Фанфіки
Додати фанфік | Додати розділ | Додати Оріджинал | Додати розділ до Оріджинала |
Stories
6 981
Words
24,7 M
Comments
9 541
Reading
85 d, 21 h
-
Ада не шукає кохання і не потребує рятівників. Проте з’являється чоловік, який відчуває її гравітацію сильніше, ніж вона сама. І втекти від цього вже не вийде. -
У палаці, де кожна усмішка приховує змову, а дощ ніколи не припиняється, він — лише придворний блазень. Нахабний. Небезпечний. Божевільний настільки, щоб сміятися під час страт. Але Сайлас Верн бачить занадто багато. Особливо — її. Леді Віорен знає, що варто триматися від нього подалі: люди поруч із Сайласом зникають, у коридорах палацу знаходять тіла, а його одержимість стає дедалі страшнішою. Проте щоночі вона все… -
Все починалося, як невинний флірт. З кожним поглядом між ними зростало напруження. І з кожним днем вони віддаляються від відносин начальника й підлеглої. Скинути усі запобіжники, ось що їм потрібно, коли вони опиняються у замкненому просторі. -
Ця історія є постканоном з певним відхиленням від канону. Після зупинення Гулу Землі пройшло декілька років. Жителі острову Парадіс нарешті звільнилися від вічного страху, а члени Корпусу Розвідки від необхідності жертвувати своїм життям. Леві і Ханджі, котрій дивом вдалося вижити та залишитися неушкодженою, побралися й оселилися в будиночку на відшибі острова біля моря. Їхнє спокійне і розмірене життя тепер ані на йоту не нагадує… -
У реальному житті таке трапляється рідко, якщо взагалі трапляється. Ось за це ми любимо історії, де двоє з різних світів зустрічаються – не для того, щоб розійтися, а щоб змінити одне одного. Це казка про кохання, що з’являється несподівано, порушує всі правила й перемагає обставини. Деніс – трохи загублений у своєму житті і стосунках з навколишнім світом. Кожен день – це боротьба за виживання в прямому сенсі. Марко єдиний син дуже заможного батька. Він вродливий, талановитий, успішний – справжній мажор з безмежними можливостями. Але зовсім самотній. Мало хто насмілюється наблизитись до нього. Він і сам не поспішає заводити друзів, бо бачить тільки заздрість і бажання отримати тільки вигоду від стосунків. Їхні з Данісом світи ніколи не мали перетнутися… Але трапився той самий вечір. Суперечка, двобій на спір. Одна розмова. Один погляд. І все змінилося. Ця історія – про другий шанс, про блиск в очах і про те, як іноді навіть у найреальнішому світі трапляється щось абсолютно казкове. Неначе з кіно. Неначе з життя, яке ми завжди хотіли прожити – хоч один раз. -
Спочатку ніхто не помітив, що щось не так. Світ жив звичайним життям: новини, конфлікти, політика, старі війни. Десь зникали супутники, десь раптово зникала техніка, інколи на радарах з’являлися об’єкти, яким не могли знайти пояснення. Але все це здавалося дрібницями, які легко списати на помилки або випадковості. Минув час — і цих «випадковостей» стало занадто багато…. Починається важка, заплутана і далеко не така героїчна, як… -
Після Третьої світової війни світ лежить у руїнах. Сотні підлітків із різних країн опиняються замкненими в ізольованому комплексі, що був своєрідним соціальним експериментом. Аліса — тиха дівчина з втраченою памʼяттю та силою «Біла Вуаль», яку вона вважає прокляттям. Разом з Анною та Курое їй доведеться взяти участь у смертельній грі, де кожен другий може виявитися катом. Та страшнішими за вбивць є голос у голові… -
В Цей фанфік про 2 дівчат які потрапили у інший світ не маючи уявлення де вони опинилися. Але не так усе красиво як здається на перший погляд. У цьому фанфіку головних героїв буде небагато але самими головними будуть вони 2. Вибачте але я не дуже розбираюся в комах. Якщо знайдете якісь помилки повідомте мене будьласка. Дівчинка у фіолетовому її звати Софі, говорить так (привіт).… -
Після Четвертої світової війни шинобі світ намагається відновити крихкий мир. Для Сунагакуре це означає нові союзи, нові угоди… і нові жертви. Щоб забезпечити доступ до водних ресурсів і стабільність кордонів, П’ятому Кадзекаге пропонують політичний шлюб із представницею Країни Рік. Угода, що може врятувати Суну і назавжди змінити життя двох людей. Для Гаари це лише ще один обов’язок перед селом. Але іноді навіть у політичних… - Мене звати Тока Кришима. Мені вісімнадцять. Я живу в Місоті. Маленькому, тихому містечку, де час, здається, тече повільніше, ніж у будь-якому іншому місці. Це місто, де тиша звучить голосніше, ніж будь-які слова. Тут немає гучних клубів чи кінотеатрів, немає людних вулиць, залитих неоновими вогнями. Тут навіть вітер рухається повільно, ніби йому теж нікуди поспішати. Єдине місце, де відчуваєш, що світ може бути іншим, куди можна втекти від сірості буднів, озеро, яке всі називають «Блакитне око». Коли я дивлюся на нього, то думаю якщо придивитися достатньо довго, може, воно віддзеркалить небо, в якому я хотіла б жити. Його глибина мов таємниця, яку воно нікому не розкриває, навіть тим, хто приходить сюди щодня. Я живу з бабусею та дідусем, Аято та Кохаро Кришима. Наш двоповерховий будинок стоїть майже в центрі міста. На першому поверсі маленький магазин із дрібничками та гараж, на другому наш теплий дім, де завжди пахне свіжозавареним чаєм. Але так було не завжди. Колись ми мешкали в Токіо, у п’ятнадцятому кварталі, та одного дня через борги моєї матері нам довелося залишити все й переїхати сюди. Я пам’ятаю той день до дрібниць він змінив моє життя назавжди. Про батька я не знаю нічого. Мати залишилася в Токіо, будуючи своє життя без мене. На мій вісімнадцятий день народження вона подзвонила лише для того, щоб сказати, що я її найбільша помилка. Після цього я більше не чекаю дзвінків. Відтоді й до цього дня моїм світом були бабуся та дідусь. Вони дали мені все, що мали, і навіть більше. З повноліттям я отримала свободу, ту про яку багато хто мріє. Жити, як хочеш, гуляти з ким хочеш, ходити куди заманеться, залишатися в кого завгодно, повертатися тоді, коли заманеться. Але для мене ця свобода виявилася порожньою. Свобода… Чому ж вона така холодна? У мене є лише одна близька подруга, Інно. Вона працює й уже давно живе зі своїм хлопцем Брендоном, тож бачимося ми рідко. Коли я пишу їй: «Давай зустрінемося», вона відповідає «Не можу. Робота. Може, наступного тижня?» І цей «наступний тиждень» завжди десь попереду. Я навчаюся на фотографа. Моє навчання непостійне, більшість пар проходить онлайн, екзамени завжди перед канікулами, а решта занять займає лише кілька днів на тиждень. Інколи думаю, що екран монітора бачу частіше, ніж людей. Можливо, я теж перетворююсь на фотографію: статичну, без руху, без життя. І хоча я можу робити все, що заманеться, життя стало настільки безбарвним, що єдина моя справжня розвага це мотоцикл Kawasaki 250. Я купила його після зими, коли отримала права та назбирала гроші, працюючи в магазині. За свою роботу я отримую невелику зарплатню, але саме завдяки їй змогла здійснити цю мрію. Коли їду трасою, вітер б’є по тілу, і тоді мені здається, що я тікаю. Але від чого? Та навіть із мотоциклом дороги моїх днів залишаються самотніми. Іноді я зупиняюся посеред дороги, знімаю шолом і дивлюся вдалечінь. Немає з ким поділитися думками, немає тих, хто почув би мене до кінця. Іноді здається, що моє життя це безкрая траса, якою я їду сама, не знаючи, де зупинюся. Може, колись хтось поїде цією дорогою разом зі мною. А поки що тільки я, асфальт і нескінченний шум мотор.
- Previous 1 … 12 13 14 … 17 Next
