Його лицар

Тоору сидів за дерев’яним темним столом, виписуючи “важливий текст” – як то називав Хаджіме. Сам він стояв зліва від дверей, очікуючи поки погляд принца впаде на нього. В повітрі стояв запах чорнил, від духоти, що викликав нудоту.

– Віднеси це Батьку, – взявши скручений пергамент, Ойкава простягнув руку в сторону лицаря.

– Добре, Ваша Високосте, – з поклоном прийняв завдання та вийшов за двері.

Сьогодні його робота буде виїзна, з королем на охоту. Через що дуже зручно було встигнути запихати йому декілька завдань від принца. Хоча таке рішення значило важливість повідомлення, яке мав той передати, та це не дуже заспокоювало.

В останні тижні Другий принц часто переписувався з королем, саме так, через лицарів. Прислузі він не довіряв, а король не мав таких думок, або ж відповідав не значущим текстом, бо відправляв звичайних покоївок. Але погляд, з котрим його принц читав ці листи – складно уявити, яка тема була піднята між ними двома. Навіть найближчий до Ойкави Тоору лицар – Івайдзумі Хаджіме – не мав уяви, що вводить Тоору у нервовий стан. Він не мав повноважень, не мав права, питатися принца. Скільки б бажання допомогти, заспокоїти, захистити, не було, він лиш лицар з не великого графства. В його руках було лише право бути щитом принца без вух, рота чи власної голови.

– Ні, Хаджіме, – тихо проговорив Тоору, дивлячись у вічі, – не можна.

І в цей момент стільки болю в очах, стільки тяжкості у грудях від безлічі “не можна” в їх житті. Що навіть ночі розділені на двох, потайки від всіх, єдине наперекір цим словам, не мало достатньої ваги. Привиди доторків зігрівали під тяжілими обладунками холодного металу. На ранок він ставав містер Івайдзумі Хаджіме, забуваючи про тихе ім’я з чужих вуст.

– Ваша Величносте, дозвольте ввійти!

В лісі було мокро, звичні доріжки розвезло, але Король насолоджувався цим. Він намовив їхати по високій траві, аби не пов’язати у багнюці. В повітрі стояв запах хвої. Дихати прохолодою було значно легше, через що супровід чужої розваги не навантажував.

– Варто було взяти зі собою Тоору також, – хрипко звернувся Король до Першого принца.

– Батьку, – кинувши секундний погляд від цілі до співрозмовника заговорив принц, – ти знаєш, що він зараз зайнятий, – влучив, – в нього є чим зайнятися наразі.

– То ти вважаєш ми байдикуємо? – його постать на коні лякала своєю стриманістю та рівновагою. Відточена роками, все ще віяла силою.

– Ні, Батьку, лиш те, що в нього вперше настільки важливе діло. Йому ще нема від чого відпочивати, – до нього принесли лисицю з гарним рудим кольором, – Гарне хутро, непоганий був би подарунок на заручини.

– Справді, – задумливо подивився на здобич, – тоді так і зроби.

– За вашої згоди, Батьку, відправлю до майстра. Думаю, принцесам подобається таке.

Складка між брів видавала Івайдзумі, котрий вловив фрази їх розмови. В Першого принца вже була дружина – його одружили за домовленістю десятилітньої давності, аби зберегти дружбу з сусіднім королівством, що почало прославлятися добрим врожаєм нового виду зерна.

Слушна думка доходила до нього, та Івайдзумі хотів почути правду з його вуст, аби не відчувати зрадницької гіркоти. Замість неї з’явиться рана, глибока, там де повинно бути серце. Але забути в цьому смак губ принца не хотілося. Він заскрипів латами від’їхавши назад, даючи птицям перекричати розмову Вельмож.

Не сказати, що шляхетний лицар не знав долі його Величності, його кохання, та кінець, що очікував на них двох. Тільки до нього ніколи не будеш готовий, скільки б не брехав сам собі Хаджіме. Їх долі опередив статус при народженні, кров, що текла по їх жилах, надії батьків та мабуть, кілька сотень людей. Народ не прийме принца, котрого полюбив Хаджіме, вони будуть вбачати у цьому слабкість та дурість. Бажання втекти вдвох завжди було у кутку голови, але обидва не дозволяли діставати його звідти. Слабкі до своєї долі, обидва хлопці могли лише рідкісними ночами давати волю почуттям, на ранок згадуючи лиху долю.

Дзвін посудини розносився по залі. В тиші обіднього столу віяло напруженням.

– То ти готовий до зустрічі? – Король відпив вина.

– Вже час… – ніби тільки згадавши, відповів Тоору, втоплюючи погляд у своєму бокалі.

– Маєш побажання? І приготуй подарунок від себе, – стукіт пальця о бокал супроводжувався стуком золотого кільця, – ти маєш показати себе з кращого боку.

– Так, Батьку, дякую за пораду, – видавив принц та помітив погляд старшого брата.

– Можеш спитати поради в мене, Брате, я знаюся на жінках доволі непогано, – зухвала посмішка.

– Дякую за підтримку, Брате, ти є опорою для мене в цей час.

– Що ж, на тому і добре, – витираючи рота прогорланив Король, – завтра опівдні будемо зустрічати гостей.

Тоору уникав погляду темних карих очей, під яким в горло не йшло ані ложки їжі, ані ковтку вина. Він не розповів про скорі одружини з принцесою північного королівства. Про них вони з Батьком довго говорили, скоріш сперечалися, по листуванню, поки Хаджіме чекав дозволу дізнатися правди. Це не було таємницею вже зо три дні, коли північний король дав згоду та повідомлення про скорий приїзд. Але Тоору не мав сили сказати про це Івайдзумі. Через що соромно уникав розмов, перекидаючись парою слів лиш по справам. Знаючи як боляче чути цю новину, він боявся на власні очі побачити згаслі вогні в очах коханця. Чим лиш болісніше дав знати про новину з чужих вуст. Його слабкість губила їх не перший раз та цього разу настав неминучий кінець їх стосункам. Темним, інтимним, доволі самотнім насправді, але стосункам. Суворий менталітет півночі не дасть Тоору і продиху, чим відріже від всіх можливостей бісових чуток, що погублять статус сім’ї. Напевно на це сподівався Батько, коли обирав наречену серед безлічі не менш вигідних варіантів. Бо таємниці замку доносилися йому чи не самими сірими стінами.

Встаючи з-за стола він кинув останній погляд на срібні лати та пішов із зали до кабінету, де тонув у паперах, аби забити голову безліччю дрібних проблем королівства.

Принцеса була справді красунею. Стояла стримано, вишукано, говорила одним рівним тоном. Від неї віяло холодом півночі, морозною стійкістю, льодяною хваткою за душу співбесідника. Її б в королеви, тільки на жаль сама була лише третьою донькою, а в сім’ї четвертою дитиною. Тоору чув, її брат вже переймає справи короля, аби сісти на трон з повним усвідомленням справ. Дівчина вела бесіду рівно настільки, аби не здаватися байдужою та настільки, аби не набриднути. Її чорне волосся заплели у коси, відкриваючи вид на обличчя. Одягнули в сукню фіолетового кольору, доволі дорогого, зі срібною вишивкою. Розмова скоріш була ділова, навіть обговорення кількості дітей та побажань в сумісному житті. Чистий договір між двох сторін “жити довго та щасливо”. Бридко не менш.

Івайдзумі супроводжував Тоору та принцесу, за наказом Батька, чим не рятував стан принца. Руки тремтіли, серце гупало, від нервів зводило шлунок. Здається його обличчя зблідло. Добре, що можна віднести це до аристократичного вигляду, навіть якщо сам Ойкава доволі часто був на сонці. Згадалося як він порівнював засмагу з Хаджіме, дивлячись на їх руки. В нього була трохи червона шкіра з початком рудого вигляду засмаги, коли в коханця більш темна і до коричневого відтінку. Була тепла вереснева ніч, вони лежали під сяйвом місяця.

– Думаю Ви втомилися від довгої розмови, – звернув увагу на слова дівчини Тоору.

– Що Ви, це я мав запропонувати дамі з дороги пройтися до її покоїв задля відпочинку, – він встав та ввічливо запропонував свою руку.

Вийшли вони під руку, рівномірно ідучи коридором, чітко відображаючи завчений етикет.

– Не варто перейматися, – на обличчі пролетіла тінь смутку, – Ви хоча б будете в себе вдома, – голос стих під кінець.

– Не можу сказати чи щасливець я за цих умов.

На цьому розійшлися. Тоору декілька хвилин дивився у зачинені двері, знаючи, що позаду стоїть його лицар. Вдихнув повітря, втомлено прикрив очі та пішов до себе.

Одружились в осінь, як раз до початку мисливського сезону. Вишуканий банкет, безліч гостей зі своїх та чужих земель. Знайома святкова форма лицарів. Івайдзумі Хаджіме поодаль з кимось веде ліниву бесіду. Серйозне обличчя без нотки суму, злості чи образи. Як завжди чемно грає ідеального лицаря королівства.

– Вам варто трохи відволіктись, – підсуваючи бокал алкоголю шепоче дружина, – Ваш батько дивиться.

– Дякую, – зламаним голосом просипів Тоору.

Потаємне бажання втекти все бриніло в голові, посилюючись з кожним ковтком вина. В очах помутніло, кольори трохи розмазалися.

– То кого Ви залишили вдома? – запитав він дівчину поруч.

– Свого слугу.

– Він взнав? – погляд пройшовся по їх Батьках, що радісно переговорювалися.

– Його викинув, а мені той же час дав знати про одруження.

– Батьківська любов… – зітхаючи промовив він, – Не хочеш піти?

– Залюбки, – сумно всміхнувшись відповіла вона.

Вони пішли до своїх покоїв. Обговорюючи щось буденне, розуміючи, що за ними досі слідкують. Сп’янілий принц влігся на ліжко, не маючи більше сил шляхетно поводитися. На очі накотилися сльози.

– Не терпіть, – принцеса сіла поруч з головою, – пізніше буде важче.

– Можна?

– Так, звісно.

Він влігся на її ноги, згадуючи мати. Згадуючи Хаджіме, коли той ніжно гладив його волосся, поки той сонно мріяв про нескінченну ніч на двох. Дружина теж гладила, але як мати. Поки Тоору давав собі право заливатися сльозами, вона продовжувала лагідно підтримувати його. Тієї ночі він заснув в обіймах, вже крізь сон чуючи її тихий плач.

Через декілька місяців подружжю почали натякати на продовження роду. Чи варто казати, що обидва вирішили не спішити з цим, маючи на меті народити тільки одне дитя, аби до них зникли питання. Та король мав свій погляд на це, мабуть, очікуючи наступний привабливий союз. Між Тоору та Міва ввічливо стояла тиша. В міру мала кількість бесід, декілька обговорень з новин політики й все. Болючі теми вони вирішили не підіймати.

-Напевно сьогодні найкращий день місяця, – раптово заговорила вона, коли обоє були зайняті паперами в своїх покоях.

– Для чого?

– Для вагітності, – Тоору подивився на неї з болем.

– А ти готова?

– В мене нема проблем зі здоров’ям і…

– Я не про фізичне.

Наступила коротка тиша.

– Напевно… – ледве чутно відповіла вона.

В їх очах було порозуміння. Жоден морально не був готовий, але якщо тягнути далі, не певні, що зможуть. Через це Тоору покликав прислугу:

– Принеси вина.

Мисливський сезон взимку – нічого особливого, якби не разом з Батьком та братом. Останній розказував плітки, свої досягнення та плани щодо однорічного сина. Батько слухав з усмішкою, що відтінювала глузливістю та старший того не помічав. Сам Тоору коротко відповідав на питання, коли запитають, віддаючи пошуку здобичі всю свою увагу.

– Як у вас з дружиною, сину? – Король подивився на Тоору в очікуванні.

– Вагітна, – коротко відповів.

– Невже, вітаю, сину! – зі сміхом та радістю Король дивився на свого сина.

Сам принц скривився в подібності усмішки. З ними була кавалерія лицарів, він знав кожного в обличчя, одного навіть краще.

– Заєць! – закричав Перший принц та натягнув тятиву.

Поки старші ринулися вперед, Тоору вирішив зачекати на місці. В нього не було бажання красти чужу дичину, тим більш Брата. Позаду нього залишився один лицар.

– Тож дитина? – принц Ойкава озирнувся.

– Хаджіме, – видихнув він, побачивши карі очі, – Так, ми вирішили швидше з цим вирішити, – голос, як натягнута струна.

– Добре.

Позаду почувся скрип снігу. Вони дістали свої мечі. Хтось позаду ялини. Короткий звук швидкої стріли крізь повітря. Тоору позаду міцної спини. Кров.

Івайдзумі захистив свого принца до того, як встигли повернутися інші. Далі Другий принц пам’ятає смутно. Були крики, злий Батько, нервовий брат. Якась метушня та карі очі. Красиві, безумовно чарівні, карі очі. Івайдзумі щось прохрипів, через що Ойкава опустив голову до нього.

– Дитина… Вирости дитину в коханні…

Далі тиша.

Сину було два роки. Історія про відважних лицарів була його улюбленою, тому просив її розказувати кожний раз, коли Тоору мав змогу навідуватися до нього перед сном. Сам він привидом ходив від покоїв до кабінету, поки не зможе побачити сина. В нього було волосся темніше за його, чим нагадувало Хаджіме, а очі схожі на татові. Єдина розрада в цьому аристократичному житті. Для Міви так само. Вона не була ідеальною матір’ю, але віддавала багато себе малому сину. Між собою подружжя було як старі знайомі – поговорити про своє та не чіпляти сильно особисте. Зі сторони всім подобалось, тож так і жили.

– Тату, а правда, що тебе захистив відважний лицар, коли тебе хотіли вбити! – підбіг до стола, ледве не перечепившись.

– Правда, – піднявши на руки відповів Тоору.

– А як його звали?

– Івайдзумі Хаджіме.

– Я його можу побачити?

– Ні… – скрипучий голос налякав обох, – Вибач, сину, – повернув голос, – цей лицар поїхав у далеку подорож і не планує повертатись.

– Шкода.

– Ох, мені теж шкода, – він обійняв сина, – як же мені шкода, – тихо сказав Другий принц.