Заповідник. Розділ 1

Автор: DiscontentedWinter

Дозвіл на переклад отримано.

Посилання на оригінал: https://archiveofourown.org/works/7740541 

 

На четвертий день життя у Бікон Хіллз Стайлз прокидається, коли тато стукає у двері його спальні.

– Стайлз! Вставай з ліжка! Ти йдеш до школи!

Тож ось де вони сьогодні перебувають у складних відносинах між батьком і сином. Його тато знов на стадії «Я не клеїтиму дурня». Ще через декілька днів він повернеться на стадію «Я не буду тиснути на тебе», яка подобається Стайлзу значно більше, ніж «Мені нестерпно на тебе дивитись», яка, власне, визначила більшість останніх восьми місяців.

Все болить, коли він підіймається з ліжка, але Стайлз звик до цього. Завжди потрібен деякий час, щоб знов рухатись після того, як все заклякло за ніч. Він ігнорує душ. Просто витягає одяг з однієї зі своїх не розпакованих коробок і одягається. Червону худі Стайлз натягує останньою. Хлопець накидає на голову капюшон, навіть якщо він все ще вдома, і думає, що ні, ні, він не може піти сьогодні до школи.

Він спускається вниз.

Коли він востаннє був на кухні? Вчора? Напередодні? Його батько досягнув гарного результату в розпаковці речей. Стайлз робить три спроби з’ясувати, де зараз знаходяться його окуляри.

Він наливає собі апельсиновий сік, поки його батько дістає пластівці.

– Я думав, що відвезу тебе до школи, – каже тато. – Зайду з тобою в адміністрацію і все поясню.

Він нерозбірливо махає рукою.

– Я можу керувати самостійно.

Зараз у нього є джип. Він насправді не перевіряв його наявність, але це була одна із спроб батька дати йому хабаря, щоб він погодився переїхати сюди, до Бікон Хіллз.

– Ти не будеш керувати цією штукою, доки я не перевірю її належним чином, – каже йому батько.

Це просто виправдання, і вони обоє це знають. Якщо тато буквально не супроводить його до школи, він не піде.

– Тато, – каже Стайлз, його голос тремтить.

– Ні.- Обличчя Джона Стілінскі закамяніло у виразі цілковитої рішучості. — Ти повинен це зробити, Стайлзе. І чим довше ти будеш чекати, тим важче це буде.

Стайлз подивився на тарілку з пластівцями, щоб тато не бачив його сліз.

– Але це буде препаскудно.

Тато простягає руку й обіймає Стайлза, і його ложка стукає об стіл.

– Давай, хлопче. Ти забув, який ти сильний?

«Ні, — думає Стайлз, — але ти забув, який я виродок?»

***

     Жінка в шкільному офісі занадто яскраво посміхається, коли бачить Стайлза, і трохи запізно. Стайлз горбиться на пластиковому кріслі й проводить язиком по внутрішній стороні нижньої губи. Там є лінія рубця, товста, як мотузка. Стайлза знайомлять з директором, його заступником і консультантом. Усі вони запевняють його та його тата в шкільній політиці боротьби з булінгом, а також у тому, що вони враховують час, який Стайлз пропустив у своїй останній школі, і те, що Старша школа Бікон Хіллз  – це спільнота та інклюзивність, а також сотня інших речей, які не допоможуть, щойно Стайлз опиниться у справжньому класі. Або ще гірше, роздягальні.

Батько обіймає хлопця і обіцяє, що буде на зв’язку, якщо йому щось знадобиться.

І Стайлз хоче сказати йому, що так, йому не потрібно бути тут, але натомість він киває і дивиться, як батько, незнайомий, у блідо-коричневій формі замість темно-синьої, прямує до виходу.

Перший урок Стайлза — хімія.

Він заходить у клас і передає вчителеві перепустку за запізнення.

– Містере… – каже вчителька і хмуриться, дивлячись на його ім’я. – Містер. Стілінскі. Ласкаво просимо в Бікон Хіллз. Це класна кімната, а не наркопритон. Зніміть капюшон.

Кров Стайлза перетворюється на лід.

– Чорт забирай, – каже хтось із дітей у цілковийтій тиші, що утворилась після дій Стайлза. – Що сталося з його обличчям?

***

     Сталося те, що детектив Джон Стілінскі розслідував справу. Якийсь картель чи що. Стайлз не знав подробиць, як би він не допікав свого тата. Але ці хлопці були страшні, гаразд? Досить страшні, щоб всі, хто займається справою, та їхні родини отримали список порад з безпеки. Перевірте свій автомобіль, перш ніж завести його. Змінюйте свій розпорядок дня. Ідіть іншим шляхом додому. Переконайтеся, що за вами ніхто не стежить. Не відчиняйте двері, якщо ви не знаєте, хто це.

     Не відчиняйте двері, якщо ви не знаєте, хто це.

     Не –

Коли подзвонили в двері, його батька не було вдома, але Стайлз очікував доставку посилки.

Коли все закінчилося, його витягли на балкон квартири, на третьому поверсі якої він жив, і перекинули через край.

***

     Стайлз вибігає зі школи, сльози затуманюють зір, а паніка обіцяє задушити. У нього немає машини, і він навіть не знає, як звідси дістатися до будинку чи до відділка шерифа. Він опиняється на полі за школою, і йому просто потрібно піти геть, а там дерева. Ліс, у якому можна заблукати, і це те, що йому зараз потрібно. Йому потрібно побути наодинці.

Він спотикається об дерева, натягуючи капюшон на обличчя.

***

     Гаразд.

Це дурість.

Стайлз майже впевнений, що заблукав. Минуло лише кілька годин, тому його тато ще не загубив його, якщо тільки не подзвонили зі школи, але на його телефоні немає пропущених викликів, і він все ще має сигнал, тому він не зовсім заблукав, так? На його телефоні є GPS. Стайлз воліє знайти свій власний вихід із лісу, перш ніж татові доведеться організовувати пошук. Наче сьогодні вже досить катастрофи, не потрібно додавати до неї пошуково-рятувальні роботи.

Він не повернеться до школи.

Стайлз сідає на вкриту мохом колоду і тремтить на прохолоді. Він возиться з телефоном, ловить іноді своє обличчя на срібній обкладинці, коли перевертає його в руках. З тих пір, як це сталося, він не дуже роздивлявся своє обличчя. Час від часу лише швидкий погляд. Його щоразу шокує, наскільки це жахливо виглядає. Не те, щоб він коли-небудь був проклятою супермоделлю чи чимось іншим – ха! – але тепер він виглядає так, ніби він – історія походження суперзлодія чи щось таке.

І кожен раз, коли він бачить шрами, він відчуває це знову. Кожен поріз. Шкіра і м’язи змушені розійтися. Лезо пробиває його щоку. Сила за цими діями.

Його серце починає битися частіше, і він кидає телефон на землю, перш ніж йому хочеться подивитися.

Стайлз нахиляється, роблячи глибокий вдих і намагаючись не забути затримати його.

Тут тихо. Спокійно.

Він не хоче повертатися. Він хоче залишитися тут і просто… просто зупинитись. Просто припинити. Просто закрити очі і більше ніколи їх не відкривати.

Останні вісім місяців Стайлз провів на терапії. Він знає, що таке пасивні суїцидальні думки. Він просто ніколи не був достатньо сміливим, щоб запитати своїх терапевтів, чому вони вважають, що це така погана ідея. Мовляв, яке різниця була б, якби він просто зупинився? Якби все просто зупинилося? А потім він думає про почуття провини, яке повільно мучило його тата протягом останніх восьми місяців, і знає, що він ніколи не зможе залишити його. Не так.

Він робить ще один глибокий вдих і затримує його.

Відчуває, що його паніка нарешті відступає.

Гаразд.

Гаразд, мабуть, йому потрібно подзвонити татові.

Він тягнеться до свого телефону, але його там немає. Його там немає. Він опускається на коліна й шкрябає листя, шукаючи його. Він впустив його, він не кинув, але його там немає.

Ні. Він не буде панікувати з цього приводу. Йому просто потрібно заспокоїтися і ще раз подивитись, тому що…

За ним ламається гілка, така ж гостра і суха, як клацання кістки. Стайлз обертається, приземляючись дупою на вологу землю.

Вовк крокує вперед.

***

– Ні, – говорить Стайлз Всесвіту. – Ні, тому що я просто, чорт забирай, вирішив, що я не збираюся вбивати себе, так що ти не можеш зробити це!

Вовк гарчить на нього, тонкі губи піднімаються, оголивши масивні ікла.

Дідько.

***

     Від вовків не тікають. Чи це про ведмедів? Стайлз хотів би пам’ятати. Він також хотів би не сидіти на дупі, щоб він міг залізти на дерево чи щось таке. Але він майже впевнений, що будь-який раптовий рух призведе до його негайної болісної смерті.

Він дуже повільно підтягує ноги і згинає їх руками. Ховає обличчя в коліна і заплющує очі.

Може, якщо він дасть кілька хвилин, вовк занудьгує і піде геть?

Порив гарячого дихання на його тремтячих руках.

Лайно.

Вовк прямо перед ним.

***

– Ми залишаємо твоєму батькові повідомлення, хлопче, — сказав один із хлопців, коли Стайлз попросив їх зупинитися.

Він здогадується, що це не те повідомлення, яке вони збиралися залишити. Він не повинен був пережити падіння на землю. Але це все одно було повідомлення. Стайлз бачить це щоразу, коли батько дивиться на нього.

Так багато провини.

Це нестерпно, для них обох. Іноді вночі Стайлз вдає, що спить, коли його тато заходить до нього в кімнату, сидить на ліжку й гладить його волосся, наче маленькій дитині. Він прислухається до того, як у тата переривається дихання, і йому потрібно докласти зусиль, щоб не плакати.

Іноді він прокидається з криком від своїх кошмарів, і татові доводиться тримати його, батьківський голос ламається щоразу, коли він знову і знову обіцяє, що зараз у безпеці. Він у безпеці. Усе закінчилось.

Але насправді це ніколи не закінчується, чи не так? Не тоді, коли Стайлзу все ще доводиться приймати душ з рушником на дзеркалі у ванній.

Не тоді, коли кожен день хтось дивиться на нього двічі, або різко вдихає, або каже прямо на середині хімії: «Чорт забирай. Що сталося з його обличчям?»

***

     Коли вовк міцно стискає щелепами зап’ястя Стайлза, роз’єднує руки, Стайлз цілком впевнений, що це свого роду прелюдія до нападу. За винятком того, що вовк м’яко тягне і тихо гарчить, коли Стайлз не рухається.

– Що? – запитує Стайлз тремтячим від сліз голосом. – Хочеш, щоб я встав?

Вовк знову смикає його за зап’ястя.

Стайлз незграбно піднімається на ноги.

Вовк не відпускає своєї хватки. Просто тягне знову, змушуючи Стайлза спіткнутися.

***

– Ти ж мене не з’їси, правда? – запитує Стайлз через деякий час.

Вовк пихтить і нарешті відпускає зап’ястя. Вовк слинить. Стайлз витирає зап’ястя об худі.

– Куди ми йдемо? – запитує Стайлз, оглядаючи ліс. Виглядає точно так само, як і милю тому, але Стайлз – міська дитина. Недостатньо міська дитина, щоб думати, що те, що тут відбувається – нормально, але він це прийме. Вовк не хоче розривати йому горло, і Стайлз не заперечує.

Вовк крокує вперед на кілька футів, а потім зупиняється й повертається, щоб подивитися на Стайлза. Він нахиляє голову під кутом.

– Так, так, – каже Стайлз, усмішка з’являється на його обличчі. – Я йду.

***

     Нарешті вони підходять до ланцюгової огорожі і йдуть уздовж неї, поки не доходять до воріт. На воротах вицвіла табличка, на якій написано «Вовчий заповідник Хейлів».

– Ти привів мене до вовчого заповідника? – запитує Стайлз у вовка. – Серйозно, чувак?

Вовк гарчить на нього, потім піднімає голову й виє.

Від звуку по спині Стайлза біжать мурашки. Так голосно. Звук відлунює, навіть якщо йому немає від чого відбиватись. Просто дерева. Але це неймовірно, і більше ніж трохи жахає.

Через кілька хвилин до них з іншого боку паркану біжить жінка. Вона темноволоса, напевно, їй за двадцять, і вона одягнена в сорочку кольору хакі з тим самим логотипом, що й знак.

– Ти знову втік? – суворо запитує вона, відкриваючи ворота, і Стайлз розуміє, що вона розмовляє з вовком. – Мама буде розлючена!

Вовк пихтить.

Дівчина червоніє, помічаючи Стайлза, ніби раптом згадує, як дивно розмовляти з вовком. Наче Стайлз у тому становищі, щоб судити. Її погляд проходить по його обличчю, але немає раптового жалю чи відрази.

– Привіт, – каже вона, відкриваючи ворота. – Я Лора. Лора Хейл.

– Стайлз Стілінскі, – каже він. – Я заблукав у лісі, і, здається, твій вовк мене врятував?

Лора б’є вовка коліном, коли той проходить повз неї.

– Так, він це робить.

Вовк гарчить і кусає повітря біля неї.

– Баламут, – каже Лора, а потім усміхається Стайлзу. – Хочеш підійти до дому? Зробити телефонний дзвінок.

Стайлз нервово грається мотузками на худі.

– Так. Будь ласка.

Вовк йде з ними аж до хати.

***

     Його батько не радий, що Стайлз втік зі школи.

– Я сказав, що якщо я тобі потрібен, подзвони мені.

Він також не задоволений витратами на заміну втраченого телефону Стайлза, але обіцяє, що вони підуть і куплять новий на вихідних. Стайлз не скаржиться. Кому він взагалі має дзвонити?

Однак він радий познайомитися з Талією Хейл, мамою Лори, особливо коли вона каже йому, що вони шукають волонтерів, щоб допомогти у заповіднику. Стайлз майже відразу виявляє, що зголосився добровольцем, але він не сильно заперечує. Вовки круті, правда? І він хотів би знову побачити свого вовка. І Лора каже йому, що наступного разу, коли він прийде, він зможе зустрітися з рештою із родини. Деякі з них зараз на роботі в місті, а деякі в школі, а її дядько Пітер і її брат Дерек, десь поруч. Стайлз вважає, що це означає, що вони щодня роблять все, що потрібно, у вовчому заповіднику.

Стайлз не дуже вміє знайомитися з новими людьми, але Лора і Талія здаються хорошими, і було б круто постійно приходити сюди і дізнаватися більше про вовків та інше. Так, він вважає, що зможе зустрітися з рештою Хейлів.

Він обіцяє повернутися наступного дня для належної екскурсії.

Вони з батьком повертаються до міста. Стайлз чекає в машині, поки його тато забирає піцу для ранньої вечері, і натягує капюшон. Здається, що в авто так жарко і тісно після годин у лісі, коли вітер лоскоче його потилицю.

Можливо, він не буде носити його постійно. Мовляв, просто по дому і таке інше.

– Отже, вовк врятував тебе? – запитує його тато пізніше, коли вони доїли піцу.

Стайлз засовує йому в рот шматочок пеппероні.

– Це дивно, правда? Гадаю, вони наче одомашнені чи що? Чи можна приручити вовка?

– Чорт його знає, – каже його тато, посміхаючись, і Стайлз розуміє, що це може бути перша їхня розмова за останні місяці, яка не стосується його травм, відновлення чи майбутнього.

– Ми вже розпакували DVD-диски? – він питає.

– Ні, але я думаю, що я знаю, в якій вони коробці, – каже його тато.

– Круто. Сьогодні ввечері ми повинні щось подивитися.

Посмішка його батька стає все більшою, і Стайлзу здається, що він, можливо, стримує сльози.

– Звучить чудово, дитино.

***

     Наступного ранку, коли Стайлз відчиняє вхідні двері, він бачить свій телефон, що лежить на ґанку. У корпусі є легкі вм’ятини, в тому місці, де ікла стиснули його занадто сильно, а екран покритий слиною, але він працює.

Стайлз сміється, бо це просто божевілля.

Виявляється, йому не завадить трохи божевілля у житті.