Переклад “in another life”, розділ перший

Оригінал – In Another Life – LittleLuxray !

Пройшло вже трохи часу, відколи Акааши ввійшов в цю лікарню.

Це місце для нього було журливим, місце, яке не прилягало до його душі, проте місце, яке він мусив відвідувати.

Батьки Акааши хотіли, щоб він стажувався в госпіталі неподалік. Вони вважають, що таким чином він отримає навички, які вирізнять його резюме для майбутньої роботи.

Доволі часто Акааши хотілось суперечити своїм батькам через неспокій на рахунок рішення, яке вони зробили замість нього. Проте, врешті-решт, вони б, не дивлячись на все, запевнили його виконувати діло, яке вже було приписане йому, і, так чи інакше, він робив це.

Розпитуючи в різних місцях, хлопець майже не доклав зусиль щоб дізнатись, куди йому звернутись з метою реєстрації. Його це не турбувало. І, як він думав, не буде турбувати найближчим часом. Акааши не подобалось, де він перебував, те, чим він займався. Він марнував час, шукаючи відповідь на те, що він взагалі не хотів.

Кружляючи пальцем по залі, тендітна медсестра, направила Кейджі до стола реєстрації, де б він міг знайти більше інформації, яка його цікавила. Мляво подякувавши, Акааши продовжив свій, небажаний маршрут, оминаючи інші палати.

Його погляд був мертво прямим. Він не дивився в жоден, летючий повз, кабінет. Він просто не хотів. Було б боляче уявляти жахи, повз які проходять їхні пацієнти так, як він проходить повз їхні палати.

Зітхнувши, Акааши прикрив очі, щоб продовжити непомітно пливти стінами лікарні. Розплющив їх лише тоді, коли лишень не зіткнувся з кимось.

— Лікар? Ні, просто інша людина…

Він прокрутився повз незнайомця, вибачившись перед тим, як його помітять. Нечітке «Все нормально» пролунало за спиною. Останні склади затихли настільки швидко, на скільки фраза здавалась звуковою галюцинацією.

— Чи я насправді хочу цього?

Погляд знову прямо застиг, вдаючи інтерес до інформаційної дошки напроти.

— Ні, насправді ні.

Акааши не знав, скільки часу зайняла його меланхолійна дереалізація, проте вона встигла розслабити його кінцівки настільки, що вони здавались ватою.

Люди проходили повз нього, навколо нього, мандрували вгору та вниз по сходах, туди-сюди, але його присутність наче ніхто не помічав. Його наче не існувало. Залишилась лише закам’яніла, нерішуча, байдужа, апатична оболонка, яку напівмертвий трафік лікарні ігнорував, бо його мета не була живою.

Безчуттєвий.

Не питавши, не відпустивши слова, він залишився в своїй мертвій точці. Ніхто не турбував його, то ж він відповідав взаємністю. Кейджі в’яло встромив пальці в пасмо чорного волосся. Його тіло аж так ослабло, що голова повільно спустилась, вдарившись поглядом в взуття.

— Що я роблю?

Ця думка сколихнула його розум.

— Чому я взагалі тут?

Не спішучи, хтось йшов повз, наближаючись, сповільнюючи темп. Людина зупинилась, отож Акааши захотів дізнатись, хто порушив його спокій.

Боковим зором він вловив, що йому простягають руку.

Він здригнувся та підняв голову.

— О, то ви, все ж таки, можете рухатись. – Юнак посміхався в керунку Кейджи. Яскраво-жовті очі зустрілись з його власними. Це був той самий хлопець, в якого він мало не врізався.

Можливо, він залишився в коридорі й спостерігав, як Акааши раптово завмер. Лишень зараз він зрозумів, наскільки дивно це виглядало в очах оточуючих.

— Щось не так з тим, що я стою тут? – Акааши запитав, щиро не розуміючи проблеми.

— Та ні, напевно. – Співрозмовник занепокоєно опустив руку – Чому ви так несподіванно зупинилися? З вами все гаразд?

— Так, я в порядку. Я просто задумався. – Кейджи сонно моргнув.

— Якщо не секрет, то на рахунок чого?

— На рахунок цієї лікарні. Я щойно зрозумів, що більше не хочу сюди повертатись.

Чоловік напроти Акааши переніс вагу на одну ногу. — Ви хворіли, а зараз виписуєтесь?

Чорнобривий дивився крізь зацікавленого незнайомця. — Ні, проте це місце заставляє мене сумніватись в цьому. – Його відповідь була холодна, проте, здається, не змусила запитуючого змінити свій настрій.

— Насправді, мені теж не сильно подобається це місце – Він запнувся – Вам потрібно буде скоро піти звідси, тож… –

— Так – Акааши повернувся в сторону, з якої прийшов.

Він не збирався залишатись тут. Єдине, що він хотів – піти звідсіля. Він планував сказати батькам, що всі в госпіталі були занадто заклопотані, щоб виділити йому час.

Не кинувши навіть погляд на співрозмовника, хлопець просто пішов в протилежному напрямку.

— До побачення.

— Хей, хей!

— Щось ще? – Акааши обернувся

— Як тебе звати?

Чому він хоче знати його ім’я? Для чого він хоче його використати? Найімовірніше, незнайомець міг бути пацієнтом лікарні. Останнє, що було потрібно Кейджі – хворий чувак, між його, й так невеликим, списком друзів.

— Не важливо.

Юнак напроти гарантовано професійно приховував образу на обличчі – Окей, проте, якщо що, мене звуть Бокуто!

Акааши анемічно глянув в сторону Бокуто, та почемчикував до виходу.