I believe, I believe even if the world changes
Can you promise that we won’t change?
Even if you lose your way for a moment or get lonely
Listen to my voice with a small breath.
Stray Kids – Story That Won’t End
Кажуть, що існує такий зв’язок на світі, що не важливо, скільки разів ти його розірвеш, ви попри все зустрінетесь. Хан Джисон все частіше замислювався про це, останній рік не було й дня, коли б він не згадував Лі Мінхо. Джисон був закоханий. Закоханий занадто сильно.
Усвідомити, що його рішення було логічним та правильним неможливо. Він вирішив припинити відносини, аби не страждати від ненависті до себе, і лише згодом він зрозумів, що наслідки цього рішення будуть супроводжувати його весь наступний рік. Величезна діра всередині пожирала його. Він переконався, що втратив найдорожчу, шалено значущу людину, але чи можливо повернутися на рік назад і виправити все?
Він багато думав: про те, наскільки це правильне рішення, про те, як це було необхідно їм обом, про те, що тепер він залишився сам. Сам один в чужому місті, де тисячі незнайомців і жодної близької людини. Сеул став новим домом, хоча насправді у Джисона язик не поворухнувся б це сказати вголос, скоріш тимчасовим пунктом проживання та точкою для пошуку себе. У подібному місті ти скоріше загубишся у сотнях чужих доль, проблем, історій. І твоя історія може стати малозначущою навіть для тебе, величезний мегаполіс може з легкістю перетворити тебе у найбільшого одинака.
Хлопець не очікував такої невпинності власної долі, і аби хоч якось продовжити своє нікчемне, як він вважав, існування й не загубити себе у вирі життя остаточно, хлопець віддався роботі. Лише робота й давала йому стимул жити. Саме в Сеулі йому вдалося досить швидко «набити» базу клієнтів, які потребували нових текстів, що надалі мали стати хітами. За два місяці тут він підзаробив достатню суму грошей для винаймання невеликої квартири-студії, а залишок коштів він витратив на уроки з вокалу. Залишатись у тіні – це досить звичний стан для авторів пісень, але щось в середині натякало Хану, що варто спробувати розповісти світові свою історію самотужки, не голосом іншої людини. Щоденні тренування, спроби відкрити нове звучання голосу, тяжка робота над собою перед страхом сцени та натовпу, і Джисон вирішує подати заявку на участь у музичному шоу. Чи повірив би він, рік тому, що взагалі його життя складеться саме таким чином, адже тоді він вважав, що нездатний ні співати, ні писати тексти, ні взагалі щось відчувати? Той Джисон був глибоко нещасним та загубленим, сьогоднішній Джисон не менш нещасний, але вже рішучий. Рішучий до змін, рішучий до роботи, яка не давала поганим думкам заволодіти залишками здорового глузду.
Коли йому вдалося успішно пройти прослуховування та навіть опинитися у трійці лідерів, він не міг повірити у цю реальність. Здавалось, що кілька місяців тому він впаде і не зможе піднятися, але життя, попри складність, інколи приносить справжні сюрпризи. «Виявляється, я дійсно на щось здатний», – промовляв сам до себе пізніми вечорами Джисон, коли готувався до наступного туру. Джисон не просто здатний, він неймовірно талановитий юнак, якому під силу заполонити серця людей не тільки своїми текстами, а й голосом. Чуттєві мелодії, глибокий голос та зворушливі тексти – все це вело його до фіналу, де у прямому ефірі, перед тисячами глядачів, він розкаже свою історію, про біль розлуки та невтішне кохання, яке відбилось на його особистості. Джисон став таким завдяки Мінхо. Але той малоймовірно дізнається про це. Успіх все частіше нагадував, що немає з ким навіть розділити щастя визнання. Взагалі слово «щастя» він перестав використовувати у своєму лексиконі. Воно стало ефемерним, штучним, недовговічним. Неначе після тієї останньої зустрічі в день виписки, стан щастя став абсолютно далеким для Хан Джисона. Готуючись до фіналу, юнак згадав про важливу для нього пісню. Він не вважав її найкращим своїм доробком, але той згусток думок та спогадів, який так міцно скував його, прагнув вирватися на волю. Він більше не може жити минулим, яке моментами сильніше за нього, він не хоче тримати все в собі та програвати у цій нечесній битві.
Можливо, Хан робить ще одну помилку, повертаючись до цієї пісні та періоду, коли вона була написана. Але хлопець не звик змінювати своїх рішень – ця пісня це Джисон, справжній, без штучних думок, образів та емоцій. “Не залишай мене”, ось що хоче представити він публіці. Коли він згадував текст, то сльози текли по його щоках. Мінхо стояв перед ним, як тоді, біля лікарні, розбитий не менше ніж він, з очима, повними нерозуміння та шоку.
Я боюсь, що починаю забувати твій голос.
Але я не забуваю твої очі та посмішку, яка завжди зігрівала мене.
А ще твої руки.
Вони завжди тримали мене, коли мені було страшно або сумно.
Але в останній момент я відпустив їх і зробив тобі боляче.
Прошу, не залишай мене…
Пісня вщент розбила всі спроби Джисона прийти до тями після розлуки. Образ Мінхо був настільки реальним та чітким, що йому здалося, що сходить з розуму. Він не міг заспокоїти істерику, не міг прийняти той факт, що сам все зруйнував.
– Мінхо, я боюсь, що нічого не зможу виправити й ти мене не пробачиш. – Тихо шепотів Хан, дивлячись на нічний Сеул через вікно своєї квартири. – Я такий дурень, я так сумую за тобою. Що з тобою? Де ти зараз?
***
Але Мінхо не поруч. І він точно не почує тривожно голосні думки Джисона, якби тому не хотілося.
Початок нового життя без Хана був нестерпним, сил продовжувати жити та хоч якось триматися на плаву не було. Він зламався, він поставив все на паузу, біль та несправедливість поглинули здоровий глузд, то ж майже пів року він скоріш існував. Чортові пів року хлопець шукав у натовпі знайоме обличчя, писав сотню повідомлень, на які не отримував відповіді. Він багато спав, бо майже кожну ніч йому снився Джисон. Хлопчина з глибоким поглядом та щирою посмішкою. Здавалось, що не було ніякого прощання, ніякої розлуки, вони тут і зараз, вони – разом. Щасливі тримались за руки, планували майбутнє, Мінхо танцював для Джисона, а Джисон співав для Мінхо. Ідилія, яка вже існує лише у снах.
Пристрасть до танців з кожним днем ставала все примарнішою, не було запалу, не було тих чітких та водночас плавних рухів. А чи був сам Мінхо? Хіба щось залишилось від того талановитого юнака, який з легкістю став центром, привертав до себе масу зацікавлених поглядів та був прикладом для багатьох? Команді важко було сприймати такі різкі зміни, та й сам він розумів, що тягне всіх на дно. Ще одна радість його “минулого” життя поволі зникала. Хо прийняв рішення залишити танці, адже в його тілі не залишилось зовсім нічого. Не було сили, не було витривалості, він все частіше страждав від судом та головного болю.
Мінхо почав згадувати останню фразу Джисона: “Не закривайся від інших людей”. Але хіба це можливо? Той, кого він зробив центром свого життя, так злочинно та безглуздо зник, залишивши після себе лише спогади та глибоку рану. То ж єдиною людиною, яка мала хоч якесь розуміння того, що відбувається, був Бан Чан. Ставши єдиною опорою, він не залишав друга надовго, боявся, що той може наробити дурниць, хоча й знав, що Мінхо ніколи не обірве своє життя так безглуздо: так, він буде страждати, так, закриється він інших та заховається якомога далі від нікому непотрібних порад, але він не здасться – сам знайде новий шлях, сам почне заліковувати свою понівечену душу. А Чан просто підтримає, підставить плече, витре сльози, допоможе зупинити істерику. Бо інакше він не може, його найближчий корейський друг має бути щасливим. З Джисоном, чи без нього.
Перші пів року Мінхо страждав, наступні пів року збирав себе докупи та приходив до тями. Він перестав шукати Джисона. Просто відчув, що це буде помилкою, і так дійсно буде краще. Мінхо не хоче бути тягарем для Джисона. Якщо йому легше без нього, то він це прийме і відпустить. Точніше спробує відпустити.
Навчання в університеті добігало кінця. Ще місяць і Мінхо стане дипломованим спеціалістом, ще місяць і він стане асистентом сеульського психотерапевта, з яким він познайомився минулого року на конференції. Лікар Чон розгледів у хлопцеві наполегливість та гарні перспективи, то ж, як тільки дізнався про наближення його випуску, відразу ж йому написав. Мінхо спершу сприйняв це не занадто оптимістично, він любив своє місто, свою затишну зйомну квартиру, не хотів розлучатися з батьками та з Чаном, але все ж тут, у Тегу, він не зможе отримати той досвід, який був гарантований у Сеульській приватній клініці.
Сеул зустрів дощовою погодою, затопленими дорогами та заторами. Атмосфера якнайкраще описувала емоційний та моральний стан хлопця, хотілося залізти під ковдру, вдосталь поплакати, але ситуація не дозволяла. Через два дні на нього вже чекають, він не має собі дозволити впасти духом і в такому стані навідуватись до пацієнтів. То ж найкращим рішенням заспокоїтись було навідатись у найближчий бар, зовсім трохи випити (ні) та спробувати влитись у життя нового міста.
Бар “Honey” розташовувався неподалік від студентського гуртожитку, де Мінхо виділили окрему кімнату. Яскрава вивіска, вікна заліплені рекламою, все як у найкращих європейських традиціях, не занадто приваблювало його, але вже не було з чого обирати. У барі було багатолюдно, п’ятничний вечір у всій красі. Знайшовши вільне місце за барною стійкою, Лі замовив собі віскі з льодом. Майже всі відвідувачі із зацікавленням дивились на екран телевізора, де транслювалось якесь типове музичне шоу. Навіть бармен не зводив погляду, що не на жарт дратувало Мінхо.
– Я перепрошую, можна поцікавитись?
– А, так-так, слухаю Вас. – Бармен підійшов ближче до Лі.
– Підкажіть, що такого у цьому шоу, що всі тут, немов зачаровані, прилипли до екранів?
– О, це вокальне шоу. Знаєте, я сам раніше не був фанатом подібного, але цьогоріч тут дуже сильні учасники з авторськими піснями. Є дуже талановиті виконавці, що я навіть не шкодую коштів для голосування. Мінхо хмикнув.
– Хіба на подібних шоу є місце для чесності? Я думав, що результати завжди завчасно відомі.
– Не знаю, не знаю, але як-не-як, показати підтримку хочеться. – У цей момент рекламна пауза закінчилась, і бармен, як і всі відвідувачі, перевели погляд на екран. Мінхо, як би не протистояв подібному, все ж вирішив звернути свою увагу на яскраву телевізійну картинку. Жіноче тріо, яке виступало після перерви, зовсім не вразило Хо, то ж, розрахувавшись, хлопець вже збирався йти, як різко голос ведучого озвучив наступного виконавця.
– Прошу підтримати наступного не менш талановитого виконавця – Хан Джисон!
“Що?” Роздратування змінилося шоком. У барі було чути вигуки та слова підтримки.
– Вперед, Джисооон! Я твій фанат!
Мінхо, різко обернувшись, не міг повірити своїм очам. “Ні, ні, ні. Це неможливо. Це сон, це нереально”. Він хотів би, щоб зір та слух підвели його, але картинка на екрані свідчила зовсім про інше: це дійсно Джисон, ось він сідає на стілець, ось бере в руки гітару та сором’язливо посміхається на камеру. Мінхо не кліпав, здавалось, що навіть не дихав, вся його увага була прикута до оголошеного виконавця, який готувався виконати свою пісню.
– Всім привіт, радий бачити таку велику кількість глядачів, які прийшли підтримати учасників, і мене в тому числі. Сьогодні фінал, особливий день, то ж і пісня має бути не менш особливою. Я написав її за кілька годин минулої ночі. Вона стала для мене взірцевою, у ній представлені всі мої почуття, які переповнюють мене у цей момент. Прошу підтримати мене. Дякую.
“Це дійсно він. Його голос. Ця посмішка…” Мінхо тримався, тримався доти, поки не почала звучати пісня. Така знайома і важлива пісня для них – “Не залишай мене”.
“Ні, ні, ні, не потрібно, зупинись”. Мінхо не зміг стримуватися, він занадто слабкий перед Джисоном. Нічого не змінилось, він досі закоханий, немає сенсу продовжувати обманювати себе. Мінхо так сильно сумував за ним, що спершу не міг повірити тому, що бачить: Джисон виглядав щасливим, адже нарешті займається тим, чого так жадав все своє свідоме життя, він вже не просто автор пісень, а ще й виконавець, який заслуговує на визнання та любов.
– Ти змінився, Хан Джисон… – Тихо прошепотів Мінхо, боячись, що хтось може почути його. Атмосфера, яку створював Джисон, була по-справжньому магічною. Тьмяне освітлення, та сама гітара, яку в останню зустріч Мінхо віддав йому (стало ще болючіше), затишний молочний светр, який був дещо завеликим, зачесане волосся, тонке намисто на шиї. Все виглядало довершеним, немов би Джисон був народжений для сцени, і реакція публіки ще більше це підтверджувала.
Я боюсь, що починаю забувати твій голос.
Але я не забуваю твої очі та посмішку, яка завжди зігрівала мене.
А ще твої руки.
Вони завжди тримали мене, коли мені було страшно або сумно.
Але в останній момент я відпустив їх і зробив тобі боляче.
Прошу, не залишай мене…
– Джисон, я не хотів цього…
Збережімо нашу історію…
– Я теж цього хочу…
Повернімо її, нам же під силу це…
– Який же ти дурник…
Не залишай мене…
Неможливо. Пройшов рік, нестерпний, самотній рік, але Мінхо досі любить Джисона. “Ти теж досі любиш мене? Тоді чому все відбулося саме так? Чому, Джисон?” Мінхо розумів, що зараз він відповіді точно не отримає. Усвідомлення, що ще можна щось змінити прийшло так само раптово, як і поява Джисона на екрані.
– Кхм, перепрошую, а Ви знаєте, де проходять зйомки? Це ж прямий ефір? – Схвильований, він звернувся до бармена.
– В “Rolling Hall”, якщо не помиляюсь. Секунду, Софі!!! – Голосно звернувся до офіціантки, – це ж зараз пряма трансляція з “Rolling Hall”?
– Ну так, півфінал точно там проходив.
– Дякую, друже! – Мінхо схвильований потис руку офіціанту, залишив гарні чайові та швидко побіг, по дорозі шукаючи точне місце розташування. Йому дійсно пощастило, що це всього лише 15 хв пішки від бару. Таксі викликати не було сенсу, бо через погоду всі авто були зайняті, то ж він вирішив бігти. Якщо це прямий ефір, то Джисон точно там, а ще ж має бути оголошення результатів. Часу було вдосталь, але Мінхо не хотів гаяти дорогоцінні хвилини, які б міг витратити на зустріч. Він був впевнений, що вони сьогодні зустрінуться, Мінхо знайде спосіб прорватися до нього, але що говоритиме? Як злиться на Джисона? Як сильно сумував весь цей рік, не здатний впоратись з болем? Як досі любить? Мінхо не знав.
***
Охоронець не оцінив ідею Мінхо ввірватися в середину, без квитків та жодних пояснень. Безглуздо? 100 %. Але Мінхо не помічав вже нікого і нічого. Хлопець спершу й не зрозумів, що за ним чимдуж слідували два охоронці, які повинні, у кращому випадку, вивести його з приміщення. Хвала всім богам, але відмінна фізична підготовка Мінхо дозволила йому не просто відірватися, а ще й сховатися від них.
– Мені потрібна гримерка? Чи кімната очікування? Що? Боже, що я роблю, – хлопець не залишав своє волосся у спокої, створюючи справжнє гніздо на голові.
Чи це був дарунок долі, чи просто жалість з її боку, але він досить швидко забрів у коридор, де розташовувалися кімнати для учасників, де вони готувалися до виступів. “Тут є імена!” І дійсно, на всіх дверях були приліплені таблички з іменами.
“Де? ДЕ? Хан Джисон, де ти?”
– Ось він, ловіть цього порушника! – Пошуки закінчилися невдачею, охоронці вже тут і через кілька хвилин він буде спійманим. Не знайшовши кращого рішення, Мінхо вирішує кричати. “Чорт, чорт, що я роблю?”
– ХАН ДЖИСОН! – Голосний крик, який точно мали почути всі. – ХАН ДЖИСОН! – Зі сторони хлопець виглядав як наляканий звір, який от-от буде спійманим. Ледь не по черзі двері відкривалися, з проходів почали виглядати здивовані учасники та стафф.
– Ей, хлопче, що ти робиш? – Ці крики подарували Мінхо дорогоцінні секунди для пошуків, ввівши охоронців у справжній ступор.
Мінхо ще ніколи так швидко не переводив свій погляд з однієї людини на іншу. Але всі вони не ті, де той, хто йому так потрібен? Де той, від вигляду якого серце починає битися ще швидше?
– Джисон! – Останній крик, остання спроба. Можливо, Мінхо зараз виглядає як справжній ідіот, який навів шуму, але не отримає бажаного, бо охоронці не збиралися залишати все як є. – Джисон, ти маєш бути тут… – У голосі звучало розчарування, не може все бути так, він же має бути тут.
– Мінхо?… Спершу виглянула маківка, а далі скрізь здивований натовп пробрався Джисон. Він не вірив своїм очам, але не дозволяв собі навіть кліпати. “Не може бути, це дійсно він?”
Пройшла секунда і їхні погляди нарешті зіштовхнулися. Стало важко дихати, немов би обоє пробігли марафон. Вони не наважувалися підійти один до одного, але погляду не відводили. Стали байдужими охоронці, інші учасники та стафф, тут, цієї миті, вони були одні. Поступово тіло почало тремтіти, хоча жар охопив їхні тіла. Раптова гарячка заважала до кінця усвідомити те, що відбувається.
– Ну все, досить цирку, ходімо! – Охоронці раптово схопили Мінхо з-за спини.
– Ні! Стійте! – Хан не очікував від себе, що може так голосно кричати, і, обираючи між страхом та коханням, він обрав Мінхо.
– Це порушник. З ним буде розбиратися поліція, – охоронці не бажали чути заперечень, а Мінхо, схоплений, не відводив погляду з Джисона.
– Це до мене. Відпустіть його, негайно! – Джисон підійшов майже впритул, якщо Мінхо так ризикує заради зустрічі з ним, то і він не відступить. – Я повторюю, відпустіть його.
– Ви розумієте, що це все порушення? Якого чорта він увірвався сюди? Він може бути злочинцем!
– Розумію, але дозвольте йому попросити вибачення. І він точно не злочинець. – Тепер Джисон вже дивився на Мінхо. – Згоден, виглядає не як надійний план, але люди інколи приймають безглузді рішення.
Мінхо тихо хмикнув, що точно почув Хан. “Безглузді рішення, еге ж, Сонні.”
– Джей, та відпусти ти його, не бачиш, тут люди не сповна розуму та вважають, що все окей. Краще не зв’язуватися з такими. – Розлючені, вони відпустили Мінхо, і відразу ж Джисон потягнув його за собою у гримерку. Неочікувана хоробрість насправді. Ввійшовши всередину жахлива тиша почала давити, Хан підійшов до вікна, боячись почати розмову першим, а Мінхо залишився стояти біля дверей. Стільки було заплановано слів, але зараз обоє навіть не знали з чого почати. Рік розлуки змінює людей, обом не відомо, чи залишилось хоч щось “старе” від тих Мінхо та Джисона.
– Джисон… – Тишу пронизав глибокий голос Мінхо. – Я нарешті знайшов тебе.
– Ти знайшов мене, Лі Мінхо. – У голосі звучала надія. Надія на щасливе завтра.
Додати до улюблених
воу…я прочитала всі 9 частин на одному диханні. Ще з самого початку історія мене дуже зацікавила, а з кожною главою ставало все цікавіше і цікавіше. мені дуже сподобалося як розвиваються події,атмосфера яка виникала під час читання, герої.
Дякую Вам за таку чудову роботу! буду з нетерпінням чекати нову главу