Вродливий ти, тож не давай краси Під вістря невмолимої коси.

– Таак… Якийсь він справді дивний молодик. – погодився Техьон з думкою Йонджуна, продовжуючи протирати поверхню стійки в магазині. – Сто років? Нісенітниці! Ти певен, що почув усе правильно?

 

– Звичайно. У мене зі слухом все чудово. Вважаю, це він помилився і не захотів визнавати очевидного. – відповів Йон. – Здається, в цьому і полягає його характер. Він холодний і відсторонений, говорить коротко і, здається, дивиться на оточуючих зверхньо. Хоча, не сперечаюся, гарний і привабливий, але ні поговорити з ним про щось, ні прогулятися.

 

– А ти збирався його погуляти покликати? Я був певен, що тебе цікавлять жінки. – посміхнувся Те, чому Джун цикнув і закотив очі.

 

– Та я ж образно! Я ж не якась мадемуазель, щоб кликати його на прогулянки. – сказав Чхве. – Я до того, що я просто впевнений, що він у будь-якому разі відмовився б від прогулянки, навіть якби його запросила найкрасивіша дівчина в усьому світі.

 

– Можливо ти маєш рацію, мій друже. Але, впевнений, у нього є свої причини так поводитися.

 

Йонджун хотів ще щось додати, але з-за ширми раптом вийшов чоловік, з яким хлопець одразу привітався. Низькорослий, пухкий, в класичному коричневому костюмі і з маленьким акуратним пенсне [окуляри без завушних дужок, що тримаються на носі за допомогою пружини, що затискає перенісся на носі]. У чоловіка були маленькі вуса, сірі очі та пухкі губи, розтягнуті у кривій посмішці. Він вийшов за прилавок і Джун упізнав у ньому власника магазину. Чоловік підійшов до них і заговорив чистою англійською.

 

– Йонджуне! Як давно я тебе не бачив! Яким вітром?

 

– Доброго дня, містере Бредлі. Радий вас бачити. Я в Лондоні через бізнес батька. А ви як поживаєте?

 

– Чудово поживаю. Ось, як бачиш, все ще займаюсь прикрасами. – відповів чоловік і звернувся до Кана. – Техьоне, хлопчику мій, один дуже важливий клієнт попросив доставити замовлення йому додому. Потрібно зробити це сьогодні до полудня. Візьми мій велосипед і відвези йому, будь ласка. А я поки що закрию магазин і наведу порядок. Ти молодший і дістанешся швидше.

 

– Звичайно, містере Бредлі. Я із задоволенням допоможу. – посміхнувся Техьон.

 

– Чудово. – містер Бредлі поклав на стійку невеликий листочок із каракулями. – Ось опис перстня та адресу, куди потрібно доставити. Цей перстень я зробив нещодавно, тому вона на ближніх вітринах. Ти швидко знайдеш.

 

– Так сер. – кивнув Те.

 

– Ну що ж я піду, друже мій. – озвався Йонджун. – Я ще зайду провідати тебе. Сьогодні я ще маю зайти з мадам Кемпбелл у справах. Містере Бредлі, радий був побачитися. До побачення!

 

– До побачення, Йонджуне. – усміхнувся власник магазину.

 

– Що ж удачі тобі. – кути губ Кана знову поповзли вгору.

 

– І тобі, Техьон.

 

Задзвенів дзвіночок і Йонджун покинув ювелірну лавку, залишивши Техьона з його роботою. Поки містер Бредлі наводив порядок біля стійки, Те наблизився до потрібної вітрини і придивився до опису прикраси на листку. Тонкий перстень з місячним каменем… Юнак пробіг очима по вітрині і нарешті йому на очі потрапив потрібний перстень з гарним білим каменем. Обережно діставши його і гарно запакувавши, Техьон вийшов на вулицю і попрямував до велосипеда свого начальника.

 

Сьогодні Лондон був вітряним. Але, добре, що хмар на небі не було, що віщувало відсутність дощу. Техьон усміхнувся, на мить закривши очі, щоб зловити хвилі вітру, і рушив вулицею, вміло перебираючи педалі велосипеда. Адреса замовника виявилася зовсім не далеко, тому вже за десять хвилин молодик прибув на місце.

 

Але Техьон ще з дитинства був незграбним, тому, поставивши велосипед, він несподівано врізався у перехожого, який у цей момент проходив тротуаром. Сумка злетіла з його плеча і ненароком вивалився мішечок з перснем, який Те мав віднести клієнту. Він злякано втягнув повітря, а той перехожий підняв кільце з бруківки, взявшись з цікавістю розглядати його.

 

Техьон, піднявши очі до його обличчя, завмер. Перед ним був той самий юнак, про якого нещодавно згадував Йонджун. Саме для нього Техон весь цей час намагався створити ідеальний перстень. Саме в нього він був закоханий до чортиків.

 

Високий, стрункий юнак з яскравим і незвичайним для Лондона червоним волоссям і витягнутим обличчям. Він мав приємну усмішку і темні очі, заховані за лінзами круглих окулярів. Те буквально відчув, як шкіра на його щоках почала палати, забарвлюючись у ніжно червоний колір.

 

– Вибачте, сер. Я вас не помітив. – опустив погляд він.

 

– Боже, Техьоне. Скільки разів я говорив не розмовляти зі мною формально. Звертайся до мене на ім’я. – посміхнувся червоноволосий. – І ти можеш розмовляти зі мною корейською.

 

– Добре, Бомгю, вибач. – винувато посміхнувся Техьон.

 

– Та все гаразд, друже. – торкнувся його плеча Бомгю і простягнув перстень. – Тримай. Ти впустив.

 

– Дякую.

 

– Дуже гарне, до речі. Це ти зробив? – поцікавився Гю.

 

– Ні. Це робота містера Бредлі. – скромно відповів Техьон.

 

– А ти можеш так само? – запитав той.

 

– Напевно..? – невпевнено відповів Кан.

 

– Чи можеш зробити таке для мене? – раптом попросив Бомгю.

 

Серце Техьона забилося швидше. Тілом пішли мурашки від цього погляду, а дихання збилося. “Я вже місяцями роблю перстень для тебе ти б знав …” – подумав Те, дивлячись йому в очі. У голові знову з’явилася тисяча ідей дизайну для особливої ​​прикраси.

 

– Точніше не для мене, а для моєї нареченої. – поправив себе Бомгю.

 

Тепер серце, яке до цього відбивало по ребрах виразний ритм буквально впало в п’яти, розбившись вщент. Ну так… Звичайно… Вони ж обоє чоловіки. Звичайно, у Бомгю є наречена. Це нормально. Це правильно. Те постарався не видати свого розчарування та болю від розбитого серця, але подумки вже марно намагався склеїти уламки. Його усмішка вийшла фальшивою та натягнутою, а вираз обличчя якийсь змучений.

 

– Я знаю, що ти хороший ювелір. У майбутньому точно будеш не просто помічником ювеліра. – вирік Гю. – Ну то що, мій любий друже… Ти зможеш? Повір мені, гроші для мене не є проблемою. Ти ж знаєш.

 

– Я зроблю все, що в моїх силах. Постараюся зробити найкращий перстень, який тільки зможу. – відповів Техьон, нервово закусивши губу і намагаючись не розплакатися, як дівчисько.

 

– Що ж… Тоді я зайду до твоєї крамниці наприкінці наступного тижня. – широко посміхнувся Бомгю, поплескавши його по плечу.

 

– Чекатиму. – кивнув Те і раптом відчув, як той нахилився до його вуха і зовсім тихо сказав, пустивши мурашки по тілу Кана:

 

– Я теж з нетерпінням чекатиму…

 

І поки Техьон подумки гинув від цього тону і сказаних слів, у своєму особняку мадам Кемпбелл насолоджувалася спокоєм, спостерігаючи за природою, сидячи на розкішній терасі. Зовсім поруч пестив нюх запах щойно завареної кави, а жінка елегантно тримала в одній руці блюдечко, а в другій – філіжанку, повільно насолоджуючись ароматним напоєм. На терасу вийшла служниця, яка, трохи схилившись перед нею, повідомила.

 

– Мадам, до вас прийшов містер Чхве Йонджун.

 

– Запроси. – кивнула мадам Кемпбелл, посміхнувшись.

 

Йонджун, як завжди, з широкою усмішкою вийшов до неї на терасу. Жінка жестом вказала на вільне крісло і Йонджун опустився в нього, встигнувши перед цим, як справжній джентльмен, поцілувати її руку.

 

– З чим ти прийшов, хлопче мій? – поцікавилася вона.

 

– З вашого дозволу, я перейду одразу до справи. – серйозно озвався Джун і, отримавши ствердний кивок, продовжив. – Я думаю, не варто вам говорити про те, навіщо я насправді прибув сюди.

 

– Ти переймаєш бізнес батька та хочеш залишити при собі всіх його партнерів. – впевнено сказала мадам Кемпбелл.

 

– Правильно.

 

– Бізнес твоєї родини дуже прибутковий як для мене, так і для вас. Тому, повір мені, я поки що не збираюся йти. Але мені потрібні гарантії, що схема роботи не зміниться через зміну власника бізнесу.

 

– Батько близько року вчив мене всьому. Він особисто визнав, що я готовий. До того ж я знаю, що ви довіряєте йому. – зауважив Йон.

 

– Це так. Я довіряю твоєму батькові як собі. І якщо він сказав, що ти готовий, то так і є. Але все ж таки я б поговорила з тобою в присутності мого юриста. – сказала жінка, зробивши черговий ковток кави.

 

– Я готовий.

 

– Але є проблема. Зараз він перебуває у Престоні та прибуде наприкінці місяця. Якщо тобі не важко буде почекати, то…

 

– Я тільки радий вивчити Лондон заново, мадам Кемпбелл. – знову посміхнувся Йонджун, викликавши в неї таку ж усмішку.

 

– Що ж тоді нам лишається тільки чекати.

 

Декілька хвилин вони мовчали, розглядаючи вид з тераси. Небо знову було вкрите невеликими хмарами, але не було натяку на дощ. Вітер шумів листям, а птахи радісно співали свої симфонії. Неподалік разом зі служницею ходив пес мадам Кемпбелл – шляхетний доберман. Він виглядав холодно і серйозно і Джун з усмішкою згадав декого такого ж холодного.

 

– Мем, можу я запитати? – озвався він.

 

– Звичайно, мій хлопчику. Запитуй. – відповіла жінка.

 

– Розкажіть про вашого протеже.

 

– Про Субіна? – здивувалася вона, але посміхнулася. – Він дуже серйозний хлопець. Любить читати і сам пише, як ти міг збагнути. Він мені дуже допомагає в написанні листів, а натомість лише попросив допомогти з печаткою його майбутньої книги. Ми познайомилися на зустрічі, коли я була у Чосоні. Це все, що я знаю про нього. Він має багато таємниць. Думаю, ти мусиш сам спитати, якщо тобі цікаво. Здається, зараз він у читальній залі на другому поверсі особняка.

 

Йонджун задумливо кивнув головою.

 

– З вашого дозволу, я піду привітаюсь із молодим паном.

 

– Іди.

 

Зал, в якому проходив банкет учора знаходився у правому крилі особняка, але Йонджун загорнув праворуч з метою знайти читальний зал. І знайшов. Купа стелажів з книгами та кілька крісел зі столиками. Але Субіна ніде не було. Джун повільно пройшовся вглиб, проходячи повз книжкові “стіни” і обережно торкаючись корінців книг. Вибравши випадкову книгу, Йонджун розкрив її, почав читати сонети, що знаходяться в ній.

 

– Ти щастя десять би разів помножив,

Якби відбився в десятьох синах.

Що візьме смерть? Хіба нікчемний прах,

Бо погасить твого вогню не зможе.

Вродливий ти, тож не давай краси

Під вістря невмолимої коси.

 

Йонджун повернувся на голос і побачив позаду себе Субіна, який, мабуть, до цього заглянув у книгу в його руках. Він був одягнений, як у їхню першу зустріч у магазині Техьона. Довге пальто візуально робило Субіна ще вище, через що Йон почував себе мізерно маленьким. Особливо від цього погляду темних очей. Йому знову здалося чи ці очі секундою раніше спалахнули червоним? Джун не міг заперечувати, цей юнак був дуже привабливим.

 

– Вільям Шекспір, Сонет 6. – сказав Бін.

 

– Перепрошую. Я не помітив, як ви підійшли.

 

– Ви прийшли, щоб пізнати мене ближче. Правильно? – впевнено спитав Су, дивлячись на нього впритул.

 

– Звідки Ви…?

 

– По вам нескладно здогадатися. Ви цікава людина.

 

– Тоді ви розповісте мені про себе? – з надією спитав Йон.

 

– Я не люблю говорити про себе. – Субін розвернувся і рушив до крісла.

 

Йонджун пішов за ним. І не встиг він і рота розкрити, як Су знову заговорив.

 

– Мене звуть Чхве Субін. Мої батьки працювали у місцевій владі. Моє хобі – письменство. Я не люблю нав’язливих людей та брехунів. Я однолюб, але в мене ще не було людини, з ким я хотів би пов’язати своє життя.

 

– Цікаво… – замислився Йон. – Моє хобі – приготування різних видів кави. До речі, ви любите каву? Що ви віддаєте перевагу з їжі? Наприклад, я люблю різні види сирів.

 

Субін довго дивився на нього, ніби намагався пропалити дірку, а потім сказав те, що дуже здивувало Джуна.

 

– Я не люблю їжу…