what seemed so blue in the sunlight by the night was a pale green

– Це м’ята.

Санджі смикнувся від неочікуваного звуку.

– Так.

У них на кораблі з’явився новий накама, який, до того всього, виявився лікарем. Засніжений острів, який вони покидали, нагадав кухарю про останню приватну розмову із Зоро. На щастя, Намі-сан була здорова, в нього боліла лише спина. Забезпечитись продуктами в достатній кількості не вийшло, але м’яти у нього було навалом ще з Віскі Пік.

Новим захопленням Санджі було прикрашати м’ятою майже кожну страву Зоро, отримуючи за це палкі погляди в потилицю.

– Ти хороший кок. М’ята – відмінне джерело вітамінів і корисна як в харчовому, так і в косметичному застосуванні. Що ти робиш?

– Е-е, морозиво. – ніяково відповів кухар. Навряд чи це те, що хотів почути їхній новий лікар.

– Це дуже завбачливо, – оленя неочікувано кивнуло. – Ви точно не звикли до погоди острову, до того ж, ми ще не до кінця вийшли з цього регіону. Хтось міг підхопити простуду, морозиво володіє властивостями анестетика і це мінімізує пошкодження горла під час кашлю. Ти хороший кок, Санджі.

– Дякую?

Було дивно чути щось таке на своїй кухні, поки він готував морозиво, щоб знову посидіти з Зоро на кухні. Він не підготував нічого конкретного, крім власних думок, що кружляли після їхньої останньої розмови. Проте кухарю дуже кортіло дізнатися про плани Зоро.

Останнім часом події розгорталися так швидко, що Санджі вже встиг зненавидіти  Ґранд Лайн. Час на балачки википав швидше за воду в каструлі поруч. На ньому все ще було миття посуду після вечері.

А попереду на них чекала країна Віві-чан – Алабаста. Хто б міг подумати, що на їх піратському кораблі колись пливтиме принцеса. Хоча в контексті Короля піратів все звучало не так неймовірно. Санджі посміхнувся цій думці, чуючи віддалене цокання копитець і скрип дверей.

Він почав часто посміхатися на одинці з собою. Звичайно, в цьому була заслуга фехтувальника, проте він не міг не зауважити власний прогрес. Це – винагорода за чесність перед собою. Приготування приносило ще більше задоволення, особливо, для прекрасних леді, що ходили палубою.

Посміхатися справді стало легше. Як і любити жінок по-своєму. Він знайшов це по-своєму. Принаймні, сподівався, що почав шукати в правильному напрямку. Зрештою, він був 19-річним парубком, що чомусь завжди уникало його уваги. Як і Зоро. Вони обидва були.

Думки про фехтувальники теж були по-своєму прекрасні. Їхня взаємодія поза межами кухні нічим не відрізнялася від того, що було колись. Але коли він думав про моменти, де вони відкривались один одному, то відчував лише піднесення і щастя.

Санджі почув наближення капітана завдяки яскравому сміху. Зазвичай він вже спить в таку пору. Тільки не кажіть, що він знову голодний. Кухар покрутив лопатку в руках, прибираючи зайве морозиво зверху. Ідеально гладка світло-зелена поверхня сяяла, мов глянець. Кухар задоволено помістив відерця до морозилки. Він розвернувся якраз тоді, коли капітан і фехтувальник увійшли до кухні.

– Санджі, ми нарешті впіймали рибу! – як доказ Луфі затягнув до середини здоровенний хвіст.

– Я радий за вас недоумків.

Санджі подивився на годинник. Залишається тільки здогадуватися чому вони рибалили до глибокого вечора.  Але морська вода, яка капала на підлогу разом зі слизом тварини, хвилювала набагато більше. Він лише недавно її помив.

– Приготуй! Засмаж! М’ясо!

– Луфі, вже майже ніч, я помив кухню, посуд і ми вечеряли кілька годин тому. Ти не можеш бути голодним.

– Але я голодний! – бунтівним тоном заперечив капітан.

Санджі ще раз поглянув на обрубаний хвіст, а потім на тих двох. Він запалив цигарку, дістав найбільшу сковорідку, що у нього була й дістав ніж для риби.

З огляду на розмір хвоста, йому точно доведеться переробити все це м’ясо зараз, бо великого холодильника у них не було. Засушити та засолити? Хоча для початку її треба хоча б почистити.

– Що у вас тут? – він уважніше глянув на живину. – Це бісів гігантський лосось? – кухар виглянув на вулицю, де навколо порізаної туші збиралась решта команди.

Вони могли б розбагатіти на цьому, проте це не те, що варто говорити в присутності Намі-сан, якщо він вже збирається з цим розібратися.

– Схоже, на пізню вечерю у нас стейк із лососем. – він зробив глибоку затяжку, підбираючи гарнір. – Як щодо локшини?

– Санджі! – Луфі застрибав навколо нього, махаючи обрізком.

Згідно з графіком Намі-сан, з Алабастою їх розділяли ще три дні. Втім, вони минали швидко, тому Санджі морально готував себе вже сьогодні.

– Впевнений, що не хочеш піти спати? – запитав Зоро, коли Санджі позіхнув втретє за десять хвилин.

– Я хочу їсти своє бісове морозиво, Марімо. Сідай, – він вказав на завчасно підготовані стільці.

Морозилка виплюнула холод йому в обличчя. Останні дні були досить теплими, тепер це було справді освіжаюче. Санджі взяв морозиво й одразу позбувся кришок. Він уперше робив м’ятне морозиво власноруч і переживав, що недостатньо змінив рецепт. У пропорціях теж упевненим не був, але все одно встромив ложки і поклав на стіл.

Зоро схилив голову, розглядаючи світло-бірюзову поверхню.

– З таким освітленням воно блакитне.

– Придурку, ти ображаєш мою їжу?

Хлопець підвів ліву брову.

– Ідіот.– єдине, що він сказав перед тим, як почати вирізати піраміди з оксамиту морозива.

Санджі сів поруч. Цього разу він обирав сидіти близько. І як же кухар хотів взяти його за цю бісову руку й розповісти все, про що думав останні тижні. Натомість він завмер, очікуючи реакції фехтувальника.

Цього разу світло було увімкнене, йому не доведеться здогадуватися, що Зоро ховає за чорнотою темряви, бо сам готовий поділитися цим. Але Зоро продовжував складати фігурки в шаховий ряд.

– Що?

– Спробуй.

– Не витріщайся на мене, – врешті сказав він з ложкою біля губ. – це дивно.

Зоро завмер і зробив уже звичний рух, смакуючи морозиво. Санджі засмутився, коли не почув жодного звуку, а фехтувальник просто завмер. Це настільки погано, що він навіть не знав, як відреагувати? Найімовірніше, він перегнув з м’ятою і вона почала гірчити.

Санджі з розчаровано випустив повітря з легень. Варто було спробувати перед цим. Але він хотів, щоб Зоро перший  скуштував його. Він мав це передбачити й приготувати інше на такий випадок, а так просто зіпсував вечір, якого так довго чекав.

– Мені байдуже, яке це на смак, ти маєш з’їсти усе.

Йому не подобалась ця нотка образи в голосі, проте він хотів помститися за таку очевидну реакцію. Своє він, звичайно, віддасть Луфі. На Мері може бути тільки безвідходне виробництво, а капітану байдуже що їсти. Але коли він піднявся, Зоро схопив його за руку.

– Куди ти?

Санджі подивився, як грубі пальці обхопили його блідий зап’ясток. Він збирався піти, але тепер точно не зможе. Він сів назад і рука фехтувальника все ще була на місці. Їхні руки висіли в повітрі, а погляди – напружено протистояли.

Якого біса в грудях Санджі було відчуття, наче там розпускалися квіти? Таке атласне відчуття повноти, суміш лоскоту й болю. Вони сиділи обличчя до обличчя, обидва бліді. Санджі відчув, як піт спускається потилицею і починає лихоманити від власних думок. Це було так знайомо та ненависно водночас.

– То як? – запитав він, сам не до кінця розуміючи про що: морозиво, почуття чи бажання Санджі поцілувати його прямо зараз.

– Е-е, – фехтувальник відвів погляд, що одразу розвіяло швидкоплинну ілюзію Санджі. – я збираюся розповісти тобі, що обіцяв.

Хлопець залишив ложку і поставив лікті на стіл, повністю руйнуючи контакт. Кухар повернувся до своєї попередньої позиції готовий уважно слухати.

– Колись я казав, що мені не доводилось зустрічати когось такого, я к я. – так, Санджі добре пам’ятав ці слова. – І що збираюся сліпо слідувати за долею . – так, це найбезглуздіше, що він коли-небудь чув з його уст. – І це так було. Маю на увазі, я зустрів тебе й це справді схоже на долю під іменем Луфі. Втім тепер я не знаю чого очікував колись.

Зоро замовк, а Санджі – чекав продовження. Але коли воно не наступило він знову крутнувся на стільці, уважно розглядаючи профіль фехтувальника.

– І що це означає?

– Маю на увазі, – він знову замовк, підбираючи слова. – це ти.

– Зі мною щось не так? – відповіді не було. – Здається, це якраз-таки в тебе проблеми.

– Можливо так і є.

Санджі впав на спинку крісла та стиснув руки на грудях.

– Я не розумію. – він похитав головою. – Що ти намагаєшся сказати, Марімо? До цього моменту ти був найпрямолінійнішою людиною, що я знав. Ми хочемо одного й того ж. То що не так?

– Дідько, це не так працює, кок.

Санджі нахмурився на гнівний вигук. Але Зоро продовжив:

– Це не секс, де ти можеш давати і почуття, і тіло. Емоції – це єдине, що в мене є. Я не можу поставити це на карту, з простої цікавості. Я не готовий до цього. Дідько, не знаю ким ти мене вважаєш, але я все ще людина!

Інструкція до Санджі: по-перше, він не підбирає слів, коли емоційно скомпрометований.

– Боїшся закохатися в мене? – їдка усмішка розрослася на його обличчі дикою трояндою.

По-друге, найчастіше першим бійку розпочинає саме він.

– Нумо, скажи, що я не заслуговую цього. – Санджі схопив фехтувальника за комір сорочки, наближаючись максимально близько.

Він не мав цього казати. Він не мав цього робити. В словах Зоро був здоровий глузд, але нав’язлива думка знайшла відклик в його тілі. Зараз він вкотре все псує, руйнує. Нападати на фехтувальника, поки він без своїх мечів – таким жалюгідним був Санджі.

У нього немає катан. Ця думка трохи струсонула мозок кухаря і дала наказ відступити. Він видихнув, послабив хватку й розправив зім’ятий комір.

– Мені шкода.

Санджі повернувся на свій стілець, не наважуючись поглянути на Зоро. Замість цього він зачерпнув морозива, як завжди це робив. Поклав блідо-зелену стружку на язика, крутнув ложку й відчув запаморочення. Він повернув ложку до відерця, зосередившись на смаку.

Від сильного ментолового присмаку в роті наче розгорнулась сніжна пустеля. Але солодкий медовий відтінок так ніжно огортав рот, що це було схоже на дивовижне весняне поле. Смак нагадував сакури, які їм доводилось бачити на острові Чопера. Іскристий і заспокійливий одночасно. Чому бісів Зоро не сказав, що це так смачно?

Але замість того, щоб запитати він відповідав на не менш солодкий поцілунок.

– Хіба я виглядаю як той, хто потребує жалості?

– Чому ти не сказав?

– Бачив би ти своє обличчя. – він вже звично усміхнувся. – Вибач.

– За що?

– Я не запитав чи хочеш ти цього.

– Я хочу. – ця їхня взаємодія була до біса прекрасною. – Думаю, ще трохи не завадить.

По-третє, флірт – єдина мова Санджі, коли є хоч натяк на взаємність.

Кухар поклав морозиво до рота, без жодної граційності. Зараз він хотів якнайшвидше притиснутись до губ Зоро. Проникнути до рота, торкнутися язиком піднебіння, поглинути всі його стогони, викрасти дихання. Сказати, які м’які в нього губи, хоч і не виглядають такими. Торкнутися шиї, щоб відчути пульс під пальцями. Зачепити іншою рукою ті бісові сережки, щоб вони видали дзвін, який завжди віщує його присутність. Провести великим пальцем по неглибокій ямці на правій щоці, наче першовідкривач. Повернутися до потилиці й зануритись по волоссю, яке цілком може бути схоже на паростки м’яти, якщо відросте.

І він робив це. Від першої до останньої забаганки. Дивно, але Зоро сидів на його колінах, стискаючи спинку стільця позаду Санджі, а не його самого. І це було так… прекрасно. Він не мав стежити за долонями під своєю сорочкою, вирішувати, коли має рухатись далі. Його тішило, що цього далі не існувало. Він міг цілуватись, бо любив і хотів. Насолоджувався розумінням того, що Зоро зараз з ним, розуміє і не потребує нічого.

Відчуття, що вирувало в його грудях лише посилилося. Усвідомлення вдарило в пульсуючу рану його душі.

– Це було так до біса добре, що аж боляче. – Санджі залишив на устах Зоро  короткий і легкий поцілунок.

Голова раптом наповнилась гравієм. Ідея спертись на його плече видалась не такою вже й поганою. Груди фехтувальника здіймались в унісон з його власними. А Санджі був просто щасливим. Не в змозі пояснити чому саме чи як це пояснити.

– Я не боюсь закохатися в тебе.

Слова фехтувальника змусили Санджі миттєво вирівнятись.

– Ох, – це не те, що він хотів би почути. – он воно як.

Жорсткі тіні на обличчі Зоро лише підтверджували його серйозність. Що ж, зрештою вийде так, як і казав кухар. І навіть якщо з цікавості, навіть якщо це експеримент, то він не проти.

По-четверте, Санджі погоджується на все, коли закоханий.

Хлопець готовий поставити на карту свої почуття. Зрештою, це було те, що він робив завжди. Навіть байдуже, якщо колись доведеться знову повернутися до шоколадного морозива наодинці. Цей момент із Зоро вартував тисячі ночей, проведених в спробах привести себе до тями за допомогою солодко-вершкового шоколадного присмаку; прісно-солодкої цукрової пудри та бісової ванілі.

Поміж всім цим, він не міг побачити себе очима фехтувальника: своїх тремтячих губ і почервонілого білка єдиного ока, що дивився на нього з таким відчаєм. Не міг думати про себе, як робив це Зоро: що цей крижано-блакитний колір у власній тіні нагадував зелений і хлопець обнадіював себе думкою, що вони схожі. Думав, що пізнав неба блакить, просто дивлячись в очі Санджі. Думав, що осліплений золотом сонця, лишень спостерігаючи, як його волосся гойдається між пальцями вітру.

– Не можу боятися, – хриплий голос, слова даються так важко, так страшно. – бо вже закоханий. І ти заслуговуєш цього. Заслуговуєш набагато більше, ніж я можу запропонувати.

– Що? – вилетіло на видиху.

– Тому я не можу спробувати з тобою лише з цікавості. Розумієш?

– Зоро, ти ідіот. – прозвучало більш ображено, ніж мало бути.

– Дякую за аналітику, друже.

Він піднявся з його стегон і повернувся спиною, потираючи потилицю. Фехтувальник збирався піти й це було так очевидно. Він шкодував про свої слова й це було так боляче.

– Не хочеш запитати, що я про це думаю? – кинув кухар в надії зупинити його.

Це спрацювало. Санджі сподівався, що надовго.

– Не буде лише з цікавості, гаразд?

– «Гаразд»?

– Ти подобаєшся мені.

– Як довго? Три ночі, коли поруч немає жінок? Не плутай вдячність з закоханістю, тільки тому що я перший, хто зрозумів тебе.

– Чорт забирай, Зоро, ти знаєш мене.

– В тому й справа, що знаю. Чудово знаю який ти. Це лише моя проблема, гаразд?

– Чому ти такий? – Санджі відчув напруження по всіх руках. – Навіщо цілуєш, якщо збираєшся відштовхнути? Навіщо пропонуєш їсти морозиво разом? Навіщо робиш мене таким до біса щасливим і нещасним наступної секунди, Зоро? Нащо зізнаєшся, якщо не збираєшся чути це у відповідь?!

Він вже не міг контролювати себе. І це було те саме відчуття, яке він так ненавидів. Він давав словам виходити зі свого горла, долинати їм не тільки до своїх, а й чужих вух. Розбурхана рана боліла, нагадувала про цю нестерпність.

Він руйнував чи зводив? Куди насправді вели ці мости?

– Якщо кохаєш, то покладися на мене. – Санджі протягнув руку. – Це ж сталося до тієї ночі, правда? Інакше б ти не прийшов і не поділився цим зі мною. Це не була жалість. Вона не потрібна нікому з нас. Але якщо це була жалість, то присягаюся, що вб’ю тебе.

– Відчуваю себе героєм дешевої драми.

– Просто візьми мою руку, недоумку, я теж не в захваті.

Зараз він пропонував йому найдорожче, що було в нього як в кухаря – його руки. Це був дурнуватий, занадто романтичний жест. Санджі уявити не міг, що проверене це колись із Зоро. Проте хлопець нарешті поклав свою долоню поверх його й відчув полегшення.

– Я не змінюсь, думаю. Навряд чи перестану фліртувати з жінками, робити компліменти чи захищати зі всіх сил. Бо це те, що я хочу. Впевнений, що ти це мав на увазі, коли говорив, що знаєш який я. – Санджі сильніше стиснув жорстку долоню фехтувальника. – Але ти не міг би закохатися, і тим паче зізнатися, не приймаючи цю частину мене. До твого відома, я теж дещо про тебе знаю. Тому, чому б тобі просто не дозволити цій частині мене продовжувати закохуватись в тебе? Якщо не хочеш робити це заради нас, то роби заради себе. Не впускай свій шанс, підкинутий долею, тільки тому що це я.

– Здається, ми обоє мислимо занадто песимістично.

– Тільки ти.

– Замовкни.

Санджі лише стиснув плечима. Він все ще відчував тривогу, але не міг закритись. Не тоді, коли після численних спроб він по-своєму щасливий.

– То коли ти закохався у мене? – порушив Санджі тишу, неймовірно зацікавлений.

Зоро похитав головою і підійшов до мечей, щоб повернути їх на стегно.

– Що?

Кухар не відчував небезпеки чи ніяковості. Він поки не знав, як виразити свою прихильність, щоб не завдати незручностей. Якщо йому подобались поцілунки, то не факт, що це входить в коло інтересів Зоро. Проте підмітив, що роздуми про знання таких речей поширювали медоносне тепло. Вони могли б цілуватись, торкатись руками, приділяти один одному й розмовам всю увагу. Його більш ніж влаштовувало це.

– То розповіси чи ні? Зо-оро-о.

– Морозиво розтануло. – зробив неочікуваний підсумок фехтувальник.

Санджі глянув за плече.

– Його ще можна врятувати.

– Тоді, розповім наступного разу, якщо ти так хочеш.

– Справді? – навряд чи він міг приховати свою радість.

– Так, але ти теж підготуй якусь цікаву історію для мене.

– У мене таке жахливе відчуття дежавю…

– Добраніч. – Зоро швидко поцілував уста Санджі замість відповіді.

Примітки

Вчора я дізналася, що 7 червня День шоколадного морозива, на фоні була пісня Blue Hair від TV Girl, і нарешті я змогла реалізувати цей давній задум. Я не можу запевнити в правильності слів і почуттів, описаних мною. Зрештою, всіх персонажів я вважаю звичайними людьми, що мають право висловлювати й відчувати те, що відчувають. Може, місцями недоречним чи не так, як інші вважають правильним. Тому дозволяю робити помилки, як і живим людям.

Додати до улюблених