Встаючи, він трохи хитається. Пальці в носках згортаються навколо краю бетону, руки розводяться вбік, аби тримати рівновагу. Тепер вітер здається сильнішим, але це чисто психологічно, така собі ілюзія нестабільності.
Він дивиться вниз і не боїться. Його пульс залишається рівним. Руки не тремтять. Думка про вільне падіння викликає лише відчуття полегшення. Швидше за все, він навіть не відчує, як вдариться об землю — він достатньо високо, щоб моментально загинути від удару. Його череп із силою розіб’ється на шматки та проткне мозок настільки глибоко, що будь-які залишки свідомості будуть знищені. Можливо, його серцю знадобиться секунда чи дві, щоб припинити викачування крові зі сплощених камер. Судячи з усього, для нього це буле легше, ніж заснути.
Він піднімає ногу.
Позаду скрипить чийсь черевик.
Ізуку ставить ногу назад і повертається.
Оригінальна робота: https://archiveofourown.org/works/38793282
Персонажі: Мідорія Ізуку, Дабі (Тодорокі Тоя).
Додаткові теги: Ангст, Hurt/Comfort, Спроба Суїциду, Суїцидальні думки, Безпримхливий Мідорія Ізуку, Примхова Дискримінація, М’який Дабі (Тодорокі Тоя)
Коментар автора: Це було написано як відображення того, як я відчував себе кілька днів тому і, можливо, того, що я зробив би якби мав під рукою безболісний метод. Врешті-решт я цього не зробив, тож ура мені, але ось тут записані всі мої почуття. Тож щось з цього може вас зачепити. Будь ласка, дбайте про себе, якщо таки вирішите читати 🙂
Коментар перекладача:
Quirk – примха. Суперздатність.
Quirkless – безпримхливий. Людина без суперздатності.
***
М’який вітер проходиться по розпеченій шкірі Ізуку. Звідси він бачить вогні, аж до самого горизонту: вуличні ліхтарі, вікна домівок, неонові вивіски.
Ізуку махає ногами над провулком. Місце нібито не закинуте, але перехожих майже немає. Тож, він сподівається, не багато людей будуть травмовані, побачивши його тіло. Знадобилося кілька днів пошуків, перш ніж він обрав достатньо високу будівлю з виходом на дах і непомітним провулком поруч. Більшість споруджень закривають доступ до даху, аби співробітники не підіймалися на перекур.
Ізуку глибоко вдихає. Його завжди дивувало, наскільки запахи вночі відрізняються від денних. Як той самий запах перед дощем.
На вулиці внизу хтось агресивно сигналить. Стара жінка кричить їм у відповідь. Якісь п’яні підлітки, хитаючись, проходять повз, очевидно, тільки що вийшовши з караоке і шукаючи місце, щоб продовжити ніч.
Ізуку цікаво, чи хвилюється його мама. Він навіть не заходив додому сьогодні. Він все ще в шкільній формі, хоча черевики акуратно лежать поруч з рюкзаком. Його прощальний лист заправлено за шнурки.
Хтось прочитає?
Там нічого особливого. Він обережно вирвав вільну сторінку зі свого останнього зошита й думав, що хотів би сказати. Востаннє, коли він намагався написати листа, він був злий. Його ручка розірвала сторінку й залишила різку чорну лінію на звороті підручника з математики. Той лист був сповнений гніву, розчарування в суспільстві, безсилої люті на Каччана, на вчителів і всіх інших, хто сміявся з нього, штовхав його, залишав павучі лілії на його столі.
Але тепер у Ізуку не залишилось сил.
Цей лист короткий. Проста подяка його матері за те, що вона робила все можливе в їх ситуації, за те, що під його рукою завжди були серветки, за те, що у нього завжди була аптечка першої допомоги, за те, що збирала гроші йому на геройський мерч, за те, що готувала йому кацудон, коли розуміла, що він мав поганий день. Більше Ізуку нікому дякувати.
Він вирішив нічого не говорити Каччану. Можливо, це допоможе йому вчитися на своїх помилках.
Він залишив повідомлення на форумі, яке опублікується через 24 години, якщо він не повернеться і не видалить його. У нього було кілька інтернет-друзів, всі такі ж, як він. Вони розуміли. Ізуку буде не першим і не останнім, хто залишить таке повідомлення.
У якийсь момент він злився і на це. Він провів тижні в гіперфіксованому гніві, витягуючи всю інформацію, яку міг знайти: поліцейські звіти, новинні статті, історії з перших вуст і власний досвід. Він спробував об’єднати все це в один жорстокий есей, який змусив би людей почути, змусив би їх також злитись.
Він уявляв, як люди вийдуть на вулиці в червоних черевиках на знак солідарності, борючись за права безпримхливих, за суворіші правила проти знущань, дискримінації на роботі та в школах, за підтримку, стипендії та притулки.
Уся ця енергія повільно згасала, витягуючи з нього надію крапля за краплею. Кількість прощальних постів збільшувалась. А тепер він приєднається до них.
Ізуку вже розмістив весь фанатський мерч в Інтернеті та залишив контакти своєї мами. Все буде розпродано, їй просто потрібно буде надіслати речі поштою, і вона зможе повернути всі гроші, які витратила на нього за ці роки. Це найменше, що Ізуку може зробити для неї.
Їй буде боляче, але Ізуку провів дослідження. У неї є труднощі на роботі, тому що вона пов’язана з кимось безпримхливим. Люди чомусь думають, що вона варта меншого лише через те, кого народила. Ось чому вона отримує найгірші зміни в лікарні, її ніколи не підвищують, а всі прохання про відпустку ігнорують. Але якщо вона раптово стане скорботною матір’ю, уся ця огида перетвориться на жалість. ЇЇ життя покращиться.
Тож справді, всім буде краще, коли Ізуку помре.
Він просто… хоче насолодитися цим. Останні кілька хвилин. Колихання вітру, запах вуличної їжі, стукіт його серця і холодний бетон у його ніг. Остання мить існування, перш ніж все закінчиться. Що з ним буде далі? З ним взагалі щось буде? Він сподівається, ні. Ізуку просто хоче, що усе це… закінчилось.
Він більше не хоче думати.
Це надто важко, і для нього все одно не може бути майбутнього. Чим більше інформації він знаходив, тим похмурішими ставали його мрії. Він так довго хотів стати героєм, мав усі ці продумані плани становлення першого безпримхливого героя. Його зошити сповнені аналізу примх, різними ескізами предметів підтримки, основами кодування та режимами тренувань, які допомогли б йому набрати форму. А також посилань на відеоуроки самозахисту, оскільки жоден з найближчий додзьо клубів не хотів брати безпримхливу дитину.
Але зараз він достатньо дорослий, щоб зрозуміти, наскільки це все нереально. У нього не залишилось сил, щоб продовжувати битись кожну секунду життя, продовжувати боротись зі світом, який бажає його знищити.
Йому просто потрібно подолати страх перед невідомим, перед забуттям. Останній крок. І він вже змирився з цим. Бо незалежно від того, що відбудеться, коли його серце зупиниться, а нейрони перестануть працювати, очевидно, це не може бути гірше, ніж його життя тут і зараз. Страх перед невідомим став просто… чимось невідомим. Залишилась тільки ніжна надія, що там буде щось краще.
Ізуку відхиляє голову назад, повітря шелестить його кучерями.
Так, він готовий.
Встаючи, він трохи хитається. Пальці в носках згортаються навколо краю бетону, руки розводяться вбік, аби тримати рівновагу. Тепер вітер здається сильнішим, але це чисто психологічно, така собі ілюзія нестабільності.
Він дивиться вниз і не боїться. Його пульс залишається рівним. Руки не тремтять. Думка про вільне падіння викликає лише відчуття полегшення. Швидше за все, він навіть не відчує, як вдариться об землю — він достатньо високо, щоб моментально загинути від удару. Його череп із силою розіб’ється на шматки та проткне мозок настільки глибоко, що будь-які залишки свідомості будуть знищені. Можливо, його серцю знадобиться секунда чи дві, щоб припинити викачування крові зі сплощених камер. Судячи з усього, для нього це буле легше, ніж заснути.
Він піднімає ногу.
Позаду скрипить чийсь черевик.
Ізуку ставить ногу назад і повертається.
На даху стоїть хлопець, якого майже не видно в тіні. У нього темне волосся, чорна кофта з капюшоном, а світло місяця відбивається від пірсингу по всьому обличчю. Чоловік запалює кінець сигарети, і Ізуку вражено кліпає очима.
Це не пірсинг. Це скоби.
— Не звертай уваги, — каже хлопець грубим і хриплим голосом. — Я не хотів переривати. Просто набридло чекати.
Ізуку ще раз кліпає очима.
— Не збираєшся зупиняти мене? — він питає.
— Я був на твоєму місці, майже зробив це. Не думаю, що хотів би, щоб мене хтось зупинив. — Каже таємничий чоловік, і знову затягується сигаретою. — Чорт, я б приєднався до тебе, якби мене не підживлювала чорна кава та злоба. На жаль, в мене ще залишились справи.
Шкіра нижньої половини обличчя чоловіка темна. Недостатнє освітлення, щоб зрозуміти чому саме, але маленькі півкола під очима у нього аналогічні. Його ніс і щоки таки бліді в порівнянні. Це пов’язано з його примхою? Або це макіяж? Естетичний вибір?
— Які справи? — запитує Ізуку. Він не тягне час, просто було б ввічливо продовжити розмову, а не скинутися на півслові.
— Вбити когось. — Безтурботно каже таємничий чоловік. — Але спочатку зіпсувати його репутацію. Зруйнувати його психологічно. Переконатися, що він знає який він шматок лайна, а потім убити його. Хочу дивитись йому в очі, коли він помирає.
Хм, звучить як щось особисте. І, безперечно, вагома причина, щоб хтось перейшов межу на якій зараз стоїть Ізуку.
— Сподіваюся, у тебе все вийде. — Каже Ізуку, і його слова щирі. Чоловік відхиляє голову назад і сміється.
— Дякую, хлопче. — Фиркає він, кидаючи сигарету й гасячи її черевиком. — Хочеш, щоб я щось зробив для тебе? Доставити цього листа? Розбити комусь вікна? Посмертна помста?
Ізуку дивиться на свій рюкзак. Як тільки поліція знайде тіло, вони піднімуться сюди, щоб перевірити, чи є сліди боротьби. Вони побачать його рюкзак та взуття, знайдуть листа і зрозуміють, що сталося. Напевно, його речі віддадуть мамі, а вона розплачеться і залишить їх у якийсь коробці. Тоді всі його аналізи будуть марними. Можливо, вони могли б принести комусь користь.
— В моєму рюкзаку є кілька зошитів. — Каже він, — Аналіз примх. Не знаю, наскільки він хороший, але це робота всього мого життя. Хотілося б, щоб це комусь допомогло.
Хлопець підходить (лайно, він високий) і присідає біля його речей. Пальці, що визирають з-за рукавів кофти, бліді, але лише на кілька сантиметрів нижче зап’ястка знову стають темними з безліччю скоб по контуру. Напевно, це боляче, але по хлопцю і не скажеш, коли він розстібує рюкзак Ізуку та навмання дістає зошит.
Зазвичай Ізуку люто захищав вміст своїх зошитів. Він пишається ними, але все ж…
Ну, йому довго доводилось приховувати їх тому, що його записи моторошні, сталкерські, лайнові та жалюгідні. Тож дивно не відчувати сорому, коли цей хлопець гортає сторінки, мабуть, навіть не в змозі прочитати нормально через нічну темряву.
— Скільки їх у тебе? — питає він.
— Дванадцять з половиною. — Каже Ізуку, — Насправді більше, але інші з часів коли я був… зовсім маленьким. Вони не дуже, в основному це просто дитячі малюнки та жахливі ідеї. Але від ось цих може бути якась користь. Може, вони хоча б змусять когось задуматися.
Чоловік видає звук, який Ізуку не може розібрати, і відкладає зошит, щоб витягнути наступний. Він гортає його, здається, навіть справді читає деякі сторінки. Шум міста такий тихий на фоні. Стільки людей проходить там внизу, двигуни заводяться й зупиняються, світлофори пищать, телефони дзвонять. А тут нагорі спокійно.
— Ти коли-небудь розбирав топових героїв, дитино? — питає хлопець. Він зараз дивиться на останній аналіз Ізуку про Мірко — у нього близько чотирьох інших записів про неї, розкиданих в інших зошитах, і він завжди залишає посилання на ці сторінки, щоб не загубити щось важливе.
— Так, — каже Ізуку. — По факту, я аналізую будь-яку примху, яку бачу. Деякі залишаються лише короткими нотатками, але інші отримають цілі розвороти. Думаю, у десятому зошиті є найновіші записи про топ-три, але моя сторінка для Індевора випадково перетворилася на звіт про жертви серед цивільного населення та марно витрачені гроші платників податків.
Хлопець шоковано розсміявся і подивився на Ізуку. Його погляд був повен веселощів.
— І? Який вирок?
— Від нього більше шкоди, ніж користі. І, чесно кажучи, він взагалі не повинен бути героєм. — відповідає Ізуку. — Принаймні не без серйозних лекцій та практикумів по деескалації та, можливо, кількох годин громадських робіт.
— Чого б я тільки не віддав, аби побачити, як Індевор збирає сміття посеред вулиці. — усміхається таємний чоловік, неквапливо гортаючи сторінки зошиту Ізуку. — Наскільки ти впевнений, що збираєшся зробити це прямо зараз? Тобто, я не намагаюсь тебе зупинити, але ти погодився б почекати пару днів?
Ізуку витрачає кілька хвилин, щоб обробити інформацію.
— Ти просиш мене перенести моє самогубство? — питає він.
Хлопець пирхає і встає в повний зріст. Він високий і худорлявий, але в якомусь сенсі виглядає круто. Ізуку, швидше за все, сягає йому по плечі.
— Здається, ти міг би мені допомогти, — каже він, — Зроби аналіз людини, якої я намагаюсь позбутися. Моя примха не дуже ефективна проти нього. Ти таким чином виконаєш своє бажання перед смертю, безпрограшний варіант.
Усі думки в голові Ізуку зупиняються. Він все ще відчуває, як вітер розвиває його шкільну сорочку. Він все ще невпевнено стоїть на краю будівлі, плануючи піти на зустріч смерті. А хлопець йому роботу пропонує?
Формально, неоплачувану. Тож це як стажування або випробувальний термін без гарантії подальшого найму. Контракт без грошової вигоди, якщо хочете.
І цей хлопець встиг добре роздивитись взуття Ізуку. Яскраво-червоне, єдиний бренд, який виготовляє взуття для таких, як він, який не робить інших кольорів, аби надати оточуючим тривожний сигнал триматись подалі, ніби безпримхливість заразна. На форумі є цілий розділ, присвячений зміні взуття, щоб воно не було таким яскравий й не кидалось в очі. Деякі люди дуже творче підходять до цієї ідеї.
Цей хлопець знає, що Ізуку безпримхливий. Він знає, що Ізуку тут, щоб померти. І це все, здається, не якась хитрість, щоб зупинити Ізуку. Якщо Ізуку скаже «ні», він впевнений, чоловік просто зниже плечима, запалить ще одну сигарету та побажає йому удачі. Швидше, він навіть викрикне Ізуку в спину якийсь каламбур, і потім сам з цього посміється
— Що ця людина тобі зробила? — Запитує Ізуку. — Я маю на увазі, щоб тебе настільки розлютити?
Веселощі гаснуть в очах хлопця.
— Він заплатить за те, що роками вибивав з мене життя. Пізніше, коли я спробував накласти на себе руки, він продовжив робити те саме з моїм молодшим братом. Все ще робить це. І його хвалять за це, ніби він робить світові довбану послугу. — І без того хриплий голос, стає грубішим, сповненим болю і жалю.
Ізуку розуміє, як це. Спостерігати, як вчителі та учні вихваляють Каччана, говорять про те, що він стане чудовим героєм, яким яскравим буде його майбутнє. Так, ніби це не він щодня залишає Ізуку нові шрами, викидає його речі з вікна та сміється над тим, що його однокласники пишуть на столі Ізуку.
Він все ще хоче померти. Але щось у ситуації таємничого чоловіка запалює маленький вогник в грудях Ізуку. Якщо він зможе допомогти йому, зробити одну добру справу, одну корисну справу в його житті, перед смертю… тоді, можливо, всі його страждання були того варті. Якщо він зможе врятувати когось такого ж, як сам Ізуку.
Він робить глибокий вдих і відходить від краю. Поки що.
— Добре, — каже він.
Хлопець усміхається, показуючи зуби. Усмішка хижака, який збирається пожерти свою здобич. Усмішка, яку Ізуку не раз бачив на обличчях своїх хуліганів. Але цього разу ця усмішка призначена не йому.
Чоловік нахиляється і бере рюкзак Ізуку, але не торкається взуття. Лист розвивається на вітру, все ще надійно закріплений шнурками.
— У мене є нове місце, де я зупинився, — каже він — Інші люди там трохи дивні, але мені тяжко уявити, що тебе це буде якось хвилювати. Вони тобі нічого не зроблять.
Він дістає з кишені старий телефон і одною рукою надсилає повідомлення, тримаючи речі Ізуку в іншій, ніби вони нічого не важать. Якась частина мозку Ізуку кричить, що йти з незнайомою людиною (лиходієм), у незрозуміле місце, щоб допомогти здійснити його незаконні плани, є дурною і небезпечною ідеєю. Але більшій частині мозку Ізуку, чесно кажучи, байдуже, якщо це все якась складна схема чи пастка. Не те щоб для нього все могло стати ще гірше.
Через хвилину перед ними на даху відкривається якийсь портал. Він загадково мерехтить й виглядає як пурпурно-чорна порожнеча.
— Як тебе звуть, до речі? Я Дабі. — каже хлопець.
— Ізуку. — Він більше ніколи не буде Деку. — У тебе є їжа? Я трохи голодний.
— Рамен швидкого приготування, принаймні до тих пір, поки Курогірі не дістане нові продукти. Думаю, залишився лише смак каррі.
Ізуку знизує плечима, — Каррі звучить непогано.
Він без вагань ступає вперед за Дабі.
Портал закривається за ними.
Лист розвивається на вітру.
***
Коментар автора: Так, це трохи дивно і сумно, але типу муд. Якщо ви коли-небудь відчували себе так, я це цілком розумію, і ви можете залишити коментарі. Всі ми робимо все можливе в цьому лайновому суспільстві, хоча замість примхової дискримінації тут расизм/сексизм/гомофобія тощо. І капіталізм.
Коментар перекладача: Дякую всім читачам. Якщо вам сподоалась робота, ставте вподобайки і пишіть коментар (і можливо пошукайте психолога? хоча казати це трохи лицемірно з моєї сторони ахах).
Щодо назви роботи. Swan dive дослівно “пірнання лебедя”, але це також тип прижку в плаванні. В аніме Бакуго використовув саме цю фразу, коли казав Ізуку скинутися з даху. Тож тут мається на увазі спроба суїциду. А raincheck це перенести/відкрасти щось. Отже, правильний переклад буде “Суїцид: перенесено”.
Додати до улюблених