Фокуси

Єва

Гіпс зняли акурат за два тижні до призначеного дня місії. Нехитрими дослідами я зрозуміла, що ліва рука досі заслабка для повноцінного користування. На тренування лишався тиждень, потім Розвідка знову мала обʼєднатись в Трості. Я повернулась до звичного режиму постійного завантаження: перерви від тренувань я робила заради паперової роботи і навпаки. Такий розпорядок подобався мені більше. Лише схрещені брови Ханджі і її стиснуті губи промовляли, що я роблю щось не так. 

Опинившись зі строєм у Трості, я поквапилась зайняти кожного капітана якимось ділом, аби мого зникнення ніхто не помітив. Треба було терміново зайти до Ерати, доки в неї не урвався терпець. Враховуючи те, що вона наважилась показатись мені на очі, спостерігаючи за нашим переїздом з балкона мого будинку, слід було поквапитись. І я вгадала. 

– Ти змусила мене тягнутись сюди з самого ранку, щоб я ще й чекала на тебе? Куди поділись твої манери, Єво? 

– Загубились. 

Я простягла руку, нагадуючи про причину нашої зустрічі. Але вона ще не закінчила знущатись наді мною. 

– А як же чарівні слова? 

– Будь ласка. 

Мої підлеглі не помітять мого зникнення, але помітить Ервін. Якщо вона попросить встати на коліна, я встану, аби лише швидше повернутись до штабу. 

– І відколи це ти така слухняна? 

Її рука пірнула в кишеню і я нарешті видихнула. Наступної секунди в моїй руці зʼявилась коробочка не сильно більша за портсигар. 

– Щодо Емі і Брена… Твої сумніви не підтвердились. 

– Звідки знаєш? 

– Спитала, підслухала і простежила. Усе, як ти просила. 

Вміст короба тішив мене так само як і її відповідь. 

– Лишишся? 

– Лишусь. Комусь треба узурпувати владу, якщо ти ґиґнеш. 

– Дякую. 

На нараду я таки спізнилась. Мені було б не так ніяково, якби причиною було не моє егоїстичне бажання уникнути самотності. Сидячи серед вищого керівництва, слухаючи поки що остаточну версію плану Ервіна, я не могла підвести очі від сорому. Ніби в цій кімнаті усі знали чому я запізнилась, ніби усі читали мій лист до Ерати, де я просила її дістати потрібний препарат, ніби усі чули мою розмову з Йорґеном, коли я розпитувала його про отрути, ніби різала тупим ножем по його гнійній рані. Вперше за довгий час я хвилювалась, аби ніхто не дізнався про мій злочин, а не чекала на звинувачення з посмішкою. 

Обговорення закінчилось швидко – план був близький до ідеалу, тому майже не було чого обговорювати. Про батька Ерена навіть чути не хотілось. Чергова людина з-за стіни. Що це дає? Нічого. Немає сенсу зараз будувати теорії, однаково невдовзі побачимо його підвал. 

І знову я виходила однією з останніх. Але не останньою – цей титул забрав собі Леві, зачиняючи за мною двері. Першим моїм здивуванням було те, що він теж був присутній на нараді. Я навіть не помітила його там. Другим здивуванням було його усамітнення з Ервіном. Ми з ним в одному човні, нам треба гребти в одну сторону, а він вирішує діяти самостійно? Ні, я звісно не запрошувала його до спільних дій задля збереження життя Ервіна, але хіба жінка має запрошувати чоловіка? Хоч якісь манери я ще не розгубила. І видно дарма. 

Лишаючись біля дверей, я прислухалась. Добре, зіграю в його гру, але зроблю це за своїми правилами. Зустрічаючись із повним нерозуміння поглядом Ханджі, я приклала палець до вуст. Будь ласка, піди геть… Вона таки пішла, знову рятуючи мене. 

– …Думаю, на першому місці план як її захистити, проте… Що потім? 

– Усунення загрози. Схоже, що за стінами є хтось, хто сподівається, що титани зжеруть нас усіх. І, звісно, я сподіваюся отримати відповідь на питання що сховано в підвалі. Тому, як я і казав раніше, ми вирішимо все після підвалу. 

Як оптимістично. Відколи це Леві почав вірити в дива? Може, мені варто доєднатись до його віри? 

– Я запитую, тому що ти, можливо, і не проживеш так довго. Ти вже не можеш рухатися так, як раніше… Дозволь Ханджі взяти командування. Ти будеш тільки тягарем. Дозволь хорошим новинам просто дійти до тебе. Іншим скажемо, що я сперечався з тобою, поки ти не здався… Ні, взагалі-то я так і планував. Така відповідь тебе влаштує? 

Гаразд, тепер це схоже на Леві… Будь ласка, нехай у нього вдасться. Нехай він переконає Ервіна. Якщо він цього не зробить, в кого ще мені вірити, на кого ще покладатись? На себе хіба що. Але хто я така, щоб Ервін відклав свою мрію заради мого прохання?.. 

Я могла б використати отруту для Ервіна. Від такого геніального плану мої губи зупинились, припинили безшумно повторювати завчену молитву. Так, я могла б. Але і Ервін не дурень. Отрута – не стиль Леві, тож він однаково вийде на мене. І вже ніколи не пробачить. Чи я готова пожертвувати нашими з ним стосунками заради збереження його життя? А що мені буде з його життя, якщо я назавжди лишусь в списку його ворогів? Ні, я не хочу такого… Чого я взагалі від нього хочу? Щоб він покинув свою мрію заради виконання моєї? Звісно ж він погодиться. А чому ні? Яка ж я, блядь, геніальна! 

– Ні. Мене влаштовує бути їжею. Використайте мене як приманку. Усе залишиться як і було задумано. Якщо я вмру, Ханджі мене замінить. А якщо Ханджі помре, буде наступний… Це правда, що ця операція дуже небезпечна, але для людства вона важливіша за все. Ось чому я так далеко зайшов – це все мій план. І якщо я так не вчиню, шанси на успіх сильно впадуть. 

Лишалось тільки повільно стікати по стіні, приймаючи поразку. Невже він настільки прагне до смерті? Стіни милосердні! Люк мав рацію – достатньо з мене пригод. Я не мала сюди потикатись. Треба було вчасно забрати виграш і піти з гри, але я занадто азартна для такого. Ось моя удача і скінчилась… Цікаво, для нас із Леві це справді буде битва за стіну Марія? Чи це буде битва за життя Ервіна? Що він обере? Щастя усього людства? Чи своє власне? І що оберу я?.. Простіше буде зуби титану порахувати. 

– Це так, операція може провалитися, проте… Якщо твоя жертва буде марною, ми будемо приречені. Тому краще продовжуй сидіти за столом і працювати своєю головою. Це те, чого титани хотіли б в останню чергу, а для людства це найкраще, що ти можеш зробити. 

Марно, це усе геть марно. Варто просто ковтнути свої почуття і повернутись до сухих розрахунків. Зрештою, Ервін має рацію – його можна замінити. Ханджі, Фелікс, я, ще хтось… Завжди знайдеться хтось новий і, може, навіть розумніший. Так, ми можемо програти ще одну битву, але чи програємо ми війну? Може й ні. 

– Ні, ти помиляєшся. Найкраще рішення – це піти ва-банк. 

Покинуто сидячи на підлозі, я заледве стримала сміх. Гаразд, я не така вже й азартна. 

– Гей-гей-гей, зажди. Продовжиш тут блефувати при мені і я зламаю тобі обидві ноги, щоб напевне. І зроблю це дуже красиво, так, щоб потім вони знову зрослися. Але операція з повернення стіни Марія усе одно пройде поки ти будеш тут ридати від болю. І тобі буде складно дістатися навіть до туалету.

Ну що він за людина? Навіщо одразу щось ламати? От чим йому не сподобалась моя ідея з вивезенням? Садист. 

– Я хотів би цього уникнути. У твоїх словах є правда. Пораненому солдату краще триматися подалі від поля бою. Але знаєш, насувається мить, коли ми дізнаємося правду про наш світ. І я повинен бути там. 

– Це що, так важливо для тебе? Важливіше, ніж ноги? 

– Так. 

– Важливіше, ніж перемога людства? 

– Так.

Важливіше за нас. Звісно ж… Відштовхуючись рукою від підлоги, я звелась на ноги, щоб піти геть. Усе справді важливе я вже почула. Я встигла відійти лише на кілька кроків, коли Леві вийшов від Ервіна. Я була певна, що він знав про мою присутність в їхній розмові, тому не було сенсу ховатись. 

Я знала, що він відплатить мені моїм же трюком, і навіть не намагалась перешкодити цьому. Не хотілось бути тою, на кому наша взаємність скінчиться. Тепер уже я залишилась з Ервіном на самоті після чергової наради. Я так само лишалась близько до дверей, аби Леві не напружувався, щоб почути хоча б мої слова. 

– Єво, якщо ти хочеш спробувати відмовити мене… 

– Хочу, але… Хоч якісь мої слова здатні повпливати на тебе? 

Мені не подобалось те, яким розслабленим він виглядав. Я прийшла сюди, ніби на битву, готова до будь-чого, а він… Це бісить. 

– Ні. 

– Ані погрози, ані благання, ані обʼєктивні аргументи? 

– Нічого з цього. 

Що ж… це моя перша поразка в новій уніформі. Треба просто змиритись. 

– Гаразд, тоді я маю інше питання до тебе. Ти віриш, що за стінами є інші люди? 

– Якщо вірити історії від Шадіса та… 

– Ти віриш? – урвала я, намагаючись отримати якомога точнішу відповідь. 

– Так. 

Гаразд, а що далі? Що тепер мені робити з цим знанням?.. Схоже, увесь цей час я вбивала не тих людей. 

– Вони не виглядають дружніми до нас. Гадаєш, із ними можна буде домовитись про мир? 

– Не знаю, справді не знаю. Усе це залежить від багатьох факторів, які в кращому випадку ми зможемо зʼясувати в підвалі Ерена… А що думаєш ти? 

Це невинне питання викликало у мене винну посмішку. 

– Ти знаєш що я думаю, знаєш як я вирішую конфлікти. Якщо я просто вбʼю їх усіх заради нашого майбутнього… Це буде правильно? 

Хотілось спитати чи буде це справедливо, але я вчасно прикусила язика. З моїх вуст таке питання прозвучить хіба що поганим жартом. 

Ервіна моє питання однозначно захопило – він витримав довгу павзу, перш ніж відповісти. 

– Я не знаю, Єво. Якщо ми говоримо про невідворотний конфлікт, про неможливість примирення, твої дії матимуть сенс, ти матимеш право так вчинити. Чи правильно буде вбивати людей, не знаючи причину їхньої ненависті до нас? Не думаю. Але чи хоч щось колись працювало правильно в цьому світі? 

– Якщо думка розділиться, якщо я прийму рішення вбити їх, ти підтримаєш мене? 

– Ти плануєш новий заколот? 

– Я планую померти від старості, а не в пащі титана, коли впаде стіна Шіна. Я підтримала колись твою мрію, чи підтримаєш ти мою? 

Його посмішка мені не подобалась. Я ще не отримала його в союзники, але вже точно втратила. 

– Я не зможу відповісти на твоє питання, доки не дізнаюсь усієї правди. 

– Ти не цінуєш мого ризику. Дуже грубо з твоєї сторони.

Якщо він не підтримає мою ідею, коли отримає всю правду, то неодмінно я стану його першою ціллю. Тоді ми станемо ворогами. Я щойно показала Ервіну усі свої карти, а він відмовляється показувати мені свої.

– Я ціную. Саме тому удам, ніби цієї розмови не було. До того ж ти можеш змінити свою думку. 

– А брехлом мене називають… Подбай про своє життя. На нас чекає дуже весела шахова партія. 

– Неодмінно. 

Тепер я поквапилась вийти з кабінету. Про свої дії я шкодувала вже зараз – я відкрилась занадто, бляха, рано! Руки почали шукати портсигар по кишенях, а мозок не відмовляв їм в такій маячні. 

Леві, що стояв під дверима і навіть не наважився піти, здивував. Своєю присутністю він сам напросився на одне невинне питання. 

– Що ти хотів почути? 

– Щось хороше. 

– І почув? 

Я знала відповідь на це питання, знала, що тепер він зневажатиме мене за мою кровожерність. Чи було байдуже? Ніяк ні. Чи було настільки не байдуже, щоб відмовитись від своїх бажань? На жаль, ні. 

– Ні. 

– Це добре. 

Можливо, я справді помиляюсь. Тоді було б добре, щоб Ервін мав достатньо сильні руки, аби вчасно звернути мені шию. Нехай Леві стане останнім блокпостом, об який моя зрада нещадно розібʼється. Якщо це буде зрадою, звісно. 

Останні вечори перед битвою проходили в плануванні відновлення моїх земель в стіні Марія. Слід було доручити цей план Ераті перш ніж я кинусь шукати смерть разом з іншими розвідниками. Цими вечорами я почувалась праведною самогубцею, яка роздає усім давнішні борги. Доволі романтично і самотньо. 

Застіллю перед битвою я раділа, але насолодитись ним не могла. Відколи я випросила у Йорґена назву потрібної речовини перш ніж розбудити Люка і відвезти його до маєтку Брена, я тисячі разів уявляла як саме використаю цю злощасну рідину. Я уявляла як піділлю це їм в напій, як стоятиму поруч, сміятимусь з якогось дурного жарту разом з ними доки отрута не подіє. Тоді я мала б зіграти шок, тривогу, мала б набридати усім довкола, бо моїм друзям погано і я не можу їх втратити. З кожним новим сценарієм в моїй голові я лише глибше переконувалась: я не зможу збрехати. Не зможу кричати, ніби акторка дешевого вуличного театру. Я просто стоятиму над ними і чекатиму доки мене повʼяжуть за те, що я зробила. 

І знову я підливала отруту в їхні келихи, знову сідала до них за стіл і простягала ці самі келихи. Мені навіть не треба було старатись виглядати відстороненою.

– У тебе все гаразд? Виглядаєш дивно.

– Це називається втома, Феліксе. 

Рошель навіть мала рацію. 

– Я мала занести дещо Ераті і, здається, забула про це… – я максимально вимучено прикрила очі і шумно видихнула. – Скоро повернусь. 

Коли вони хотіли спробувати заперечити, я вже була за дверима. Ераті я все занесла ще зранку, тому зараз квапилась загубитись у кварталах. Я знала, що мене шукатимуть невдовзі, тому вже переховувалась. Я зробила лише одну зупинку – зайшла до якогось бару, щоб купити пляшку пива. Тепер уже можна було не квапитись і повільно човгати до казарм. Добираючись нарешті до штабу, я всілась на одну з найвищих сходинок і відкоркувала пляшку. Такий день треба було відсвяткувати, треба було випити за моє нове досягнення. Я багато чого в житті накоїла, але друзів ще не труїла. Вітаю Єво, щойно ти зробила перший крок на шляху до братовбивства…

– Як ти?

Я підвела очі, підстрибуючи. Тут не має бути нікого. Але тут була Ханджі, що сіла поруч зі мною.

І скільки я так сиділа? Минуло дві хвилини чи дві години? 

– В нормі. Чому питаєш? 

Від брехні починало нудити. Невже це межа, невже я більше не зможу брехати так легко, як раніше? 

– Двом твоїм друзям тільки що стало погано… Ймовірно, вони не зможуть брати участь в битві.

Принаймні мені буде до кого повертатись. Хоча… Не факт, що вони захочуть мене бачити після такого. Але, як не крути, я щойно врятувала їм життя. 

– Вони ніколи не вміли пити.

Кислий присмак в роті я намагалась перекрити занадто солодким пивом. Вдавалось не дуже. 

– Ти не хвилюєшся за них?

Її питання здавалось знущанням.

– У них більше шансів померти на битві, ніж від алкогольного отруєння. Чому я маю хвилюватись? 

А от власна байдужість дивувала.

– Ти… боїшся битви? 

– Я боюсь утрат… – її жалісний погляд починав бісити. – Не дивись на мене так. Ти знаєш, що я завжди погано грала в команді.

– Тобі ж відомо, що ти не зобов’язана тягнути команду? Дозволь команді витягнути тебе. 

Дозволила. І що з того вийшло? Одну я вбила власними руками, двоє померли через мене, ще двом я розбила життя… Схоже, я знищую усе, до чого торкаюсь. 

– Пізно уже для таких порад, знаєш? 

– Знаю… – погодилась зрештою вона, замовкаючи. – Єво, я сумую за тобою… за нами. 

Я відтягнула пасмо свого волосся, щоб побачити його кінчик. На мить здалось, ніби мені знову двадцять, але тоді моє волосся не було таким довгим. 

– Я теж.

– Мені завжди здавалося, що все було б інакше, якби ти пішла до Розвідки зі мною… Але за ці тижні не дуже багато змінилось. 

Можливо. Але я не шкодую про свої рішення. Не те щоб мені хотілось щось міняти в минулому. Хіба Марі зі Стохеса спровадити і трохи більше поквапитися до Фокусника. Хоча… І в цьому я не певна. Мені завжди здавалось, що мені даються лише найгірші можливості для вибору. Але якщо я досі жива, хіба це не означає, що я вмію обирати найкраще з найгіршого? 

– Ти займаєшся своєю роботою, а я своєю. Все гаразд. У нас просто змінились пріоритети. 

– Гадаєш?

Звідки я знаю напевне? 

– Так… Може, ми уже і не спілкуємось як раніше, але ти все ще моя подруга-рятівниця.

Я не знала кого більше втішаю – себе чи її. Мені потрібні були ці слова не менше, ніж їй. 

– Ервіну слід було зробити тебе моїм капітаном! Так було б легше! 

Я нарешті посміхнулась. Її дзвінкий голос не бив по барабанних перетинках, а, на диво, заколисував. 

– Ти хочеш собі в колекцію усіх найкращих, так? 

– А чому ні? Мені щось заважає? 

І справді. Чи таке бажання заборонене законом? Навіть якщо так, закон – лише папірець. Його завжди можна змінити… 

– Залишається сподіватись, що ти впораєшся. Якщо збиратимеш найсильніших, отримаєш, зрештою, будинок для душевнохворих.

Але я певна, що вона достатньо схиблена, аби впоратись з нами усіма. Якщо вона пережила дружбу зі мною і останні шість років щодня терпить Леві з Ервіном, її вже нічого не вбʼє. 

– Твоя правда… Якщо в битві щось піде не так, знайди мене і я врятую тебе ще раз.

Задивившись в її очі, я не знайшла і натяку на жарт. Це було мило, дуже мило, але я ще не вирішила чи хотілось мені бути врятованою.

– Гаразд.

Ми досі сиділи поруч, мовчки обмінюючись теплом. Я сумувала за цим не менше, ніж за Фокусником з Марі. Здавалось, що Ханджі зараз знову спитає чому я завжди на вихідних лишаюсь в кадетці, чому не йду до родини, чому постійно лише тренуюсь. От-от вона знову запропонує мені показати місто, бо я не місцева, бо вона не знала, що я до кадетського училища обнишпорила увесь Трост в пошуках безпечного та сухого місця для ночівлі, бо вона ніколи не бачила якими манівцями я втікала з ринку, вкравши їжу чи одяг. Я вже відчувала її теплу, трохи вологу руку на своєму запʼястку, як вона тягне мене до свого будинку, щоб я повечеряла з її родиною. Я знову відчувала сльози на своїх щоках, як тоді. Але принаймні я знову відчувала її обійми, ті самі обійми. 

Насправді вже нічого ніколи не буде як раніше. Її батьки давно померли, ми ховали їх разом, тому я в цьому впевнена. Будинок її родини зараз був пусткою, вона до нього не поверталась, але і не продавала. Коли я бувала в Трості раніше, я любила спеціально робити гак, щоб пройти повз нього. Коли я побачила вибиті вікна і виламані двері, я почала спеціально робити гак, щоб оминати його. Ханджі не жила минулим, вона відпустила стару родину і знайшла нову. І я ображаюсь, збіса злюсь на неї через це, бо заздрю, бо не можу зробити те саме. 

– Памʼятаєш, я розповідала тобі про декого? 

– Ти багато про кого розповідала. 

Справді… 

– Про Шавлія, про нашу групу. 

– Так… Ти знайшла когось з них? 

Вона не повірила в те, що я розказала їй про Марі, про Фелікса з Рошель. Вона заперечувала існування історії з Фокусником. Спочатку її шокувало усе сказане мною, вона просто тупо витріщалась на мене, на мої сльози і не вірила. Тоді зʼявилась її звичайна бурхлива реакція, вона казала, що цього не може бути, що це неможливо, знову вона мені не вірила. Але з часом її заперечення почало розбиватись об моє мовчання. Вона затихла так само раптово, як почала гримати. Ханджі нарешті повірила мені.

Вона все ще пригортала мене однією рукою за плечі, але вже не мала чого сказати. Я не була певна, що це те, чого мені хотілось. 

Леві, що видно теж втомився від присутності на святі брехні, хотів оминути нас. Його байдужість мені сподобалась.

– Ходи сюди. Випий зі мною. 

Пляшка в його руці сподобалась мені ще більше… Я думала він проігнорує мене, знову удасть, ніби двері були закриті. Але він прийняв мою пропозицію, підійшов ближче. 

– За що пʼємо? 

– За мертве і мертвих. 

Наші пляшки з легким дзенькотом вдарились одна об одну і ми випили. Було приємно, що він не питав нічого, просто погодився приділити мені трохи свого часу. 

– Зробіть так, щоб я не пив за вас. 

Я хотіла відповісти, але він уже зник в казармах. Користується моїми ж трюками проти мене! 

– Невже ви нарешті потоваришували? 

Я була вдячна Ханджі за такий ліричний відхід від попередньої теми. 

– Схоже на те.

– І чим він тебе купив? Зростом? 

Я покосилась на Ханджі, не вірячи в почуте, але швидко заспокоїлась. Я забула, що вона знає мій “страх” перед людьми високого зросту. Здається, я розповіла їй цей секрет в кадетці, коли це ще не звучало так абсурдно, так соромно. 

– Дуже смішно, але ти не вгадала.

– Що тоді?

Я не квапилась відповідати. По-перше, я не мала конкретної відповіді; по-друге, не була певна чи варто довіряти Ханджі цю інформацію. Вона захопиться, перекрутить мої слова і розкаже Мобліту. Мобліт напʼється і знову сяде комусь на вуха, перекрутить слова Ханджі ще дужче і от ми з Леві вже таємні коханці. Мені такі чутки не потрібні, якщо я планую з кимось одружитись. Леві, гадаю, такому теж не зрадіє, бо це буде не вперше, коли я втягую його в якусь авантюру.

– Тобі доведеться добряче мене споїти, аби отримати відповідь. Якби вона існувала, звісно. 

Моя хитра посмішка точно не вʼязалась до купи з ще вологими очима, але її вона зачепила. 

– Якою слизькою ти б не була, а я тебе притисну! І ти все мені розповіси! 

Вона махала вказівним пальцем перед моїм обличчям, підкріплюючи свою погрозу. Я згадала, як приїхала до неї від цвинтаря, і моя посмішка похитнулась. Тоді я багато чого розповіла їй. Я приїхала поговорити з нею, поговорити так, як ми говоримо зараз, але тоді вона забувала мене слухати через свої досліди. Я досі була ображена через це, тому… навряд я ще раз розповім їй щось так легко. 

– Спробуй, – стенула плечима я, не показуючи і натяку на образу. 

Ерата з її угодами вже видавалась мені надійнішою довіреною особою, ніж Ханджі. Це по-справжньому лякало. Чи я настільки зіпсувалась за ці роки, чи Ханджі настільки змінилась? 

Ми досиділись аж до появи Ервіна. Про це я щиро шкодувала, але з іншої сторони… Він точно не буде вбивати мене в присутності свідка. 

– Тебе чекатиме покарання після битви. 

Злість в його очах душила. На що ще я в принципі сподівалась? Я вкрала з його рук дві дуже сильні фігури. Його план не сильно похитнеться від зникнення Рошель з Феліксом, адже у них є замісники, але кому як не мені найкраще відомо, що їх неможливо замінити? 

– Я розумію. Трибунал? 

Ервін не отримає нічого для себе, якщо пустить мене під трибунал. Хіба що я настільки його образила, що він хоче геть зіпсувати мою репутацію. Але хто судитиме мене на трибуналі? Хтось з друзів Даріуса або сам Даріус. Це буде лише фарс. 

– Вирішимо після битви. Може, ти ще якийсь фокус встигнеш утнути. 

Я не змогла втримати гострої посмішки. Я таки стала супротивником, який дивує, від якого чекаєш тільки дива, фокусів.

– Що ти вже зробила?! 

Ханджі питала з образою. Мабуть, вона справді образилась, що я не взяла її в цю свою дуже веселу справу. Або вона образилась, бо вважає, що знову повинна мене врятувати… 

– За старою звичкою вкрала деякі документи з його столу. Думала, що він не помітить. 

Їй на сьогодні досить правди з моїх вуст. 

– То от що вас з Леві примирило! Спільна справа!

Тільки тепер я зрозуміла який смішний збіг стався. Це мило. 

– Ти маєш рацію. Насправді він працює на мене, допомогає розформувати Розвідку. Тільки ти ж нікому, це таємниця. 

На мить я була неймовірно щаслива – моя брехня здатна не лише завдавати болю, а й змушувати людей дзвінко сміятись. Шкода тільки, що я сама не могла так сміятись. 

 

– Ти точно нічого не переплутала? 

Саша заглядала в щілини для очей на моїй масці так, ніби там були вставлені чужі очі.

– Ні. Одягни вже захист. 

– Навіщо, Єво? Леві не наказував. 

– Але я наказую. Якщо Йорґен побачить тебе без броні, він нас двох додому за вухо потягне.

Саша знову вперлась, відмовляючись поступатись. Хотілось вдягнути ті захисні пластини на неї силою, а ще більше хотілось привʼязати її надійно десь тут і сподіватись, що так вона пропустить битву. Однаково мені доведеться вигрібати від Ервіна, то яка вже різниця? 

– Сашо, будь ласка! Зроби це заради мене.

– Але капітан…

– Гаразд, не знаєш де твій бісів капітан може бути? 

Саша порадила шукати Ханджі. На щастя, це було легко. Свиснувши, я привернула увагу і Ханджі, і Мобліта, і Леві. 

– Ну і де твоя броня? 

– Вона сковує. 

Він це серйозно? Господи, він зіпсує мені Сашу! 

– Ані мені, ані Кенні вона ніколи не заважала. 

– Але Кенні вона і не врятувала. 

Пихи в нього звісно! Він стояв переді мною, ніби вуличний кіт, що от-от кинеться в бійку. І я б прочитала йому зараз лекцію щодо цієї клятої броні, але не було часу.

– Перш за все, я теж не хочу пити за тебе. А ще ти навіть не уявляєш як я плазувала перед комбінатами Промислового району, щоб ця броня була у Розвідки. Тому піди вдягни її на себе та своїх дітей, прояви повагу до моїх старань і зроби мені цим приємно. 

Ще декілька секунд він мовчки длубав мене поглядом, перевіряв на міцність, але зрештою здався і так само мовчки пішов до зброярні. 

– Що ти тільки що… 

– Вибач, я не мала командувати твоїми людьми, – відмахнулась я від Ханджі, збираючись йти до своїх загонів. 

– Леві від першого дня в Розвідці не вдягав броню. 

Слова Мобліта змусили мене криво посміхнутись. Йорґен був би радий, що хоч в якомусь пункті з піклування про себе я не на останньому місці. 

– Це той фокус, про який казав Ервін? 

У мене не було часу чекати результату своїх старань, довелось посунути усе це на другий план і повернутись до своїх шикувань. 

Коли ми виїжджали зі штабу, я бачила, що весь загін Леві був в броні. Це вже змусило мене посміхнутись і розслабитись – від Йорґена я отримаю на одну лекцію менше. 

Вже стоячи на стіні, я помітила металічний блиск на ліктях самого Леві. Було цікаво яка саме з моїх тез надихнула його на такий вибір, та, на жаль, зараз не найкращий момент для таких запитань. Але залишити такий шляхетний вчинок зовсім без уваги було б ознакою поганих манер. 

– Дякую, – схилившись трохи до його вуха, видихнула я. 

Він обдарував мене поглядом, яким я зазвичай дивилась на Йорґена, коли той допікав з турботою. Я гадала, що з таким поглядом я виглядаю загрозливо, небезпечно, але Леві своїм прикладом показав мені як сильно я помилялась.

Коли ми опинились по інший бік стіни, я відчула поколювання в кінчиках пальців. Вперше за пʼять років я повертаюсь в рідні землі, в землі, які колись знала напамʼять. Усе хотілось знайти поглядом Фелікса чи бодай Рошель, але щоразу я пересвідчувалась у реальності свого ганебного вчинку. Саме тому поглядом я чіплялась або за Леві з його загоном, або за Марко, який більшість часу проводив на периферії мого зору.

Зараз я вперше почувалась захищеною в масці. Ні, це не було відчуття безпеки, це інше. Це відчуття складалось з довіри до людей поруч, з їхньої вірності мені. Якою б людиною я не була, тут я важлива ланка, яку не покинуть, яку спробують захистити. Звісно, я не настільки важлива як Ерен, але якщо я вже тут, значить і не повний непотріб. 

Тут буде кому прикрити мені спину. Це пʼянило дужче за будь-який алкоголь. Це здавалось вигадкою, справжнім фокусом. Але це було правдою. Фокуси завжди приємні, як і вигадки. Якби це було вигадкою, Фокусник був би зараз поруч зі мною і я б пʼяніла насамперед від розуміння, що саме він знову прикриватиме мені спину. 

Але це лише трохи підсолоджена реальність, в якій більше ніколи не існуватиме фокусів.