Розділ 4: Ворота замку відчиняються

Ворота різко розкрилися. Вітер боляче вдарив в обличчя, – наче батогом по щоці… Зграя воронів з диким, принизливим криком: “Кар-ка-ар!” – вилетіли з подвір’я, мало не врізавшись в хлопця. Так ще й згубили кілька пір’їн.
Роман закрився схрещеними руками від вітру, проте, він вщух так само несподівано, як і почався.
Парубок подивився вверх, но на дахах вже нікого, окрім злощасних воронів не помітив.

– Боїшся? – якщо раніше, з відстані, цей голос здавався тихим, то зараз він різав вуха, як каркіт ворон.

– Не боюсь… – Роман мимоволі зблід, побачивши перед собою, по той бік воріт – привида, що з насмішкою дивився на гостя.

– Брешеш! Я ж бачив, що ти перелякався! Ахах!

Рома опустив стислі до грудей руки і вирівнявся, придаючи собі впевненого виду, як він не раз робив перед відпочиваючими.

– Зовсім ні! Я просто не люблю несподіванок, як от… ворони.

– А, то це вони тебе налякали? – хлопчак поглянув на дах: двійко воронів закричали і з різким помахом крил полетіли чим подалі, змішуючись з чорнотою неба. – Чому стоїш як статуя? Ти ж так просив відчинити. Чи ти вже передумав заходити, га?.. Романе… – він вимовив ім’я таким ніжним, низьким, мрійливим голоском, що хлопець аж засоромився.

Той стис губи і крок за кроком увійшов у внутрішній двір. Ворота за спиною гримнули, замикаючись, від чого він увесь зіщулився. Серце закалатало. Долоні затремтіли. Рома зі злобою витріщився на усміхненого фантома.

– М-можна більше не лякати мене подібними несподіванками!?

– Пробач, друже. Я лиш виконую роботу Ілони, і зачиняю тут все.

«І відколи ми стали друзями?..»

– Це нічого, що ти мене впустив не дивлячись на заборону? – напружився Роман, поглянувши на єдине, окрім місяця, джерело яскравого світла в цьому моторошному місці – привида.

Господар замку схилив голову на бочок, і натягнув довольну либу, відповівши:

– Що мені зможе зробити та, яка вже на небесах?

«І правда…»

Несподівано дух підлетів, і як та бджола над квіткою, став літати довкола гостя….

– Ти не уявляєш, як я хотів тебе роздивитись! І ось, ти тут! Не віриться! Мені в це не віриться! Ти прийшов… Прийшов до мене…

Від його кружлянь у Роми почала боліти голова… Він махнув рукою, щоб відігнати надокучливого хлопчака, но його долоня пройшла крізь силует, – як через хмару диму.

– Досить вже мозолити очі! Я прийшов, щоб ти мені дещо розповів!

– Хіба ж можна прийти у гості і спершу не відпочити з дороги? – його примарний дух перестав кружляти. Натомість, махнув рукою.

Рома з непорозумінням дивився на нього як раптом його збило щось з ніг… Він впав на м’який стілець зі спинкою.

– Прокляття… Що за..! – допетравши, що і до чого, Рома усівся на стільчик, розгублено бігаючи по ньому очима.

«Як?.. Він тут опинився?» – дивувався він, но, розгледівши відчинені двері замку все зрозумів…

– Ну от, так вже краще! – повеселішав привид, но одразу ж здивувався. Підлетівши до Романа, він простяг руку, щоб зняти з його волосся чорну пір’їну, но раптово відсмикнув її, наче від вогню.

Шухевич вперше побачив, як привид чогось лякається.

– Що це за штуковина!? – начав кричати юнак, притиснувши до грудей свою долоню. – Зніми її зараз же!!

– В чім річ? – Рома прослідкував за його поглядом і торкнувся шиї з мотузочкою. – Ах… Це ж хрестик, з яким мене хрестили.

– Зніми його!! – заверещав як різаний, інший, знову почавши кружляти над головою.

– Но хрестик не можна знімати…

– Можна! Просто перекинь мотузку через шию і сховай його куди по далі!

– Чому я повинен це робити?

«Так привиди не можуть торкатися людей через хрести?»

Хлопчак став пропалювати Романа настільки грізним поглядом, що тому стало не добре.

– Не розумієш? – той підлетів і навис, витріщаючись у спокійне обличчя. – Я ж не можу торкнутися тебе, і все через нього! Зніми хрест!!

Рома ковтнув ком у горлі. Біле обличчя і тіло хлопчини сяяло як у ангела, но вираз видавав лютий гнів, як у самого диявола. Йому прийшло до думки, що, якби не захист хрестика, привид би легко вирвав його з шиї і напав.

– Зніми хрест!!! – повторив вже гучніше той. Від його крику старшому здалось, наче скляні віконця замку затряслись. – Не прикидайся глухим! Просто зніми його!! Інакше я прожену тебе геть! – від спалахів злості прозорий юнак тягнув до того руки, проте ніяк не міг торкнутися шиї чи бодай волосинки на голові. Тоді він здійняв увесь руку, і стілець під Романом, – як від сильного потоку вітру, віднесло до стіни: від зіткнення той розлетівся на дрібні шматки деревини.

Роман повалився спиною на цемент: голова від удару запаморочилась.

– Ти хочеш, щоб я відповів на твої запитання!? – над ним знову навис світлоликий: розсунувши ноги, він приземлився на землю так, щоб інший находився між ніг.

Десь позаду з грохотом розкрилися ворота. Страшно завив вітер.
Привид схилився до обличчя. Роман раптово відчув тиск, наче хтось стиснув лице… Він чітко відчув, як по носі потік теплий струмінь крові.

– Агх… – з тремтінням в руках Рома потягнувся до своєї шиї.

«Бабуся не раз казала, що краще не злити духів… Тому…» – він по волі стягнув з шиї чорну мотузку.

Привид відступив і тепер з неабияким подивом спостерігав як інший присідає і кладе мотузочку в кишеньку відкинутого рюкзака.

– Тепер ти задоволений? Проклятий дух… угх. – Шухевич витер пальцями кров з носа. – Тепер відповідай мені чесно… Це ти скоїв самогубство в цьому замку 4 роки тому?

Світлоликий силует не спускав з Романа розгублених очей, аж раптом, розплився в посмішці і кинувся, розкинувши руки, на нього. Рома не відчув тепла чи дотику, але його збило наче ураганом на землю і тепер він знову розкинувся як труп посеред двору, тільки тепер на ньому примостився безтілесний об’єкт, який, не так давно, хотів його вбити на місці.

– Ти послухався! Ти зняв його! Аха-хах! Не віриться! Я вже думав вигнати тебе, но ти зробив правильний вибір, мій друже! – защебетав веселий фантом, заклавши руки тому за шию та почавши розмахувати туди-сюди, ногами. – Я такий радий! Вперше хтось послухався мене! Тепер я більше не злюсь на тебе! Твоє тіло таке тепле! Особливо шкіра на шиї! Ніколи б не подумав, що торкатися людей так приємно! Я вражений!

Ромі закладало вуха від його безкінечних нотацій, а ще, привид, по не зрозумілих для нього причинах давив на нього. Було таке відчуття, немов куча цеглин наклали на ребра… Ставало дедалі важче дихати… А від того, що хлопець водив прозорими руками по шиї, начало кидати то в жар, то в холод…

«Я зробив дурню, знявши хрестик… Відчуваю, що це ще не раз вилізе мені боком…»

– У тебе такі тверді м’язи! – юнак опустив голову на груди. – Що це?.. У тебе щось так голосно б’ється всередині… Давай я допоможу дістати? – він підвівся та замахнувся рукою.

– Стій! Не треба! – Рома спробував зловити його за руку та пальці знову пройшли крізь силует. – Це серце! Воно потрібне мені для життя… – він став голосно дихати, намагаючись заспокоїти натягнуті нерви.

– Серце… Звучить чарівно! Воно тобі подобається? – відлетівши від потерпілого, запитав фантом.

Від серця, в прямому сенсі, відлягло.

– Т-так… Авжеж… – все, що зміг видушити з себе Шухевич, переводячи дух.

– Тоді я подарую тобі всі серця на світі, но ти повернешься до мене завтра! Якщо в тебе буде два серця ти будеш жити довше?

«Навряд це так працює…» – дихання, нарешті, вирівнялось. Рома спробував підвестися з холодного бетону, та руки, чомусь, трусилися.

– Я допоможу! – силует махнув рукою. Рому від цього жесту тепер буде кидати в холодний піт і тіпати… Оп. І поряд з рукою приземлилась якась лежанка-диванчик обита червоним оксамитом, а ще вся запилена і подерта. Роман зітхнув, і сперся на ручку, затім, піднявся і повалився на неї. Не дивлячись на те, що в повітря піднявся клубок пилюки, лежанка була ще досить зручна.

– Чому ти так і не відповів мені… – зиркнув на горе-привида Рома. – Скільки мені ще тут находитися, щоб ти нарешті розказав…

– Про що?

– Про те, чи ти самогубець!

– А хто це?

– Тц, це той, хто накладає на себе руки і покінчує з життям самогубством! Наприклад, топиться в річці або кидається під потяг, або ж пригає з даху!

– Хм… Я не пам’ятаю, щоб падав у річку чи під потяг… – хлопчина задумливо поглянув на червону черепицю.

Роман відчував, як злість переповнює його з середини:

– Та я не про це, дурню! Ти падав з даху в минулому, до того, як стати привидом? Може, тебе хтось скинув з нього?

– Не знаю.

– Ну а думки про суїцид були!?

– Су… Чого?

– Вбити себе хотілося!?!

Привид широко посміхнувся йому, безтурботно відповівши:

-Ні. Лише інших.