♡♡♡

Влітку в Кванджу часто дощить – звичайне явище для липневої погоди. Великі краплі води гучно стукають по склу вікон та з’єднуючись з іншими, стікають до низу. Самотній Йонджун сидить на підвіконні та рахує кількість крапель які не поєдналися з іншими. По інший бік вікна він спостерігає за тим, як люди з парасольками, якнайшвидше намагаються потрапити до свого будинку.

— Напевно, – гадає вголос Йонджун, – Поспішають до своєї сім’ї, кожного з них вдома чекають їхні кохані, – хлопець веде пальцем по холодному склу, – Як же деяким так щастить? Не розумію. – посміхається сам собі, бо знає, що його закоханість ніколи не буде взаємною, – цей факт, до речі, Йонджун сам вигадав, та не приймає ніяких заперечень з приводу нього.

Його роздуми перервав дзвінок на телефон. Хлопець зістрибнув з підвіконня та хутко підбіг до джерела звуку. Подивившись на екран, Йонджун подумки чортихнувшись, відповів на дзвінок.

— Так?

— Хей, Йонджун! Привіт, як справи? – цікавиться його друг, з іншого кінця телефону.

— Бомгю, я ж тебе не перший рік знаю. Ти просто так не дзвониш щоб поцікавитися моїми справами, – на обличчі Йонджуна з’являється легка усмішка, бо йому цікаво, як же його товариш буде виправдовуватися, — А якщо і цікавишся, то частіше пишеш, – він замовкає, чекаючи на відповідь.

— Мхм.. Нууу, так, ти дуже добре мене знаєш.. – Бомгю у відповідь також посміхається, продовжуючи, — Я хотів запросити тебе на прогулянку завтра.

— Друже?? Ти погоду бачив? – сказав з явним здивуванням Чхве.

— Звісно, але я знайшов таке місце для прогулянки де ми могли б сховатися від дощу і водночас спостерігати за природою. Як ти дивишся на це?

— Начебто я можу сказати «ні». Я завжди підтримаю будь-яку твою авантюру. Не можеш розповісти трохи про це місце?

— Вибач, але це буде щось типу сюрприза? Поки що можу сказати тільки про те, що це дуже краєвидна місцевість, ще скажу, що нас відвезе туди моя сестра, – молодший Чхве розповідав з великим ентузіазмом, сподіваючись на те, що товариш зацікавлено його слухає.

Йонджун трохи завис на заспокійливому голосі свого друга, не розуміючи, як же такий ідеальній, – на погляд Йонджуна, – хлопець як Бомгю ще й досі не знайшов собі «другу половинку». Да і спілкується Чхве так близько  тільки з Йонджуном, а на такі романтичні теми в них розмов і не було.

— Гей, Йонджун? Ти мене слухаєш? – Чхве, який розповідав про майбутню прогулянку, помітив що друг давно зупинив подавати будь-які звуки, окрім дихання.

— Вибач мене, трохи замислився.

— Мені дуже цікаво про що ти там замислився, але мене кличе сестра, тож бувай, до завтра! – Бомгю прощається і скидає виклик, швидше ніж Джун встигає відповісти.

— Бувай…

Йонджуну подобається Бомгю – це він зрозумів та прийняв як факт ще в першому класі старшої школи, а наразі з того моменту пройшов рік? Звісно, він не одразу прийняв свої почуття до друга, посилаючись на звичайне братське платонічне кохання, але коли він став помічати за собою бажання знаходиться поряд з Бомгю завжди, та різке бажання доторкнутися до його губ своїми – зрозумів, що це і є те саме почуття, яке так чутливо описують в поезії або книжках.

Бомгю був ніжним та чутливим, – його зовнішність повністю гармоніювала з його м’яким характером. До гострих рис обличчя разом із тонкими обвітреними губами так і хотілося доторкнутися. Йонджун любить перебирати рукою його м’яке, пухнасте волосся горіхового кольору, коли вони залишаються наодинці вдома та дивляться якийсь новий розпіарений фільм. Трохи щупле тіло хлопець любив ховати за величезними в’язаними светрами кольору морської хвилі – такі відтінки в одязі та аксесуарах загалом повністю підходили його стилю.

Бомгю завжди приходив на допомогу, – якщо та потрібна була; зазвичай якщо у Чхве був неважливий настрій, його друг приходив та дарував найтепліші обійми, разом із готовністю вислухати його скарги на життя. Йонджун дуже цінував те, що йому дістався Бомгю, хоч і в відношенні найближчого друга.

Йонджуну здається, що він знаходиться уві сні, – перед собою два хлопця бачать дуже атмосферне місце, – галявина, що знаходиться на пагорбі, виглядає ніби картинка з Пінтресту. Азалії колихаються на вітру, сотні червоних та рожевих квітів обвивають усю гілку, випускаючи зелений пилок, через який ліс здається ще чарівнішим. Зелене листя мирту випромінює приємний аромат ефірної олії, серед дерев лежить блакитний картатий плед з невеликим плетеним кошиком. Бомгю веде Йонджуна за собою, до того самого простирадла, а Йонджуну залишається тільки з відкритим ротом спостерігати за цим дивом. Вони сідають один навпроти одного та починають розмову:

— Вау… Я здивований, у нас що сьогодні свято якесь?

— Ні, просто захотілося порадувати тебе та побачити твою сяючу посмішку серед таких сірих днів, – Бомгю плекає по плечу друга з посмішкою.

Йонджун підіймає очі та дивиться проникливим поглядом рівно на Чхве, і йому здається, що долоня останнього зараз так правильно лежить на його коліні, тож Йонджун тушкується та випадково присувається ближче. Підіймаючи очі, він лякається від того, що обличчя Бомгю знаходиться буквально в парі сантиметрів від його.

— Коли дві людини перебувають в такому положенні, зазвичай, через декілька секунд вони цілуються, – порушує тишу Бомгю, кажучи тихим пошепком рівно в губи Йонджуна.

— Так чого ж ти чекаєш? – він думав що цей діалог не вийде за рамки жарту. Він думав.

Бомгю отримавши відповідь, просувається обличчям ближче до щок друга та невпевнено торкається губами лівого кута губ, як тут…

Йонджун прокидається.. 

Прокидається від дзвінка будильника, – на вулиці знову дощ, на душі самотньо, а ліжко різко стає холодним. Йонджун сподівається, що він не проспав та встигне до того часу, як Бомгю заїде за ним. Свій сон він, звісно, не забув, але намагається ігнорувати його.

Отримавши коротке повідомлення від свого друга, про те, що він вже чекає на нього, Йонджун вийшов з квартири та хутко підійшов до машини, сідаючи на задні місця до Бомгю.

Хлопець намагався вести себе невимушено, але Бомгю, який вирішив почати говорити ще сидячі тут, обірвав його плани.

— Хьон, щось сталося? Ти відповідаєш на мої питання якось сухо, – він казав це тихо, спокійно, навіть голос викликав довіру, — Ти ж знаєш, ти завжди можеш мені все розповісти і я підтримаю тебе.

Йонджун не хотів брехати, отже відповів:

— Зі мною все нормально, просто сон сьогодні наснився дивний, не можу його події розібрати в голові. – сказав та відвернув свою голову до протилежного вікна, хоч би не дивитися в очі Бомгю.

— А, буває, мені цікаво, можеш розповісти що то за сон? Там були якісь люди окрім тебе?

— Я насправді не пам’ятаю всіх деталей, так що не турбуйся, все нормально.

Коли хлопці вийшли з машини, сестра Бомгю попрохала телефонувати їй, якщо щось трапиться, – на це Йонджун і Бомгю подякували їй за турботу.

Ідучи до місця, до якого вів його друг, Йонджун оглядався на всі боки і не міг не порівнювати з його оточенням уві сні. Рожевих квітів азалій не було, тому що вони квітнуть навесні, тож зеленого чарівного пилку він теж не розгледів. Дерева мирту траплялися біля натоптаної доріжки, хоч не так часто як він бачив вночі. Ще й бомгю одягнув той самий одяг, що й уві сні. Хіба що штани відрізнялися, адже там було сонце, а зараз дощ. За роздумами і порівняннями він дійшов висновку, що надто багато про це думає і настав час заговорити з Бомгю, не йти ж їм у тиші.

— Бомгю, а як взагалі… – Йонджун замовкає, коли підіймає голову та бачить це місце:

Лавочка з козирком, що стоїть на пагорбі, виглядає як те саме місце, де, якщо посидіти наодинці довгий час – можна збожеволіти. Атмосфера заспокоювала, спів птахів та запах сирого ґрунту робили це місце ще більш усамітнюючим. Звідси відкривався чудовий вид на місто: маленькі будинки, ніби сірникові коробки стояли один за одним, навіть можна було впізнати свою вулицю, а на центральній площі люди ходили як мурахи, – настільки їх було багато, хоча за такої погоди мали бути або вдома, або на роботі.

— Вау… Це виглядає дуже чарівно.

— Я знав, що тобі сподобається. Тож пішли сядемо?

Бомгю ніс у торбі невеликий рожевий плед, – для більш комфортного сидіння та деякі солодощі, – їх він узяв для того щоб було чим набити рота та робити перерву в розмовах.

Сидячі там, два хлопці спостерігали за сусідніми пагорбами, на яких бігали дикі птиці з кроликами, за плавучими хмарами різних форм, які трохи розійшлися і з’явилося яскраве сонечко, а з його появою вдалося розгледіти радугу, яка простягалась через все місто, беручи його в свої обійми – вони не просто спостерігали за цією красою, вони і були частиною природної гармонії. Йонджун вважає, що настільки чудове своє місто він не бачив ніколи, або поряд просто не було правильної людини.

— Йонджун, подивись на цю красу, – Бомгю показує пальцем на довгу вулицю, — Цей район як наче створений з маленьких карамельних хаток.

Йонджун дивиться і дійсно, краса. Тільки дивиться не на маленькі карамельні хатки на одній вулиці, і не на різнокольорові багатоповерхівки на іншій, він дивиться на Бомгю, на того, кому хоче подарувати весь світ і себе самого, якщо той тільки попросить. Його шкіра кольору пшениці буквально сяє зараз в золотих променях сонця. Волосся недбало колихається на вітру та спадає на очі, але навіть це не заважає Йонджуну потонути в цих двух вирах кольору темного шоколаду. Яскрава посмішка не сходить з його обличчя, він наче не помічає що друг дивиться тільки на нього і продовжує споглядати небо, а Йонджун знову ловить себе на думці, що хоче знати, які ж ці бездоганні губи на смак.

«Як же хочеться тебе поцілувати»

— Якщо ж хочеться, чого ж ти чекаєш? – Бомгю повертається обличчям до Йонджуна та не моргнувши, чекає на відповідь.

— Я що думав уголос? – На щоках з’являється невеликий рум’янець разом із здивуванням.

— Так, і я, доречі, чекаю, що ти там хотів? – Бомгю робить безневинний вираз обличчя та нахиляє голову в бік.

Йонджун думає, що якщо не зараз – то ніколи такого шансу більше не буде. Він нахиляється до Бомгю, перекидає його на спину і присувається до його обличчя своїм, не наважуючись діяти далі. Молодший Чхве бере ініціативу на себе і охоплюючи потилицю Йонджуна обома руками, впивається в його губи своїми. Зминаючи кожну губу по черзі, їхні язики сплітаються докупи, а поцілунок переходить з незручного в більш впевнений, коли руки Бомгю безладно рухаються по спині Йонджуна, залазячи під шари одягу. Йонджун почуває себе найщасливішою людиною на Землі та переходить ніжними поцілунками до шиї, окреслюючи лінію щелепи і знову до губ. Через деякий час Йонджун відривається від почервонілих вуст Чхве і розчиняється у гіпнотичному погляді останнього. Якби не місце, в якому це сталося, вони б не відлипли один від одного ще довгий час.

Вони сидять на цьому місці, де десять хвилин тому досліджували роти один одного, Йонджун обіймає Бомгю за плечо, а молодший Чхве притискається головою до плеча хьона, коли Бомгю порушує тишу:

— Ти мені подобаєшся, Йонджун. Що ми будемо робити далі?

— Ну що далі, були ти і я, а тепер будемо ми. Разом.
end♡