assimilation

Локі досі не приймав Грандмайстра.

Кидав зацікавлені погляди, старанно вивчав, принаймні намагався спостерігати за кожним швидкоплинним рухом пальців, за кожним ледве помітним поворотом голови, за кожним прищуром очей. Слідував за жертвою, яка апріорі не могла бути жертвою, всюди. Дарував усю свою увагу, всі свої погляди лише володарю Сакаару.

Грандмайстер не рухав закинутою на ногу ногою, не м’яв руки в сум’ятті, не хмурив брови, не цокав язиком, не сутулився, втрачаючи всю величність — жодної бісової звички, що засіла в голові. Грандмайстер – справжнє втілення непостійності. Грандмайстер не толерує циклічності та повторів. Все, що б він не робив, що б не вигадував, ставало одним-єдиним у Всесвіті. Навіть цей вічний сміх щоразу звучав по-різному: то був схожий на pizzicato скрипок, то набував тембру віолончелі. Навіть усмішки, що з’являлися щохвилини, відрізнялися одна від одної настільки, що контраст ніби різав очі принца. Грандмайстер – уособлення хаосу, впорядкованого, систематичного, але абсолютно непередбачуваного.

Грандмайстер не чхав через аромат екзотичних фруктів, не мружив очі, застелені яскравими променями сонця, не відвертався від вигляду жарких поцілунків, не кривився, стаючи свідком бійок — жодної бісової слабкості, якою можна було б скористатися. Трикстер занурювався в глибини свідомості правителя, намагаючись знайти хоч щось, здатне зламати його, маніпулювати ним, змусити його позбутися всієї своєї пихатості і розслабленості. Впевненості у своїй повній безпеці. Ніхто не посмів би вклонитися правителю без поваги, про замахи на спокій чи — як смішно — життя не варто було й замислюватися.

Грандмайстер – веселощі і бешкетність у плоті. Будь-які збори, будь-яка вечірка, будь-яка гра — обличчя чоловіка можна знайти в центрі схвильованого натовпу, що його оточує. Будь-яка оргія. Принц Асгарда кривився від огиди щоразу, коли до Грандмайстра підбігала вже змінена рабиня служниця, з розпусною усмішкою шепочучи тому на вухо про наближення нової «вечірки». Лофт пирхав щоразу, коли правитель копіював ту ж збочено покалічену звичну посмішку, кивав головою і жестом наказуючи рабині дівчині піти. І не рухався з місця, продовжуючи свою розповідь з місця, де зупинився. І підморгував Локі, на обличчі якого ворожість змінювалася нерозумінням, а потім задоволеністю. І робив ковток напою неприродно-яскравого кольору, відкидаючись на спинку дивану.

Грандмайстер, що  розкидався запрошеннями на подібні заходи, жодного разу не обмовився про них при трикстері, ніби оберігаючи його від жадібних лап сакаарців, тримаючи поряд із собою, опікуючи всіма силами та способами. Локі таємно вислизав з покоїв, швидкими кроками прямуючи до «особливого» корабля, — і дивом не врятувався від зіткнення з правителем, що з’явився незрозуміло звідки, а той потягнув його за собою.

— Тобі це зовсім не потрібно, дорогоцінний. Там брудно і… жахливо тхне, так. Ти створений не для цього.

І Локі слухняно кивав, благаючи всіх богів Всесвіту допомогти приховати усмішку, що рвалася назовні.

Порівняно з Грандмайстром, Лофт зберігав у душі тисячі принципів. Ні за що на світі він би не обрав одяг, який носив цей чоловік, не був би настільки добродушним буквально з кожним сакаарцем, чи то раб слуга, чи гість, не сидів би в такій відкритій позі, витягуючи ноги настільки, наскільки це можливо, ніжачись на сонці. Локі, що руйнує всі забобони, що ламає традиції, зневажає зневіру, у світлі правителя раптом ставав суворим, гидливим, акуратним. Але в жодному разі не нудним — надто багато наснаги прозирало в Грандмайстері, коли той дивився на трикстера.

Білі смуги фарби химерними візерунками вимальовувалися на обличчі кожного прислужника, кожного жителя дивного світу, відбиваючи світло сонця. Лофт мимоволі задивлявся на малюнки, кожен з яких був неповторним, як полюбляв Грандмайстер, висловлюючи у собі сутність носія. І в одного лише Грандмайстра на вустах і повіках красувалася не біла порожнеча, а бризки яскравого неба. Трикстер щоразу подумки смикав себе, помічаючи, що знову розглядає сині смужки, ніби милуючись і усвідомлюючи, що вони страшенно личать правителю, вписуються в його образ. Їхня відсутність позбавила б чоловіка неординарності, властивої тільки йому.

– Тобі краще зняти сорочку, мій хлопчику.

Локі швидкими рухами пальців упорався з численними гудзиками та застібками, які так не подобалися Грандмайстерові, і розпахнув сорочку, повільно опускаючись на м’який пуф. Ніжні руки рабинь служниць потяглися до білосніжних плечей, залишаючи теплими пальцями світло-зелені смуги, завитки, зовсім не схожі на звичні схеми, що красуються на обличчях сакаарців. Довга смужка від ключиць до живота абсолютно пряма, вперта, як сам Локі. Крихітні мазки та крапки, розкидані по всьому торсу. Принц підвів голову, заплющуючи очі — надто приємно, надто контрастує незвично гаряча фарба з крижаною шкірою, надто незвично природно лягають на нього візерунки, ніби вони все його життя ховалися під шкірою, а чарівна мазь просто викликала їх назовні.

Трикстер отямився лише в той момент, коли дівчини за наказом правителя зникли з поля зору, обдарувавши обох білосніжними, але такими очікуваними посмішками, а на їхнє місце зійшов сам Грандмайстер, занурюючи пальці в фарбу, трохи світлішу, ніж очі Лофта. Локі широко розплющив очі, коли володар нахилився до нього, нарешті перестав блукати поглядом по прикрашеному тілу, і підніс довгий палець до його обличчя. Руки не теплі – гарячі, що обпікають холодну шкіру. Чоловік залишив смужку від губ до підборіддя, – таку ж, як і свою, якої не було більше ні в кого, крім Локі – прикрасив чоло принца однією-єдиною прямою лінією, яка промовляла більше, ніж мальовничі картини на шкірі інших істот.

І відсторонився, кинувши наостанок занадто-надто-надто нездатний до прочитання погляд, неохоче прибираючи руки, з гіркотою витираючи фарбу рушником, не бажаючи розлучатися з часткою трикстера.

І Локі мало не потягнувся слідом за ним, всією натурою бажаючи повернути відчуття розпечених жаром пальців назад, бажаючи заплющити очі знову, бажаючи забути про все.

– Ти чудовий, Локі.

Захоплення. Поклоніння. Симпатія.

Сум.

Локі не приймав Грандмайстра.