What if..?

FavoriteLoadingДодати до улюблених

What if..?

Розбиті склянки, пусті пляшки з-під дорогого алкоголю, розтрощені костюми колишнього героя, розкидані нові ескізи та початки розробок костюму Залізого Павука. Все це колись мало велику цінність і сенс, які сьогодні втратили свою важливість. Все, що стосувалось минулого життя Тоні Старка втратило сенс. Бо він втратив його. Свого друга, свою підтримку, свою розраду, своє кохання, свій сенс, свій світ. Після того, як пішов Стів, Старк думав, що це була найболючіша втрата. Краще б так воно і залишалось. Після розколу команди, як усі залишили його, він завжди був поруч. Витягував з депресії, допомагав боротись з панічними атаками, заставляв приймати душ та споживати хоч щось, калорійніше за чашку кави. Змушував працювати, відволікатись, кричав, плакав, просив, благав, злився, та ніколи не залишав. Був поруч, хай що Тоні не казав йому, хай що не робив. Навіть коли заборонив доступ у Вежу, навіть коли відключав телефон і не бажав нікого бачити – він мужньо терпів, пробував, підступався, як до дикого звіра – приручав. Вийшло. Спочатку просто мовчки був поруч, допомагав, надокучав, бісив та не відступався. Давав сили жити. Своєю енергією і життєрадістю наповнював і так покалічену і змучену душу Старка. Проникав під шкіру, голосно сміявся, розповідав дурні історії і не боявся бути смішним. Помилявся і рідко просив про допомоги – самостійний. Дурний, відважний, жертовний, не думав про наслідки, рішучий, сміливий, молодий – хлопчисько. Хлопчисько, який взяв на себе надто багато. Який пожертвував собою, аби врятувати увесь світ. А Старк пожертвував всім світом, аби врятувати його.

Та все дарма, бо ж Старк облажався. І цього він не пробачить собі ніколи. Він буде жити з цим решту свого нікчемного короткого життя. Натомість як у героя, дружелюбного сусіда Людини Павука, мало бути довге і щасливе життя. Тоні б про це потурбувався. Щоб його чудовий павучок ніколи і ні в чому не потребував, був щасливим, робив помилки, та на них і вчився, голосно сміявся, кохав, подорожував, мріяв, жив. Але клятий фіолетовий титан вирішив інакше. Відчув себе володарем світу, який має право керувати людськими життями. Вирішувати, кому дозволено жити, а кому піти у вічність. Знищити пів планети, задля виконання якогось придуманого ефемерного плану по «спасінню» людства, який насправді виявився звичайним геноцидом. Тоні Старк п’ять років намагався виправити все, що натворив скажений титан. Цілих п’ять років, за які Тоні вдалось завести щось схоже на сім’ю, проте не забути задля кого він все це задумав. Бо ж фото на кухні, біля раковини, що кожного вечора торкались загрубілі від роботи пальці, було світлом в кінці тунелю. Було нагадуванням, що все не дарма. Що він не вигадав собі героя. Що всі історії, які він розповідав своїй доньці перед сном не вигадка, його пропаленого алкоголем, старіючого мозку. Бо ж є надія одного разу познайомити маленьку Морган з його героєм – Людиною Павуком. І Тоні Старк здержить своє слово, за будь-яку ціну, чого б це йому не коштувало.

І ось він тут – сидить на підлозі своєї майстерні, з пляшкою в одній руці, та з тим самим фото в іншій, у зім’ятому костюмі, поміж розбитого скла та розкиданого паперу. Зі слізьми на очах та пустотою у душі. З тяжкою головою спогадів, бо це – все, що у нього залишилось. Як йому накажете жити далі? Як йому – пристарілому мільярдеру-п’яниці, залежному від однієї людини, яку він більше ніколи не побачить, жити далі. Триматись, бо він би того хотів? А хто спитає, що хотів Тоні Старк? Спокійного життя, з ним, Морган, десь далеко від усіх, у віллі на березі теплого океану, де б вони втрьох проводили вечори біля вогнища, де були б щасливі. Але кому це цікаво? Правильно, нікому. Бо ж доля ще та сволота, а життя – це не фабрика по виконанню бажань. Правда життя б‘є сильно, боляче та так, що й жити далі не хочеться.

– Привіт, Тоні. Пора, – сумний, спокійний голос перервав думки Старка, коли зайшов до його майстерні.

– Іду, Хепс, дай хвилинку, – відповів Старк, навіть не підводячи голову з-поміж колін.

Старк підійнявся зі підлоги, поставив фото на стіл за затримав на ньому погляд. Невже це його реальність? Здається зараз хтось вистрибне з-за кута і скаже, що це невдалий жарт. Та проходить більше хвилини, але його кошмар не розсіюється. Він далі в майстерні, стоїть напроти фото, на якому зображений такий щасливий Пітер. Воно було зроблено в день, коли вони повертались з чергового завдання і потрібно було зробити фейкові фото докази, щодо його стажування у Stark Industries, бо ж тітка Мей досі не знала про секретне подвійне життя свого племінника. А якщо врахувати ще й його стосунки з старшим від нього в два рази чоловіком – то й потрійне. Ніхто не знав про їхні стосунки, ні в команді, ні друзі Пітера, ні сім’я. Це був тільки їхній секрет. І розділити його з рештою вони хотіли, коли все закінчиться.

Старк підійшов до ліфту і настиснув кнопку. Коли він прийшов до своєї спальні, яка колись була їхньою спільною спальнею, йому знов підійшов комок до горла, а груди стиснуло так сильно, що аж в очах потемніло. Запах Пітера досі був у цій кімнаті. Його речі, підручники для вступу в МІТ, його зубна щітка у ванній та піжама – стара футболка, яку він колись давно вкрав у Старка і сказав, що йому вона пасує краще, хоч і була більша на декілька розмірів. Чоловік не приходив сюди п’ять років. Він не міг змусити себе тоді, й досі не знає, як зміг зараз. Бо, якщо без нього було все не те колись, зараз просто немає нічого. Чоловік стояв у дверях і не міг зробити крок. Руки почали труситися, а пекучі сльози вже текли по обличчю. Серце калатало з шаленою швидкістю, а в очах темніло.

– Сер, маю відмітити у вас пришвидшене серцебиття та підвищений тиск. Рекомендую Вам заспокоїтись самостійно, або прийняти ліки, в іншому випадку не виключений ризик виникнення панічної атаки, – проінформувала П’ятниця.

– Так, я зараз, все в порядку, я все контролюю, – через стиснуті зуби відповів своїй помічниці Старк.

Це коштувало великих зусиль, поки чоловік зміг взяти себе в руки, наскільки це можливо в подібній ситуації. Він зробив перший крок і вже забув, для чого він взагалі прийшов в цю кімнату. Остання надія побачити тут його Пітера розбилась в щент, так само, як годину тому він розбивав все у своїй майстерні. Побачити його на ліжку, сидячого в позі лотоса і розв’язуючи чергову формулу. Чи відчути вагу його тіла, коли він з розбігу вріжеться в Старка, як тільки той відкриє двері. Всі ці фантазії, чоловік майже відчув на яву. Він стояв посеред кімнати з заплющеними очима і водив руками в повітрі, вимальовуючи силуети його Пітера. Згадуючи, яким він був тоді, до усіх цих подій, його подекуди веснянкувате обличчя, трохи кривий ніс, після багатьох невдалих спроб навчитись користуватись павутиною, його тонкі губи, завжди трохи покусані від нервів, його мягкі шоколадні кучері, в які так любив зариватись пальцями Старк. І тільки після переконань чоловіка, що йому пасує його природна краса, хлопець перестав виливати на себе по пів банки гелю для волосся, аби вкласти непослушні кучері, які так і норовились вибитись з загальної купи. Його тонкі ключиці та родимки на шиї, до яких любив торкатись губами Тоні. Згадував тонку талію та округлі сідниці, які він так вдало підкреслив, коли створював костюм. Стрункі, довгі ноги, якими він міг вбивати, бо ж його навчала сама Чорна Вдова, а в неї таких навичок і прийомчиків було багато. В ньому було стільки сили, що він міг ловити машини на льоту, проте в руках Старка він перетворювався в ніжне, крихке створіння, яке хотілось носити на руках, оберігати та ніколи не відпускати від себе. Оберігати від усіх небезпек, негараздів та проблем. Не вдалось. Не вийшло. Не зміг. Не захистив. Не вберіг. Хоч і обіцяв і собі, і Мей, що зробить усе, для його безпеки. Зробив костюм, щоб не літав по місту в саморобному, який більше був схожий на піжаму. Взяв під крило, під свою відповідальність, навчав, підтримував, допомагав, витягував з неприємностей, в які той влипав дуже часто, оберігав від надокучливої уваги преси, які так і норовились дізнатись, хто ховається за маскою Людини Павука, відволікав, коли Пітер переймався проблемами, своїми чи чужими.

Винирнути зі своїх спогадів на цей раз йому допомогла П’ятниця.

– Сер, містер Хоган просив передати, що чекає на Вас внизу, – механічний голос здалеку лунав до чоловіка. Хоч і динаміки лунали, як і завжди, для Тоні звук долинали ніби крізь товщу води.

– Люба, передай Хеппі, що я скоро спущусь.

Старк розумів, що тягнути далі нікуди. Він знав, що мусить пережити цей день – найстрашніший сон у його житті, який став реальністю. Він підійшов до дзеркала у його гардеробі, поправив костюм, якому вже нічого не допоможе, хіба що смітник, знову глянув в дзеркало, а у відображені на нього дивився незнайомець. Не той всім відомий геній, мільярдер, далеко не плейбой, філантроп, а змучений, нещасний чоловік, з червоними очима, синцями під ними ж, опущеним обличчям, з сивими волосками в колись ідеально вибритій бороді, де зараз і сліду від неї не залишилось. Розтріпане волосся, в яке руками заривався чоловік, сидячи на підлозі годину тому, теж торкалась сивина, яку він вже не мав сили зафарбовувати. Тремтячою рукою він намагався пригладити його, щоб хоч трохи мати презентабельний вид, та зрозумів, що все марно, та й йому вже все одно. Вмивши обличчя холодною водою у ванній, він востаннє подивися на своє обличчя, опустив погляд на жовту зубну щітку поряд зі своєю чорною, тяжко зітхнув, втер сльозу, яка котилась по щоці та вийшов з ванної кімнати. На зворотньому шляху він востаннє озирнувся в пусту кімнату, закривши очі та уявляв сонного Пітера, який бажає йому гарного дня, і далі заривався в подушку носом, щоб продовжити солодкий сон. Чоловік зміг легко усміхнутись та закрив двері.

За кермом в машині його вже чекав Хеппі, а на задньому сидінні сиділи Пеппер з Морган. Старк не знімав темні окуляри, адже не хотів, щоб його донька бачила його таким розбитим. Маленька відразу ж притулилась до теплого боку Тоні та міцно обняла його. Вона не розуміла, чому всі навкруги такі сумні, чому мама плаче, а татко не знімає темних окулярів. Мама казала їй, що сьогодні тяжкий день і вони будуть прощатись з героєм Нью-Йорка. Але чому прощатись, якшо вона з ним навіть не познайомилась? Татко так багато розповідав про нього. Про усі його подвиги, як він допомагав і рятував людей та як знімав кошенят з дерев. Як допомагав таткові на роботі, придумував нові винаходи разом з ним та робив його щасливим. Морган не знала точно, але бачила, як світились його очі, коли він розповідав їй про нього або дивився на їхнє спільне фото. Вона так багато хоче його розпитати і так багато розповісти самій. Наприклад як вони з татком зробили їй маленькі репульсори, точно такі ж як у нього, як проводили час разом, розповісти про новий рецепт пирога з фініками, який вони пекли нещодавно, бо татко розказував, що Пітер любить фініки. І вона дуже хотіла б, щоб він його спробував. Вона навіть взяла шматочок з собою, щоб поділитись. Дівчинка притисла до грудей маленький рюкзачок і заплющила очі.

Коли вони приїхали до церкви, біля входу було безліч людей, які стояли з плакатами, в костюмах Людини Павука, з кульками та квітами. Вони всі прийшли прощатись зі своїм героєм. Рука Пеппер міцно стиснула руку Тоні, як тільки він побачив усіх цих людей. Він легко кивнув, дякуючи за підтримку, і не тільки сьогодні. Бо тільки вона знала, кого насправді втратив Тоні. Не просто друга, члена команди чи підопічного. Вона знала, ким був насправді Пітер Паркер для Тоні Старка. Знала, та нікому не казала, навіть самому Тоні. Вона давно здогадувалась, і не могла навіть уявити, що відчував зараз Старк. Після розпилення половини планети Пеппер старалась підтримувати Тоні, бути поруч, та розуміла, що це не та розрада, яка йому потрібна. Не та людина. І ніколи нею не була. Та все ж вони багато чого прожили разом, багато пройшли, він був рідний для неї, вона любила його, хоч і не тою любов’ю, якою б хотілось. А він в свою чергу був вдячний їй за все, хоч і не міг відповісти їй взаємністю. Вона єдина бачила, як цілих п’ять років Тоні Старк намагався жити, як колись, будувати майбутнє, не озиратись на минуле, проте пізно вночі, коли всі спали, сильний Старк знімав свою залізну маску, яка за роки приросла до нього неймовірно сильно, і ставав простою, слабкою людиною, яка втратила частинку себе, частину свого життя. Він продовжував керувати компанією з допомогою Пеппер, вони разом ростили доньку, та ніяких нових костюмів Старк не створював. Жодного, за цілих п’ять років. Жінка ніколи не піднімала цієї теми, бо розуміла, що вона болюча для чоловіка. Ніколи не питала про Пітера, поки Тоні сам не починав про нього згадувати, будь то вибір фільму, чи меню на вечерю.

– Ні, я бачив цей фільм. Це улюблений фільм Пітера, ми передивлялись його разів десять. – якось зронив Тоні, після того як вклав малу Морган спати.
Пеппер бачила, як відразу змінився вираз його обличчя, тому не стала загострювати на цьому свою увагу, і просто мовчки перемкнула фільм.

– О ні, тайську їжу мій шлунок вже не переварює, я занадто старий. От Пітер дуже любить її, можна замовити йому декілька порцій. Бо ж знаєш, цей молодий павучий організм їсть за трьох, мені б такий апетит, – якось за вечерею сказав Старк, а потім різко змовк, вибачився і вийшов з кімнати.

Пеппер знову нічого не сказала, лиш сумно опустила погляд на екран планшета, на якому було відкрите меню тайської кухні, та перегорнула на італійську. В їхньому сімейному житті завжди було місце для Пітера. Для Пеппер – як світла і хороша пам’ять про тих, кого з нами нема. Для Тоні ж – як ніби Пітер просто затримався десь після патрулю, і от-от мав повернутись. Він не відпускав його цілий п’ять років, і жінці здається не відпустить ніколи. Особливо зараз. Бо ж коли був такий мізерний шанс, щоб повернути половину планети, за який Старк так чіплявся, то як зараз він може змиритись з цим. Якщо йому знадобилось більше трьох років, щоб перестати говорити про Пітера за вечерею чи просто згадувати, що він скоро має повернутись. Проте жінка знала, що він завжди розповідає Морган історії про Людину Павука, і про Пітера Паркера також, щоправда їй він більше ніколи не розказував про нього. Не те що вона не хотіла чути, вона ніколи не докоряла йому цим, просто він так для себе вирішив, а вона не наполягала.

Дорогою до церкви, де мала відбутись церемонія прощання, Тоні опустив голову, міцно схопив Морган за руку, та швидко протиснувся до входу, оминаючи людей з допомогою Хеппі. Тоні Старк ніколи не був набожним, не молився, не ходив до церкви, та й взагалі не вірив в Бога, окрім тих, Асґардських, яких знав особисто. Та зараз, коли робив першим крок у храм, він готовий був молитись усім Богам, аби Пітер повернувся до нього. Правда він втратив віру. Втратив її ще тоді, коли тримаючи на руках тіло коханого, перестав чути його пульс, його серцебиття. Старк зарікся згадувати той момент, проте розум така штука, яка завжди підкидає тобі все у фарбах, до найдрібніших деталей, випалити які не допоможе нічого – ні алкоголь, ні час. Кажуть час лікує. Цікаво, хто ж придумав цю фігню. Час не лікує, він лиш покриває кіркою рану на душі, яку ніхто не бачить, та будь-яка маленька незначна деталь, як-от запах чи дурна жовта зубна щітка – і душа знову починає кровоточити. І не зупинити її, аж доки не нап’єшся до безтями, аби зранку прокинутись з страшенним головним болем і тією ж пустотою в душі. І так по колу, аж доки не прийде твій час.

Тоні Старк виживав на найнебезпечніших місіях, він вирвався з полону, вижив після запуску ракети в космос, вижив від отруєння паладієм, від багаточисельних нападів, Читаурі, Альтрон, Танос, щоб йому крізь землю провалитись – все це Старк пережив. А от як пережити смерть спорідненої душі, частинки життя, чоловік не знав. І не те, щоб він не замислювався над самогубством, проте в цьому світі йому ще було для кого жити. Старк знав, що Пітер йому б ніколи цього не пробачив. Не пробачив, якби він залишив Морган саму, не через героїчне протистояння, а через власну слабкість. Але це ж він мав загинути там, на тій війні. Він мав клацнути довбаною рукавицею, з довбаними магічними камінцями, Стрендж дав йому натяк. Проте в останню секунду, поки Тоні роздумував, Пітер стрімголов побіг до титана, не озираючись ні на Старка, ні на Стренджа. Він вирішив вже давно і вирішив для себе все. Магічний вухо/горло/ніс сам не очікував таких перебігів подій, а тому навіть не встиг нічого зробити, аби завадити, допомогти чи врятувати.

– Ти як? – поклавши руку на плече Тоні, спитав голос.

– А? Що? – чоловік похитав головою, намагаючись винирнути з болючих спогадів. Він підвів голову і подивився прямо в очі Мей. – Вибач, я замислився. Це я в тебе маю спитати, як ти? – Тоні опустив голову і почав говорити собі під ніс.

– Я тримаюсь, – тихо відповіла втомлена жінка. – В нас один біль на двох.

– Так, ти права, він би хотів цього. Тобі потрібна допомога? Будь-яка дрібниця чи щось серйозне, одразу звертайся, мій номер на швидкому наборі.

– Так, дякую, ти і так дуже поміг з цим всім, – жінка жестом показала навколо, – якби не ти і Хеппі, я б з цим не впоралась, дякую, – Мей опустила голову і тихо заплакала в Старка на плечі.

– Якби не я, цього б не сталось. Якби не я, він залишився живий. Мій хлопчик, мені так шкода, Мей прости мені. На його місці мав бути я, – Старк обійняв Мей, ковтав сльози та тихо шепотів їй на вухо слова вибачень, що не зміг захистити її племінника.

– Припини, Старк, ти знаєш, що це не правда. Ти завжди оберігав його, захищав і допомагав. І ти знаєш, як ніхто інший – якщо Пітер, щось замислив, ти його не переконаєш і не зупиниш, бо він так вирішив. Я завжди поважала його вибір, хоч і не завжди погоджувалась. Проте все, що мені залишалось – це підтримувати його, в будь-якій ситуації і приймати його, приймати його вибір, – жінка відсторонилася від Старка і поглянула йому прямо в очі. – Зніми, будь ласка, свої супер дорогі окуляри і подивись на мене, я хочу бачити твої очі.

– Я не можу, я правда не можу подивитись тобі в очі, Мей. Мені так невимовно жаль, що я не знаю, що я можу для тебе зробити, адже всього буде замало.

– Так от чому за все відповідав Хеппі, – промовила в голос жінка, – от чому він займався замовленням церкви, кладовищем та всім іншим, – вона опустила голову і ніби роздумувала вголос. – Все тому, що ти боїшся бачити мене? Боїшся мого осуду, що я буду клясти тебе і звинувачувати у всьому? Ти справді такої думки про мене?

– Я б на твоєму місці так і зробив. Ти довірила мені своє дитя, а я згубив його. Бо ж якби не я, якби я тоді не прийшов до вас у квартиру, він би ніколи не опинився на цій війні, – чоловік досі тримав голову опущену та не знімав окулярів.

– Якби не ти, боюсь, він би згубив себе сам набагато раніше. Бо ж він такий є. Такий був, – тихо виправила жінка, – він завжди робив все по-своєму, завжди влипав в неприємності, з яких ти йому і допомагав вибиратись. Завжди думав, що він робить правильно і розбереться з усім сам. Ти той, на кого він рівнявся, до кого дослухався і кого кохав.

– Що? Що ти сказала? – чоловік вперше за всю розмову підняв голову і подивився прямо в лице замученій Мей.

– Те, що чув, Старк. Ти не настільки старий, аби недочувати. Я знала, про його почуття до тебе. І ми мали багато розмов на цю тему, які інколи завершувались скандалом, бо я думала, що він твоя чергова іграшка, з якою тобі набридне гратись, ти викинеш його, а він залишиться з розбитим серцем. Проте через деякий час, я почала помічати його закохану, сяючу усмішку, він завжди десь літав у хмарах, наспівував пісеньки собі під ніс, коли готував сніданок, інколи пританцьовував, коли думав, що я не бачу. Він завжди затримувався в тебе у Вежі, і аби я не переживала, казав, що залишиться у Неда. Помічала, як з нетерпінням він чекає на твоє повідомлення чи дзвінок, як став чепуритись по довгу перед дзеркалом, наче перед побаченням. Перестав користуватись тим дурним гелем для волосся, який я все ніяк не могла від нього відібрати. Я все бачила, Тоні, я не дурна. І я бачила, що ти теж кохаєш його. Ти забирав його зі школи, турбувався про нього, прикривав його переді мною, коли його патрулі закінчувались чимось гіршим, ніж просто подряпинами. Приходив в гості, частіше ніж до будь-якого іншого члена твоєї команди, я в цьому впевнена. Ми разом святкували Різдво, День Подяки, як сім’я. Ти вивчив, які мої улюблені квіти, а про алергію своєї дружини запам’ятати ніяк не міг. Бо це було важливо для Пітера. Щоб ми подружились, і були в хороших стосунках. Бо він ніби щось знав, ніби щось передчував. І не хотів, аби я залишилась сама, – жінка замовкла і подивилась прямо на Старка.

– Ти ніколи не будеш сама, я зажди буду поруч, – чоловік зняв окуляри однією рукою, а іншою пригорнути Мей до себе, ніжно поцілував в маківку і вдихнув її запах. Вона пахла, як пах Пітер. Вона пахла домом. Тоні відчув себе вдома, вперше, з того часу, як відпустив хлопця від себе. – Я справді кохав його, Мей. Досі кохаю. І так нестерпно болить, що шукаю п’ятий кут в кімнаті, сходжу з розуму, чекаю пояснень, пробудження, спокою, а воно все ніяк не проходить. Я не уявляю, що відчуваєш ти. І як нам жити з цим далі я теж немаю уявлення. Я чекав на нього п’ять років. П’ять років тяжких, недосипаннях ночей, мільйон нервових зривів, проте я вірив, що поверну його. Поверну йому життя, яке у нього мало бути. Але зараз, я не знаю, як бути далі. Це несправедливо, і я не можу обіцяти тобі, що на цей раз мені вдасться повернути його, вибач, – Старк втер сльози, натяг окуляри на очі та подивився а жінку.

– Тоні, його вже не повернути. І мені болить, так само сильно, як і тобі. Проте я вірю, що зараз, мій хлопчик у кращому місці. І для того, щоб його душа знайшла свій спокій, маємо знайти спокій ми. Ми маємо його відпустити, як би тяжко це не було, – Мей взяла чоловіка за руку і міцно стиснула. – Запам’ятай раз і назавжди Старк – я не звинувачую тебе, у його смерті, я знаю, що ти радше б сам помер, аніж дав загинути йому. Я досі не можу в це повірити, як і ти, проте я теж колись втратила кохання свого життя. І тоді я хотіла померти сама, бо терпіти цю втрату сил не було. Але у мене був мій маленький племінник, який потребував мене, заради якого мені потрібно було продовжувати жити, бо так хотів мій чоловік. Тобі теж потрібно старатись жити далі, бо ж є для кого, – жінка перевела погляд на лавки, де сиділи маленька Морган з Пеппер, – вона – твій стимул, не забувай про це. Пам’ятай, людина доти важлива, доки її пам’ятають. Наш Пітер – тепер промінчик сонця, і завжди коли ти будеш зустрічати схід сонця – знай, що це він спостерігає за тобою, оберігає тебе і хоче, аби ти жив далі. Для нього, заради нього, заради світлої пам’яті, заради Морган і її майбутнього.

– Я не знаю, звідки в тобі стільки сили, Мей. Адже це ти втратила сім’ю, і це я мав би втішати і заспокоювати тебе, а не навпаки. Ти неймовірна жінка, я тобою захоплююсь, – Тоні взяв її руки в поцілував по черзі кожну. – Дякую тобі. Я обіцяю, я не забуду твоєї доброти і мудрості.

– Думаю, нам вже пора починати. Сядеш біля мене?

– Так, звичайно, я завжди поряд.

Вони пройшли до перших лавок, де сиділи команда. Чи можна ще їх так називати? Може вони колись і були командою, та точно не зараз. Тоні не міг на них навіть дивитись. Він не удостоїв поглядом нікого з них, лиш мовчки пройшов за Мей.

Церемонія прощання тяжко далась Старку, особливо на промові Мей. Він старався пригадувати щасливі моменти, які провів поруч з Пітером, їхні вечірні посиденьки за переглядами фільмів чи ремонтом костюмів в майстерні.

Дорогою на цвинтар Тоні вирішив заїхати в улюблений заклад Пітера з бургерами. Йому необхідно було трохи провітрити голову та зібратись з думками.

Після поховання, Старк залишився на кладовищі сам. Сам на сам зі своїм найбільшим страхом. Він довго стояв, мовчки дивлячись на гранітні букви, холодний вечірній вітер проникав під одяг, проте чоловік не звертав на нього увагу. Він впав на коліна, опустив голову і просто тихо заплакав. Старк думав, що сліз у нього вже не залишилось, та коли він залишився сам-на-сам тут, на цьому місці, він не зміг більше стримувати себе. Поруч лежало безліч квітів, іграшок, листівок, Тоні навіть знайшов малюнок Залізною Людини разом з Людиною Павуком з милим дитячим підписом «Мої герої».

Останньою каплею для нього став маленький шматок фініковікового пирога, схований у контейнері з милим синім бантиком на кришці, захованого десь під іграшкою павучка. Тоні беззвучно ридав вже декілька годин, і не міг заставити себе підвестись, щоб піти додому. Щось легко почало лоскотати йому носа, коли він розплющив очі – сходило сонце.

– Ох, Пітер, ти прийшов. А я тут, біля тебе, бачиш? Я завжди буду біля тебе, мій хлопчик. Я потурбуюсь про твою тітку, не хвилюйся, – від довгого мовчання та сліз у горлі пересохло, а голос хрипів. – Бачу Морган принесла тобі шматок нашого пирога, я сподіваюсь тобі сподобається. Я розповідав їй історію, про те, як вперше спробував пиріг з фініками твоєї тітки. І знаєш, що найвеселіше в цій ситуації? Що Моргуна теж донестями любить довбані фініки. Вона часто сміється з мене, коли мене починає вивертати, навіть від їх запаху. Боже, рідний, заради тебе я б з’їв мільярд дурних фініків, аби ти був поряд. Я не знаю, що робити далі. Я не знаю, як повернутись у Вежу, не знаю, як дивитись в очі команді, яких називав друзями. Не знаю, що сказати Морган, бо ж обіцяв познайомити її з тобою. Не знаю, що робити з оцим, – чоловік дістав з кишені піджака маленьку оксамитову коробочку. – Я хотів зробити тобі пропозицію, після того, як поверну. Ночами, коли ти спав, робив його в майстерні, з вібраніуму, з нашими ініціалами та написом «Я кохаю тебе 3000». Бо ж це твоя фраза. Фраза, яку я передав своїй доньці. І всім серцем бажав, щоб одного разу вона почула її від тебе. Я хотів, щоб ми були разом завжди. За що ти так зі мною? Чи я не заслуговувю бути щасливим? Руйную все, до чого торкаюсь, так виходить? Будь ласка, забери мене до себе. Забери, аби ми були удвох, були щасливі, як мріяли. Хіба я так багато прошу? А, скажи мені?! – Старк почав кричати та бити кулаками землю. Він ледь встав з холодної землі, тремтячими руками схопився за дерево, та намагався вирівняти дихання. Сонце підіймалось все вище, і ніколи не сплячий Нью-Йорк вже починав метушитися, люди їхали на роботу, машини сигналили, кафе відкривало свої двері для покупців, а птахи починали співати, сповіщуючи про новий день. – Ще один день без тебе. Скільки їх в мене ще буде? Я не хочу так жити.

Старк випрямився, досі тримаючи в руках маленьку коробочку. Він востаннє подивився на пам’ятник, легко провів по ньому рукою, попрощався і пішов на вихід з кладовища.

 

Тоні Старк пішов, не озираючись, і навіть не здогадувався, що за декілька метрів за його спиною, стоїть той, в кого серце розривалось на частини від неможливості підійти ближче, обійняти, поцілувати і сказати: « Я кохаю тебе 3000, Тоні Старк».

 
FavoriteLoadingДодати до улюблених

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.