Розділ 6: Не шукай мене

На ранок йому покращало, хоч ниючий біль у грудях не вщухав. Проте це не заважало наглядати за своїми вихованцями та влаштовувати їм різні конкурси і завдання. Пляшку горілки і цигарки він конфіскував, що правда, не у всіх… Антон дав себе перевірити, так само як і кімнату, но ватажок так і не зміг нічого надибати.
Покинувши марну справу, Рома продовжив проводити час з групою підлітків. На обід вони зібралися і пішли купатися до озера поряд з замком.

Роман не міг відірвати напруженого погляду від палацу. Він намагався пригадати обличчя привида, щоб порівняти з фотографіями загиблих, проте, як він не намагався, в голові випливав лиш білий силует молодого хлопчини з розтріпаним, вітрянним волоссям, і гарно закладений на лівий бік чубчик. По цій зачісці він і порівнював до юнаків, но в тих воно було прямим, або надто коротким.
Щоб нарешті вияснити, чи справді привид не є одним з нещасних загиблих, Роман вирішив знову попрямувати до Свіржського замку.

Як тільки почало темніти, він переодягнувся в чистеньку футболку, джинси і, накинувши на плече рюкзак, взувся, та спустився вниз. На щастя вахтерші не було на пості, тому Рома швиденько забрав з коробочки брелок з запасними дублікатами ключів, та рушив у дорогу.
Дістався до замку він досить швидко, ( натренував ноги після бігу), і вже тарабанив по воротах, з криком:

– Відчиняй, кому кажу!

– Роман?..

Краєм ока він помітив як яскравий силует ліниво підвівся з черепиці.

– Ти що, спав? – здивувався кареокий.

– Ні. Привиди не можуть спати. – посміхнувся йому “місяць.”

Раптом ворота відчинилися. Рома відскочив назад.

«І знову він лякає несподіванками…» – Шухевич увійшов у двір, і поглянув на стіну з дахом, на якому лежав хлопчак.

– Не збираєшся спуститись?

– Не має настрою… Ще з далека я помітив у тебе на шиї хрестик… Значить, обійматися ромашка зі мною не буде.

– Ти ще поплач, а, ну так, привиди і плакати не можуть.

– Якщо ти закінчив, то можеш йти.

«Що з ним сьогодні… Сам не свій. Тільки вчора прилипав до мене, як п’явка, і кружляв довкола, як та бджілка.»

– Я не займу багато часу. Мені потрібно добре розглянути твоє обличчя. Спустися.

– Не маю бажання.

«Що за впертюх… Спокійно, в мене таких штук двадцять…»

– Раз так, то я піднімуся до тебе. Ти ж не проти?

– Як хочеш. Поряд з входом є стара драбина.

– Чудово… – Рома побігав очима по темному дворі, поки не помітив щось подібне до драбини. Він став залізати по ній, но на середині гнила сходинка розламалася навпіл, через що він мало не полетів додолу… Та на щастя встиг схопитися за край стіни, що буквально осипалася під його долонею.

– Аха-х… – приглушений сміх все одно долинув до вух Романа, через це він розізлився і, підтягнувшись, швидко викарапкався на стіну. Обережними кроками, Шухевич перейшов на черепицю: та виглядала дуже не надійною і скользила під підошвою немов жива, но, зібравшись з духом, ватажок, все ж, добрався до бісячого “місяця.” Присівши, він схилився до юнака: той дивився кудись у небеса, і наче літав у хмарах… Но не буквально.

– Як не подивись… – зітхнув Рома. – Но ти не схожий ні на одного з них…

– На… самогубців?

– Ага…

– Тоді хто я? Чи є в мене ще сім’я, яка мене оплакує, чи були брати або сестри? Може… в мене нікого немає і всі про мене давним-давно забули.

Вожатий звісив ноги зі стіни фортеці, розглядаючи велике, чарівне озеро.

– Не знаю, чи втішить тебе це, но інколи мені здається, що я тоже залишився один, і що нікому не потрібен.

– Но в тебе є батьки…

– Тільки тато. Мама давно покинула нас через захворювання серця. – Роман відчув на собі зосереджений погляд, і продовжив виливати душу, не боячись розказувати все, що наболіло. Ромі здалося, що коли фантом розвіється, разом з ним зникне і його особистий біль, про який він тому розкаже. – Якби я міг, я б дуже хотів віддати їй своє серце, щоб вона і далі жила. Тато без неї – ніхто. Вона була йому підтримкою. Я постійно почувався тягарем для тата, для якого було на першому місці задовільнити чужих дітей. На власного сина у нього не було часу. Інколи мені здавалось, що хтось з вожатих краще доглядає за мною ніж мій батько.

– У тебе не легка історія… Можливо, і моє життя було не солодким. – “місяць” присів та повернув до того голову. – Дякую, що спробував дізнатися про мене.

– Стоп-стоп. Я ще не довідався про всі деталі! – почав розмахувати руками в різні боки Рома. – Я обов’язко-… А-а-а!! – несподівано він з’їхав по черепиці вниз і мало не випав з криші, но встиг схопитися по бокам від себе за невеликі огорожі.

– Романе! Тримайся! – привид підлетів до того, та якби не намагався, не міг торкнутися, та якби навіть зміг то його руки навряд схопили б його… Місяцю лишалося лиш кружляти як та стурбована пташка, вигукуючи:

– Спробуй підтягнутися та сісти на черепицю!

– Щоб знову зісковзнути з неї в рів!? Ні. Дякую! – він пробігся очима по сусідній черепиці, та здалася йому більш надійною. Він зібрався на неї ногами, затім повалився животом. – Хах… Боже, ще б трохи і я склав би тобі компанію, місяцю…

– Скоріше вилазь звідси на землю! – наказав переляканий фантом. – Через тебе я мало не помер вдруге!

Рома лиш тихо посміявся і під його пильним наглядом спустився по драбинці вниз.
Раптом здійнявся вітер. Роман підвів очі на сірі хмари і затремтів як осінній лист на гілці.

«Треба було вдягнути спортивку а не йти у футболці… Хто ж знав, по прогнозу наче не передавали дощу…»

– Романе… – “місяць” підлетів увись, закривши собою дощові хмари. – Давай продовжимо розмову всередині замку?

Старший мигцем глянув на величезні двері, затім, перевів стривожені, недовірливі очі на нього.

Юнак здогадався про що він думає, і заспокоїв:

– Ти зможеш піти, коли захочеш. Я не стану тебе тут тримати.

– Обіцяєш? – відчувши перші краплинки дощу, спитав Рома.

– Так.

Коли Шухевич переступив поріг то не розгледів майже нічого, крім старовинного рояллю, книжкової шафи та столика зі знайомою лежанкою. Но по правді, він вже раз роздивлявся на екскурсії середину, тому, знову розглядати все довкола йому не хотілося. Рому зараз хвилювало тільки одне: як би загрітися, бо всередині було ще холодніше ніж на дворі.

– Холодно…

– Холодно?

Він подивився на силует, який слугував великою лампою серед столітнього мороку.

– Хіба ти не відчуваєш холоду?

– Ні.

«Треба перестати задавати дурні питання привиду…»

– Я можу окутати тебе шторами з карнізу…

– Ото вже не треба. Десь у рюкзаку повинен був бути коцик… – Роман понишпорив у ньому, і дійсно, знайшов. Закутавшись як червячок, він присів на лежанку і прислухався до шуму дощу: той полив не маленький.

“Місяць” політав над ним хвилин десять, а коли набридло, тоже присів поряд. Від його присутності Ромі стало ще холодніше, і він відсунувся від нього, наче той був статуєю, виготовленою з льоду.

Привид сприйняв це по своєму:

– Не бійся, не висмокчу тобі душу. Я ж не демон і не янгол, щоб її забирати. Я лише така сама душа, що і ти, тільки вже без тіла.

Інший застукотів зубами:

– Звідки ж мені знати чи тобі, бодай, не захочеться забрати її собі для вічної компанії?

Юнак лише мовчки розтягнув губи. Його очі заблищали, наче сніг… Чи це лише здалося?

«Навіть не заперечує цього…» – зітхнув Рома.

– Тобі сумно, я розумію. Но не забирай мою душу. Прошу. Я ще… Не готовий йти. – ці слова привели “місяця” у ступор з якого він не виходив майже 20 хв… Шухевич потер долоню об долоню, зігріваючи замерзлі пальці, та сховав ніс у тканину. Розглядаючи побитий часом інтер’єр, він порушив гнітючу:

– Я від когось чув, що будинки, – як люди. У них є своє серце. Та сама середина дому, де, наприклад, збирається повечеряти у вітальні вся родина. Стіни – то кістки. Труби – вени. Вікна – очі, що бачать все, що трапляється у середині і ззовні.

– Я чув, що стіни мають вуха. – тихим смішком зазначив юний “місяць”.

– Так… Та як би не було… Цей замок – давно прогнив. – Рома обвів навколо себе засмученими очима. – Кістки цього будинку розсипаються, і тріщать. Очі вже не здатні щось бачити. Серце давно спорожніло.

– Воно не порожнє. – не погодився інший, надувши щоки. – Тут мешкала Ілона. А тепер я. Віднедавна і ти тут. Думаю, серце замку щоразу радіє, коли хтось приходить. Як і я радію тобі. Так сильно радію… Але коли ти йдеш від мене, – серце стікає кров’ю і в мене, і в палацу.

Якийсь час запанувала траурна тишина… Яку знову перервав нервовий через мовчання, Рома, змінивши тему:

– Ну і ну… Мої малі будуть хвилюватися де я, коли прокинуться зранку.

“Місяць”, нарешті, відійшов з непорушного стану, та схилив голову:

– У тебе… є діти?

– Що?.. А! Нє! Вони… Не мої діти…

– Ти доглядаєш чужих дітей?

– …Ем. Ну, можна і так сказати, – посміхнувся йому Рома. – Я працюю вожатим у таборі. Вожатий – це як… Бути вихователем для дітей. На мені відповідальність за 20 посіпак.

– Ум… Зрозуміло. Ти любиш їх?

Роман перехрестився:

– Спаси і сохрани! Ні! Я терпіти їх не можу! Уф. Вони не малі дітлахи, а збіговисько накурених підлітків твого віку.

– Як би ти мав вибір, то кого би хотів доглядати, мене, чи їх?

– Хах, якби я його мав, то був би далеко звідси, десь у Одесі.

Поряд з ним засміявся в прозору долоню “місяць.”

– Розумію, якби і я мав вибір, то не сидів в чотирьох стінах які от-от розваляться, а полетів шукати свою сім’ю. – юнак опустив лице в долоні. Його голос прозвучав здавленно:

– Я… Не хочу тут бути ще кілька років… Я хочу додому, або… Хоча б в твій табір… Куди завгодно, аби бачити людей, аби бачити більше, аніж темряву.

Роман відчув як щось кольнуло у серці. Він дуже хотів визволити його на волю або на небеса, но нічим не міг тому допомогти. Він не знав як того звільнити, но при цьому не відігнати звідси назавжди. Він думав, що, якщо “місяць” пригадає що небуть про свою смерть, то зможе опокоїтися, но Рома навіть не був впевнений, чи той самогубець…

– Пробач…

– Ти допоміг, чим міг.

– Ні… Я нічим не допоміг. Але я розпитаю увесь табір! Хтось повинен знати про ще одного вбито-…

– Не треба, друже. Більше не шукай. – привид хотів покласти руку йому на плече та не зміг і з сумом подивився на його шию.

Роман опустив очі на груди і пригадав, що не зняв хрестик: все ніяк не міг привикнути знімати його. Він взяв мотузочку і, скинувши, відклав поряд,- на лежанку.

– Знаєш, я… Я все одно намагатимусь дізнатися хто ти. Навіть якщо ти будеш проти, я хочу це дізнатись для себе, просто, щоб… Називати тебе не місяцем, а по імені.

– Но мені… – той пригорнувся до нього, і Ромі стислося серце. – Подобається бути твоїм місяцем. – він зазирнув хлопцеві у вічі, а тоді, опустив погляд на губи. – Якщо мені судилося залишитися тут навічно, то прошу… Навідуй мене. Не забувай… Про мене, Романе.

Якби той не намагався, не міг відвести від його ясного обліку очей, які встигли привикнути до ясного світла. Піднявши руку, він провів нею по повітрю, но чітко вловлював… наче торкається льоду. Пальці защипав мороз. Вони немов би крижаніли, і, здавалось, стануть як ті бурульки.

– Останься на ніч зі мною, Ром. – заблагав “місяць”, з журбою вдивляючись у шоколадні очі. – Залишся… Не йди.