Чому у неї так стукає серце? Чому цей похід до театру викликає таке хвилювання? Оля стояла на вході в Жовтневий палац. Центр Києва їх з Валом зустрів пристойно і охайно, як завжди, а вестибюль був уже вщерть повний людьми. Вони раз у раз штовхалися, але завжди перепрошували. Дивно і незвично було думати, що люди, та ще й так багато, можуть охайно, офіційно, інтелігентно, ледь…

Якою ж нудною і банальною була ця історія про підлітків, які закохалися одне в одного на вечірці, дотримуючись усіх кліше жанру. — Я більше не погоджусь на фільм, який запропонуєш ти, шкідник. — пробурмотів Динобот. На екрані головна героїня – шатенка, яка замовила собі склянку спиртного, сподіваючись, що це допоможе освідчитись в коханні. І способом це було далеко не найкращим. Краєм ока він глянув…

– А це для чого? – поцікавився у хлопця Мейлі. Той із хитрою посмішкою запитав у відповідь: – А ти як думаєш? – Нуу… – обмацуючи вміст, тихо простяг молодший. – Мабуть, теж таблетки від горла? – Пх-х, не вгадав. – Рей підпер підборіддя рукою, невідривно спостерігаючи за ним. – Тоді… Це чай від застуди? Або, може, жувальна гумка… – Так, дещо ти вгадав…

Я був звичайною людиною. Звичайнішої не знайдеш. У мене були люблячі батьки, вередлива сестра й двоє друзів. Я насолоджувався життям — кожною миттю, кожною секундою. Але, як і в кожній історії, тут є своє «але». Моє життя було надто спокійним, надто безтурботним. І тому десь у глибині душі жило відчуття: це не надовго. Я знав, що рано чи пізно щось станеться. І, як виявилося,…

Вони разом попрямували до того ж лісу, що й інший, але з Мейлі не зіткнулися. Рей присів на траву біля великої тихої річки, знаючи наперед про що з ним говоритиме помічниця. – Ти не любиш його? – Я… Не впевнений у собі. – У твоєму віці вважається нормальним бути невпевненим у любовних справах, але Рей… Чого ти боїшся? Бути засудженим тими, хто насправді тобі…

– Мейлі, не тримай його, нехай крокує до себе в нору і чекає на покарання. – сказала Саманта. Кинувши погляд на дівчину біля себе, додала: – І ти теж іди звідси. – Ха! Тільки спробуй мене випхати! Ти теж не підеш не покарана, я про це подбаю, будь певна. – Пха-х, розсмішила, мені нема за що отримувати покарання, – видала смішок Саманта. – Ти…

Повільно розтуляє губи після глибокої затяжки. Кисть вільно повисає в повітрі, коли він відкидується на спинку дивана та струшує попіл прямо на підлогу. Через мить відчуває, як дим клубочками торкається шкіри, ніжно, але холодно пестить ніс та щоки, приємними обіймами заполоняє обличчя та потрапляє до очей. Закриває повіки, бо очі трішки пече; “це й не дивно, краса завжди приносить біль, – думає він, – …

Якби мені сказали: “Ти вбив її!” я би відповів: “Ні… Це не так.” Я її покинув. Я її обдурив. Я втік, відібравши у неї найдорожче, але… Кого я обманюю… Я й справді почував себе злочинцем, що гуляє на волі при тому, що мав би сидіти за ґратами. В той вечір нас з Сідні і наляканим до смерті братом знайшла Емма Скофілд. Саме ця жінка…

Остання точка… більше на цій мапі немає відміток, яких би я не відвідав. Ця думка не давала мені спокою, коли я надвечір збирався на чергову «прогулянку». Мати вже давно зрозуміла, що я не заспокоюсь, поки не перевірю все, що мій батько відмітив на карті мого маленького міста. Саму карту, до речі, я випадково знайшов на горищі серед старих листів. Дивною мовою була розписана уся…

Я їхала вузькою дорогою, що звивалася крізь густий ліс, коли помітила маленький обшарпаний магазинчик з вивіскою, що давно втратила кольори. Я різко звернула на невеличку стоянку і зупинилася прямо перед входом.   В магазині було ще гірше, ніж ззовні: тьмяне освітлення, старі дерев’яні полиці і запах сирості, змішаний з тютюновим димом. За прилавком стояв чоловік років п’ятдесяти з грубими рисами обличчя, вичовганою сорочкою і байдужим…