Лі як завжди йде по людному коридору, зустрічаючись поглядами зі своїми колегами. Зазвичай на нього дивились заздрісним поглядом. Тричі підряд він був найкращим детективом року. Проте у нього зараз є чудовий супротивник – його “колега” Хан Джісон, з яким він має завершити спільну справу.
Все змінилось, коли вони стали дорослішими. Навчання в академії було безтурботним. Що не скажеш про роботу в детективному агентстві. Їх притягувало одне до одного. Чому? Не зрозуміло. Говорять, мінус на мінус дорівнює плюсу. Маячня. Занадто повсякденна теорія. Ванільна.
Вони стали ворогами. Ворогами, які колись любили одне одного. І люблять. Можливо.
Їхні розмови було важко назвати розмовами. Зазвичай, вони сварились та лаялись. Як кішка з собакою. Але цей раз був виключенням.
Лі заходить в одну з кімнат. На диво, нікого немає. Йому нікого не хочеться бачити зараз. Сівши на одне з крісел, він закинув голов назад, розминаючи скроні. Хлопець розслабився, відчувши спокій. Проте він тривав недовго, як почув, що двері відчиняються. Повертаючи голову на того, хто порушив його тишу, його очі звужуються та проходять по постаті з голови до ніг. Джісон стояв непохитно, тримаючи в руках папку з документами. Очі нервово забігали по кімнаті, бажаючи не зустрітись з ним поглядом. Проте Лі хотів, щоб він хоч на мить на нього подивився. Вони різні. Саме це їх і приваблювало один в одному. Те, чого не вистачало у Мінхо – було у Хана. Те, чого не вистачало у Хана – було у Мінхо. Вони були як скеля, яка розтріскалась навпіл. Як вогонь та вода. Проте не зараз. Зараз вони не ті, ким були у університеті. Але їм байдуже.
– Чому ти тут? Щось хотів?,- “байдуже” запитав Мінхо, відводячи погляд.
– Ось документи,- хлопець кивнув на папку, що тримав у руках та сів на крісло навпроти Мінхо,- Тут нові докази,- він простягнув папку Лі, роздивляючись його.
– Добре…,- кивнувши головою він охопив неприємно шорстку палітурку, роздивляючись сторінки з оновленою інформацією,- Ще щось?
– Ні, ні,- тихо відповів хлопець, повільно кліпаючи очима.
– Тоді скажи, що ти мене любиш. Знову. Як тоді,- сказав Лі, спираючись ліктями об коліна та нахиляючись корпусом до хлопця. Пальці в замку. Погляд сповнений ніжністю. Дивно.
– Люблю…,- рішуче, але ледве-ледве чутно відповів Хан.
– Але?…, – він знав, що це не все. Неможливо.
– Але разом ми бути не можемо. Вибач,– встаючи з місця він йде до виходу. В останній раз він повернувся головою до Лі та продовжив,- Ми закінчимо зі справою і я звільнюсь. Полечу в іншу країну. Назавжди.
Лі кивав головою і встав з місця, дивлячись йому вслід, коли чує, як двері зачиняються.
Вони розійшлись. Щоправда, в різні сторони. Їм набридло від брехні та конкуренції. Їм набридло відчувати що-небудь. Їм набридло. Вони знали та розуміли, що вони різні. Шкода, що дуже пізно. Вони мучили одне одного цими стосунками. Знову ж таки, зрозуміли вони це пізно.
Додати до улюблених