен був тебе упускати! – невдоволено вигукнула Воньрн. – Оппа! Ти маєш вибачитися!

 

– Воньон, не треба. Я ж цілий… – тихо сказав Джун. – Зі мною все добре.

 

– Ні, вона має рацію. – втрутився Субін. – Я зробив дурість і маю вибачитися.

 

– От бачиш? Тому Субін має повести тебе на вечерю! – дівчина ледве стрималася, щоб радісно не посміхнутися. – Зрозумів? – вона тицьнула брата пальцем у груди.

 

– Та зрозумів я… – Субін склав руки і опустив голову, як кошеня, що провинилося.

 

– Може, все-таки не треба? – ледве чутно озвався Йонджун. – Це того не варте…

 

– Треба. Коли ти можеш? – спитав Субін.

 

– А я… – Джун нервово озирнувся, шукаючи порятунку від незручності. – А ось і мій автобус приїхав! – нервово хихикнув він. – Наступного разу домовимося, гаразд? Бувай!

 

І хлопець різко розвернувся і швидко втік у бік автобуса, що прибув, маячачи своїми почервонілими вушками. Субін провів його пильним поглядом, а Воньон схрестила руки на грудях і похитала головою. “Боже, ну що за ідіоти…” – подумала дівчина. Вона обернулася до брата.

 

– Ти все одно поведеш його на вечерю. Зрозуміло? – сказала вона і сіла в машину.

 

– Зрозуміло… – пробурмотів Бін і поплентався до дверей водія. – Командирко…

 

Сцена, що трапилася між ним і Йонджуном, схвилювала щось усередині нього. Йонджун впринципі викликав у нього дивні емоції. Коли він з’являвся в полі його зору, у Біна серце билося зі швидкістю світла. Те саме серце, яке вже півтора року ніхто ніяк не міг розбурхати. У Су з’явилося дивне бажання бачити цього хлопця щодня, якщо не щохвилини. Того дня, коли Воньон уперше привела Йонджуна до їхнього дому, змінив його життя. Але дівчині знати про це було необов’язково.

 

Очі Джуна все ще виринали в пам’яті Субіна. Гарні… Темні… Глибокі… Чарівні… Коли він усміхався, вони перетворювалися на хитрі лисячі очі, а коли він був розгублений, вони сяяли, наче намистинки. Красиві чорні намистинки. Його б воля і Субін дивився б у ці очі вічно. І він віддав би все, щоб ці очі дивилися на нього у відповідь.

 

Здавалося б минуло лише трохи більше місяця з дня їх знайомства, але, мабуть, цього часу вистачило, щоб зрозуміти, що хлопець навпроти особливий. Особливий для серця Субіна. Хлопець підозрював, що в цьому всьому замішана його сестра, але десь у глибині душі він був безмежно вдячний їй за це. Хоча він цього ніколи не скаже.

 

– Куди поведеш Йонджуна? – раптом запитала Воньон після довгого мовчання. – Май на увазі в наше кафе вести вже не актуально. Він там уже був. Придумай щось оригінальне.

 

– Що? Воньон, ти… – озвався Субін. – Я й сам можу розібратися.

 

– Не я, а ти. – сказала дівчина. – Ти завинив. І я знаю, як ти розбираєшся. Ти вчинив безглуздо.

 

– Я знаю. Але давай я якось справді сам розберуся. – насупився Бін.

 

– Ні. Якби не я, ви б досі стояли б там і соплі жували. Що один, що другий. – сказала вона. – До того ж, Йонджун мій найкращий друг і я точно знаю, що йому сподобається. Так що, будь ласкавий, прислухайся. Тому, будеш радитися зі мною, зрозумів?

 

– Та зрозумів я! – закотив очі хлопець. – Капітана тут увімкнула…

 

– Так, увімкнула. І вмикатиму. Поки не подорослішаєш і не станеш сміливішим.

 

– Я взагалі-то старший.

 

– Щось не помітно.

 

Субін зиркнув на сестру і важко зітхнув.

 

– Тобі пощастило, що я за кермом. – буркнув він. – Інакше я б тебе стукнув.

 

– Ой-ой-ой, як страшно. Зараз приїдемо додому, і ти подзвониш йому. – відрізала дівчина, закінчуючи розмову.