Шантаж пахне кавою

Єдине, що зміг виловити з білого шуму новин Ім ― кілька слів про знайденого у власній квартирі Дерека, щось про дві версії, вбивство та самогубство, і, для себе, хоча б якісь виправдання вчорашнього отруєння. Торгівля наркотиками під прикриттям поліції, корупція, приховування й знищення важливих для декількох справ доказів. Виходить, комусь в місті таке не до вподоби? Або хтось вирішив прибрати свідка чи конкурента?

― Я вчора… ― посеред монологу Лі заговорив Чангюн. Голос тихий від невпевненості й розгубленості. 

― Не хвилюйся ти про це, я приїду й поясню, як все буде далі, але після поліції. ― перебив його Чжухон. 

― Після чого?

― Після поліції кажу. З того, що я знаю, копи можуть заїхати до твого ресторану сьогодні вранці. Не думаю, що в них будуть документи на повний обшук, скоріше просто приїдуть поговорити. Головне ― не намагайся сперечатись і не бреши про те, приходив він вчора взагалі чи ні. Можеш злити їм мою зовнішність, якщо буде потрібно, але без імені і, краще за все, вигадай якусь деталь типу татуювання чи шраму, щось, що для них може стати головним в пошуку мене. Зрозумів?

― Так, до зустрічі.

Дзвінок завершено. Від хвилювання все перед очима потроху сіріло. Руки тремтіли. Знову. Так само як вчора в тій клятій віп-кімнаті. Серце билось занадто швидко, а від нього під ребрами розтікався страх. Долоні втрачали чутливість. Відчуття занадто знайомі, ще зі старшої школи. Панічна атака. Дихати. Треба глибоко дихати. І відволіктись. Холод. Тоді допомогла холодна вода. В цей раз теж допоможе. Ванна кімната. Кран відкритий. Долоні під струменем води. Не допомогло. Дихати. Треба дихати. Не виходить. Паніка. Поглинає повністю. Між ребрами холодно. Страх холодний. Перед очима майже повна темрява. В голові слова. Повторюються. Одне за одним. Отруїв він. Він вбив людину. Вчора. Ввечері. Дихати не можна. Не можна.

Лише сповіщення про повідомлення від когось, що тихо й монотонно вже не в перший раз повторив робочий телефон змусило майже буквально винирнути із зацикленого на паніці світу і врешті зробити довгий глибокий вдих. Долоні дійсно мокрі, пальці, що ледь помітно тремтіли, трохи поколювало від занадто холодної води. Врешті все навколо почало виглядати більш-менш реальним. Тільки зараз Чангюн зрозумів, що ще кілька секунд без кисню, і він точно втратив би свідомість. Та хвилину потому хвилювало вже не це. Врешті вдалось відволіктись, нехай і на власне відображення у дзеркалі. Погляд зупинився на червоних плямах на шиї, на плямах, що вимальовували слід від долоні. Згадка зі вчорашнього вечора. Невже Дерек уваги не звернув? Яскраві, помітні, й не замаскувати, нічим, крім одягу. Зовсім в очі не кидалось?

― Пішло воно, ― роздратовано шикнув Ім.

Хлопець швидко повернувся до телефону, що залишив у вітальні біля все ще ввімкненого телевізору. На маленькому екрані повідомлення від юриста, що вже кілька років допомагав Чангюну і його сім’ї у справах, пов’язаних з рестораном.

“Бачив новини? Дерек Янґ. Отруєння ціанідами. В одній з версій “Блек роуз” ― місце скоєння злочину”.

Чангюн на це лише трохи схвильовано хмикнув і надіслав у відповідь: “Так, здогадався вже. Ми не причетні. Принаймні напряму. Обслуговував я. Нічого підозрілого не бачив. Та й ціанід же вбиває одразу, а він сам з ресторану пішов”.

“Ми не в детективному романі, Деніель, ця отрута не працює так, як в книжках написано. Є багато факторів, які уповільнюють дію. В його випадку вважають, що зіграло те, що він діабетик. На них швидко не діє, тому могли підсипати ще в “Троянді”. Ти точно не бачив нічого дивного?”

У відповідь коротке: “Зрозумів. І ні, не бачив”. Й у що він тільки вліз?

***

Півгодини потому Чангюн вже на вулиці. Одягнений майже так само, як вчора, однакового одягу для роботи в хлопця було достатньо щоб замінити один із костюмів; тільки сорочка в цей раз яскраво-біла, а на плечах ще не застібнуте пальто. Кілька обертів ключа і вхідні двері замкнені. Писк сигналізації тойоти. Слідом тихий хлопок і кілька секунд потому м’яке муркотіння мотору. Вітер зашепотів за вікном як тільки автівка зрушила з місця. Дорога до ресторану знайома вже настільки, що Іма невдовзі огорнув непомітний легкий транс, в якому врешті думки замовкли остаточно і з усього на світі турбували лише автівки, що проїжджали десь поряд. Недовгі двадцять хвилин потому Чангюн врешті зупинився на парковці навпроти ресторану, на улюбленому місці, якраз поряд із поліцейським авто. Його вже чекають. 

Біля дверей до ще замкненого ресторану стояла дівчина в чорній уніформі, на ремені штанів кобура пістолету, одного з тих, що Ім бачив вже точно сотні разів за життя. В долонях документи і телефон, та цікавив дівчину тільки час на екрані блокування.  Тільки но та побачила Чангюна, одразу, немов ожила й швидким кроком підійшла до хлопця.

― Доброго ранку, ви Ім Чангюн? ― спитала вона й продовжила, коли у відповідь пролунало “так”. ― Я ― офіцер поліції Дейтона, Еріка Міллер, ― вона дала хлопцю швидко прочитати документи, дозвіл на поверхневий обшук. ― Я тут щодо справи Дерека Янґа, думаю чули з новин. 

― Так, авжеж, ― говорив Чангюн.

― На даний момент  “Блек роуз” вважається останнім місцем, де Дерек зупинявся перед смертю, крім власної квартири, тому, на жаль, ваш ресторан може бути місцем скоєння злочину. Для того, щоб це підтвердити, чи спростувати мені треба забрати посуд, який він вчора використовував і побачити відео з камер спостереження, якщо це можливо. ― пояснила поліцейська.

― Авжеж, з першим проблем точно не буде, а камер поки немає, не підключені досі, нажаль. Тільки, почекаєте трохи? Мені відкрити двері і зняти ресторан із сигналізації треба. ― згоди чекати занадто довго не довелось, як і самого Чангюна, що вже хвилину по тому повернувся до дверей. ― Заходьте. Все залишилось так само, як було вчора, тільки столи прибрані і посуд вимитий, сподіваюсь, не заважатиме. 

― Не повинно, ― дівчина увійшла до коридору, поглядом сканувала простір. ― Тож, якщо камер немає, знайдете хвилин десять на невелике опитування стосовно вчорашнього вечора? ― спитала вона й сіла за перший стіл біля входу до головної зали.

― Звичайно, питайте про що-завгодно, якщо це може допомогти слідству. ― погодився Ім і сів навпроти. 

― Тоді почнемо з простого, де конкретно він сидів? За яким столиком? 

― Вісімнадцятий, він там, ― Чангюн мимоволі кивком вказав в центр кімнати, ― пізніше, підійдемо і я покажу конкретно його. 

― Добре, ― говорила Еріка, і постійно то піднімала погляд на Іма, то знову поверталась до паперів, де коротко записувала усе сказане. ― Розкажіть, будь ласка, про вчорашній вечір. Що відбувалося, що пам’ятаєте, хто був тут? 

― Дерек, як я зрозумів, з клієнтом зустрічався обговорити щось. Я не знаю того хлопця, можливо приїжджий, можливо просто ніколи до мене не заходив. Вони поговорили десь півгодини і Дерек різко кудись пішов. Той другий надовго теж не залишився. Дер заздалегідь за все заплатив налом, тому у мене навіть якихось даних з карт немає щоб їх надіслати. Ну і з інших, крім мене, тут були тільки мої з кухні.

― А клієнт Дерека, можете трохи більше про нього розповісти? Зовнішність, поведінка там, щось що може здаватись важливим?

― Він, думаю, кореєць, але з хорошою англійською. Може трохи зовсім вищий за мене, з іншого запам’яталося тільки руде яскраве таке волосся, думаю, пофарбоване і шрам на щоці, в мого друга теж такий є від укусу собаки в дитинстві, більше нічого. У спілкуванні досить приємний, до речі.

― Дякую, а, ― недовге мовчання, ― на шиї у вас…

― А, це, ― Чангюн трохи ніяково, тихо і коротко посміявся, ― В протоколі дуже потрібні подробиці про те, як ми з моїм хлопцем проводимо ночі?

― Е, вибачте, ні, зовсім ні.

― Тоді закінчимо на тому, що це особисте.

― Я зрозуміла вас. Покажіть стіл і посуд, які використовувалися вчора, коли закінчу з оглядом, ви вільні, якщо щось ще знадобиться, я, або мої колеги з вами зв’яжуться. ― попередила вона.

Зовсім скоро у ресторані знов залишились лише Чангюн і тихенький тріск лампи на кухні, що через кілька днів, чи може годин перегорить. Та як би хлопець не намагався забути про дзвінок варто було йому зайти до кімнати для відпочинку і сісти на трохи потертий диван з думками про хоч п’ять хвилин тиші, телефон у внутрішній кишені піджака завібрував.  Номер той самий, що і вранці.

― Вчасно дзвониш, вона поїхала, ― одразу сказав Ім.

― О, навіть не вітаєшся? ― Лі посміхнувся, це чути навіть в голосі.

― Неначе ти це робиш. ― Чангюн роздратовано майже шипів.

― Гаразд, затягувати не буду, сподіваюсь, ти не брешеш, що поліцейської вже немає, бо я, вважай, в дорозі до ресту. ― сказав Чжухон і просто поклав слухавку.

Ім відклав телефон і влігся на диван, не в силах терпіти головний біль, що не проходив весь цей час. Такого раніше не траплялося, що дивно. Так само дивно, як і те, що його чуткий раніше сон вранці не перервав перший дзвінок від Лі. Навіть снодійне на нього не діяло на стільки сильно. Невже випадково і себе отруїти встиг? Хлопець легко й нечутно усміхнувся. Ну хоч не смертельно. Більше двадцяти хвилин у напівсні потому, Чангюн розчаровано зітхнув: від відчуття, що зараз тільки сильніше немовби давило на скроні, не позбутись ані сном, ані відпочинком в темряві. Від думок про це знову відволік смартфон короткою вібрацією. У повідомленні лише кілька слів: “Я на місці, відчиняй”. Це нарешті змусило хлопця встати і повернутися спочатку в головну залу, а далі і до входу. Два оберти ключа і двері відчинені. Зовні і правда стояв Чжухон.

― Ранку, Гюне, чого такий похмурий? ― на диво Лі навіть привітний.

Легкий аромат кави, цигарок, що молодший давно вже кинув, і свіжість весняного повітря увійшли до ресторану разом із ним. На губах ледь помітний слід від ранкового еспрессо і тепла усмішка. Очі, хай і блищали майже лисячою хитрістю, та за нею ані натяку на той погляд, що вчора бачив Ім у віп-кімнаті. Волосся трохи розпатлане вітром, і вітер цей Чжухону зовсім не подобався. Він ховав долоні у кишенях графітової спортивної куртки,  а шию під ще темнішим тонким шарфом. 

― Можеш тихіше? ― скоріше попросив Ім, і трохи примружив очі. Сонце нехай і за хмарами, та світило занадто яскраво.

― Що, голова болить? ― спитав Лі й увійшов до головної зали.

― А тобі звідки знати? ― роздратовано шикнув Чангюн.

― А хто, думаєш, Чжихо передав той “цукор”, м? Ти головне не глуши біль знеболювальними, як хочеш до вечора дожити.

― Дуже смішно. Про що ти поговорити хотів?

― Про те, що відбуватиметься далі, ― Лі продовжував повільно проходити між столами. ― Я не збираюсь займатись залякуваннями, як вчора, просто поставлю перед фактом. Люди, на яких я працюю планували скинути отруєння на тебе, але після твоєї активної співпраці цю ідею відкинули. Тому вважай, що ти в безпеці, але з одним “але”.

― І що це за “але”? ― трохи схвильовано перепитав Чангюн.

― Подальша співпраця. Твій ресторан вже давно цікавить моїх. Віддаленість від центру, репутація, віп-кімнати без вікон та з хорошою шумоізоляцією. Дуже вигідне місце, якщо тобі треба зустрітись з кимось важливим, залякати місцевого чиновника, чи домовитись про оплату певних не усім доступних послуг. 

― Тобто свобода в обмін на територію для… щоб ви тут не робили?

― Не тільки.

― В якому це сенсі?

― В певних справах після перевірки твого бекґраунду вони хочуть залучати тебе особисто. Перед спробами домовитись тільки про перше, повинен попередити що, якщо хочеш ходити на волі, ти повинен погодитись на все. Одне з двох їх не цікавить. А як відмовишся, сценарій із тобою за ґратами реалізують у найближчі кілька днів. І повір мені, Дейтон корумпованіший, ніж тобі може здаватись. Як спробуєш піти до поліції і здати мене, тобі просто не повірять, бо гроші кільком детективам і судмеду вже занесли. Обирай. 

― Це грьобаний шантаж, ― розчаровано видихнув Ім.

― Бінго, Кеп. Тож що вирішив?

― Добре, я буду співпрацювати з вами, але вбивати я, я не думаю, що здатен зробити це ще раз. Тому…

― О ні, Гюне, так це не працює, ти або робиш те що тобі скажуть, або-о, ну, я вже розповів.

― Окей, я згоден, ― після майже півхвилинної паузи все ж погодився Ім. 

― Приємно чути, в такому випадку через два-три дні можеш чекати п’ять тисяч за вже виконане, а і, я тобі цього не казав, та коли справу закриють, мені докинуть ще грошей, тож як дружній жест, розділимо їх сімдесят на тридцять, бо не дуже добре буде тебе залишати без нормальної оплати просто тому що ти цін не знаєш. 

Дивно. Цей дружній жест, посмішка, погляд ― от що дивно. Нехай Лі добре це приховував, та в очах його якесь незрозуміле полегшення, немов саме такої відповіді він і чекав. Цікаво і чому б це?

― Якщо хтось із поліції ще раз тут з’явиться на цьому тижні, набери мене, ― продовжив старший, ― і тим більш, якщо з’являться підозри про розслідування під прикриттям. Я спробую щось з цим зробити. ― він поволі пішов до виходу та зупинився посеред коридору. ― А, ще одне, є прохання щодо Чжи. Залиши його поки що. Як захочеш, звільнити ще встигнеш, та будь ласка не цього місяця, домовились?

― Добре.

― Ще побачимось, Гюне.

― Ти спеціально моє ім’я скорочуєш?

― А-ага, не люблю справжніх повних імен, тому будь ласка, як записуватимеш номер до контактів придумай щось оригінальніше “Лі Чжухона”. 

***

Сонце повільно зникало за горизонтом. В руках Лі невеликий паперовий пакет. Всередині фарба для волосся і сигарети. Типовий набір для завершення якоїсь важливої справи. Зміна зовнішності, хоча б в кольорі волосся, перетворилась на звичку ще кілька років тому. З його обличчям, що запам’ятовується доволі легко, інакше працювати й не виходило. 

Чжухон, як завжди, додому йшов пішки ― номерами авто краще занадто часто не відсвічувати, тим більш зараз і тут. Район, що майже біля виїзду з міста, нехай тихий, але для Чжу поки зовсім не знайомий. Раптово один з телефонів в кишені тихо заграв мелодію, що за останні кілька років потроху починала набридати. На екрані старої й трохи подряпаної нокіа відобразився номер, який забути Лі не міг навіть уві сні. Давній друг, інформатор, а іноді просто пасивно-агресивне, та навіть у цьому напрочуд миле створіння. Кіхьон. І гріх йому не відповідати, ще повідомленнями закидає. 

― Вечора, як облаштувався? ― одразу пролунало питання корейською. Голос високий дзвінкий та, як завжди, трохи занадто гучний, як для такого старого динаміку.

― І тобі, Кі, поки все добре, розібралися, чекаємо коли буде спокійніше. ― відповідав Лі англійською.

― Ти на вулиці, чи я тебе чимось образив, що ти аж інглішем зі мною щебечеш?

― Я додому йду, ти, як завжди, вчасно. ― Чжу коротко озирнувся, поглядом шукав людей, та поруч нікого. ― Так, до біса ці виправдання, то ти чого дзвониш?

― В основному перепитати щодо місцевих. Ти впевнений в них? Я все ще можу допомогти тихо переїхати до мене.

― Поки впевнений, але пропозицію збережи, про всяк випадок, окей?

― Ясно, тож не впевнений. ― помітив Кіхьон. ― Збережу, але май на увазі, воно зникне, якщо будеш заважати мені виконувати мою роботу.

― Та знаю я, в такому брати участь не збираюся. Та й ти все одно навіть не в Дейтоні.

― Так, але не далеко. До речі, що з тим хлопцем з ресторану, домовилися?

― Ага, але він якийсь трохи, не знаю, повної довіри поки не викликає. Думаю щось приховує. Зможеш перевірити? Може працював з кимось чи ще щось? ― запитав Чжухон, намагаючись дістати з кишені ключі від будинку.

― Вже встиг. На самого Чангюна, як і раніше, нічого, він тільки ресторанним займається і вчився рік на медика. А хоча стій, була ж знесена інста. Зараз. Так, з тих фото, що я знайшов, зустрічався з місцевим копом, але не знаю що сталось між ними, та контакт з ним Гюн обірвав ще минулого року і, типу, в один день, буквально. Ну і про далеких родичів ти й без мене в курсі, вони працювали в тому ж казино на яке ти працюєш зараз. Років п’ять тому виїхали в одну з країн Європи, точніше нічого поки не скажу. Не знаю чому саме вони раптово переїхали і чи на зв’язку він з ними і з тим копом, це вже тобі дізнаватися. ― пояснив той.

― Окей, розберусь. Наберу пізніше. ― сказав Лі, й замкнув за собою двері.

― Добре, як зі справою того недодетектива закінчиш, скажи, я приїду, може відпочинемо десь.

― Буде, ― дзвінок на цьому завершено.

Вдома тихо. Тільки десь фоном шумів холодильник і не вимкнений ще зі вчорашнього вечора ноутбук. Куртка вже скоро висіла у шафі в передпокої, взуття залишене також там, поруч, на підлозі. Лі у ванні перед дзеркалом, що як майже всюди ― над раковиною. З волоссям варто було скоріше розібратися, все інше ― потім. Добре що фарба з тих, що і без спеціальних пензликів легко лягала на волосся. Сірувата футболка незабаром закинута на поличку біля душової кабіни десь справа. На руках молочні латексні рукавички. Вже змішана в пластиковій білій пляшці фарба потроху темніла і заповнювала кімнату звичним хімічним запахом. Скоро вже й волосся і рукавички пахли так само, а кілька крапель фарби впали на чоло та ніс, як раптом в тому ж передпокої телефон знов заграв ту ж мелодію, що й раніше на вулиці.

― Дуже вчасно, ― роздратовано буркнув Чжухон, але все ж зняв одну з рукавичок і пішов до шафки. Відповів одразу ж. ― Що сталося, Гюне?

***

Вечір. З кожною хвилиною у “Блек роуз” тільки більше спокійного галасу, запаху смачної їжі і розлитого в келихи алкоголю. Від того й Чангюну спокійніше. Біля входу сьогодні не він, а новенька дівчина-метрдотель, Лорі. Головна зала переповнена людьми. Так само, як і позавчора, і тиждень тому. Нічого наче й не змінилося, крім теми для розмов декількох постійних гостей. Так, ті обговорювали Дерека, але це ― єдине, що нагадувало про подію взагалі. Від того навіть дихати стало легше, а біль, що супроводжував хлопця весь день поступово розчинився у звичній атмосфері. Ім непомітно і швидко пішов в улюблене місце для таких вечорів, коли відпочити саме йому врешті і можна, і треба було. До бару. Тим більш він все ще пам’ятав про ті кляті недомиті келихи, нехай один і сам там вчора залишив. Чангюн, як завжди, зупинився у високого стільця ліворуч ― місце що найближче до входу.

― Марк, ти ж знаєш, що я не фанат постійних нагадувань про те, що ти й так раніше нормально робив. Слідкуй, будь ласка, за посудом, що після зачинення залишається. ― одразу заговорив Ім.

― А це, ― смаглявий хлопчина мимоволі поглянув на декілька недомитих келихів і склянок. ― Пробачте, містер Ім, більше такого не побачите.

― Сподіваюсь. І зроби мені, як завжди.

― І мені те ж саме, ― не очікувано пролунало десь позаду.

Зовсім незнайомий голос ― це перше, що помітив Чангюн, тому відразу ж озирнувся в пошуках його власника. Той сів на сусідній стілець. Майже нічого примітного в зовнішності, крім шраму над верхньою губою. Коротке чорне волосся, що трохи сплутане вітром, сіруватий костюм із  такою ж сірою краваткою і звичайна біла сорочка. Силует, образ, сам чоловік ― все непримітне. Погляду майже нема за що зачепитися, крім того ж шраму і трохи темнуватої шкіри під очима, точно від щоденної нестачі сну. Це змушувало хвилюватись. Такому занадто легко розчинитись у натовпі й непомітно зникнути зі спогадів. Від того тільки вірогідніше що працював він або в поліції, або крутився десь у злочинному світі. Треба бути обережним.

― Ніколи не бачив вас тут, ласкаво просимо, ― одразу ж почав Ім.

― Дякую, ― коротко, але привітно відповів незнайомець. ― Гарний ресторан.

― Приємно чути.

― Ви працюєте тут? ― спитав той.

― Я власник. Ім Чангюн. ― він обережно підтягнув до себе келих, в якому вже блищала бурштинового кольору рідина, коротко поглядом оцінив скло, форму і секунду потому сунув руку у внутрішню кишеню піджака, дістав звідти пару дрібних купюр і протягнув барменові. ― За те, що згадав про “тюльпани”, Марк. ― і одразу цей жест пояснив, поки трохи розгублений хлопчина швидко ховав чайові до невеличкої темного кольору матової склянки, де гості їх помітити одразу не могли б.

― То це ви, ― сказав трохи здивовано незнайомець. ― Думав ви років на десять старший.

― Я навіть не здивований, ― пошепки, ніби самому собі сказав Ім, й відставив вже напівпорожній келих назад на чорне дерево барної стійки. ― А ви давно тут, доречі? Не подумайте зайвого, але так чи інакше більше половини міста я знаю в обличчя, а вас ніколи й не бачив.

― Мене звуть Мінхьок. Взимку переїхав.― він прокручував на місці також вже порожню склянку. ― Правду говорять, що, що б тут не сталося, цей ресторан завжди однаково живий. ― продовжив він.

Остання фраза змусила завмерти на місці в легкому напруженні. Ніхто, крім поліції і людей, з якими працював Чжухон, не знав ані про те, що Дерек взагалі тут залишався вчора, ані про візит вранці. Це може, авжеж, бути і збігом, і просто фразою, якою намагалися продовжити діалог, але не тут, не з цим співрозмовником. Не зараз.

― Вибачте, це ви про що? ― все ж перепитав Чангюн.

― Про того адвоката, чи детектива, чи хто він там, все місто тільки про це й говорить.

― То про Дерека, виходить, ― сказав Ім, дивлячись униз на застиглі відблиски ламп на склі.

― А ви його знали? ― і ще одне питання, і знову трохи дивне, як для звичайного гостя.

― Не сказав би. Він часто заходив сюди, та не більше того.

Мовчання й трохи прискіпливий погляд незнайомця давили на й без того не зовсім стабільну психіку, перекривали якоюсь занадто гучною тишею навіть фонову музику й шум. Ім, нехай не усвідомлював того, та стискав келих у долоні тільки сильніше з кожною наступною секундою. Все це зникло, тільки коли одна з офіціанток обережно торкнулася Чангюна за плече. Дівчина протараторила щось про кількох відвідувачів і якусь несправність терміналу для сплати за вечерю. Нехай Ім і не встиг розібрати більше половини сказаного, це привід піти, і він конче потрібен. Хлопець нарешті випустив келих з рук, кинув звичну і вже завчену фразу: «Буду радий побачити вас ще раз!» ― і зник разом із офіціанткою у головному залі, та не на довго. Майже одразу попросив спробувати розібратись з проблемою без нього, або почекати кілька хвилин, а сам пішов на вулицю через задні двері.

Рання весна зустріла холодом, пронизливим вітром і зовсім легким дощем. Та звертати увагу на це часу особливо не було. Чангюн швидко дістав з кишені штанів телефон, набрав вже записаного у контактах Чжухона й  поглядом втупився в простір між дверима й вікном кімнатки, де намагався відпочити ще кілька разів вдень, коли головний біль особливо заважав працювати.

― Що сталося, Гюне? ― пролунало з динаміків півхвилини потому.

― Можеш вважати мене занадто обережним, та здається, до мене завітали з розслідуванням під прикриттям. Як рятувати ситуацію будемо?