найнеоригінальніша історія кохання з усіх найнеоригінальніших історій

/taylor swift – mirrorball/

***

— я кохаю тебе, — каже чонгук, занурившись у попелясто-сіру маківку. вона пахне яблучним шампунем та лише трохи дешевим лаком для волосся. знається, серед світлих пасем тут і там виглядає та переливаючись блищить сріблясті конфеті, наче крихітні уламки місячних каменів.

юнгі в його руках ледь помітно напрягається та затримує дихання, немов перед стрибком кудись, звідки вже не буде вороття. одна з рук чонгука спочиває на худих стегнах міна, пальцями відчувши випираючі кісточки. кістляві фаланги пальців з низкою вишуканих кілець на них та долоньки юнгі, що виглядають у великих та сильних долонях чонгука неприпустимо крихітними, трохи потіють.

— за що? — видавлює з себе юнгі так, що, не стій чонгук так близько, ні за що не почув би через гучну музику, яка хвилями йде з колонок.

— ти питаєш у господа бога, за що тобі така доля випала? — посміхається чонгук та гладить долонею вверх-вниз по костуватому хребту, що, дивись, навпіл розломиться, загубивши усі спинні диски, та розгладжує неіснуючі зморшки ідеального жакета.

— ні, трясця, — мін фиркає та рвано дихає в бездоганно білу сорочку чонгука. — просто. це дуже небезпечні слова, чонгук.

— небезпечні? — перепитує.

вони, сповільнившись і, звісно, не прискорившись, ліниво кружляють вдалині від центра зали під, ймовірно, вже третю дляву пісню. навкруги них шурхають плаття, грюкають в такт і не зовсім лаковані туфлі, та бринчать затихлі голоси. хтось задьористо сміється, хтось підпирає стінку, а хтось, наплювавши на млявість музики, запалює на всі сто. схоже, усе навколо живе в ледь помітному русі, і тільки чонгук з юнгі наче завмерли на безлюдному острові застиглого часу. буцім хвилинну стрілку заїло під впливом якогось потужного магніту, а пісочний годинник забився і не пропускає секунди ні туди, ні сюди.

— ці слова несуть дуже велику відповідальність. ти ними приручаєш людину, робиш залежною. не варто кидати їх на вітер, — його голос зовсім тихий та губиться десь у нагрудній кишені чонгукового піджака.

чон лише декілька хвилинок розгублено кліпає очима, а потім впевнено каже:

— але я справді люблю тебе.

— тоді запитаю ще раз. за що? — юнгі трохи віддаляється.

у його очах віддзеркалюється, мовби шматочки стародавнього вітража, кольорові відблиск диско-шара, що загалом мав створювати атмосферу 90-х, а замість цього змушував відчувати легке запаморочення. чи це у чонгука голова обертом йде від юнгі? мін заглядає в очі напроти наполегливо так, бо бажає відповіді на своє питання, що не потребує довгих та філософських роздумів.

— ти вродливий.

— вродливий? — спалахує юнгі та відстороняється ще більше, вирвавши свої долоні з чоновських та впершись ними йому в груди. — і це все?

— будемо розігрувати сцену з людини-павука, емджей? — сміється чон, перехоплює руки юнгі, що вже збирається йти, та тягне назад на себе, міцно вчепившись в його талію.

— це взагалі-то з “принцеси-лебідь”, довбню, — шипить мін, намагаючись відбитися та піти посидіти, ще, може, посумувати в якомусь темному сирому кутку, але всі його спроби кануть, якщо не в лету, то в ріку хан точно.

чонгук дивиться настільки ніжно, що якби до хмар можна було б доторкнутися та виміряти їх рівень м’якості, вони безперечно були такими ж субтильними, як і те, що плещеться там, в хрусталиках чона.

юнгі вродливий. справді. він прекрасніше всього, що за свій короткий життєпис бачив чонгук. в юнгі маленькі долоньки, але довгі піаністські пальці, сам він геть худорлявий, а завше холодні руки прикрашає карта чумацького шляху з вен та сухожилля. у нього охайні риси обличчя та виразні темні очі, що дивляться не на людину, а всередину, наче патологоанатом, який риється в органах та почуттях. тендітне тіло юнгі — найкраще місце для гарячих поцілунків та міток чона. рухи міна легкі та розслаблені, наче він, не боючись нічого та прораховуючи все до дрібниць, знає все заздалегідь. його посмішкою можна заміняти тростинний цукор в робусті. а голос з хрипотою — краще музики вітру, хоча й скрипить вранці, як стара калитка. зараз слабке світло просторої зали взагалі робить юнгі схожим на якусь чарівну лісну істоту типу феї чи маленького ельфа. від довгої сережки у вусі віддзеркалюється заломлене сяйво софітів, а волосся, що витравили багаторазовими фарбуваннями, перелискує усіми кольорами спектра. але тільки…

— врода — приємний бонус до тебе самого, юнгі, — видихає чонгук впритул біля вуха міна, чим обпалює ніжну, фактично прозору шкіру, зачепивши носом сережку та вимусивши її повільно, буцімто маятник, танцювати разом зі стоїм носієм та хитатися, як у помірний шторм. — якщо ти хочеш почути, за що я тебе кохаю, я не відповім.

лише на хвилину стихлі злість та здивування юнгі з новою гігантською хвилею цунамі підіймаються всередині з бажанням рознести на дзуськи все, що так довго та ретельно будувалося медоточивими поцілунками, теплими обіймами, солодкими словами та гарячими діями. вогники зірок в очах міна гаснуть та потроху віддаляються на мільярди світових років в які-небудь далекі та недосяжні альфа центавра та андромеду. але слова чонгука, як оглушний рев грому посеред беззоряної горобиної ночі, пошепки позбавляють міна слуху, розривають до біса барабанні перетинки, скручують всі думки в малий щільний клубок та відфутболюють його на край землі.

— тому що я люблю тебе не за щось конкретне з рядку романтичного списку з фільмів, і навіть не всупереч. я кохаю за все й одразу, юнгі. я не можу обрати щось одне чи декілька, чи навіть сотню. тому що тебе просто фізично не можна любити за щось конкретне. я кохаю тебе всього вздовж і поперек. навіть те, що ти сам про себе не знаєш, не бачиш чи ще не відкрив, я люблю заздалегідь. і я люблю любити тебе, мін юнгі. най іде під три чорти те трикляте назавжди, але це бісова правда. я. кохаю. тебе. і завжди буду.

він шепоче ці слова в привідкриті м’які вуста так щиро та гаряче, що папір усіх любовних листів обгорів би по краю, осівши попелом на дно почуттів. в юнгі колінки трусяться, а діафрагма, здається, зараз взагалі порветься. він, наче в гарячці, вдихає-видихає, дарма намагаючись зачепитися в своїй голові за хоч щось вціліле від урагану на ім’я чон чонгук. його серце стискається в мізерний пульсар та виростає до розмірів цілого неосяжного всесвіту. тому що він відчуває те ж саме.

— гарна відмовка, — після тихої паузи каже мін на видиху. його голос, видно, зовсім сів.

— найкраща, — посміхається чонгук яскравіше будь-якого джерела світла в цій кімнаті-галактиці-світі.

вони кружляють в своєму лінивому танці між кислотних спалахів софітів та агресивних променів диско-шара, навіть коли пластику з повільною музикою викидають на найближчий смітник, увімкнувши щось з хітів, що втюхують на радіо. рука чонгука все там же. думки юнгі збиті в кучку, тому що, на відміну від рук, губи чона віднайшли своє законне місце.

очі в очі.

серце до серця.

однин подих на двох.

і час завмер.

*в «людина-павук: далеко від дому» була сцена, де пітер сказав, що емджей красива, і вона така нібито: і все? а в оригіналі ця фраза з мультфільму «принцеса лебідь». про цю пасхалку навіть твітнув хтось.
**робуста – найміцніший сорт кави.
*** горобина ніч – це коли немає дощу, але ходять хмари, а небо гримить і блискавки пускає (в гуглі написано, що дощ є, але не вірте йому :).
****пульсар – пульсуюче джерело космічного електромагнітного випромінювання (це маленька зірка, що обертається)

***

до речі, у мене є телеграм-канал, заходьте на кавачай: https://t.me/egozavrrrarch