У вас така хімія…

Невдоволений Йонджун, який не виявив подругу в університеті, відразу набрав її номер. Сьогодні був розвантажений день, і вони домовилися знову піти до неї, щоб продовжити роботу над проектом. Але дівчина не з’явилася на парах і навіть не написала йому причину. Сидіти на нудних парах одному хлопцю не дуже подобалося, тож Йонджун подзвонив їй сам.

– Оппа, це жах якийсь. – озвалась дівчина по той бік екрану в той час, як на тлі щось шуміло. – У нас зламалася кавоварка. Ми можемо готувати каву вручну, але через це потрібно на кухні дві людини. А щоб віднести її на ремонт теж треба дві людини. Коротше довго пояснювати. Приходь після пар у кафе, там перетнемося і якщо не вийде сьогодні, то призначимо інший день для проекту. Гаразд?

– Зрозумів. Я скоро буду. – відповів Йонджун і скинув дзвінок. – Ех… Ну що за дівчисько… Одні проблеми…

Не бажаючи більше залишатися в університеті, Джун пішов на зупинку, плануючи зустрітися з Воньон раніше і почекати на місці. Все одно на парах він не слухав, тільки час на них даремно гаяв. Їхати від університету до будинку дівчини виявилося цілу годину, зате Йонджун встиг подрімати з навушниками у вухах. І все ж таки час пролетів для нього непомітно. Нарешті автобус зупинився на потрібній зупинці, і Йон вийшов, шукаючи очима знайому вивіску.

У кафе було зовсім не багато людей, тому вільних столиків було безліч. Але в Йонджуна не було мети займати столик, тому він пройшов углиб кафе, до віконця видачі страв, сподіваючись побачити там свою подругу. Але цієї ж хвилини з віконця виглянуло знайоме обличчя. І це була далеко не Воньон. Субін і Йонджун розгублено дивилися один на одного, а останній почав нервово смикати сережку у вусі. І чому так ніяково…?

– Ем… Привіт. А… – почав мимрити молодший. – Я тут…

– Привіт. Ти до Воньон? – здогадався Субін.

– Так, я просто…

– А вона… – одночасно почали хлопці.

Але не встиг жоден із них нічого договорити, як поряд із Субіном з’явилася його мати. Мабуть, вони й були тими двома, хто залишився в кафе. Вона витерла руки рушником, наближаючись до віконця, і насупила брови.

– Сину, ти чого застиг? В нас багато роботи. – жінка одразу подивилася на того, хто прийшов, і раптом широко посміхнулася. – Йонджун-і! Які люди! Як добре, що ти прийшов! Слухай, Субін тут дуже багато наготував для гостей. Може, поїси?

– Ну… Я не… – промимрив Йонджун.

– Так, давай, Субіне. – вона не звернула увагу на його розгубленість. – Знімай фартух і поїж із Джуні. Адже ти теж ще не обідав. І саме складеш йому компанію. Бігом.

– Але, мамо… А як же…

– Давай-давай. Менше слів більше діла. Займайте вільний стіл. Он там у кутку гарний. Вам ніхто не заважатиме. А я зараз принесу вам поїсти. – сказала жінка, підштовхуючи сина до виходу.

– Тітонько, але я прийшов до Воньон. У нас проект… – ніяково відгукнувся Йонджун.

– Воньон пішла у справах. Вони з батьком повезли кавоварку на ремонт. Поки вона повернеться, ти сто разів встигнеш поїсти. А ти чого встав? – пані Чхве ляснула сина по плечу, через що той здригнувся. – Ворушись давай!

– Не варто з нею сперечатися… – тихо сказав Субін Йонджуну і, похитавши головою, зняв фартух. – Йдемо…

Хлопцям нічого не залишалося, як пройти до вказаного столика та сісти один навпроти одного. Спочатку вони ніяково мовчали, поглядаючи один на одного. Пані Чхве швидко принесла по дві порції кожної страви. Пульгоги, ттокпоккі та дві склянки апельсинового соку. Побажавши хлопцям смачного, жінка швидко пішла, залишивши їх удвох.

– Ну, що ж… Давай їсти. – сказав Субін і перший узяв палички. – Смачного.

Йондун кивнув, пробурмотівши подяку, і повторив за ним, взявшись їсти те, що принесли. Джун миттєво відчув голод, наче на замовлення. Декілька хвилин вони мовчки їли, поки Джун не вирішив поцікавитися.

– А чому… Воньон пішла відвозити кавоварку? – спитав Йон. – Хіба це не тяжка робота для дівчини?

– Ні, вона скоріше громіздка, ніж важка. – пояснив Субін. – Ти не подумай, що я її сплавив. Я пішов би, але… Я єдиний, хто вміє робити всі види кавових напоїв з нашого меню без кавоварки. А так, я допоміг би обов’язково.

– Ого. Прям все можеш зробити? – здивувався Йон.

– Так. Це не так уже й складно. – знизав плечима Су. – Головне практика. Я трохи вчив маму, але часу на це не вистачає. Вона або готує тут, або на фермі. Воньон постійно навчається, а тато майже повністю займається фермою. Залишився лише я. Та й найчастіше це роблять кавоваркою.

– Але ти молодець. А малювати молочною пінкою вмієш? – поцікавився Джун.

– Вмію. Я спеціальні курси барист проходив. – кивнув Бін. – Взагалі для загального розвитку проходив, але ось стало в нагоді.

– Ваа… Це дуже круто. – захоплено протягнув молодший, а його зіниці раптом розширилися. – А я ось навіть якщо спробую серце на листочку намалювати, вийде дупка. Малювання не моє навіть так.

Субін засміявся, а Йонджун раптом подумки зазначив, що в цього юнака гарний сміх. Він і сам мимоволі посміхнувся, не знаючи, що його усмішка змусила серце Біна йокнути. Стало якось затишно обом.

– Хочеш, я тебе якось навчу? – раптом запропонував Бін. – Ну… Малювати пінкою в сенсі.

– А можна? – очі Йонджуна засяяли.

– Чому ні? – Знизав плечима Су і зробив ковток соку. – Мені не важко. Якщо тобі цікаво, звісно.

– Звісно цікаво! Було б круто. Я не проти. – широко посміхнувся Йон.

Хлопці продовжили їсти, думаючи кожен про своє. Йонджун – про милі кролячі губки Біна, які той розтягнув у посмішці, а Субін – про чарівно почервонілі вушка Джуна, який не переставав мило посміхатися.

– На тій вечері ти казав, що захоплюєшся музикою. Професійно займаєшся? – знову завів розмову Субін.

“Він запам’ятав про що я говорив? – з якимсь трепетом подумав Йонджун. – А я тоді так багато балакав…” Хлопець швидко пережував шматочок м’яса і похитав головою.

– Ні, ну не те щоб професійно… – відповів він. – Я, скоріше, самоучка. Я маю гітару. Я вивчив усі акорди і іноді намагаюся їх складати у щось на кшталт музики. Іноді виходить.

– Тобто ти пишеш музику? – уточнив Бін.

– Якщо можна так назвати. – знизав плечима Джун.

– Це мабуть дуже цікаво. Мені насправді ведмідь на вуха наступив. Слуху зовсім нема.

– Слух є у всіх. Просто його потрібно розвивати. Я цим зайнявся, бо дуже люблю музику. Батьки, щоправда, це не приймають, вважають, що це все несерйозно і дурниці, але… Я вже досить дорослий, маю право сам вибирати, що мені робити. – сказав Йон.

– Правильно. Не можна дозволяти комусь зневажати тобою. – якось гірко відповів Су, що помітив Йонджун, але той нічого не сказав. – Це не дуже тобі допоможе у майбутньому.

Поступово ці двоє стали почуватися набагато комфортніше поряд один з одним і вже згодом хлопці жваво обговорювали якийсь фільм, посміхаючись і сміючись. Субін відчув, що все життя йому не вистачало друга, з яким можна було отак побалакати. А Йонджун зрозумів, що йому з жодним з його колишніх хлопців не було так комфортно, як із Субіном. Але навіщо він це зрозумів, так і не зрозумів. За вікном уже стемніло, йшов дощ, а вони все розмовляли, розмовляли, розмовляли…

– Ні! Я тобі кажу Вінкс це треш! – обурювався Йонджун. – Чому я колись це дивився?

– А по-моєму непоганий мультик. – посміхнувся Субін. – Тільки зазвичай його дівчатка дивляться.

– У мене є пояснення. Я хотів дивитись трансформерів, але моя старша сестра так не думала. – відповів Йон.

– А, ну тоді можна пробачити. – хихикнув Су, прикриваючи рота рукою.

– Чого ти регочеш? Це правда!

– Зважаючи на все, ти себе Музою уявляв, так? – не міг стримати сміх Бін.

– Ні! Я не цікавився цим! Перестань! – мимоволі посміхнувся Джун і кинув у старшого серветкою.

Вони так захопилися розмовою, що зовсім не помічали, з якою усмішкою за ними спостерігала пані Чхве. Вона була безмежно рада, що її син нарешті хоч з кимось, крім членів їхньої родини, порозумівся. Вона розуміла, що не обов’язково вони зустрічатимуться, адже не можна змусити їх закохатися. Але принаймні вони будуть хорошими друзями. І, дай Боже, Йонджун познайомить Субіна ще з кимось, а там і до стосунків недалеко.

Вони б розмовляли так і далі, якби не повернулася Воньон. Щоправда, вони спочатку не помітили її появи. Дівчина застала їх під час обговорення якогось чергового мультика. У розпал суперечки Субін поклав руку поверх руки Джуна, намагаючись щось довести. Це не вислизнуло від погляду дівчини, яка відразу ж посміхнулась. Вона підійшла до них і Бін, помітивши її, різко відсмикнув руку.

– Я вам завадила? – хихикнула вона.

– Ні! – одночасно відгукнулися хлопці, а вуха Йона відразу почервоніли.

– Воньон, ти чому вся мокра? – схвильовано спитав Субін.

По волоссю дівчини справді стікали краплі, а одяг промок наскрізь. Вона опустила погляд на свій одяг, а потім знову глянула на хлопців.

– Тому що ми з татом не взяли парасольку, а парковка біля кафе вся зайнята. Довелося пішки йти від дальньої парковки. – відповіла дівчина.

Субін насупився і, знявши з себе кофту, накрив нею плечі сестри.

– Я зараз зроблю тобі зігріваючий чай. Почекай. – сказав він і побіг на кухню, а Воньон зайняла його місце.

– Він такий турботливий… – вирвалося в Йонджуна, а дівчина вловила його зачарований погляд.

– Хочеш, щоб він так дбав про тебе? – посміхнулася Воньон.

– Що? Ні! – стрепенувся Джун. – Я не… Чого ти либишся?

– Ууу… Хтось закохався в мого братика… – не вгамовувалась дівчина.

– Я тебе зараз трісну… – спохмурнів Йон.

– Добре-добре. Давай краще обговоримо проект. – посерйозніла вона. – Сьогодні вже пізно робити. Коли ти можеш?

– Та в принципі будь-якого дня. – знизав плечима Йонджун, а дівчина замислилася.

– Тоді давай завтра після пар до мене. Сподіваюся, не буде жодних форс-мажорних ситуацій. – сказала Воньон.

– Окей. Тоді я піду?

В цей момент повернувся Субін. Він поставив перед сестрою велику чашку чаю з лимоном, а Йонджуну раптом простягнув парасольку. Той запитальним поглядом подивився на старшого.

– Що це? – спитав він.

– Бачиш, як Воньон промокла? Візьми. Бракувало, щоб ти захворів.

Від цих слів Йонджун відчув дивне тепло і повільно протягнув руку, щоб узяти парасольку. На кілька секунд їхні погляди перетнулися. І хлопці зовсім забули, що за ними з трепетом спостерігала Воньон. Джун ніяково відкашлявся і кивнув головою.

– Дякую… Тоді… До зустрічі… – промимрив він, швидко покинувши кафе.

Субін провів його якимось сумним поглядом і повільно опустився на стілець навпроти сестри.

– Ти маєш з ним переспати. – випалила Воньон.

– Що? – насупився він.

– Ну, хоча б поцілуйтеся. У вас така хімія … – дівчина мрійливо підняла очі, опустивши голову на долоні.

– З глузду з’їхала чи що? – невдоволено обізвався Су.

– А що? Ви гарна пара. Ауч! – Бін дав сестрі потиличник.

– Пий чай, казкарка. Розбазікалася тут. – буркнув він і попрямував на кухню, хоча Воньон встигла помітити його почервонілі щоки.