Тебе завжди видає тінь

Мох і пожовклі голочки, що й досі пахли хвоєю, вогкі, тому й шурхіт під ногами трохи тихіший, ніж кілька днів тому. Десь попереду монотонно й майже нечутно шумить дощ. Та він далеко на стільки, що хвилюватись про нього ― зовсім зайве. Прохолодний осінній вітерець, мов пустотливе дитя, невидимими холодними долонями лізе під тоненький строкатий шарф, хапає раптово за й без того трохи змерзлі пальці й бавиться волоссям.

― Це місце краще з тих, що я знаходив, кажу тобі, особливо ввечері! ― Мінхьок сяє якимось зовсім дитячим щастям від передчуття, що гріє душу й навіть руки, та не шию, тому й шалик все ж доводиться тугіше зав’язати.

― Вірю, сонечко, ти не втомився ще? Якщо треба, зупинитися можемо. ― Чжухон йде трохи позаду, поглядом слідкує за хлопчиною, що, як завжди,  занадто часто не помічає віття прямо перед обличчям, а потім, хай і жартома, злиться на самого ж себе, якщо раптово зламає хоча б гілочку.

― Та ні, ми вже недалеко, там відпочинемо.

― До речі, як виставка пройшла? Вибач, що не встиг знову. ― він трохи поправляє рюкзак, що раптово зіслизнув з лівого плеча й секунди потому м’яко притримує Мінхьока за талію, той за коріння перечепився. 

― Дякую, ― вже за звичкою каже той, ― не хвилюйся, все класно було, але сподіваюсь наступного разу тебе там побачити. 

― Ну, якби їх відкриття не відбувалося кожного разу саме в той час, коли я не можу бути поряд через ті кляті святкування, я б на кожну приходив подивитися.

― З усією повагою, Хоне, та це не від мене залежить. ― говорить він і роздивляється щось угорі.

― Я знаю, та кому ще жалітися, ніхто ж крім тебе й гадки немає, що є причиною, а розповідати що “я не можу прийти на виставку до власного хлопця бо, ну, я вам не скажу, але не можу” буде якось… Ми обидва знаємо, що я виглядатиму для людей сволотою, ― розчаровано зітхає Чжухон.

― І то правда, ― Мін хвилинку думає та раптово вигукує вже звичне для моментів осяяння коротке “о”, ― А що, якщо, припустим, я влаштую виставку особисто для тебе, післязавтра, прямо в студії? 

― Таке я пропустити не можу, ― посміхається Чжухон.

― От і добре, ― хлопець коротко озирається, ― о, тут нам наліво.

Двоє звертають з витоптанної іншими доріжки і йдуть далі від хвойних дерев. До місця, де ліс закінчується остаточно і зовсім раптово. Там його ще років сорок тому мов мечем прорізало урвище. Хон обережно, та міцно тримає  Мінхьока за руку. Хвилюється. Збреше, якщо навіть подумає, що це не так. Та як не хвилюватись, коли хвилини потому вони вже майже у провалля. Чжу занадто добре знає, що іноді люди не раціональні, а такі обриви цим користуються, змушують легким незрозумілим навіть йому трансом підходити занадто близько. 

Мін зупиняється поряд із давно вже поваленим та сухим деревом, на стовбурі деінде яскравим помаранчевим, майже полум’ям, горять якісь незнайомі обом гриби. Прямо попереду прірва, десь внизу вкрите ковдрою з туману, зовсім спокійне й тому майже скляне озеро. Далі ліс, до якого ще жодна людина точно не заходила. Від того він здається чарівним, немов там спокійно собі живе цілий лісовий народ. Сонце яскравим жовтим фарбує хмари над кронами, іноді торкається й без того не зеленого листя. Небо потроху змінює колір. Денна блакить розчиняється у нічному фіолетовому. Навколо тиша й спокій, навіть говорити не хочеться. Та що найдивніше ― місце це відчувається як щось домашнє й тепле, як втілення природного комфорту. Вони так само відчувають одне одного. Мінхьок це знає. Саме тому вони зараз тут, сидять зовсім поряд, на стовбурі колись поваленого дерева. Саме тому він зараз гріється в обіймах Хона, поки той тихо підспівує вітру, що мелодичним свистом заколисує дерева десь позаду. Саме тому Мін спостерігає за тінню, за тінню Чжухона, й посміхається, коли та раптово трохи змінюється. Крім пасм волосся на голові немов з’являється невеличкий трохи закручений ріг. 

― Знаєш, я давно вже одну річ помітив, ― раптово починає Мінхьок.

― Яку це? ― питає Чжу й роздивляється щось між дерев далеко попереду.

― Коли ми наодинці тебе завжди видає тінь, чортеня.

― І це так ми звертаємось до одного з сімдесяти двох найвідоміших людям демонів, га?

― Так, а що? Знов пів години хочеш слухати мої спроби вимовити твоє справжнє ім’я? ― ледь чутно сміється Мінхьок.

― О ні, дякую, “чортеня” на багато краще, та тобі й знати його не треба, ти дав мені людське. І знаєш, дякую за сьогодні, ― майже шепоче Чжухон й цілує хлопця кудись в потилицю. ― Це на багато краще ніж ті кляті церковні дзвони. 

― Нема за що, радий, що тобі сподобалось. І обіцяю, буде менше виставок на католицькі свята, ― Мінхьок не на довго замовкає, та продовжує вже з хитрою посмішкою, ― Єдиноріжко.

― Сонечко, давай ми не будемо згадувати проте, як виглядав я під час нашої першої зустрічі, бо в мене пам’ять теж добра, я теж пам’ятаю, якою не зовсім розумною дитиною ти був, що вирішив перевірити, чи вміють літати люди з отакої ж скелі. Ловити тебе нелегко було. ― трохи роздратовано, та без натяку на злість говорить Чжухон.

― Ой, ну добре-добре, все, мовчу, ― говорить хлопець й не до кінця заплющує очі, намагається остаточно розчинитись у моменті й теплі, що потроху огортає їх обох.