раз

Того разу все було інакше. Вітер дув із зони високого тиску в зону низького, сонце сідало на сході, білі ведмеді перемістилися з Арктики в Антарктиду, а ультрафіолет лікував усі хвороби. Або так здавалося схвильованому Бокуто. Всі ці природні феномени ставалися у нього в голові кожного разу, коли від Акааші не приходила відповідь на повідомлення. Акааші ж пунктуальний, все робить вчасно, все встигає і на повідомлення відповідає майже відразу. Це добре, а то Бокуто зійшов би з глузду, якщо хвилюватися потрібно було б частіше.

Поки білі ведмеді в його голові кочували до пінгвінів, Бокуто нісся додому зі швидкістю електрички, в яку вдалося застрибнути в останній момент. Подумки він уже був навпроти дверей квартири, відмикав її ключем, який висів на брелку з совою, чемно вішав куртку на місце, знімав взуття і лишав його на полиці, тому що Акааші любить охайність. А потім знаходив на кухні самого Акааші, котрий читав новий текст із редакції, або у вітальні, де він поливав свої фіалки, або в спальні, де він дрімав, рідний, єдиний. І він був у безпеці, і Бокуто підходив до нього навшпиньки, накривав коцем, щоб не змерз, щоб гарно поспав, тому що Акааші останнім часом зовсім запрацювався з текстами, з редагуванням своїм. Сидить щодня з ноутбуком, сидить і щоночі. Зір псує. Окуляри вже носить. Сколіоз собі заробляє. Артрит, артроз та остеохондроз. І ніякої тут романтики, підліткових мрій про письменництво, бажань, мети. Тільки Бокуто, що розминає йому плечі і поперек вечорами, хоча у самого м’язи ниють і потребують відпочинку, але у Бокуто є тренер, особистий лікар, у нього тренування і команда. У Акааші – тексти, тексти, тексти. Стіл, стільчик, ноутбук. Окуляри. Дві чашки кави. В одній обов’язково холодна.

Про це Бокуто думає, поки їде, міркує, поки виходить на своїй зупинці, гадає, поки добирається до квартири і справді відкриває двері ключем з совиним брелком, чемно вішає куртку на місце, знімає взуття і лишає його на полиці, тому що Акааші…Немає. Вдома.

Ні в кухні, ні у вітальні, ні в спальні. Бокуто обнадійливо кличе декілька разів, хоча світло скрізь вимкнене, а Акааші завжди відповідає з першого.

А на повідомлення ще не відповів. Навіть не прочитав.

“Сьогодні буду вдома раніше. Подивимося який-небудь фільм? Люблю тебе, Акааші”

І емоджі, той, що посміхається до вух. Куроо каже, що такі неіронічно використовують тільки дядьки і тітоньки за сорок у фейсбуці, але Акааші подобається. Акааші на такі повідомлення завжди шле сердечко, якщо матеріал відредагований, відправлений, і можна трошки розслабитися перед тим, як взятися за наступну порцію роботи.

Але повідомлення доставлене п’ять годин тому. Немає ні відповіді, ні сердечка, ні жодної жалюгідної крапки чи коми. Зовсім не схоже на Акааші. Бокуто не подобається. Бокуто хвилюється. Викликає вивчений напам’ять номер, чекає гудків, а отримує – абонент знаходиться поза зоною досяжності. Бокуто викликає й викликає, проте Акааші не відкликається.

В думках відбувається наполеглива сейсмічна активність, підводні землетруси спричиняють цунамі, швидкість їх розвитку перевищує хід думок, і Бокуто зовсім губиться, крокує туди-сюди, намагається звести до мінімуму хвилі, що йдуть від епіцентру. В епіцентрі – Акааші, який переставляє літосферні плити з місця на місце, гребе магму відрами і викликає у Бокуто розломи кори головного мозку.

У Бокуто такі зрушення по Акааші, що новий океанічний хребет може з’явитися. Цілий новий материк з-під води сплисти може. Атлантида, загублений світ. Втрачений. Зниклий кудись. Світ Бокуто Котаро, що не відповідає на повідомлення аж п’ять годин. Він би не називав на його честь зірку, зовсім ні. Він би цю зірку власноруч створив, виліпив зі своїх кісток, додав своєї крові і заправив стружкою із свого серця. Змусив би горіти її так, як палає у грудях кожного разу, коли в поле зору потрапляє Акааші. Кейджі. Вся галактика Бокуто навколо цієї зірки обертається. Поки Бокуто уявляє себе лише космічним пилом, Акааші являє собою центр Всесвіту. І Бокуто згустками по ньому розтікається, розпливається, як магма поверхнею Землі, перетворюючись на лаву, застигає, коли Акааші поруч. Долає мільярди світлових років, щоби побачити на власні очі: це Акааші – центр Всесвіту чи все-таки Всесвіт – центр Акааші?

Гримають вхідні двері. Світ Бокуто звужується до невеличкого коридора, куди він добирається за два удари серця. І один обов’язково пропущений.

нотатки:

також мої фанфіки публікуються тут і тут